Детлеф фон Лілієнкрон і його писання

Іван Франко

Розпочинаючи свої розмови про видніші появи і змагання в сучасних літературних освічених народів, у І книжці «Літературно-наукового вісника» я вказав, між іншим, на характерний факт децентралізації в літературах великих націй. Особливо ярко виступає се в Німеччині, де обік таких центрів літературного життя, як Берлін, Відень, Липськ і Монахів, існують і розвиваються цілі групи писателів, так сказати би, провінціалів, що всією своєю істотою кореняться в якійсь одній провінції, малюють її прикмети і особливості, її людей з їх традицією, способом думання і навіть з їх діалектом, та проте силою свого таланту і шириною своїх провідних думок підносяться до першорядного становища в літературі. Ми вже показали одного такого провінціала в Гергарті Гауптмані, поеті par excellence шлезькім.

В отсій книжці ми знайомимо наших читачів з деякими творами іншого німецького поета, гольштинця Детлефа фон Лілієнкрона. Як Гауптман глибоко корениться в шлезькім грунті і у всіх своїх творах, свідомо чи несвідомо, витає в своїм Шлезьку, так Лілієнкрон – усією душею гольштинець і, так сказати, носить у своїй душі з собою свій Шлезвіг-Гольштин усюди, де тільки повернеться. Чи оповідає нам криваві пригоди пруссько-австрійської війни 1866 р., чи пруссько-французької війни 1870 – 71 р., всюди, мов срібні нитки в тканині, проблискують спомини його рідної провінції, проходять перед нами авторові земляки, чується їх діалект.

Ще повніше, всією душею, автор живе в своїй рідній атмосфері в своїх ліричних віршах і баладах. Та проте твори Лілієнкрона зовсім не мають прикмет провінціональної тісноти ані якогось місцевого патріотизму. Правда, ідейно вони не дуже широкі, – філософічної підкладки, такої, як Гауптманові драми, вони не мають, але проте автор має дар малювати дійсне життя, малювати його пластично і майстерно, і через те його твори уважаються окрасою нової німецької літератури і залюбки читаються по всій Німеччині.

Про життя сього талановитого писателя ми знаємо не дуже багато. Він родився 1844 р. в Кілі, був сином незаможного сільського шляхтича, від дитинячих літ любив волочитися по степах та лісах і, покінчивши деякі школи, вступив до війська, відбував довгі літа службу по різних гарнізонах, відзначився в війні з Австрією 1866 р. і ще більше в війні з Францією 1870 – 71 р. Вернувши з війни, в котрій отримав кілька ран, він виступив з військової служби і вступив до адміністраційної служби в своїй тіснішій вітчині Шлезвігу-Гольштині.

Аж в пізнішім віці, маючи 35 літ, Лілієнкрон почав писати. Зразу він сам, мабуть, не високо цінив своє писательство, хоча, розпочинаючи в дозрілім віці, він відразу понаписував деякі з своїх найкращих поезій. Він друкував ті свої твори на окремих свитках і карточках і роздавав їх своїм знайомим. Аж в 1882 році «відкрив» його Едвард Енгель, тоді редактор поважного тижневика «Magazin für die Literatur des In- und Auslandes». Діставши до рук пачку тих Лілієнкронових публікацій, він передрукував із них дещо в «Магазині» з великими похвалами для оригінального таланту авторового, для його пластичного і енергійного слова, його щирості, простоти і бездоганної віршової форми.

Від того часу Лілієнкрон чимраз більше почав віддаватися літературній творчості, вкінці покинув урядову службу, щоби жити для літератури і – з літератури. З сього, безперечно, скористала література, бо за тих кільканадцять літ Лілієнкрон видав шість томиків оповідань і новел, сім томиків віршів і п’ять драм, що запевнили йому видне місце в німецькій літературі. Менше скористав на тім сам автор. Він і досі живе в бідності, а «національна складка» на запомогу для нього, про котру ми вже згадували, видала смішно малий здобуток.

Є дещо таке в самім характері Лілієнкронового писательства, що чинить зрозумілою сю невеличку участь публіки в тій складці і з чого навіть можна би вивести корисний суд про ту публіку. Лілієнкрон без сумніву великий і оригінальний талант, головно ліричний, та притім він ані на хвилю не криється з своїм гарячим прусським патріотизмом, не дуже симпатичним німецькій публіці інших провінцій.

Він завзятий монархіст і ученик Мольтке, любить війну і любується в військових парадах, дефілядах, штурмах і комендах. Його живе людське чуття лагодить потроху страшні малюнки воєнних жорстокостей, та все-таки той запал до воєнного «ремесла», яким без сумніву дихають Лілієнкронові оповідання і багато його віршів, дають не надто високе свідоцтво його чоловіколюбності. Притім він аристократ, наскрізь «юнкер» і, може й, се було причиною, що демократична та поступова німецька публіка не надто запалюється до нього.

Головна сила і краса Лілієнкронової поезії в його віршах. Він лірик, незрівняний маляр хвилевих настроїв. Немногими майстерними штрихами він уміє незвичайно сильно і пластично віддати і тишу та чари літнього вечора серед степу або на морськім березі, і перший подув весни, і спеку півдня, і красу широких ланів, і меланхолію безбережного снігового поля. Життя природи і магічний вплив його на душу і настрій чоловіка – отсе головний зміст його поезії. Та є у нього й ширші, глибші акорди, вибухи пристрасті, малюнки суспільних відносин людського щастя і людського горя. Одним із найкращих його творів є коротесенька поемка «Hochsommer im Walde», котру тут подаємо перекладом, жалкуючи тільки одного, що наш переклад не в силі передати всього багатства мови і мелодійності оригіналу:

П’ять день я обіду й вечері не їв.

Ні грошей, ні праці… далеко домів…

Без праці… лиш голод… Недоле тяжка!

Плетися, хилися без хліба шматка!

Чого сей челядник у ліс повернув?

Чим ліс таким зимним на нього дихнув?

Чом висить розпука і сум на чолі?

Чом очі блукають з гилі до гилі?

Ховається сонце, тихесенько скрізь,

Лиш дрозд десь засвище і шепчеться ліс.

А що там та іва край лісу гойдає?

Вона чоловіка в гілках укриває.

Убогий клуночок на шнур він скрутив.

Ним шию, і горло, і карк охватив

І скочив додолу – лиш хвильку трепався

І з сонечком ясним навіки розстався.

Роса його мочить, і сонце встає.

Ось іволга свище, зозуля кує.

Життя скрізь і радість, мов так тому й буть,

Байдуже шепочуть вітри і гудуть.

Ось з лісу лісничий по стежці вертав,

Повислого вгледів і зараз відтяв,

До властей громадських дав знати мерщій,

Жандарми приспіли і два копачі.

Комісар в циліндрі нотатку вийма

І пише: «Забійства й рабунку нема!

Гей, трупа в трупарню! Кладіть на дрючки,

На цвинтар у кут, де готові ямки!»

А що того трупа ніхто тут не знав,

Він тільки число «триста десять» дістав.

Триста дев’ять таких же пісок уже вкрив…

Чи справді ж ніхто їх не знав, не любив?

Таких віршів, надиханих щирою симпатією і співчуттям до бідних та нещасливих, у Лілієнкрона небагато. Він поет суб’єктивний і найрадше, найкраще малює власні пригоди, зворушення власної душі. І в його одинокій більшій поемі, що має титул «Poggfred, ein kunterbuntes Epos in zwölf Kantussen», найкращі – чисто ліричні місця.

Лілієнкронові новели також наскрізь особисті; немов виривки з його дневника, мов ескізи з подорожньої мапи великого артиста – дещо ледве начеркнено, а дещо підведено яркими кольорами та при тім огріто теплим, щиро людським чуттям автора. Він не філософує, не аналізує – рідкість між німцями, але уміє бачити ясно, виразно, як бачить тільки вправний стрілець; уміє схарактеризувати всяку ситуацію коротко і докладно, мов рапорт воєнного коменданта.

Вже з тих невеличких оповідань, які ми подали тут в перекладі (вони вийняті з книжки «Kriegsnovellen»), читач може добре пізнати писательську манеру Лілієнкрона. Крім дрібних оповідь, виданих окремо в збірках «Der Mäcenas», «Eine Sommerschlacht», «Unter flatternden Fahnen», «Krieg und Frieden», «Kriegsnovellen», Лілієнкрон написав ще довшу повість «Breide Hummelsbüttel» – се один із його найперших і найслабших творів.

Його драми («Arbeitadelt» – 2 дії, «Knut der Herr» – 5 дій, «Die Merovinger» – 5 дій, «Die Rantzow und die Pogwisch» – 5 дій, «Der Frifels und Palermo») не здобули собі признання: їм бракує драматичного нерву і глибших провідних думок. В минувшім році видано окремою книжкою вибір його поезій (Ausgewählte Gedichte) і два томи повної збірки його віршів, котрим автор дав характерні назви «Kampf und Spiele» і «Kämpfe und Ziele». Друкується його повість «Mit dem linken Ellenbogen».

Лілієнкрон не належить, властиво, до жодної літературної школи, не кермується ніякою естетичною доктриною і дбає тільки про те, щоби його писання виявляло якнайвірніше і найпластичніше його власну індивідуальність, його власну душу і вдачу. А що та його індивідуальність симпатична, повна енергії і сили, так і дихає здоров’ям, бажанням праці і життєвих радощів, можна сказати, щаслива серед свойого скромного окружения, то й твори його роблять приємне враження, додають читачеві енергії і охоти до життя.

У Лілієнкрона нема ані тіні песимізму, ані сліду якого-небудь внутрішнього розкладу і розстрою. Він найповніший контраст до тої школи літературних декадентів, ібсеністів і ніцшеанців, що в останніх часах наповняють літературу запахом йодоформу і надають їй подобу клініки. Можна тільки одному дивуватися, як се сталося так, що власне німецькі модерністи признають Лілієнкрона одним із проводирів своєї фаланги. Здається, що він тільки одним боком зближується до них – своїм різким, свободним індивідуалізмом.

Примітки

Вперше надруковано у журн. «Літературно-науковий вісник», 1899, т. II, кн. 5, с. 127 – 131.

Подається за першодруком.

я вказав… на характерний факт децентралізації в літературах великих націй. – Йдеться про працю І. Франка «Інтернаціоналізм і націоналізм у сучасних літературах» («Літературно-науковий вісник», 1898, т. І, кн. 1, с 60 – 71), до складу якої ввійшла також замітка «Ювілей Детлефа фон Лілієнкрона».

Липськ – Лейпціг.

Ми вже показали одного такого провінціала в Гергарті Гауптмані… – Мається н а увазі стаття І. Франка «Гергарт Гауптман, його життя і твори», надрукована в «Літературно-науковому віснику», 1898, т. І, кн. 2, с. 113 – 131.

пруссько-австрійської війни 1866 р…. пруссько-французької війни 1870 – 71 р. – Йдеться про війни, внаслідок яких було возз’єднано Німеччину на пруссько-мілітаристській основі.

Енгель Едвард (1851 – 1938) – німецький письменник, історик західноєвропейських літератур, редактор і видавець.

«національна складка»… – збирання коштів для Лілієнкрона з нагоди 25-літнього ювілею його творчості. Про цей факт І. Франко писав у замітці «Ювілей Детлефа фон Лілієнкрона».

Мольтке Старший Гельмут-Карл-Бернгард (1800 – 1891) – прусський воєнний і політичний реакційний діяч.

Вже з тих невеличких оповідань, які ми подали тут в перекладі… – І. Франко переклав кілька творів із збірки Лілієнкрона «Воєнні новели» («Пропало», «Чари полудня», «Паяц». – Див.: «Літературно-науковий вісник», 1898, т. II, кн. 5).

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1979 р., т. 31, с. 183 – 187.