Гайота. Новели

Іван Франко

Шлюбна обручка. – Вимріяна зустріч. – Немезида серця. – Чому тебе тут немає? – Останній кінь. – Перетягнута струна. – Квітка папороті пана Леонарда. – Чи знаєш цей край? – Краків, коштом Й. К. Жупанського і К. Й. Геумана, Познань, Й. К. Жупанський, 1887

Літературні твори – незалежно від школи, до якої вони належать, чи теми, якій вони присвячені, – бувають двох видів. Одні з них відзначає похмуре, важке світосприйняття, пригашений колорит, але вони вражають глибиною спостереження і гостро ставлять перед читачем найважливіші і найболючіші проблеми буття. Інші ж – повні сонця і повітря, зігріті лагідним теплом, мають не чіткі, а більш делікатні контури і залишають у душі слід, подібний до враження, яке справляє дотик м’якої жіночої руки. І якщо твори першої групи як правило залишають у нашій свідомості важке і сильне враження – будь то «Антігона», «Дон-Кіхот», «Король Лір», «Ханжа», «Фауст», «Мертві душі» або «Жерміналь», – то твори другої групи діють заспокійливо, пом’якшують наші пристрасті, зміцнюють віру в доброту людської натури і любов до природи.

Ще раз повторюю, що я зовсім тут не маю на увазі різниці шкіл і напрямків – ідеалізму і реалізму, а підкреслюю авторську індивідуальність, результатом якої є ці твори. Це стане ще яснішим, коли першій категорії прикладів я протиставлю другу: «Одіссею», «Шаленого Орланда», «Натана-мудреця», «Вільгельма Телля», «Домбі і сина», «Пана Тадеуша», «Рудіна» тощо. На мою думку, літературна школа, до якої той чи інший автор належить, має дуже мале значення при оцінюванні його творів. Школа дає йому переважно тільки форму, метод спостереження дійсності. Зміст, дух, думку автор мусить внести сам, і лише ці фактори свідчать про його талант і вартість.

До творів другої категорії належать також «Новели» Гайоти, молодої письменниці, яка відразу зуміла собі здобути загальну симпатію читаючої громадськості і не лише польської; деякі її твори було вже перекладено російською і німецькою мовами. Зрозуміло, якщо я зараховую її твори до тієї самої категорії, що «Одіссея», «Пан Тадеуш» тощо, то зовсім не хочу цим поставити їх на одному рівні із згаданими шедеврами; схожість я бачу лише в основному тоні, у способі бачення світу і людей, у тому ясному і спокійному погляді, у тій м’якості і делікатності трактування предмета.

До якої літературної школи належить Гайота? Це питання, особливо щодо творів цієї другої категорії, видається майже безпредметним. Кожна школа в творах цього роду може знайти свої елементи, і кожна діятиме однобоко, якщо схоче їх собі повністю присвоїти. У новелах Гайоти ми бачимо постаті, взяті живцем з дійсного світу, психічні мотиви і життєві моменти, яких не посоромився б жоден реаліст, але при цьому спосіб трактування предмета є цілком відмінним від того, яким послуговуються реалісти, сфера і сила спостереження досить обмежена, і отой характерний майже для всіх польських письменників новітніх часів нахил не стільки до ідеалізму, скільки до ідеалізування, тобто до прикрашування, облагороджування того, що насправді зовсім не таке, і до обминання тих сторін життя і явищ, яких таким чином облагородити не можна. Це ідеалізування не має нічого спільного з ідеалізмом, тобто із стремлінням до ідеалу, і з провідною думкою самих белетристичних творів. Ідеалізм є необхідним елементом у кожному творі мистецтва, який має служити не пустій розвазі а справжнім духовним потребам суспільства; ідеалізування ж є часом фальшуванням дійсності і, як таке, не може бути корисним для суспільства.

Отже, з цього погляду можна, на мою думку, зробити основний закид талановитій авторці «Новел»: замало в них ідеалізму, тобто провідної суспільної і загальнолюдської думки, а забагато ідеалізування. Застерігаю відразу, що я не говорю цього про всі вміщені у згаданому томі новели, а ще менше про всі твори Гайоти. Я маю на думці головним чином новели, опрацьовані авторкою найстаранніше: «Шлюбна обручка» і «Перетягнута струна». В обох цих творах авторка змалювала жіночі постатті (про типи тут немає мови) якщо не зовсім вигадані, то принаймні виняткові і, більш того, поставлені у виняткові умови, часом навіть не правдиві. Образи ці показано відразу готовими, без найменшої спроби генетичного пояснення, вони стають героїнями лише завдяки збігові виняткових обставин, які зовсім нехарактерні для звичайних умов життя.

Уявіть собі таку ситуацію: у Варшаві живе прекрасний і дуже популярний лікар, людина великого розуму і серця. Цей чоловік має дружину, особу дуже тендітну, делікатну і гарну, з якою можна поводитися, не як із звичайною людиною, а як з квіткою або витонченою іграшкою (стор. 40). Вона все життя залишається чудовою непрактичною дитиною, нічого не робить, ні в чому не розбирається, не розуміє навіть елементарних життєвих справ. «Тепер таких дедалі меншає істот», – говорить авторка. «Вона була однією з останніх пестунок долі, які раніше називалися жінкою» (стор. 45). Звичайно, авторка відчуває, що це дуже виняткова постать, взята скоріше із старого французького роману (Е. Сю), а не з варшавського грунту. Ця виняткова мати має також виняткову доньку – героїню новели «Шлюбна обручка».

Щоправда, характеристика цієї доньки, Кароліни, вийшла дещо плутаною і нечіткою, як це взагалі буває з усіма ідеальними постатями. Кароліна під впливом виховання батьком (який має величезну лікарську практику!) зростає, як активна, енергійна і рішуча жінка, має щось чоловіче в глибині свого характеру, хоч одночасно легко зворушується, любить піклуватися дітьми і всіма слабкими створіннями і мріє про посвячення для коханого як про найбільшу радість (стор. 41). Ця активна, енергійна і рішуча дівчина з чутливим жіночим серцем на 18-му році життя не мала жодних бажань, жодних мрій, властивих молодим дівчатам, бо єдиним її прагненням, єдиним ідеалом було забезпечити матері вигідну старість, а підростаючій сестрі створити вільнішу молодість. Лише для неї мріє вона про подружжя, домашнє щастя, про гарних діток; у собі ж бачить тільки знаряддя цього всього, машину тощо (стор. 55). Якщо звичайна дівчина вбачала б здійснення усіх цих гарних речей у заміжжі, то Кароліні навіть на думку не спадає, що вона є молодою і гарною, і може подобатися чоловікові. Як бачимо, цілком незвичайний зразок 18-річної молодої і гарної варшав’янки.

Отож, маючи два такі виняткові характери, авторка починає з ними дальші операції. Передусім несподівано вмирає батько Кароліни, залишаючи жінку-забавку, Кароліну і молодшу доньку – дитину. З маєтку батька залишаються лише дрібні крихти, а широких знайомств і відносин, які він мав у світі, не залишилося абсолютно. Авторка відразу викидає три жінки з раю на якийсь острів людоїдів, на якому вони можуть прожити лише завдяки надзвичайним зусиллям Кароліни. Кароліна шукає уроків, щоб своїм заробітком залатати діри в бюджеті, і ось їй трапляються вигідні уроки, але з такою умовою, щоб особа, яка їх буде давати, була заміжньою. Не довго думаючи, Кароліна для утримання матері і сестри потай одружується зі старим Стженьчицем, 85-річним кавалером, колегою її діда. Велінням долі її жертва скоро стає непотрібною, бо мати і сестра вмирають, і та ж сама доля хоче, щоб старий Стженьчиц жив ще 21 рік від дня шлюбу, так що Кароліна протягом якихось 13-ти років приречена доглядати ледве живий і дійсно відштовхуючий скелет.

Ось зміст «Шлюбної обручки», і вже з цього кістяка кожний бачить, що весь цей зміст заснований на збігові самих виняткових і неправдоподібних обставин. І навіщо? З якою метою? Про що авторці йшлося? Хіба про те, щоб показати ідеальну жінку, сповнену справді безпредметної жертовності, яка теж лише внаслідок своєї сліпої пристрасті до жертвування губить своє життя і свої сили. Признаюсь, що ні громадської думки, ні психологічної правди в цій композиції не можу добачати, що, незважаючи на ретельне опрацювання і багато справді гарних частин, загалом новела видається невдалою [Підкреслюю деякі вади не з метою робити авторці зауваження, але просто, щоб звернути на них увагу і виправити їх у другому виданні. Стор. 3: «дім, який має мене в числі своїх мешканців», – зворот дуже неприродний. На стор. 28 дата шлюбу Кароліни зі Стженьчицем подана точно: 8 листопада, а на стор. 82 шлюб відбувається у жовтневий день. Стор. 92: «у цій дівчині було щось вольтерівське»; стор. 93: «деструктивна інтуїція»; стор. 96: «сатирична інтелігенція» і т. д. – означення дуже надумані і неточні].

Менш неправдоподібною, але не менше винятковою натурою є Еля, героїня новели «Перетягнута струна». Ось як устами героя оповідання характеризує її авторка:

Ніде у Варшаві (чи лише у Варшаві?) не зустрічав я таких зрілих дівчат (Еля має 26 років), які б носили віночки з волошок на голові, розпускали волосся нижче колін, які, чи то п’ючи чай, чи то краючи хліб, виглядали б завжди так, ніби щойно злетіли з хмар, а за хвилину полетять туди ізнову, які б робили враження якихось особливих істот, що живуть у своїй власній, неможливій (?!) для інших атмосфері, з непевними, невловимими, недоступними для звичайних умів барвами, запахами, світлом і тінями.

Еля була романтичною в кожній клітині, героїнею вже застарілих романів, до того ж стояла вже за порогом тієї щасливої першої молодості, в рожевому освітленні якої кожне дивацтво видається новою чарівністю, і при тому не була смішною (?). Було щось надзвичайно щире в її перебільшеному сентименталізмі, стільки неописаної граціозності в кожній її ексцентричності, при цьому стільки суму, туги, жалю і доброти дивилося на цей світ божий з її синіх, чудових очей, що мимоволі треба було захоплюватись нею, стенаючи плечима, і жаліти, роздратовуючись одночасно (стор. 325 – 326).

Як бачимо, авторка добирає найсуперечливіші кольори і риси, щоб показати нам цю постать, але незважаючи на це, її характеристику не можна віднести до вдалих – бодай чи не тому, що це постать зовсім нереальна і фантастична. Я назвав її менш неправдоподібною, ніж Кароліна, тому, що, не знаючи добре польського суспільства тих околиць, які описує авторка (в наших краях я нічого подібного до Елі не зустрічав), можу припускати, що під впливом старої солодко-сентиментальної ідеалізуючої романтичної літератури могла десь виховатись подібна істота. Те, що це не є і ніколи не був тип суспільний, що такі істоти, якщо і були колись, то були завжди винятковими, – це відчуває і сама авторка; що Еля змальована не з реальної людини, а є витвором фантазії, – у цьому виявляється повне мовчання авторки про те, звідки могла взятись і в який спосіб могла зрости така екзотична квітка на твердому грунті польського села і невеселих взаємних стосунків.

Отже, ця Еля, 26-річна панянка, яка живе у чужій сім’ї на милості далеких родичів, без занять, без жодних вищих чи нижчих інтересів, потай кохає кузена, молодого варшавського адвоката, пересічну людину, яка нічим не може вдовольнити її романтичних мрій. Кузен, незважаючи на деякі досить ясні натяки, не здогадується про це кохання, намовляє її одружитися з іншим, врешті одружується з такою, як сам, пересічною панянкою, яка через кілька років почуває себе з ним нещасливою. Волею долі, кузен має апоплексичний удар і втрачає голос, що для адвоката є великим лихом (хоча і не таким страшним, як представляє це авторка, бо йому залишаються найбільш прибуткові цивільні справи). Вилікувати його може хіба несподіване хвилювання, переляк тощо. Почувши про це від його дружини, Еля жертвує своїм непотрібним життям і в його присутності вбиває себе пострілом з револьвера.

І тут безліч прегарних деталей, делікатність контурів і відтінків не компенсує невдалої основи, не може закрити багатьох суперечностей у характері героїні. І тут, як у «Шлюбній обручці», ми бачимо ту саму безцільну і безпредметну жертовність виняткової жінки – ситуацію, яка не може викликати нашу абсолютну симпатію тому, що ми відразу бачимо недоліки в самій основі і, замість того, щоб викликати співчуття трагедійній долі подібних осіб, нас скоріше дратує їхня нерозсудливість. А дратує не тому, що ми ніби є завзятими матеріалістами, нездатними піднятись на висоту подібних характерів, але, швидше, тому, що бачимо тут безцільне марнування людських сил і почуттів, в той час коли цих сил і почуттів не вистачає на інші, далеко вищі і святіші цілі.

«Квітка папороті пана Леонарда» є жартом, побудованим також на неправдоподібній основі. Пан Леонард – взірець варшавського денді, хоч людина зрештою інтелігентна, – хоче знайти квітку папороті. Навіщо? Ми не знаємо і не можемо зрозуміти, як людина, яка закінчила бодай початкову гімназію, може серйозно не знати, що папороть не цвіте, а розмножується за допомогою спор.

Перлиною усієї цієї збірки є, на мою думку, прегарно виконана і глибоко продумана річ «Немезида серця». Без тіні ідеалізування показує нам тут авторка старого, з паралізованими ногами, скупця Скульського, який усе своє життя систематично сушив своє серце, душив у ньому всі людські почуття і поривання тільки для того, щоб на старість через свою немічність потрапити під владу розпусного і грубого хлопця Гурка, який його тиранить, зневажає і ошукує, виманює у нього гроші на гулянки, а врешті покидає безпомічного каліку ввечері під час дощу в Ботанічному саду, а сам іде на зустріч з якоюсь сильфідою. Старий скнара після невдалої спроби вийти з саду, падає в болото і вмирає, а Гурек краде його гроші і зникає. Незважаючи на всю реалістичну непривабливість предмета, авторка зуміла опрацювати його з таким талантом, надихнути кожну сторінку таким щирим теплом і чисто людськими почуттями, що увесь твір справляє надзвичайно чисте і сильне враження. «Немезида серця» найкраще свідчить про небуденний і оригінальний талант авторки, якій ми бажаємо від щирого серця, щоб вона йшла далі цією ж дорогою зображення реальних людей і взаємин за допомогою свого надзвичайно симпатичного об’єктива.

До цієї ж категорії реалістичних без жодної ідеалізації творів належать також «Вимріяна зустріч» і «Останній кінь», хоча композиція першої новели дещо шаблонна, а тема другої занадто поверхова і не справляє глибокого враження. «Чому тебе тут немає?» – слаба і майже незрозуміла річ, а таких творів, як «Чи знаєш цей край?», авторка повинна взагалі цуратися; немає нічого шкідливішого і вбивчого для талантів, схожих на талант Гайоти, як спіритичний містицизм.

В кінці ми дозволимо собі висловити вдячність незвичайно оперативній видавнічій фірмі Жупанського і Геумана за гарне і дбайливе видання, як би там не було, вартісної і приємної книжки.

Примітки

Вперше надруковано польською мовою в журн. «Ruch», 1888 р., № 1, с. 24.

Подається за першодруком у перекладі.

Гайота (справжнє ім’я та прізвище – Гелена-Яніна Рогозінська; 1862 – 1927) – польська письменниця і перекладачка. Авторка повістей «Блудне коло» (1887), «Як тінь» (1895), «Їхній син» (2 томи, 1894), збірників оповідань та поезій. В результаті поїздок в Африку видала збірник нарисів «З далеких країв» (1893).

Жупанський Ян Констант (1801 – 1883) – польський публіцист, журналіст, засновник книгарні у Познані (1838), видавець, за професією юрист.

Геуман Карл (1793 – 1862) – німецький видавець.

Ханжа – тобто п’єса «Мізантроп» Ж. Мольєра (поставлена 1666, видана 1667 р.).

Шалений Орланд – мається на увазі «Несамовитий Роланд» (1516) італійського поета Людовіко Аріосто (1474 – 1533). і «Натан-мудрець» – драма Г. Е. Лессінга.

Сю Ежен (справжнє ім’я та прізвище Марі Жозеф Сю; 1804 – 1857) – французький письменник, представник натуралізму в літературі.

Подається за виданням: Франко І. Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1980 р., т. 27, с. 123 – 129.