Література, її завдання і найважніші ціхи

Іван Франко

«Правда, часть літературно-наукова». Книжка друга. «Сьогочасне літературне прямування»

Тямлю ще дуже добре тоті блаженні часи, коли, бувало, зійдеться нас кількох гарячих патріотів-ідеалістів і почнемо широку бесіду про літературу, її високі завдання і напрями, високі ідеали, котрі вона має вказувати чоловікові, про досконалість артистичної форми і про вплив, який має література на саму «передову» часть суспільності. Ми балакали голосно і гаряче, спорили о питаннях побічних та дальших, але, на головне, зо всім годилися, іменно на те, що вплив той огромний і благотворний, що ідеали тоті високі і завдання також високі.

Правда, говорячи о таких високих матеріях, ми, крім Шевченка, не здибали нікого, кого б могли узяти за примір (та й Шевченко – кожний чув у своїй совісті – якось не підходив сюди, якось не «пасував», мов гранчасте до круглого), – і для того звичайно ставили за примір писателів чужих – Гомера, Данте, Шекспіра, Гете, – т. є. таких писателів, про котрих знали, що вони – «великі», «генії», але не знали докладно, в чім лежить їх великість, в чім проявився їх геній. Підпираючися тими великими іменами, мов щудлами, ми плели несосвітенну тарабарщину про літературу (так я думаю нині о тих бесідах), – установляли і валили «вічні, незмінні естетичні правила», – а котрий гарячіший, то спішив і на примірах власної композиції доказувати правду і незмінність свіжоухвалених регул. Ах, се були часи святої благонаміреності та патріотичних поривів, часи молоді, коли все блискуче було золото, все римоване – поезія, все надуте – велич і повага.

То що ж, – блаженні ті часи минули, пропали! Погляди змінилися, незмінні і вічні закони естетики розслизлися, мов сніг на сонці, література вказалася моєму оку вже не здалека, на висоті, як во дні они, а зблизька, в домашнім, так сказати, уборі, за кулісами, а її всякі ідеали, величні завдання, артистичні форми, – все то – та що й говорити!.. Та й давні приятелі (бодай деякі, що між ними лишилися) зовсім уже не потягають балакати про «височину», – ба, коли часом зайде бесіда о літературі, то сейчас ставлять проти неї, мов таран-стінолом, проклятуще «Пощо?» і починають спорити о тім хіба, чи потрібна література взагалі, чи ні? Правда, як страшно часи змінилися, хоть і в якім короткім часі!..

Я б і не згадував тепер о тих часах, коли б не одно. От я прочитав на початку другої сьогорічної книжки літературної «Правди» статтю, мабуть, статтю програмову редакції (без підпису автора), і – чи повірите? – побачив у ній майже око в око все те, що ми колись-то балакали про літературні «принципи» і «ідеали». Я не стану вам говорити, які милі споминки викликала в моїй голові тота стаття (вона притім написана дуже гарно, видно, вийшла з-під пера деякого з наших поважніших літератів і читається дуже любо), – але розповім вам коротенько її зміст.

Автор статті (так, як і ми колись у своїх бесідах) ставить на вступі перше незмінне і вічне правило, – чи ні, догму, а іменно, що Україна і Московщина не можуть мати спільної літератури. Сеся думка (попри другі, до котрих швидко дійдемо) тягнеться і доказується через цілу статтю, доказується множеством доказів, і треба признати правду, що авторові удається вповні переконати кожного, що воно справді так, що література московська для нас – зовсім до ні до чого, а наша для москалів також зовсім до ні до чого. Правда, не один, знаючий діло (а тільки для таких, думаю, й писана стаття), знає вже давно, що воно так є, і знає навіть, чому воно так є і так бути мусить (сього автор статті забув, видно, сказати), – ну, але що ж зробиш, не шкодить воно нічого й лишній раз правду сказати.

Свою думку проводить ч[есний] автор насамперед через історію нашої давньої літератури церковно-схоластичної і бачить, що вона могла бути спільна обом народам іменно тому, що була церковно-схоластична, т. є. чужа одному й другому народові. Але тут же й обрушується ч. автор на московських істориків літератури, яким правом вони сміють старинні пам’ятники староруської київської літератури пхати в свої історії, і замічає, що се вони роблять «без сорому». По-моєму, ні за що б ч[есному] авторові за те гніватись. Бо що ж, одно, що чи сяк чи так, а тота література була чужа народові, значить, бери її собі всякий, хто хоче, і обробляй, а коли й нам з неї дещо пригодиться, то й ми зачерпнем, а друге, і ще важніше, то, що – говорім проти вовка, скажімо й за вовка – все-таки московські вчені і попрацювали над виданням та науковим поясненням тих пам’ятників коли не більше наших, то бодай стільки, що наші, – значить, і право яке-небудь мають до неї.

Надмірне відхрещування від російської літератури доводить ч[есного] автора щей до другого цікавого висказу. Він каже (і справедливо), що українська література під московським урядом не могла і не може добре розвиватися, дізнаючи всякого гніту, а в противенстві до того згадує про літературу галицьку, котра-ді «розвивалася самостійніше і нормальніше, бо тут не було великоруської літератури» (стор. 10). Ч[есний] автор мусить бути українець, не галичанин, і, певно, знає галицьку літературу тільки з оповідання, коли може говорити о її самостійнім і нормальнім розвитку. Впрочім, воно і в тім питання, що хто розуміє під самостійним розвитком. Коли розуміти під самостійним розвитком пусте балакання о самостійності, а під нормальним розвитком – не обтяжування голови ні знанням, ні власною думкою, – ну, то я готов признати, що наша галицька література в такім розвитку зайшла дуже далеко. Очевидно, ч. авторові так важко дався взнаки гніт московський (чи урядовий, чи літературний?), що навів його на думку, зовсім односторонню і неправдиву, що де нема московського гніту, там нема ніякого гніту, там, значить, іно жий, та будь, та розвивайся! Коли б ч. автор був у Галичині і бачив у нас свої гніти і гнітики, то порозумів би швидко, що так надто самостійно і нормально й нам нікуди розвиватися. Розуміється, редакція «Правди», другими разами така скора до приміток, не сказала тут від себе нічого і не спростувала помилки автора, бо тота помилка, – се прецінь комплімент її власній, захваленій і окричаній «самостійності!»

– Але що ж се ви б’єте на самостійність? Що вам винна самостійність? Хіба ви перечите її, хіба й ви хочете «єдиного літературного язика»? – так запитає нас, може, дехто. Се питання в грунті речі дуже наївне, дитинне і нічого не значуще, але воно серед наших обставин могло б дати притоку до криків, нарікань, підозрінь і т. д., тому-то й хочемо сказати в тім згляді свою думку.

Зачнім від літератури. Ч[есний] автор статті в «Правді» мучиться і доказує, що література українська має бути зовсім самостійна і відрубна від московської. Для кого має бути ся відрубна література? Чи для самої інтелігенції? Очевидячки, ні, бо інтелігенція, вже коли хоче бути інтелігенцією, не може замкнутися в тіснім кружку одної літератури, але мусить студіювати, читати і порівнювати й твори других літератур – московської, німецької, французької і проч. Значить, тут відрубності не заведеш, бо тут головна ціль – іменно якнайбільший космополітизм думки і научної праці. Значить, така відрубна література може бути тільки для народу, для маси, не знаючої другої бесіди. Але іменно тому, що маса тота не знає ніякої другої бесіди, то й ніяка друга література для неї не можлива, бо маса її попросту не зрозуміє. Значить, ніщо й доказувати самостійність і потребу самостійності, бо вона доказана самим тим фактом, що так є і інакше бути не може. Таке доказування або дуже наївне, немов доказування того, що вдень дійсно сонце світить, або показує, що самому доказуючому се питання неясне, що сам він не вірить в нього і силується вмовити в себе, що воно так, а не інакше, – звісна-бо річ, що тільки то доказується, що може бути так, а може бути й не так.

Ідім далі. Ч[есний] автор, очевидно, в своїй статті декуди змішав літературу з державою, т. є. урядом та жандармами, а іменно там, де говорить про гніт московщини на українщину. Що тут винна московська література (розуміємо під літературою її найпередовішу, найчеснішу часть, про котру тільки й може у нас бути бесіда; доноси різних Каткових та глагольствія слов’янофілів ми сюди не вчислюємо і наслідувати їх нікому не радимо)? А коли московська література на вас, українську інтелігенцію, мала який вплив, коли вона вас куди-небудь повела, – га, то самі на себе нарікайте, що не виробили своїх власних, сильніших течій мислі, і розбирайте, чи вплив чужого був добрий, чи лихий. А такого розбору в ч. автора нема, хоть вплив московської літератури на українську інтелігенцію він, очевидячки, признає.

Розуміється, держава московська, її жандарми та чиновники і їх гніт на всяку свобідну думку – одно діло, а література російська з Гоголями, Белінськими, Тургенєвими, Добролюбовими, Писаревими, Щаповими, Решетниковими та Некрасовими – зовсім друге діло. І що ще дивніше! У ч. автора бачимо (не виразно, а немов з-за сита) таке понімання: ставаймо не супроти московської держави, чиновників та жандармів, а проти московської бесіди та московських писателів, котрі-ді і по духу, і по думках нам – чужина. Се так значить, як коли б хто казав лишати в супокою того, хто нас б’є, а термосити того, хто, хоть і сам слабий, силується нас боронити. Ось до якої логіки доводить язикова та літературна самостійність. Чому? Бо нема в неї глибшої підстави, котра одна могла би надати їй значення серйозне, а тота підстава – се самостійність політична.

Нам дуже дивно, що наші й українські «народовці» так давно вже балакають о самостійності, а й досі чи не вміли, чи не сміли договоритися до ясного і одвертого заявления свого права на самостійність політичну, яко свобідна, сполучена громада людей – робітників української породи супроти других слов’янських і неслов’янських порід. Коли вони думають, що така самостійність неможлива, то тоді і ціла їх балаканка про всяку іншу самостійність не варта й торби січки, бо досить буде російському чи якому-небудь другому чужому урядові указом заборонити літературу, – і ціла самостійність пропала. Але, може, вони тільки надто совісні, надто бояться незаконності і не сміють навіть тим стати в опозицію власті, щоб одверто і явно, як другі слов’яни, висказати своє право до політичної самостійності? Га, коли так, то на страх і ліку нема – тільки диво, пощо б тоді так завзято геройствувати в питаннях язикових і літературних, де таке геройство, правда, дешеве, але й на ні на що не пригідне.

По-нашому, коли говорите о самостійності, то договорюйтеся вже до самих крайніх консеквенцій, а не уривайте на півслові; а ні, то волите й зовсім не говорити, а взятися до реальнішої, більше наукової і більше корисної для народу праці. Всяка самостійність не там, де більше крику, а там, де більше самостійної, розумної праці; а де має бути бесіда про таку працю в повнім значенні слова, там треба вперед добути собі повну свободу політичну і суспільну, без котрої й праця свобідна та широка – зовсім неможлива.

Але попри се питання ч. автор порушив у своїй статті ще й друге питання, а іменно: яка має бути нова література кожного самостійного народу? Яка має бути нова українська література? Ах тото любе, чисто рутенське питання, як живо нагадує воно мені давні балакання з моїми приятелями о тім самім предметі! Правда, відповіді в нас на те питання не однакі. Ми звичайно відповідали, що має бути «висока», «поважна», «ідеально-потягаюча», а ч. автор «Сьогочасного літературного прямування» відповідає, що має бути «реальна, національна і народна». Не в тім діло, по чиїм боці більше правди, а в тім, що ч. автор стоїть на такім самім становищі, як і ми колись, т. є. не питає: «Для кого має робитися література? Чи має вона приносити яку-небудь користь, заступати які-небудь інтереси, чи ні?» Йому до сього діла мало, йому щоби лиш знати, яка має бути література, яка форма найкраща, які стихи найліпше надаються до ліричної, а які до епічної поезії. Правда, що при такім способі і давніші наші, і ч. автора виводи виходять якісь припадкові, ні з чим не зв’язані, а в грунті речі пусті і чисто формальні. Перегляньмо їх за чергою.

Література повинна бути реальна. Тому не перечимо, але погляньмо тільки, що розуміє ч. автор під реалізмом. «Реальна література повинна бути одкидом правдивої, реальної жизні… повинна бути дзеркалом, в котрому б одсвічувалась правдива жизнь…» Щира правда! Але гов, – автор розрізнює таку реальну літературу від другої, «ультрареальної», котра творить-ді тільки прості копії натури, прості фотографії, та й годі. А хіба дзеркало не вказує простої копії? Хіба «одкид берега в воді» щось більше, ніж фотографія? І чим копії та фотографії прості, а «одкиди» та «дзеркала» не прості? Чому «ультрареальні» фотографії дуже однобічні, дуже прозаїчні, буденні, черстві й тверді? Чого ж їм не стає, щоб стати «одкидами» та «дзеркалами» по смаку ч. автора? А ось чого: «пишного духу ідеалізму, фантазії, серця, пишного духу щирої поезії».

Ось маємо віз і перевіз. Реалізм ч. автора куди круть, туди й верть, та й заїхав назад до старого ідеалізму і старої фантастики та сентиментальності. Що ж, сесі «пишні духи», вони й справді «витають» у нашій галицькій літературі, тільки ж не треба їх уважати якимись «новими прямуваннями». Вони – старе і зужите сміття і нікого тепер не заведуть наперед. Сказати одним словом, – реалізм яко принцип літературний неясний ч. авторові, котрий дармо силується сховати тоту неясність за грімкими фразами. З того, що він скаже про реалізм, кожний може вивести, що йому злюбиться, для того ми покинем його і перейдем до других великих літературних принципів, виставлених ч. автором наперед.

Література повинна бути національна, – се раз. Література повинна бути народна, – се два. Принцип національності складається з двох прикмет: «народного язика і глибокого національного психічного характеру народу». Принцип народності складається також з кількох елементів, з котрих перший – народний язик, а другий, бачиться, також «глибокий національний психічний характер народу», з котрого, конечно, випливає форма народної поезії і її дух. Гадав би хто, що се ми жартуємо з автора, виписуючи ті однакові дефініції двох (по його думці) різних принципів. Але ні, се не жарт, а правда. Ч. авторові зовсім не ясні в голові і ті «принципи»; і таким способом виходить, що вся його робота була дуже плохо обдумана. Воно й не могло вийти інакше, коли хто береться судити о якім ділі і поперед усього ставить його догори ногами і починає від найпустіших, формальних питань. Розуміється, що тоді до питань основних він не дійде, а й самі формальні переплутає. А вже ті місця, де ч. автор силується виказати відмінний характер народних пісень великоруських від малоруських (о чім ніхто ніколи не сумнівався і не спорив), викликають попросту тільки сміх і до наукової аргументації годі їх пришпилити. Ми вискажем свій погляд на ті принципи літературні, бо й вони послідніми часами становлять у нас кість незгоди між деякими людьми, впрочім чесними і трудящими.

Але передовсім обернім навиворіт метод ч. автора і замість питати відразу: яка має бути література, запитаймо: що таке література і до чого вона має служити.

Замість ставити згори дефініцію, мов яку догму, погляньмо вперед на факти, на приміри всіх літератур образованих народів і спитаймо себе: чим ми вважаємо ті літератури? Що ми цінимо в них? Уважаємо їх більше або менше докладними і живими відбитками сучасного життя народного; цінимо їх тим вище, чим ясніше і свідоміше вони вказують тото життя. Тисячні естетичні правила поставали і щезали в протягу століть – для нас вони зовсім пропали і стали пустою формою; головне діло – життя. Значить, література і життя мусять стояти в якійсь тісній зв’язі. Се за всі віки виказує фізіологія і психологія, котрі кажуть, що кожний чоловік лиш то може робити, говорити, думати, що вперед у формі вражень дійшло до його свідомості, і відтак тоті елементи може комбінувати, складати, ділити і переформовувати; але щось зовсім нового, зовсім відірваного від світу його вражень чоловік ніколи не міг і не може сотворити. Се був той мимовільний, несвідомий реалізм, конечний у всіх літературах, конечний в кожній стрічці кожного писателя.

Друга річ – новіший реалізм літературний, зведений в певну науку, оброблений і уформований зовсім свідомо. Головна його підстава, те іменно питання – до чого має служити література? Найпершу відповідь подає історія всіх літератур: література певного часу повинна бути образом життя, праці, бесіди і думок того часу. Сесю формулу в найчистішій формі бачимо переведену у російських реалістів школи Писарева, у Решетникова, Островського, М. Успенського (не «Чепенського», як прочитала редакція «Правди», так само, як торік з Добролюбова зробили Достолюбова). Се той, нелюбий ч. авторові «ультрареалізм», котрий, однако, при всій своїй однобічності зробив великий поворот у літературі російській і навіяв у неї більше демократичного духу, більше охоти до пізнання народу, ніж деінде цілі довгі періоди ідеальних та сентиментальних літератур.

Але література має безперечно ще другі, важніші завдання для свого часу і для того народу, серед котрого постає. Вона повинна при всім реалізмі в описуванні також аналізувати описувані факти, виказувати їх причини і їх конечні наслідки, їх повільний зріст і упадок. До такої роботи не досить уже вправного ока, котре підглядить і опише найменшу дрібницю, – тут вже треба знання і науки, щоб уміти доглянути саму суть факту, щоб уміти порядкувати і складати дрібниці в цілість не так, як кому злюбиться, але по яснім і твердім науковім методі. Така робота ціхує найкраще всю нову реальну літературну школу, втягаючу в літературу і психологію, і медицину та патологію, і педагогію, і другі науки. Тота наукова підкладка і аналіз становить іменно найбільшу вартість сеї нової літератури проти усіх давніших, вона запевняє довговічну стійність творам таких писателів, як Діккенс, Бальзак, Флобер, Золя, Доде, Тургенев, Гончаров, Лев Толстой, Фрейтаг, Шпільгаген і др.

А яка ціль такої роботи? Ціль її, очевидячки, така: вказувати в самім корені добрі і злі боки існуючого порядку і витворювати з-поміж інтелігенції людей, готових служити всею силою для піддержання добрих і усунення злих боків життя, – значить, зближувати інтелігенцію з народом і загрівати її до служби його добру. Без тої культурної і поступової цілі, без тої научної підкладки і методу (про них у ч. автора «Нових прямувань» нема й згадки) література стане пустою забавкою інтелігенції, нікому ні до чого не потрібною, нічийому добру не служачою, а пригідною хіба для розривки багачам по добрім обіді. Се завдання зрозуміли всі реалісти, і тому-то письма їх попри всій реальності і правді усе виходять – глибоко тенденційні, т. є. вони подають факти і образи з життя не отак собі, для того, що се факти, але для того, що з них логічно і конечно виходить такий а такий вивід, і стараються ті факти без перекручування і натягання так угрупувати, щоб вивід сам складався в голові читателя, виходив природно, і ясно і будив у нім самім певні чуття, певні сили до ділання в жаданім напрямі.

– Га, то на такий спосіб література має бути тенденційна, парціальна! Вона, котра повинна стояти понад партіями і підлягати одним тільки чистим і високим законам естетики! – Такі крики чую вже наперед з-посеред наших «естетиків-писальників». Але я «не устрашаюсь».

– Стійте, добродії, – відповідаю рівнодушно. – Література, стояча понад партіями, – се тільки ваш сон, се ваша фантазія, але на ділі такої літератури не було ніколи. А ваші вічні закони естетики, се, шануючи день святий і вас яко гречних, – старе сміття, котре супокійно догниває на смітнику історії і котре перегризають тільки деякі платні осли – літерати, що пишуть на лікті повісті та фейлетони до німецьких та французьких газет. У нас єдиний кодекс естетичний – життя. Що воно зв’яже, те й буде зв’язане, а що воно розв’яже, те й буде розв’язане.

А тепер зберім докупи все сказане про літературу, щоб закінчити тоту і так уже подовгу бесіду про статейку «Сьогочасне літературне прямування».

Література, так як і наука сьогочасна, повинна бути робітницею на полі людського поступу. Її тенденція і метод повинні бути наукові. Вона громадить і описує факти щоденного життя, вважаючи тільки на правду, не на естетичні правила, а заразом аналізує їх і робить з них виводи, – се її науковий реалізм. Вона через те вказує хиби суспільного устрою там, де не все може добратися наука (в житті щоденнім, в розвитку психологічнім страстей та нам’єтностей людських), і старається будити охоту і силу в читателях до усунення тих хиб – се її поступова тенденція. Розуміється, се посліднє вона може робити різними способами: то вліяючи на розум і переконання (реалісти французькі), то на чуття (Діккенс, Дженкінс і більша часть реалістів російських, так само і з наших Марко Вовчок і Федькович). Розуміється також, що вже само поняття «правди» вимагає, щоби в літературі змальовані були і всі національні окремішності даного народу, – а сама ціль літератури – служити народові – вимагає, щоби вона була для нього зрозумілою. Таким способом, оба прославлені ч. автором «принципи» – народність і національність, се те саме, що й його самостійність – речі конечні і природні, але зовсім не жодні провідні принципи, так як принципом не можна назвати спання, їдіння, дихання і т. п., хоч се також речі правдиві, природні і для чоловіка конечні.

Примітки

Вперше надруковано у збірнику «Молот», 1878, с. 209 – 215.

Подається за першодруком.

Безпосереднім приводом до написання статті І. Франка була поява у журналі «Правда» статті І. Нечуя-Левицького «Сьогочасне літературне прямування», що подавалася як редакційна. Виступ І. Франка став визначною подією в історії критичної думки на Україні. І. Франко обстоював реалізм, ідейність і народність мистецтва. Стаття мала великий вплив на подальший розвиток української літератури.

Повідомляючи О. Рошкевич про вихід зб. «Молот» (лист від 26. XII 1878 р.), Іван Франко писав з цього приводу:

«На кінці буде ще надрукована моя рецензія на другий том літературної «Правди», […] а іменно на статтю Левицького (автора «Хмар», «Джері», «Причепи») «Літературне прямовання новіших літератур» – пана Левицького скрушаю вельми і висказую рішуче деякі думки, щоб покінчити спори з нашими естетиками-правдянами».

«Правда» – літературно-науковий і політичний журнал. Виходив, у Львові протягом 1867 – 1897 рр. (з перервами). Орган народовців.

Катков Михайло Никифорович (1818 – 1887) – російський реакційний публіцист і журналіст.

Слов’янофіли – представники реакційного напряму російської суспільної думки середини XIX ст. Заперечували закономірність історичного розвитку, протиставляли Росію Західній Європі, відкидаючи класову боротьбу і можливість революції в Росії. До революційного руху ставились вороже.

Щапов Опанас Прокопович (1831 – 1876) – російський історик і публіцист революційно-демократичного напряму.

Решетников Федір Михайлович (1841 – 1871) – російський письменник-демократ.

Рутенське питання – від слова рутени, рутенці – за часів австро-угорської монархії – офіційна назва галицьких українців. У виступах представників передової української інтелігенції це слово набрало негативного забарвлення, вживалось для характеристики найконсервативнішої, вірнопідданської частини галицького суспільства.

Успенський Микола Васильович (1837 – 1889) – російський письменник, автор реалістичних оповідань з життя селянства.

Доде Альфонс (1840 – 1897) – французький письменник-реаліст.

Фрейтаг Густав (1816 – 1895) – німецький письменник. У ранніх творах Фрейтага відбивалися радикальні настрої. Пізніше перейшов на шовіністичні позиції.

Шпільгаген Фрідріх (1829 – 1911) – німецький письменник. У творах раннього періоду викривав дворянство, духівництво, буржуазію. Пізніше у творчості Шпільгагена почався ідейно-художній спад.

Дженкінс Едуард (1838 – 1910) – англійський публіцист, письменник, політичний діяч, автор творів з життя робітників англійських колоній.

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1980 р., т. 26, с. 5 – 14.