Оскар і Ванда

Іван Франко

Obraz dramatyczny w piętnastu odsłonach. Kraków, 1888.

Це дуже оригінальна книжка. В усій європейській літературі не довелось мені читати нічого подібного. Мені дуже важко було б відповісти на питання, якого саме характеру твір я маю перед собою. Очевидно, сам автор відчував, що це не драма, називаючи свою річ драматичною картиною, – тут немає ані сліду будь-якої драматичної акції, ані сліду розвитку образу, чи хоч би зображення людських характерів.

Ця річ не є також епічним оповіданням (навіть у драматизованій формі), бо зовнішні факти відіграють у книжці дуже малу роль, незважаючи на те, що події відбуваються у 1846 р., у тому кривавому і грізному році, який у нашій історії і досі є надто мало не загоєною раною, щоб міг увійти в сферу справжньої поезії, але який, проте, збуджує фантазію багатством глибоко трагічних конфліктів і сцен, багатством оригінальних типів і небуденних постатей, які у цій кривавій драмі відіграли ту чи іншу роль.

Однак з цього всього автор «Оскара і Ванди» не взяв бодай нічого або майже нічого: живі люди, дійсні факти з їхнім природним розвитком зовсім його не обходять. Його твір – це швидше великий катехізис, складений віршованою мовою, це звичайне навчання християнської релігії і побожності, проведене у 15-ти діалогах. Діалоги ще більше роблять твір подібним до катехізису, складеного, як відомо, так само з питань і відповідей. У кожному з цих 15 актів звичайно розмовляють тільки дві особи на тему того чи іншого положення катехізису – оточення, умови місця і часу, стать та індивідуальні особливості переважно не існують або відіграють зовсім другорядну роль, молоді панночки розмовляють у стилі святого Фоми Кемпійського, молоді паничі – в стилі святого Фоми Аквінського або, як виняток, у стилі Красінського і сьогочасних публіцистів «Przeglądu polskiego». Це все.

Ось стисло основний зміст цього незвичайного по-своєму твору. Пані Ельжбета, вдова-землевласниця, мабуть, у Західній Галичині, входить до майстерні своєї доньки Теклі, зайнятої малюванням ікони божої матері, і виголошує при цьому довгий-довгий монолог про божу матір і про релігійне малярство. Обидві пані розмовляють про Оскара, брата Теклі, який має приїхати з-за кордону і листи якого непокоять пані Ельжбету своїм похмурим тоном. Входить слуга і подає пані Ельжбеті лист від панни Ванди, її далекої родички і багатої сироти, яка повідомляє, що, поховавши бабусю, їде до неї з Варшави. Входить Оскар, і замість привітання, сніданку і под. обидві пані частують його (і читача) довгою розмовою.

Оскар виявляється страшенним скептиком: він втратив віру, надію і любов, втратив доброчесність і все, що робить людину людиною. Побожна мати, замість того, щоб запитати його, що, власне кажучи, сталося, починає виголошувати довжелезні теологічні повчання про покуту, про боже милосердя, віру в бога тощо. А сестра обіцяє молитись, щоб бог послав її брату небесного ангела для вилікування його хвороби.

У другому акті з розмови Оскара з його другом Вітольдом у Радомельському замку про ту ж хворобу виявляється, що він після втрати нареченої присвятив усього себе батьківщині, хоч абсолютно не відомо, чи батьківщина була з цього задоволена, бо не бачимо, ні навіть не чуємо, що він для неї робить. Звичайно, Оскар більше довіряє Вітольду, ніж своїй побожній матері, бо розповідає йому про причину свого страшного скептицизму, атеїзму, розпуки і меланхолії: це зраджена любов або, точніше, ображене самолюбство. Вітольд, однак, виявляється настільки розумною людиною, що не дає Оскару жодного рецепту від так несерйозної хвороби, він просто не втрачає надії, що на цю слабість ліки знайдуться.

І ліки знаходяться: приїздить Ванда. Оскар частує її довгою розмовою про життєві насолоди та їхню марність і негайно після цієї першої розмови зовсім не розуміє стану своєї душі: якийсь новий світ уявлень і понять тощо. Відома пісенька! Доведений до розпуки панич, побачивши побожну панну, негайно знайшов надію, віру, любов і усі теологічні чесноти. Знаємо це, знаємо!

Далі йде величезна (на 14 сторінках) розмова Теклі з Вандою про покликання людини. Текля відчуває покликання до монастиря, а Ванда до сімейного життя. При цьому Ванда змальовує свій ідеал мужчини. З цього малюнка видно, що хто-хто, а Оскар не відповідає ідеалові Ванди, а втім, після довгої розмови з Оскаром про братання душ Ванда, з нудьгою переглядаючи ноти, признається, що її серце бажає іншої гармонії. Ну, без сумніву!

Така експозиція драми. Те, що звичайний драматург міг би нам показати значно жвавіше і правдивіше в одному акті, тут займає чотири акти на 67 сторінках, тобто третю частину усієї книжки. Якби не ремарка, що дія відбувається в Галичині у 1846 р., нам було б абсолютно невідомо, чи не відбувається вона в якомусь італійському монастирі, на горі Атос або ж в Іспанії. Але ремарка проливає світло на цю безконечну повінь побожних диспутів про призначення людини, братерство душ, теологічні чесноти тощо.

Адже ж все це говорено в 1846 р. за часів панщини! Адже ж можливо, що в той час, коли молоді панни в покоях малювали картини, а молоді паничі мріяли про братання душ, – там, за стінами цих кімнат, у стодолі або стайні економ викладав зовсім іншу теорію і практику, повністю протилежну цим ідеалам.

Цілком ясно, що ні побожний автор, ні побожна пані Ельжбета, та й ніхто з побожних молодих людей про цей бік медалі навіть уві сні не згадає, навіть слівця не проронить.

Але ось на сцену виступають інші постаті. В наступній розмові ми чуємо довгий діалог Вітольда з Гектором, посланцем центру. Хто цей Гектор? Бог його знає! Посланець, і на тому кінець. З його розмови з Вітольдом випливає тільки одне – що демократичний центр вирішив розпочати нове повстання, вирішив закликати народ до війни. З ким? З якою метою? Це залишається невиясненим. Натомість Вітольд вичитує Гектору довгі сентеції про старшинство, патріотизм і жертовність шляхти, про необхідність виховання народу і т. д. Гектор відповідає різко, отже, не дивно, що противники розходяться, не порозумівшись.

У наступній дії Оскар і Ванда дуже побожно і по-церковному туркочуть про любов і, не маючи під рукою обручок, обмінюються незабудками. Оскар біжить до Вітольда, щоб поділитися з ним своїм щастям, однак той охолоджує його запал, вказуючи на небезпеку близької війни і на необхідність пожертвувати собою для батьківщини. З повені фраз ми довідуємось, що Вітольд вирішив закликати шляхту до участі у народному русі. Він сподівається, що в такому випадку шляхта з першої ж хвилини поведе рух, викликаний демократами, так що вони, розуміючи перевагу шляхти в народі, піддадуться або відступлять. Оскар обіцяє свою співучасть і біжить додому, щоб попрощатися з матір’ю, сестрою і Вандою.

Тим часом Гектор збирає в лісі змовників і селян і закликає їх до повстання, щоб вигнати орди загарбників, самолюбних панів і відсталих клерикалів. Голоси відповідають на це вигуком: «Хай живе свобода, рівність і братерство!» – після чого Гектор кидає одному із змовників гаманець з грішми, щоб роздати їх між ними, і йде. Тоді переодягнений у селянина урядовець бунтує народ проти шляхти і від імені цісаря обіцяє знесення панщини. Селянин Бурда обіцяє йому завербувати банду і зробити те, що він радить. Урядовець дає йому, як завдаток, мішок голландських дукатів.

Наступна дія переносить нас в Радомельський замок. На заклик Вітольда зібралася озброєна навколишня шляхта з жінками і дітьми до «укріпленого» замку. Навіщо? Ось якими словами викладає Вітольд їм свій план:

Якщо повстання знайде досить сили, щоб змогти протистояти війську, то ми приєднаємось до їхніх рядів, залишивши відповідний загін у замку. Якщо ж, не дай боже, ми побачимо, що чернь підносить братовбивчу зброю і зможе придушити повстання у зародку, тоді ми будемо змушені боронитися і, маючи такі засоби, може, зуміємо врятувати хоча б тих, хто прийшов шукати захисту в цих мурах.

Що й говорити, план неабиякий, зовсім годиться для того, щоб взяти в свої руки весь народний рух і засоромити демократів!

Цей план, без сумніву, вдався б, якби не… селяни, які під командою Бурди і з допомогою переодягненого у селянський одяг війська нападають на замок, облягають його, зривають браму за допомогою петарди, вилазять на мури по тисячі драбин і вчиняють у замку жорстоку різанину, Вітольд гине в боротьбі, пораненого Оскара відвозять в управління і через деякий час виліковують від ран; його мати, думаючи, що сина вбито, померла, сестра Текля пішла в монастир, а Ванда після ніжного (на 6 сторінках) прощання з одержаними від Оскара незабудками також іде в монастир сестер-жалібниць. Вмираючи, вона, нарешті, зустрічає Оскара і наказує йому, щоб тепер він став мужем страждання і мужем праці. Над її тілом Оскар відрікається від світу і з окликом: «Усе для бога!» – віддається праці і жертвам. Яким? Про це ні слова.

Я навмисне так широко переказав зміст усієї книжки, по-перше, щоб не треба було більше говорити про особисту долю героїв, а по-друге, щоб зробити деякі зауваження про згадані у цьому творі суспільні справи. Якби ця річ з’явилась у 1848 р., можна було б не дивуватись з такого освітлення подій фатального 1846 року, але сьогодні, після видання великої кількості мемуарів та історичних досліджень про цей рік, таке його уявлення є дещо дивним. Це просто набір історичних фальшувань.

Я вже згадав про цілком однобічне і неправильне зображення побуту тогочасної шляхти. Неправильно також показано, як посланець бунтує селян проти шляхти і ксьондзів; посланці 1846 р. Дембовський і Вишневський звертались майже виключно до шляхти: головні змовники, як Весьоловський, Бобровський, Конарський і т. д., були шляхтичами. Ніхто до останньої хвилини навіть не думав про можливість селянської контрреволюції. Постать урядника, переодягненого селянином, є щонайменше напівміфічною, а військо, переодягнене в селянський одяг, – це вже справжній міф, так само як і укріплений замок, штурм, драбини і петарди.

І для чого всі ці художні вигадки? Чи свідчать вони якимсь чином проти демократії, на користь аристократії або на користь будь-якої патріотичної ідеї? На мою думку, вони абсолютно нічого не доводять. Це просто відсвіжені старі байки про генезис руху 1846 р., байки, породжені тривогою і ненавистю. Дуже прикро бачити відновлення їх у такій побожній роботі, тим більше, що християнська любов, яка у цих віршах ллється рясним потоком, жодною краплиною не досягає народу. Народ у цій книжці змальований як череда диких, розбещених тварин, як худоба, яка зовсім не розуміє кращих людських почувань; таким він змальований не тільки під час різні, а й перед різнею. На мою думку, саме внаслідок цієї одинокої нехристиянської риси вказана книжка не зможе служити молитовником, хоч побожний автор, очевидно, готував її з такою метою.

Примітки

Вперше надруковано польською мовою під назвою «Z teki Anhellego. Oskar i Wanda» в газ. «Kurjer Lwowski», 1888 р., 16 лютого, с. 6, 17 лютого, с. 5 – 6.

Подається в перекладі за першодруком.

Anhelli – псевдонім Зигмунта Щенсного Фелінського (1822 – 1893) – польського архієпископа, варшавського митрополита (з 1862 р.), який після поразки польського повстання 1863 р. і відбуття заслання у Росії виїхав у Галичину.

…у тому кривавому і грізному році… – Йдеться про селянське антифеодальне і національно-визвольне повстання 1846 р. у Кракові.

Кемпійський Фома (1380 – 1471) – середньовічний містик.

Аквінський Фома (1225 – 1274) – представник середньовічної схоластики, один із основних ідеологів католицизму.

Красінський Зигмунт (1812 – 1859) – реакційний польський письменник-романтик.

Przegląd polski – польський консервативний щомісячник, який виходив у Кракові в 1866 – 1914 рр.

Дембовський Едвард (1822-1846) – польський революційний демократ, філософ-матеріаліст, член підпільної революційної організації «Stowarzyszenie ludu polskiego», один із найпослідовніших керівників Краківського повстання 1846 р.

Вишньовський (Вишневський) Теофіл (1806 – 1847) – польський революціонер, страчений за наказом австрійського уряду у Львові в липні 1847 р.

Конарський Шимон (1808 – 1839) – діяч польського визвольного руху. Брав участь у польському повстанні 1830 – 1831 рр. Один із засновників революційної організації «Молода Польща».

Подається за виданням: Франко І. Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1980 р., т. 27, с. 172 – 176.