До світла!

Іван Франко

Do światła! Powieść… napisał Wincenty Rapacki Kraków… 1887

Ця книжка вже досить давно з’явилася на полицях книгарень, також давня критика одностайно визнала її непересічні якості, зарахувавши її до кращих творів польської белетристики, які з’явилися минулого року. Незважаючи на це, мені видається, що оцінка її на сторінках «Ruchu» не буде неактуальною; роман пана Рапацького подає так багато цікавих моментів, так багато залишає місця для зауважень і думок про важливі проблеми сучасного життя і сучасного мистецтва, що його обговорення, мабуть, ніколи не буде неактуальним.

Я не маю, зрештою, наміру подавати тут естетичний аналіз роману пана Рапацького чи повну оцінку психології виведених у ньому постатей; у цьому плані я обмежуся кількома зауваженнями, які з’явились у мене після прочитання книжки. Я хотів би лише звернути увагу читачів на суспільний бік та історичне вираження цього твору.

Щодо своєї суспільної основи роман пана Рапацького належить до тих творів, які для людей з серцем і почуттям залишаться привабливими назавжди, доки в людському суспільстві буде існувати боротьба між індивідумом та усталеним порядком, що його обмежує, між привілеєм і кривдою, між світлом і темрявою. Така боротьба завжди близька нашому серцю і будить у ньому подібні почуття – чи становить вона епізод сучасного життя, чи епізод історії XV століття. І якщо, на думку багатьох письменників, у сучасному романі добрим є кожний його вид, за винятком нудного, то роман пана Рапацького і під цим поглядом слід віднести до дуже гарних. Читається він з інтересом, легко, незважаючи на дуже серйозний зміст і нагромадження у його тісних рамках результатів дбайливого вивчення і добірних характеристик даної історичної епохи.

Боротьба за світло науки, а отже, і за суспільну рівноправність двох елементів, сторіччями покривджених і принижених – жінок і євреїв, – така суспільна основа роману Рапацького. Жінки та євреї! Подібне зіставлення могло б видатися парадоксальним, якби не було виправданим віковою історією і подіями наших днів. Бо ж сторіччя темноти, фанатизму і кастовості були одночасно сторіччями кривавих переслідувань євреїв і приниження жінки до ролі слуги, відстороненням її від усіх вищих інтересів, від усякого розумового життя. Отже, природна річ, що в хвилину пробудження життя, у хвилину проблиску гуманізму прагнення досі пригноблених і принижених членів суспільства перехрещуються між собою в боротьбі проти спільного ворога.

Безумовно, ставлення жінки до єврея, що змальовує у своєму романі пан Рапацький, більше відповідає духові і поглядам нашого XIX ст., ніж XV ст. Жіноча проблема фактично аж до нашого часу розвивалася майже незалежно від єврейської проблеми. Треба, однак, признати, що історичний момент, у якому автор зближує непересічну жінку, що рветься до світла, з таким же євреєм, був, може, єдиним у польській історії моментом, у якому таке зближення було можливим.

Ми в 1400 р. Небагато часу минуло від запрошення євреїв до Польщі Казимиром Великим. Ці пришельці з Іспанії, Франції і Німеччини приносять з собою до Польщі великі багатства, великі досягнення західної цивілізації, стають справжніми апостолами освіти і пропагандистами корисних відомостей у войовничій і варварській країні. З другого боку, перші віяння гуманізму, щойно заснована королевою Ядвігою Краківська академія, приплив до Польщі вчених, книжок і освіти разом із славою воєнних перемог (Грюнвальд) – все це пробуджує серед польського народу не чуваний досі потяг до науки. До неї тягнуться усі верстви, починаючи від самої королеви Ядвіги і кінчаючи міщанами і селянами; ці прагнення підтримують королі, єпископи і магнати, засновуючи школи і навіть академії, висилаючи своїх дітей за кордон або запрошуючи з-за кордону видатних учених, збираючи книжки і провадячи наукове листування. Не дивно, що такі історичні моменти породжують безліч високодраматичних епізодів, створюють і формують безліч осіб видатних, незвичайних і могутніх, – і у злому, і у доброму. Один із таких дуже драматичних і характерних епізодів послужив панові Рапацькому сюжетом до згаданого роману.

З перших років XV сторіччя дійшла до нас невелика замітка про те, що один студент Краківської академії виявився дівчиною, переодягненою в чоловічий одяг, Коли її поставили перед судом і запитали, що її змусило до такого злочину, як одягнення чоловічого вбрання, вона відповіла: любов до науки. Сам цей факт, такий виразний у своїй простоті, приваблює кожну розумну людину, а тим більше митця, з тим, щоб розплутати, всі нитки, які у ньому сходяться, як у клубку, щоб відтворити в душі походження, виховання, розумовий склад цієї незвичайної дівчини, а також насуває безліч питань. Що могла вона винести з батьківського дому? Хто пробудив у ній такий запал до науки? Хто їй допоміг перемогти всі труднощі, які перешкоджали вступові в стіни академії? Розвинути усі ці мотиви, втілити їх у живі постаті – і ось готова основа роману.

Одночасно з цим пробудженням свідомості народу відбувається інший, фатальний, перелом, що дивним збігом обставин виникає з першого. Разом з імпортом західноєвропейської науки імпортовано також західноєвропейську релігійну нетерпимість і переслідування євреїв. Розпочинається воно у вогнищі нової науки, в Кракові, і головними винуватцями витівок над євреями бувають, звичайно, студенти. Ці витівки, які часто закінчувалися вбивствами, пограбуваннями і пожежами, мають зловісний вплив і на євреїв, викликають серед них реакцію, примушують їх згуртувати свої ряди для оборони, звужують їхні горизонти, мимоволі деморалізують і розкладають їх, відвертають від цієї науки, що несла їм загибель, і спрямовують живіші та пристрасніші натури на темні шляхи кабалістики, магії і фанатичної виключності.

Відтворити цей історичний момент у живих постатях, перенести широкий масовий процес у царину індивідуальних людських пригод, прагнень, стремлінь, розчарувань і переломів – ось надзвичайно вдячне для поета завдання, яке, так би мовити, напрошується на художнє перо. Обидва ці завдання підняв і опрацював пан Рапацький. Щоправда, малий розмір його роману є занадто тісним для величезного обсягу самої теми, більшість другорядних фігур накреслена лише контурно, замість того, щоб намалювати нам вичерпні образи людських характерів, часу і країни, автор занадто часто переходить до тону історика (в таких місцях він дуже явно нагадує блискучий і гарячий стиль Шайнохи в його творі «Ядвіга і Ягелло») або навіть до тону коментатора і викладача. Однак, незважаючи на неповне художнє викінчення постатей, загальна картина, яку в дусі читача залишає роман пана Рапацького, є чіткою і ясною, до чого значно і причиняється велика простота і цілісність її композиції.

Зміст її можна розповісти коротко. У Шимона Навоя, власника заїзду в Добрині над Віслою, росте донька Ядвіга, чудове дитя. Якийсь незвичайний ксьондз вчить її читати, мати потай від батька дістає їй книжки – Ядвіга все вбирає в себе і перетворює у своїй душі. Батько карає її за це, хоче силоміць видати її заміж, але коротке перебування у садибі її батька двох видатних учених, яким вона розкриває свої знання, зразу вказує їй дорогу до Кракова. Молодий єврей Йосиф бен Єгуда, який їхав з цими вченими, обіцяє їй у Кракові допомогу, посланець хрестоносців, Брудер Куно, велетень і грубіян, обіцяє за добру плату повести її до Кракова. Отож, Ядвіга втікає з батьківського дому, а коли в дорозі хрестоносець робить їй ганебні пропозиції, втікає і від нього і після різних пригод достається до Кракова. Тут, за порадою Юзефа, вона переодягається хлопцем, бере підготовчі уроки у одного Транквіллюса, інакше Юраска-Русина, бакалавра, який, знаючи, хто вона, закохався в неї без пам’яті. Це кохання, яким вона знехтувала, було для неї фатальним. Бо коли вона вступила до академії, вже через два місяці палкі, закохані погляди Транквіллюса її видали.

Винуватицю, а разом з нею і її спільників, єврея Йосифа і Транквіллюса, заарештовано; очолений студентами натовп напав на дім батька Йосифа, пограбував і спалив його дощенту. Цей напад справив жахливе враження на старого Єгуду; перед тим прихильник освіти і гуманізму, він кидається в обійми реакційного напрямку – кабалістів і темних фанатиків. Тим часом Ядвігу віддають під суд, допитують, і лише стараннями світлого ректора академії Скарбімежа вдається врятувати її від більших страждань і від смерті на багатті.

Врешті її долею зайнялася вдова по Спиткові з Мельштина, а лист одного з тих вчених, які бачили її в садибі її батька, до краківського єпископа реабілітує її повністю. Вже здається, що доля Ядвіги та її приятеля Йосифа повернеться на краще, Йосиф вирішує прийняти християнство і одружитися з Ядвігою, коли раптом провідник фанатичного єврейства все псує. Від батька Йосифа, який повністю йому довірився, він вимагає крові з пальця Ядвіги; стара єврейка, яку найняли для цієї справи, перелякана появою сторонніх осіб і зі страху ранить Ядвігу в руку. Схоплена, вона зізнається на тортурах, що у неї замовлено кров Ядвіги для єврейських ритуальних цілей, – і ціле місто вибухає гнівом проти євреїв. Усю єврейську дільницю оточили ланцюгом і під загрозою єврейської різні вимагали видати винного. Йосиф приймає на себе вину своїх засліплених однодумців і гине від рук ката. Ядвіга вступає до монастиря, стає вчителькою, а пізніше ігуменею. Такий зміст книжки пана Рапацького.

З художнього боку можна закинути небагато щодо її побудови, враховуючи, що ми маємо тут справу швидше з чудово накресленим ескізом, ніж з викінченим малюнком. Можна б відзначити, що несподівана переміна старого Єгуди із світлого гуманіста на прихильника темного фанатизму психологічно слабо умотивована і майже зовсім не умотивоване те, що Йосиф жертвує собою за своїх одновірців, з якими, як це сам автор перед тим відзначив, його нічого не зв’язувало. Це були б хіба основні закиди.

На творчість пана Рапацького цікаве світло кидає порівняння фабули його роману з тією фактичною основою щодо дівчини-студента, яку залишила нам історія. Пан Рапацький називає її Ядвігою, донькою Навоя. На якій основі? З початку XV ст. у польській літературі є надзвичайно цікава і важлива літературна пам’ятка, відома під назвою молитовника князівни Ядвіги. Один з нових дослідників цієї пам’ятки доктор Ян Римаркевич припускає, що авторкою цього молитовника була саме ця дівчина, пізніше ігуменя монастиря бенедиктинок. Єдине тогочасне джерело, яке згадує про дівчину студента Краківської академії, Мартин, віденський абат, не подає її прізвища; у молитовнику ж кілька разів повторюється ім’я Навойки. Пан Римаркевич здогадується, що це мусило бути чернече ім’я цієї ігумені, щось ніби Наталія. Пан Рапацький зробив з нього родове ім’я, а хресне ім’я з великим художнім тактом дав своїй героїні від імені тієї княжни, власністю якої був молитовник, одночасно це ім’я тієї королеви, яка заснувала академію.

Про батьків цієї дівчини абат Мартин пише дослівно: «Patrem habuit in Magna Polonia scholasticum, circa quem cum aliis pueris rudimenta puerorum didicit, et mortuis parentibus, Patrimonium cum recepit et latenter veste civili induta ad studium venit», тобто: «Батька мала вчителя у Великопольщі, де вона разом з іншими хлопцями одержала початкову хлоп’ячу освіту, а після смерті батьків взяла свій спадок і, переодягнувшись потай у селянський одяг, пішла в науку». Як бачимо, хід подій, можливо, менше драматичний, ніж у пана Рапацького, хоч зовсім не виключає драматичних моментів, зате далеко правдоподібний. І дійсно, важко зрозуміти, як під дахом тогочасної садиби, під оком неотесаного і неприхильного до освіти жінок шинкаря Шимона могла розвинутись така дівчина, навіть якщо припустити тимчасовий вплив мандрівного ксьондза і таємну прихильність матері, також темної і підлеглої грубій владі чоловіка.

Далі вищезгадане джерело подає, що ця дівчина «per duos annos in veste virili et studentis studium frequentabat» і вже була близько до одержання посади бакалавра, коли її викрили. З чисто художніх причин пан Рапацький скоротив цей час до двох місяців.

Саме викриття відбулося зовсім інакше, ніж (знову в інтересі драматичності) його подав пан Рапацький: не в лекційному залі, а на вулиці. Вона мешкала в будинку міщанина Кальтебріга. Одного разу побачив її на вулиці якийсь солдат і заложився зі своїми товаришами, що цей студент мусить бути жінкою. Отже, покликавши її, ніби хотів щось їй сказати, він схопив її, поклав на столі і роздягнувши, переконав своїх товаришів, що мав слушність. Здається, пан Рапацький спочатку мав намір піти за поданим джерелом і з такою метою ввів на початку повісті хрестоносця Куно, який вивіз Ядвігу з батьківського дому і від брудних намірів якого вона рятувалась втечею. Цей Куно справді й подалі чудово пасував би до сцени, яку описує джерело, в такий спосіб були б пояснені мотиви і сама можливість цієї сцени. Здається, однак, що дика грубість її, така звичайна і природна в XIV сторіччі, страшила пана Рапацького і позбавила бажання її зображувати, нахиливши його до зміни плану, до введення іншого, додаймо, значно менш правдоподібного способу викриття статі його героїні. Отже, постать Куно була залишена.

Незважаючи на це все, роман пана Рапацького є цінним здобутком польської літератури і заслуговує якнайбільшої популярності.

Примітки

Вперше надруковано польською мовою у журн. «Ruch», 1888 р., № 6, с. 184 – 187.

Подається в перекладі за першодруком.

Рапацький Вінцент (1840 – 1924) – польський прогресивний письменник і відомий актор польського театру кінця XIX ст.

Казимир Великий – Казимир III, польський король (1333 – 1370).

…заснована королевою Ядвігою Краківська академія… – Йдеться про Краківський університет, або академію. Заснований Казимиром III 1364 р. в складі трьох факультетів, університет швидко занепав і був відновлений лише в 1400 р. з ініціативи польської королеви Ядвіги д’Анжу (1371 – 1399) та її чоловіка – короля Владислава Ягелла (1348 – 1434).

разом із славою воєнних перемог (Грюнвальд)… – Йдеться про битву під Грюнвальдом 15 липня 1410 р. між Тевтонським орденом і польсько-литовською армією. Орден зазнав у битві жорстокої поразки, і тим самим було припинено його експансію на схід.

літературна пам’ятка, відома під назвою молитовника князівни Ядвіги. – І. Франко, очевидно, має тут на увазі «Псалтир» королеви Ядвіги (інша назва – флоріанський), знайдений в абатстві св. Флоріана в Австрії. Цей переклад із чеського оригіналу, зроблений близько 1400 р., є однією з перших писаних польських пам’яток.

Римаркевич Ян (1811 – 1889) – польський історик літератури і культурний діяч, автор книг «Мистецтво прози, чи Збірка правил, потрібних для правильного укладання досліджень і розвідок» (Познань, 1855), «Зразки прози усіх видів, рівнів і форм» (Познань, 1856).

Подається за виданням: Франко І. Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1980 р., т. 27, с. 181 – 186.