Інтернаціоналізм і націоналізм у сучасних літературах

Іван Франко

Літературні моди. Корифеї, формули і школи

Двадцять літ минає від тої пори, коли молодий датський учений, звісний тепер у літературному світі під псевдонімом Юрія Брандеса, розпочав був свої виклади як приватний доцент Копенгагського університету. Він мав викладати про новішу літературу чільних європейських народів і дав своїм викладам характерний заголовок: «Головні течії літератури XIX віку». Ті виклади виросли з часом на шеститомову книгу, що здобула собі широку популярність, а авторові європейську славу, хоча оброблення предмета в ній дуже нерівне і не всюди стоїть на висоті зазначеної в титулі теми.

А титул справді вказує на одну з найбільше характерних прикмет літератури XIX віку – розпанахання давніших географічних і державно-етнографічних границь, величезний зріст комунікації, безмірне розширення літературних горизонтів, спільність ідей і ідеалів в писаннях одної генерації в різних краях, однаковість літературного смаку в певних суспільних верствах різних народностей, панування певних предилекцій і певної літературної моди в цілому цивілізованому світі в даній добі. Коли вважати літературу виразом певних ідей і боротьбою за здійснення, втілення тих ідей на грунті якоїсь національності і для тої національності, то побачимо, що в XIX віці терен тої боротьби безмірно розширився, та рівночасно літературний леміш іде чимраз глибше в суспільність, піднімає вгору чимраз нижчі верстви, що досі для літературної творчості були справжньою цілиною.

Для історика літератури XIX віку являється прецікава задача прослідити оте розширювання терену від перших початків літературного інтернаціоналізму в творах пані де Сталь, що їздила відкривати Німеччину, Гете, що марив про «Weltliteratur», Карлейля, що відкривав Гете і Шіллера для англічан, через Гейне і Гуцкова, що відкривали Францію для німців, аж до Вогюе та Ю. Брандеса, що закінчили свою подорож по літературах освічених народів, відкриваючи середній Європі великоросів та скандінавців.

Та рівночасно з тою інтернаціоналізацією літературних уподобань і інтересів, що заставляє нас з однаковим інтересом читати і смакувати твори високоталановитих писателів – німців, французів, американців, італьянців, шведів, чехів, поляків, як і своїх рідних, рівночасно з тим, так сказати, зведенням до спільного іменника всієї справжньої літературної творчості, а то до спільного іменника могучих духових, суспільних та моральних інтересів нашого часу, йде і змагається також націоналізація кождої поодинокої літератури, виступає чимраз рельєфніше її питомий національний характер, її оригінальні прикмети, основні особливості її народного гумору і народного пафосу, властивості її вислову, літературного стилю, поетичної техніки.

Показується, що націоналізм і інтернаціоналізм тут ані крихти не суперечні. Кождий чільний сучасний писатель – чи він слов’янин, чи німець, чи француз, чи скандінавець, – являється неначе дерево, що своїм корінням впивається якмога глибше і міцніше в свій рідний національний грунт, намагається ввіссати в себе і переварити в собі якнайбільше його живих соків, а своїм пнем і короною поринає в інтернаціональній атмосфері ідейних інтересів, наукових, суспільних, естетичних і моральних змагань.

Тільки той писатель може нині мати якесь значення, хто має і вміє цілій освіченій людськості сказати якесь своє слово в тих великих питаннях, що ворушать її душею, та заразом сказати те слово в такій формі, яка б найбільше відповідала його національній вдачі. І тільки такий писатель буде рівночасно зрозумілий і цікавий не тільки для своїх найближчих земляків, але й для цілого цивілізованого світу, бо всі знайдуть у його творах, хоч і яка була би незвичайна та оригінально-національна їх форма (візьмемо для приміру твори нашого Шевченка, англічанина Діккенса, американця Марка Твена, мадяра Міксата або чорногорця Йововича), ті самі чуття, сумніви, страждання, симпатії та антипатії, що становлять суть душі сучасного освіченого чоловіка.

Отим вияснюється те явище, на яке не раз нарікають Laudatores temporis acti. Давніше було в літературі тихо, спокійно; вона держалася здалека від щоденного бруду і гамору; кождий поет і писатель, так сказати, «священнодійствував» пишучи. Шановано старий добрий стиль, старі традиції, старі формули; не було погоні за оригінальністю, погоні за модою. А нині все навпаки: не талант, мовляв, панує, тільки мода. Хто не одягнений по остатній паризькій моді, той не має доступу до салону: хто не пише в дусі Ніцше, не йде за слідами Бодлера, Верлена, Метерлінка, Ібсена та Гарборга, той не писатель, не варт доброго слова. Є пересада в тім наріканні, та є й зерно правди.

Ще не видумано такої літературної формули ані такої моди, що могла би вчинити зайвим талант. Продукція писарських машинок, хоч би й найновішої конструкції, все ще не є літературою, – а бездарність, удрапована в філософію всіх песимістів та «надчоловіків», у тумануваті фрази та звуки всіх символістів, сатаністів та декадентів на купу, все ще не здобуде собі нічого більше, крім хвилевого ефекту. Та проте панування моди і її часті зміни в сучасній європейській літературі є фактом. І ті літературні моди чим далі, тим ширші захоплюють круги, б’ють своїми хвилями від Секвани аж до Волги, від Бергена на північнім розі Норвегії аж до Тібору, Дунаю і Гангесу.

В своїй суті ті моди чи «літературні течії» є рефлексами тих духових настроїв, які викликає розвій сучасної емансипаційної боротьби – з одного боку, соціальної, боротьби покривджених і упосліджених робочих мас за ідеал соціальної рівності і справедливості, а з другого боку – боротьби в сфері релігії і моралі між старою клерикальною традицією і новими критичними та гуманістичними напрямами. Чимраз більші маси інтелігентні й неінтелігентні у всіх краях, у всіх частях світу втягаються в ту боротьбу. Антагонізми загострюються, всяке можливе оружжя йде до бою з одного і з другого боку, всі можливі сили працюють з крайнім напруженням. Шанси хитаються то в сей, то в той бік. Нові відкриття наукові, нові філософічні формули, часто поява нового могучого таланту в тій чи іншій літературі додає нового духу борцям, змінює хоч трохи бойовий фронт. Отсе й є нова літературна мода.

Чергування натуралізму, символізму і декадентизму в Франції. Патологія і дегенерація. Посмертні вірші Верлена і пам’ятник Гі де Мопассана

Досить буде нагадати літературну історію західноєвропейських народів за остатніх 30 – 40 літ. Великий зріст позитивізму і матеріалізму в науці в [18]40-х і 50-х роках викликав у французькій літературі реалізм Бальзака, Стендаля та Флобера. Зріст дарвінізму і еволюціонізму відбився в літературі гігантською фігурою Еміля Золя, дав почин до його теорії натуралізму. Та в 80-х роках прийшла реакція. Могуча особистість папи Льва XIII здужала бодай в часті відживити католицького духу, і у французькій літературі починають здобувати собі повагу писателі ненатуралісти, неокатолики, як Бурже, Анатоль Франс та Брюнетьєр, або такі, як Гі де Мопассан, що відносяться однаково скептично до догм християнських, як і до здобутків науки, до натуралізму і спіритуалізму. Та центр боротьби посувається о крок далі; за об’єктивним, майже безособовим нігілізмом Мопассановим іде суб’єктивний містицизм символістів і декадентів, для котрих нема вищого студіум над власне «я», нема законів понад власний темперамент, нема естетики понад власну хвилеву вподобу, нема моралі понад власні, нічим не в’язані пориви.

Це література часу Буланже і панамських скандалів, література, котрої головним представником є Поль Верлен, чоловік, може, й геніальний, та від молоду затроєний алкоголізмом, поява хоч і характерна, та властиво наскрізь патологічна. Ніщо так не характеризує його, як видана недискретним та падким на скандал книгарем збірочка його віршів, що по його смерті лишилися в його теці. Верлен несказанно цинічно і огидно обкидає там болотом усіх своїх друзів, що за життя силкувалися надармо витягти його з багна і помагали йому чим могли, далі свою жінку, що за ним загубила свій вік і, покинена ним, пропала в нужді. Ота збірка Верленових віршів, видана з початком 1896 року, була найкращим покажчиком того, що Макс Нордау назвав дегенерацією в сучасній французькій літературі. Далі в тім напрямі йти вже нікуди; лишається хіба поворот – або клініка та дім для божевільних.

Поворот – але куди? Звісна річ; простий хлопський розум каже, що від хороби треба вертати до здоров’я. Та на ділі хоч не дуже-то тяжко пізнати хоробливий стан, але дуже тяжко буває сказати, який стан є здоровий. Дуже часто те, що на перший погляд здається самим здоров’ям, на ділі показується тільки особливою відміною того самого хоробливого стану.

От хоч би взяти Гі де Мопассана! Розбираючи його перші твори, Ю. Брандес заявив, що бачить в його писаннях реакцію проти сучасної французької штучності до природності і простоти, реакцію проти пересадно барвистого стилю Золя, розпещеного стилю Бурже до простого і ясного, щиро французького способу оповідання Лесажа. Значить – поворот до здоров’я, до основ народної традиції. Брандес не сказав того так виразно, але у Франції ця думка була майже загальною.

Сам Золя дав їй різкий, ентузіастичний вираз у своїй промові при відслоненні Мопассанового пам’ятника в парку Монсо. «Мопассан – се здоров’я і сила нашої раси», – голосив автор «Жерміналю». А проте як же гірко розчарувався б той, хто би хотів у повороті від декадентів до Мопассана бачити якийсь рятунок! Коли у нього нерви не зовсім ще отупіли, він мусив би самими нервами почути, що тут те самісіньке добро, як і там, що Мопассана так само, як і декадентів, розточують ті самі бацили: брак життєвих ідеалів (навіть при деякій безперечній «ідейності» в поодиноких творах), гіпертрофія власного «я», перевага матеріальних чинників життя над духовими. Послухаймо, як характеризує Макс Нордау у своїй статті «Перед пам’ятником» того писателя, що має бути «здоров’ям і силою» французької раси.

Поперед усього саму особу писателя. Говорячи про бюст Мопасанів, виконаний художником Верле, він говорить:

«Голова того бюста така подібна до оригіналу, що аж страшно робиться. Те саме низьке чоло, ті самі високо випуклі бров’яні луки, як на скелеті раси Кро-Маньон, короткий грубий ніс, чепіргаті вуса, звичайні, грубо змислові уста, ціла постать фельдфебля, що виходить у неділю шукати легкої розривки, – це все так і вразило мене, коли я перший і однісінький раз бачив Мопассана».

А потім, цитуючи слова Золя, котрий в своїй промові перед отсим пам’ятником назвав Мопассана «доброю, ясною, солідною головою», Нордау кпить далі: «Правда, весь світ знає, що та «добра, ясна і солідна голова» померла в шпиталі божевільних страшною смертю, але коли Золя запевняє, що цей нещасливий паралітик був взірцем «здоров’я і сили цілої раси», то він певно мусить це знати».

І далі характеризує Нордау Мопассана як писателя:

«Було б нерозумно відмовляти Мопассанові деяких писательських прикмет. Він різко і ясно бачить усе зверхнє, а що у своїй уяві бачив так зблизька, в такому виразному і повному освітленні, те висказував так само ясно і виразно. Але які ж то предмети з-посеред безмірного багатства світових явищ притягають особливо його увагу? А властиво які предмети він бачить виключно? Тільки явища сексуального життя в його найнижчих формах.

Непофальшована, непочоловічена, звіряча змисловість, якою приперчене кожде його оповідання, робить на нетямущих і поверхових читачів враження непочатої сили і крепкої повні життєвих соків. Зате психіатр пізнає в ній прояви глибоко хоробливого еротизму, яким ненастанно опанована була ця нещаслива людина.

Мопассан був зроду хорим душею. Явне божевілля, в якому закінчилося його життя, було тільки завершенням понурого патологічного роману, котрого початки губляться в історії його родини. Інтенсивність його уяви, що була звернена все на один-однісінький предмет, се ж ознака хороби і здавна мусила всякому знавцеві виявляти душевний стан Мопассана. Між плосколобами, що довкола нещасливого торочать дурниці, утерлася сто разів пережовувана фраза, що його божевілля проявилося вперше аж у новелі «Le Horla», де з несамовитою правдою показано делірію чоловіка, хорого на манію переслідування.

Це чисте неуцтво. Кождий літературний плід Мопассанової музи описує якийсь хоробливий стан, звісно, не манію переслідування, а тільки звичайно стан сильного подразнення в сфері сексуальній. Від своєї першої новели «Boule de Suif» був Мопассан для мене не предметом критики, а тільки предметом діагнозу. З того лікарського становища я не можу назвати Мопассана неморальним. Чоловік невміняємий або тільки частково вміняємий не є й кари гідним. Образ зверхнього світу не міг у хорому мозку нещасного чоловіка відбитися інакше, а тільки так, як се допускала будова його організму.

Мопассанові твори не є предмет для думань філософа і мораліста; та філософу і моралісту лишається все-таки глибоко подумати над тим, яким способом ті твори здобули собі всесвітнє розповсюдження, а їх авторові таку славу, що її вкінці задокументовано мармуровим пам’ятником у парку Монсо».

Ми поки що лишимо на боці Нордауові міркування про ті причини, а додамо тільки, що всі оті літературні напрями чи моди йшли з Франції на схід, у такій чи іншій формі проявлялися і в Німеччині, і в Італії, і чільніших слов’янських літературах. Нема що говорити про те, що не кожда така мода бувала однаково тривка і однаково плідна. Виростаючи на грунті французької суспільності, а радше французької буржуазії, ті літературні моди або дізнавали значних змін, переходячи на чужий грунт, і в такім разі бували тривкі і плодючі (зазначимо тут появи німецьких реалістів, таких як Фрейтаг та швейцарці Готфрід Келлер і К. Ф. Мейєр, польських реалістів, таких як Коженьовський, Єж. Захар’ясевич, російських Гоголя, Тургенева і цілої плеяди [18]40-х років, італьянських «веристів» і т. д., або коли перещеплювались живцем, плодили тільки мізерні наслідування та карикатури, як ось теперішній декадентизм.

Показується, що тільки такі моди, що мають у собі справді здорове зерно, себто що опираються на справдішній науковій основі, мають також здібність робити тривкий вплив поза границями своєї першої вітчини навіть тоді, коли в тій першій вітчині вони були зведені з доброї дороги недотепними епігонами або пересадною доктриною. Тільки реалізм і натуралізм, зародившися первісно в Англії в творах геніальних ідеалістів Байрона і Шеллі, розвившися пишно в творах Діккенса і Теккерея і виробившися у Франції під пером великих майстрів стилю та мономанів детальної обсервації і безстрашного аналізу людської душі і людських суспільних відносин, розіллявся по всій Європі могучою хвилею, що заіскрилася сотками сильних талантів і сплодила літературу, яка надовго лишиться славою і окрасою XIX віку.

Інші напрями, хоч були так само випливом історичної конечності і психологічного розвою, власне задля своєї хоробливості не мали такого великого впливу. І в тім лежить потіха для кождого любителя літератури: нема страху, щоби хоробливі, нігілістичні напрями перемогли і запанували; вони, так як бастарди в зоології, – не мають розплодової сили, а коли й сплодять щось, то сей їх плід нездібний жити. Певна річ, ся потіха, виведена з обсервації дотеперішнього розвою літературних напрямів, не повинна доводити нас до літературного фаталізму. Не спускаймося на те, що, мовляв, отсей, по нашій думці, шкідливий напрям швидко й сам себе переживає і провалиться.

Обов’язок усякої національної літератури і кождого писателя та критика, свідомого своєї мети, – реагувати проти шкідливої моди, поборювати її властивими йому літературними способами. В літературі ще більше, ніж у політиці, має перевагу сила над правом: сила таланту, сила переконання і запалу над засидженим правом традиції, формулок і доктрин.

Із усіх європейських літератур в остатніх тридцятьох роках ні одна не показує такого цікавого виду, як німецька. Від 1870 року не було тут таких могутніх та оригінальних писателів, як давніші, – не говорю вже Гете або Шіллер, але таких, як Генріх Клейст, Гейне та Ленау. Традиції старої доби класиків пережилися давно, романтизм Шлегелів, Тіка та Брентано був хоробливий і реакційний, і його без великого труду похоронила радикальна та блискуча «Молода Німеччина». Та буря 1848 року сильно провіяла сю «Молоду Німеччину» і вивіяла з її радикалізму багато полови; те, що лишилося, завмирало помалу під тиском реакції.

Коли вкінці реакція минулася і кров’ю та залізом зліплено нову німецьку державну єдність, то надії на новий розквіт літературної творчості якось не справдилися. Розпал національного шовінізму і панування брутального мілітаризму не давали місця розвоєві літератури. Правда, для показу фабриковано цілі скирти поем, драм, повістей – та все то були бліді недородки, прісні та підсолоджені твори вроді повістей Марліттової та Вернерової і пізніших романів Шпільгагена, Ауербаха та Гуцкова, твори, що їх звичайно переживали самі їх автори.

Щонайбільше доходжено до вироблення зверхньої форми: в творах Павла Гейзе німецька проза, в віршах Вольфа, Баумбаха, Шеффеля, Боденштедта та Гейбеля німецька поезія дійшли до високого ступеня «мелодійності та гладкості. Се була «література, як марципан», – мовлячи словами одного також німецького поета. Молодше покоління, що виступало на сцену в [18]70-х роках, гуртом відверталося від сеї літератури і почало шукати собі взірців деінде, поза границями Німеччини. Почалася гарячкова погоня «наймолодшої Німеччини» за новими літературними формами і формулами, за новими взірцями і новими ідеалами.

В протягу яких двадцятьох літ чергувалися і натуралізм Золя з його широкими малюнками соціальної боротьби, реалізм російських писателів, особливо найбільше російських Достоєвського і Толстого з їх різким аналізом глибин людської душі і душевних хороб, ідеалістичний реалізм скандінавця Ібсена з його гордим індивідуалізмом та не меншою охотою до патології, вкінці – безідейний імпресіонізм найновіших французів та бельгійців, що силкується викликати нові, досі не звісні ефекти зовсім не раз механічними способами ритмічних та язикових штучок, а під покривкою психологічної глибини ховає повний брак ідеалу.

Та, на жаль, уся ота погоня досі не довела майже ні до чого, а тільки у освіченої німецької громади значно підірвала віру в живу силу власної літератури, віру в запевнення критиків і пошану до авторів, що силкуються при помочі організацій вироблювати собі популярність і для сеї цілі не цураються способів найпустішої реклами. Брак дійсної, здорової і на чімсь певнім опертої критики дуже шкодить найновішій німецькій літературі, а найпаче тим немногим писателям і поетам, що мають правдивий талант, і, стоячи збоку від показаної вище погоні і від шумних, рекламових організацій, тягнуть свою лінію, не дбаючи ні на кого.

До таких rari nantes in gurgite vasto належать, крім названих уже двох швейцарців – Келлера (вмер перед кількома роками) і Мейера (жиє ще, та задля перебутої тяжкої хороби покинув перо), гольштинець Детлеф фон Лілієнкрон, вельми талановитий поет, і шлезець Гергардт Гауптман, найбільша надія наймолодшої Німеччини, що хоч молодий (має ледве 35 літ), нині вже зайняв чільне місце між німецькими драматургами і виявив справді драматичний талант, якого Німеччина не мала від смерті Генріха Клейста.

Ювілей Детлефа фон Лілієнкрона

Лишаючи собі до одної з дальших книжок «Вісника» детальну розмову про Гауптмана, я згадую тут тільки про той скандал, якого дожила Німеччина в 1897 році з Лілієнкроном.

Сей поет, незаможний голштинський шляхтич, бувший офіцер німецької армії в 1871 році, живе тепер у своїм Гольштині майже в бідності. Отож зібрався кружок видніших німецьких писателів і критиків і задумав при нагоді 25-літнього ювілею поетичної діяльності Лілієнкрона зібрати складку на «національний подарунок» для нього. Видано відозву, котру повторили всі газети; була надія зібрати бодай 50 тисяч марок. І що ж вийшло? Минув перший речинець, і. в касі комітету начислено всього збору ледве 200 марок. Німеччина не могла видати собі більшого свідоцтва вбожества на пункті знання і цінування своєї власної поетичної літератури.

І не треба думати, що вона загалом скупа. Для осліпшого «пророка погоди і землетрясінь» Фальба зібрано рівночасно без великого заходу 72 000 марок. Попросту люди не читають своїх поетів, зневірившись у кружкову, ненаукову та рекламову критику. Книгарі ж, бачачи, що твори тих поетів мало купуються, продають їх дорого, щоб можна було з малого числа проданих примірників виручити кошт і ще з деяким зиском.

Невеличкі і буйним друком друковані томики оповідань Лілієнкронових, за які у нас ледве посмів би книгар жадати більше, як одного гульдена, продають німецькі книгарі по 3 – 4 гульдени. Німецький Geschäftssinn не позволяв продавати залежале видання по знижених цінах; книгар волить продати весь наклад назад до папірні, і очевидно туди вандрує багато німецьких книжок, особливо віршів, бо хоча рік-річно їх друкується по пару тисяч томів, то по році, по двох вони щезають майже безслідно, їх не дістанеш ані по книгарській, ані по антикварській ціні, вони – бібліографічна рідкість. І треба ще додати, що дуже часто книгарі тільки дають фірму на такі видання, а кошти або цілком, або по половині покриває сам автор. Розуміється, коли має на те гроші.

А що Лілієнкрон не має грошей, то й вірші його, хоч радо друкуються по різних періодичних виданнях та антологіях, окремою книжкою вийшли тільки в самім ювілейнім році, та й те видання зроблено не повне і дуже дороге. Для широкої німецької публіки ім’я Детлефа фон Лілієнкрона не здужало сказати нічого особливого: його кинено на одну купу з тою крикливою юрбою молодих поетів, що називають себе гордо die Modernen [Модерністами (нім.). – Ред.], багато і грімко говорять про свою штуку, про «революцію в літературі», а пишуть звичайно таке, що хто його й розбере, що воно і пощо написане.

Доля Арно Гольца

Що воно справді так, що молоді німецькі модерністи прокламували свою «нову штуку» трохи завчасно, заким мали відповідні для неї нові і свіжі таланти, се доказує й другий літературний скандал минулого року, а власне відкриття, що один із головних проводирів «модерного» літературного руху поет і новеліст Арно Гольц від довшого часу лежить хорий і майже вмирає з голоду. Гольц, звісно, не пара Лілієнкронові, та в новочасному німецькому літературному русі він відіграв видну роль, прокламуючи уперве принципи нової школи і публікуючи антологію віршів нової генерації, що в своїм часі (буде тому 10 літ) наробила була чимало шуму.

Про його новели і драми з берлінського життя, писані до спілки з Йоганном Шляфом, і про вплив сих обох писателів на Гауптмана я говоритиму, коли поведу річ про сього остатнього, а тут зазначу тільки те, що в усякому разі це дуже сумно свідчить про стан літературної продукції і її поплатності в Німеччині, коли такий голосний писатель, як Гольц, по кількадцятьох літах літературної праці міг знайтися на порозі голодної смерті.

Декадентизм у поляків, чеська «модерна» і Я. С. Махар

Із слов’янських країв найновіша літературна мода декадентизму і імпресіонізму знайшла найподатніший грунт у Польщі. Се досить натурально. Ся мода найбільше аристократична з усіх, які в остатніх 30-х роках доходили до нас із Заходу. А шляхетській польській суспільності (шляхта поки що – головний консумент літератури в Польщі) сього й подавай. Досить уже її наполошили брутальні натуралісти та радикальні хлопомани, досить їй натикали під ніс неотесаних мужиків з їх вічною нуждою та жолудковими питаннями. Надоїли їй уже й голосні патріоти з вічними покликами про вітчину.

Людям, котрих життєві ідеали хитаються між Монако, паризькими кокотками і англійськими огирями, давно вже хотілося мати літературу, відповідну до тих ідеалів. І вона дійсно впору народжується. Ще перед французьким декадентизмом деякі польські поети дуже зближувалися до принципів тої школи. Досить буде згадати Вл. Стебельського, русина з роду, що дійшов до тих принципів (коли у такого морального нігіліста можна говорити про які-небудь принципи) просто від гейнівських «Verschiedene» і, перебродивши широке багно алкоголізму, скінчив поемою «Romanzero» і – самовбійством.

Та за ним потяглися довгим рядом і елегантні фліртовичі, Естея і Гомуліцький, і майстри слова, що проміняли ідеї на форму, як Тетмайєр і другі, і ремісники-цізелери, як Россовський, і купка переконаних «штукарів для штуки» під проводом талановитого Міріама-Пшесмицького, вкінці громадка «наймолодших» вроді Щепанського, про котрого не раз не знати, чи вони літерати, чи прості десперати.

Далеко тяжче нам зрозуміти рацію існування декандентизму та ідейного нігілізму в Чехії. Чехи – народ дрібної буржуазії і заможного селянства, народ крепкий і здоровий, повний енергії і свідомості. Він далекий від якого-будь переситу, а противно, з усіх сил рветься здобувати для себе нові і щораз нові терени. Значить, декадентизм тут може бути хіба хвилевою модою, принесеною з чужини і не приложеною до свого грунту. І справді, так воно й виходить: чеська «модерна», крім слабеньких наслідувань та перекладів, не видала досі нічого такого, що би казало надіятися з неї якогось нового звороту в літературі.

Правда, в рядах тої «модерни» стоїть там один поет, обдарований справдішнім чималим талантом, Ян Сватоплук Махар. Та його приналежність до крикливої купки «модерністів» зовсім припадкова і оперта на деяких зверхніх подібностях форми. Махар іде своєю власною дорогою і, видимо, чимраз більше емансипується від формулок школи. Ще в 1895 р., розбираючи в «Житі і слові» його «Магдалену», я звернув увагу на ті формулки і жалкував на поета, що він від часу до часу вважає потрібним ставати на дибки, хоч міг би спокійно обійтися без того, бо він і так о цілу голову вищий від своїх товаришів.

Від того часу Махар видав два томики віршів: сатиричну поему «Boží bojovníci» і збірочку ліричних і епічних віршів п[ід] заголовком «1893 – 1896». Обі ті книжки, хоча наскрізь сучасні, «модерні» своїм змістом, рівночасно майже зовсім свобідні від впливів якої-будь школи; власний Махарів талант, його енергічна та симпатична індивідуальність виявляються в них ярко і чисто.

Вже те одне, що Махар у своїх поезіях залюбки вибігає на політичне поле, горячо займається політичною боротьбою свого народу, не лякається бути в різкій опозиції до найсильнішої тепер у чехів політичної партії і навіть осміяв ту партію в цілій сатиричній поемі «Bozi bojovníci», – вже те одне показує, що він не є ніякий декадент, а просто собі талановитий поет, живий і гарячий чоловік, чех з сучасною європейською освітою, що вміє симпатизувати з боротьбою і емансипаційними змаганнями свого народу, та при тім уміє й критично дивитися та має відвагу безпощадно бичувати безхарактерність та шахрайство, якого допускаються на народних інтересах тіснозорі або егоїстичні політики.

Примітки

Вперше надруковано в журн. «Літературно-науковий вісник», 1898, том І, кн. 1, с. 60 – 71.

Верлен Поль (1844 – 1896) – французький поет. Один з основоположників символізму.

Мопассан Анрі-Рене-Альбер-Гі де (1850 – 1893) – французький письменник-реаліст.

Лілієнкрон Детлеф Фрідріх фон (1844 – 1909) – німецький письменник, один з видніших імпресіоністів у німецькій поезії 1880 – 90-х років.

Гольц Арно (1863 – 1929) – німецький письменник і літературознавець.

Махар Йозеф Сватоплук (1864 – 1942) – чеський поет і публіцист.

Юрія Брандеса… – Йдеться про Георга Брандеса (1842 – 1927), датського вченого-літературознавця напряму.

Сталь Анна-Луїза-Жермен де (1766 – 1817) – французька письменниця.

Карлейль Томас (1795 – 1881) – англійський філософ-ідеаліст. Автор праць з історії німецької літератури.

Гуцков Карл Фердінанд (1811 – 1878) – німецький письменник, представник буржуазно-радикальної течії «Молода Німеччина». Вершиною творчості була драма «Уріель Акоста» (1847).

Вогюе Ежен-Мелькіор де (1848 – 1910) – французький письменник, історик літератури, автор праць про російську культуру.

Міксат Кальман (1847 – 1910) – угорський письменник-реаліст, член Угорської Академії наук (з 1899 р.).

Йовович Лука – югославський письменник, оповідання якого «Гайдуки» (1895) у перекладі і з приміткою І. Франка було надруковане у ЛНВ, 1898, т. 1, Кн. 1, с 103 – 113.

Ніцше Фрідріх (1844 – 1900) – німецький реакційний філософ-ідеаліст.

Бодлер Шарль (1821 – 1867) – французький поет, в творчості якого боротьба з несправедливістю поєднувалася з оспівуванням смерті й поетизацією потворного.

Метерлінк Моріс (1862 – 1949) – бельгійський письменник, один із засновників символізму, декадентства в європейській драматургії.

Ібсен Генрік (1828 – 1906) – норвезький драматург, майстер реалістичної соціально-психологічної драми.

Гарборг Арне (1851 – 1924) – прогресивний норвезький письменник.

Секвана – ріка Сена.

Берген – місто в Норвегії, порт на узбережжі Атлантичного океану.

Тібор – ріка Тібр.

Гангес – ріка Ганг.

Бурже Поль-Шарль-Жозеф (1852 – 1935) – французький письменник, автор критичних розвідок про Г. Флобера, Ш. Бодлера, багатьох романів, драми «Барикада» (1910).

писателі неонатуралісти, неокатолики… як Анатоль Франс… – На основі ранніх віршів А. Франса І. Франко неправомірно зараховував його до так званих неокатоликів. Проте в часи написання цієї роботи А. Франс був уже автором відомих реалістичних романів, першої частини «Сучасної історії» (1897).

Брюнетьєр Фердінанд (1846 – 1906) – французький буржуазний критик, історик і теоретик літератури. Автор праці «Еволюція жанрів в історії літератури» (1890). Намагався перенести в літературознавство метод природничих наук, зокрема еволюційну теорію Ч. Дарвіна.

Буланже Жорж-Ернест (1837 – 1891) – французький політичний діяч, ідеолог реакційного шовіністичного руху кінця 90-х років XIX ст., відомого під назвою «буланжизму».

Панамські скандали – політичне і фінансове шахрайство, пов’язане з підкупом офіційних осіб під час будівництва Панамського каналу (кінець 70-х – початок 80-х років XIX ст.)

Нордау Макс (1849 – 1923) – німецький письменник реакційного напряму, один з ідеологів сіонізму.

Лесаж Ален-Рене (1668 – 1747) – французький письменник-сатирик, автор романів «Кривий чорт» (1707), «Історія Жіль Бласа із Сантільяли» (1716 – 1735).

Мопассана так само, як і декадентів, розточують ті самі бацили… – В даному випадку І. Франко, полемізуючи, недооцінює творчі здобутки Гі де Мопассана, не розкриває особливостей творчої манери видатного французького письменника-реаліста.

Фрейтаг Густав (1816 – 1895) – німецький письменник, у ранніх творах якого відбилися настрої радикальної інтелігенції. Пізніше перейшов на шовіністичні позиції. Представник літературного угруповання «Молода Німеччина».

Келлер Готфрід (1819 – 1890) – швейцарський письменник-реаліст, писав німецькою мовою.

Мейєр Конрад-Фердінанд (1825 – 1898) – швейцарський поет і новеліст, писав німецькою мовою.

Коженьовський Юзеф (1797 – 1863) – польський письменник, один із зачинателів реалізму.

Захар’ясевич Ян Хризостом (1825 – 1906) – польський письменник і публіцист демократичного напряму.

італьянських «веристів»… – Йдеться про представників реалістичного напряму в літературі, музиці, образотворчому мистецтві кінця XIX ст., що прагнули відтворити соціальні та політичні конфлікти Італії.

Байрон Джордж-Ноел-Гордон (1788 – 1824) – англійський поет, представник революційного романтизму.

Шеллі Персі Біші (1792 – 1822) – англійський поет, представник революційного романтизму.

Діккенс Чарлз (1812 – 1870) – англійський письменник-реаліст.

Теккерей Уїльям-Мейкпіс (1811 – 1863) – англійський письменник, представник критичного реалізму.

Клейст Генріх фон (1777 – 1811) – німецький поет, драматург, есеїст. Представник німецького романтизму.

Ленау Ніколаус – літературний псевдонім Франца Німбше.

Солера фон Штреленау, 1802 – 1850) – австрійський поет, в творчості якого відбилися настрої австрійської демократії 1830 – 40-х років.

Шлегель Фрідріх (1772 – 1829) – німецький критик, письменник. Основоположник і теоретик реакційного романтизму.

Тік Людвіг (Йоганн-Людвіг, 1773 – 1853) – німецький письменник-романтик.

Брентано Клеменс (1778 – 1842) – німецький письменник-романтик, збирач і видавець німецького фольклору.

Марлітт – псевдонім німецької письменниці Євгенії Іон (1825 – 1887).

Вернер Е. – псевдонім німецької письменниці Елізабет Бюрстенбіндер (1838 – 1918).

Шпільгаген Фрідріх (1829 – 1911) – німецький письменник, автор політичних романів про соціальну боротьбу в країні середини XIX ст.

Ауербах Бертольд (1812 – 1882) – німецький письменник, автор історичного роману «Спіноза» (1837) та прозових творів з життя селянства.

Гейзе Пауль (1830 – 1914) – німецький письменник і перекладач.

Вольф Альберт (1835 – 1891) – французький письменник, новеліст і публіцист.

Баумбах Рудольф (1840 – 1905) – німецький поет.

Шеффель Йозеф Віктор фон (1826 – 1886) – німецький поет і романіст.

Боденштедт Фрідріх (1819. – 1892) – прогресивний німецький письменник і перекладач.

Гейбель Еммануїл (1815 – 1884) – німецький поет і перекладач.

Гауптман Гергарт (1862 – 1946) – німецький драматург. Його драми мали соціальне спрямування, проте дещо позначені натуралізмом.

Лишаючи собі до одної з дальших книжок «Вісника» детальну розмову про Гауптмана… – Йдеться про статтю І. Франка «Гергарт Гауптман, його життя і твори», надруковану у «Літературно-науковому віснику», 1898, т. І, кн. 2, с. 113 – 131.

Фальо Рудольф (1838 – ?) – німецький письменник. Автор гіпотези про так звані критичні дні, в які відбуваються бурі, землетруси, виверження вулканів та ін.

Шляф Йоганнес (1862 – 1941) – німецький письменник.

Гомуліцький Віктор (1850 – 1919) – польський письменник і літературний критик.

Тетмайер Пшерва Казимир (1865 – 1940) – польський письменник, у ряді творів якого переважали декадентські настрої.

Россовський Станіслав (1861 – 1940) – польський письменник-декадент.

Міріам (літературний псевдонім Пшесмицького Зенона, 1861 – 1944) – поет, перекладач, критик, один з ідеологів польського модернізму.

Щепанський Людвік (1872 – 1954) – польський поет-декадент і публіцист.

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1979 р., т. 31, с. 33 – 44; Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. Покажчик купюр. – К.: Наукова думка, 2009 р., с. 20.