1. Івана Гутака обирають війтом

Іван Франко

Було в неділю. Церковця була повна людей. На криласі ще Василь Грім, громадський писар і дяк ураз, дотягав захриплим голосом послідні викрутаси «Буди имя господнє». Народ попадав наколінки, скоро панотець заперли царські врата, і церков відразу наповнилася шепоту молитов, неначе в неї влетіла хмара шуршачої саранчі. А панотець Атаназій, входячи у ризницю, шепнули паламареві, що стояв під одвірком з гасильником у руках: «Закличте-но ми Гутака».

Гутак стояв на самім переді край криласа. Він набіжно схилив свою кучеряву голову і шептав: «Помилуй мя, боже». Його, довге кручене волосся звисло йому на чоло, а говорячи устами молитву, схиленими очима шукав капелюха серед цілої купи чужих капелюхів, що лежали коло балясів церковних. Паламар перебив його упівмолитви, саме на слові «И избави мя от кровей, боже». Гутак зіснувся, коли почув чиюсь руку на своїм плечі, но тут же паламар шепнув: «Нанашуню, єгомость просили». Гутак вишукав капелюх, перехрестився, не кінчачи молитви, і пішов у захристію.

– Де той Гатараняк, де він ся задів? – шептав сам до себе паламар, обзираючись по церкві. Гатараняка не було в церкві. – Угу на тебе, чудо чудне! – Паламар з гасильником у руці щез за престолом, а за хвилю усі люди почули штильгукання кривобедрого Гатараняка. Се був звонар і грабар нагуївський. Заспаний, задиханий, він поштильгукав напівперек церкви, розпихаючи людей та воркотячи сам до себе: «Пек ти, маро, щезай, – пропала би-сь!» Люди оглядалися на нього і сміялися та шептали серед молитви, а опісля принималися знов бити чолом поклони о церковну підлогу, аж дудніло.

Паламар, гасячи довженним гасильником світло на іконостасі, шепнув до Василя Грома: «Ну, ци не побліка, – налибоватий Гатаран запхався у кутик у ризниці, накрився опаратами та й заснув, як під перинов. – Ну, ци видів же хто таке?» Дяк зареготався наголос, докинув ще й собі ж: «Ба, може, гадав, що спит на печі у просі!» – покректав і почав на ввесь голос витягати послідній «пунт» пісні о святім дусі. (Се було якось по зелених святах.)

Люди тим часом один за одним вставали, тяжко здихаючи «до бога», і почали стріпувати з гунь та холошень порохи, що, клячучи, понабирали на себе. Хмара пилу, немов дим кадила, збилася від того вгору і зависла над їх головами. Сонце, проблискуючи крізь шиби, творило грубезні косі стовпи, немов зо срібла вилиті, немов діамантами та всіляким дорогим каменем мережані. На дзвіниці дзвони розпочали мірними розмахами своє жалібне: «Бамбилю, бамбилю! З гостини додому». І дійсно, голос їх неначе вигнав неділю з церкви.

Мир християнський нічим уже не стіснявся. Почалися жарти, бесіди, примівки. Всі всуміш розпочали тиснутися до дверей. Повстала глота. Кілька баб запищало, котрась навіть крикнула: «Личмане якийсь – на! Ци ти сліпаки вилізли? Що ми по ногах допчеш?» Чоловіки реготалися. Грубим різким голосом, позволяли собі навіть дуже хозьких, «толочних» жартів, а протисшися крізь двері, оберталися набіжно, клали хрест на собі і цілували великий чорний дерев’яний гвіздь, вбитий в ноги розп’ятому Христу немалого розміру, що там висів високо на церковній стіні.

На цвинтарі вся тота різнобарвна товпа розсипалася, мов горох, висипаний з мішка. Деякі баби, що ще перед хвилькою на церковнім порозі кляли або масно усміхалися на товсті дотепи, тепер напруго червоніли на лиці, мов буряки, підносили запаски ід очам та, похлипуючи, йшли на могилки змовити пацір за якого там небіжчика. Другі знов поставали собі під липою, розглядали проходячих, віталися, мужчини махали капелюхами за кождим словом: «Гаразд, гаразд, біг заплать вашеці! Куму-м видів! А що помічники, – коби здорові? Ей, моя он дома! На якусь си марище ногу просадила, та така вам біда, – поступитисі не може!» Такі голоси, такі уривані бесіди гомоніли на цвинтарі під грубезними дупельнатими липами.

Але головний пруд того потоку з людських голів, хусток, шапок та гунь повалив далі, не задержуючися, перетисся крізь хвіртку і доперва на ріні перед церков’ю розсипався доразу. Жінки, похитуючи головами та розмахуючи руками, купчилися разом, заводили бесіди про те, як-ді Тимишина Анна свого чоловіка била або як Гутак посварився із Яцем Хохлачем за три снопи жита, розповідали собі на ухо, що то-ді Гутачка (другу б їй руку вкулило) побила Кахнієві гусята на ріці, що їх потому здибали неживих аж ген «над ставом». Гутачка, низенька, худенька жіночка з тонким, но досить різким голосом, ішла позаду з Громихою Анною, матір’ю Василя, писаря. Вони розговорювали про єгомосцевого панича, який-то він ладний та людяний, далі зійшли на Гутака. (Анна Громиха згадала про свого «небіжчика» лиш одним глибоким зітхненням: він уже десять літ, як помер, царство йому там небесне!).

– От, видите, кумунцю, – почала Гутачка, поправляючи лівою рукою на собі хустку, бо права їй доразу усхла і стриміла збоку, як патик, – десь мому чоловікові на старості літ дорадили убиватисі о війтівство. Ци йому того треба? Я все свеї: нащо нам гризоти з громадою, коли ми собі можемо супокійно продихати, при чім бог дав? Тадже я добре знаю, що то за благодать. Он мої небіжчик татуньо, дай їм там господи душеньці легко, війтували, війтували, та й яка їм із-за того вдяка прийшла?

– Ей, не гнівіт-бо ви, кумочко, бога! Що ж ваш чоловік таке за старий? Тадже сам красний час, щоби в громаді лад робити. А так, богом а правдов сказавши, ліпшого і у громаді нема. Хто? Може, отой любенький Чапля? Та до чого тото потрібне?

– Та вже, хіба що так! Та все ж, видите, я му не радила та й ні. Ба що, – каже егомосць конечно: «Будьте, Гутаку, війтом, ту в громаді треба доброї руки, порядки всілякі порозводилися, – конечно будьте, та й будьте». Ну, та що вже робити, сли так? Нема ради. Потому би сказали: «От, сякий та такий, не хотів!» Знаєте, які-то в нас люди!

– О, тадже ви мені не скажіт! – підхопила Громиха та й похитала головою, завитою у широку білу перемітку.»

Дотеперішній війт нагуївський, Максим Чапля, чоловічок низенький, грубий і досить пацаловатий, став собі велично серед зарінку перед церков’ю. В одній руці у нього була груба, черешнева палиця, котрою ся підпирав. Повертаючися то сюди, то туди, посвічував до сонця своїм товстим червоним лицем. Його маленькі очка позиралися довкола трохи непевно. Хоть сонічко весняне не дуже й припікало, на його лиці повиступав піт грубими каплями. Він виняв синю квітчату хустку з-за пазухи і обтер си лице, зажив табаки із лубкової табачірки, пчихнув раз і другий голосно, а опісля знов став поважно оглядатися навкруги. Поволі-поволі зачали довкола нього збиратися гідні-поважні громадяни у гунях, сягаючих понижче колін, з зеленими та синіми вилогами, в сіряках із білої сірячини, а декотрі, хто старший, то і в кожухах. Знов почалися вітання. Піднявся гамір, сміхи, – посипались жарти.

– Ну, не знати-но, кого нам нині на віта навержут? – говорив Хохлачик, котрого білий проношений сіряк різко відбивався від чорної гуні пана війта.

– Як то навержут? – запитав той, обертаючися. – Хто ж сміє громаді намітувати? Хто вам злюбится, того й виберете! Ото ми ладно, аби чоловік і ту не мав свеї волі! Тадже на щось цісарське право маємо!

Хохлачик слухав тої бесіди якось сумно. А далі обернувся до людей та й каже:

– Ей, Христос там має право, не я! От добре то кажут: панам весілля, а курці смерть! Таке-то й наше! Що нам, бідним, право? Щоби дійти свого права, треба дзінь-дзінь у кишені! А в нас на бідочку, – як утяв по пироги, саме того бог має!

Повстав регіт у громаді на Хохлачикову бесіду. Гомін щохвиля ставав живіший. Чоловіків щораз більше надходило. Максим Чапля стояв у осередку, обертався на всі боки, все кокоїжачись, відповідаючи сьому й тому. Далі витягнув щомоці свою коротеньку шию та й зачав на ввесь голос.

– Панове громада! – пищав він. – Три літа служив я вам вірно, робив для громади, що-м міг робити…

– І волік до свеї хати, що міг зарвати! – перебив котрийсь із тих, що стояли з самого краю.

– Тихо, тихо! Що то за бесіда? – згомоніли котрі багатші «чесніші» газди, а пан Чапля пищав дальше:

– Гм, гм! Три роки, видите, мої любенькі, то не єден день! Усіляке тре було приймити. Біда не єдна прийшла, тре було перебідити, – знаєте, мої любенькі. І в старостві, і на попівстві не раз сі чоловік наслухав тілько, що господи. А ту ще й у громаді не раз! Знаете, годі кождому догодити, мої любенькі!

– Ой, любенькі, любенькі! – крикнув хтось із другого кінця зарінку. – А в мене послідну коровицю любенько взяли, та й чорт матері їх знає, за що та й за яке!

– Ну, що ж то таке? – крикнув Гутак із середини. – Хто-то там так ворота розпустив? Не можете хоть на хвилю бути тихо? Тадже майте честь, послухайте, вислухайте цілої бесіди! Най вам сі не здає, що-сьте в коршмі. Тадже то громадська справа! Як прийде черга на вас говорити, то вам прецінь ніхто каганці не позакладає! Вільно буде кождому.

– Так, так, кумунцю мої солоденькі! Дай вам боже прожити! Ая, ая! – приговорював Чапля. – На кождого черга прийде, на щось чоловік волен у своїм слові! – І принявся знов пищати: – Видите, мої любенькі, нині треба вам взятися до нового вибору. Така воля цісарська. Ну, нині ж ви собі ся порадьте, щоби-сьте потому не жалували , що от єсмо такого та сякого вибрали. Тадже на щось кождий має вільний голос. Може сказати: «Того хочу або тамтого». Ніхто вам не загородит.

– Так, так! – крикнув збоку Хохлачик. – Ци того, ци тамтого – все бідному біда на голову!

Межи громадою зачалися знов голосні бесіди. Деякі жартували з поважної особи Максима Чаплі, – називали його повхом та міхуром, другі знов живо бесідували о ділах громадських. До послідніх належав Гутак. Він протискався помежи людьми, похитував пишно сивим кайстровим капелюхом, з-під котрого спливали його чорні кучері, усміхався та всюди глаїв гамір та дотепними приказками, то знов поважно об’яснюючи, як що йде у громаді і як повинно йти. Гутак не був письменний. Но зато обдарений був тим здоровим, практичним розумом, котрим наш селянин не раз подивує й ученого. Хоть відроду йому не було більше сорока п’яти літ, він багато затямив і пережив, бував не в одних буваличах, тягався по судах і з усього умів щось скористати.

Десь-колись уцитькано гамір, Чапля став на грубу плиту, щоби міг там ліпше видіти громадян, і кінчив дальше:

– Та видите, мої любенькі, – говорив Чапля, путаючи та зупиняючись потроху, – як кажу: всьо то добре, дуже ладно: кождому голос вільний, ховай боже! Та лиш от, видите, все-то ліпше… зрештов не знаю, як ви, а по-мойому, все-таки… ая, як-от, наприклад, тому пан староста з’їздит ну, звичайне, часу там у нього небагато, – сейчас і наглит: «Голосувати, голосувати!» А як ще зачнете нараджуватися: еден сюди, другий туди, то протягне довго, – і до чого воно подібне? Ци не волите туй-таки розповісти, що кождому на серці згодитися на єдного або там як, щоби, видите, потому не було путанини та крику?

Чапля пронир в потопі голов, скоро докінчив тої бесіди і зліз із плити. Декотрі крайні, що пильно вважали на нього, розреготалися, побачивши, як пропав маленький чоловічок. Знов гамір. Спори аж тепер надобре зачалися. Хто сам говорив і кричав, тому ніяко було слухати других, а хоть би хто й хотів був слухати, то біса якого міг розібрати у тій саламасі, у тій безладній мішанині грубих і пискливих, хриплих і звучних голосів. Кождий мав щось на серці, кождому немало накипіло на душі за тоті три літа, і кождий рад, що хоть раз може вилляти своє горе, говорив, кричав, махав руками, гарячився, незважаючи, чи хто його слухає, чи ні. От, як навесні води зіпруться на греблі, і риють, і пруть, і полочуть, аж поки не впаде запора, а тоді, без упину, бурхають, летять, піняться, ломлять усі завади кругом себе, – таке й наші нагуївці тої пам’ятної неділі.

Чапля, Гутак і писар Василь Грім стали враз посеред того бурхливого моря та й розпочали стиха бесідувати, – звичайно, про господарські речі. Озимина гарно стелиться, що твоє руно густе. Обвеснувати обвеснували, дякувати господу милосердному. От тепер Гутак дільниці городить, приймича на заробок висилає: шутер возити унятицькому посесорові на греблю. А у Чаплі знов свій талан. У нього два сини дорослі, а він третій: у три фіри возять тертиці до Борислава. Грім – чоловік молодий, ще нежонатий, от два літа тому, як з війська вийшов (на згадку о військо розмашисто покручує свій чорний, «моцно нафіксований вус»), на зарібки йому ніяко їхати, але у нього заробок дома, – він знає токарство, ба й стельмахує, от до нього три-штири громади вози дають до роботи. Нічого, платня увійде, а Грім, згадавши про своє ремесло, випалив навіть грубим, правдиво «воянцьким» дотепом, зареготався, аж у вухах залящіло, і знов підкрутив вус.

А тим часом гамір межи громадою троху-потроху притихав. Потворилися громадки, в котрих живо говорено, та вже без крику. Тоті, що однако гадали, ставали разом, громадка з громадкою перестрілювалася словами, молодші навіть сипали жартами і дотинками, що збуджали голосний регіт. «Нащо нам далеко шукати за вітом, – ішла рація у одній громаді, – що нам Чапля так дуже завинив? Правда, чоловічок плохенький, податливий, ну, від порційки також хреста не положит та не відпекаєсі, – ба, та все ж бо якийсь ще людяний. І погуториш з ним, як з чоловіком, і всьо якось уже уладиш. А так виберем якого другого, – хто його знає, що за людина з нього вийде. Знаєте, громадський хліб бундюжит. Може, от ми го ту маєм за не знати якого чесного та доброго, а на війтівстві з нього вийде кат знає що! Ліпше вже лишімся при старім. Золотих гір не дістанем, та все ж бодай яко-тако піде!»

У другій знов громадці старий Лялюк, сивий як лунь, а ще кремезний і плечистий дід, розговорював про давні часи. «Гем-гем! Не так то було за моїх часів! Бувало, – гем-гем, – мандатор та отамани, нагайки та казня! А нині, – гем-гем, – що за нужда! Панщину скасували, робіт, люди, що хочете! Радітся сами своїм розумом!» І довго пендичив старий на той лад, люди слухали, повитріщавши очі, – аж коли дід звів на тото, що найліпше то, як стара голова молодими орудує, і що-ді на цілі Нагуєвичі нема понад нього старшого, і що сили ще досить у нього й на трьох таких молодиків, як ось тепер виводяться, і що на розумі бог не скривдив стару голову, – то всі розреготалися, а котрийсь-таки голосно крикнув: «Еге-ге, та бо вам ся, діду, забагає печеного леду! От волите де за комин запхатися та старі кості гріти, – не десь собов темлювати. Вже-сьте своє переграли, пора молодшим зачати!» І всі лишили старого, сміючись. Лялюк озирнувся, махнув гнівно рукою, сплюнув: «Таке-то! Дурному й пам’ять дурна! До них говори, – гем-гем, – як до якихось розумних людей, а вно, як скотина!» Сказавши тото, старий Лялюк ще раз плюнув і відійшов у другу сторону.

Но чи сяк чи так, а признати треба, що більша часть громадок говорила живо і поважно о тім, кому би через тоті три літа верховодити в громаді. Багато обзивалося за Чаплею, та другі кажуть: «Ex, досить навітувався. То чоловік слабодушний, своєї баби замного слухає, нам не такого треба. От до ради, ну, то що інчого, най собі буде, але віта нам не такого треба».

Тим часом Чапля, Гутак і писар розійшлися в різні боки. То ту єден пристане до громадки, прислухається бесіді, а там і своє слівце докине, що-ді «не вибирайте того-там, сей з жидом руку держит», то там другий утихомирить крик, полагодить сварню, заглаїть, а все натякає про такого війта, щоби умів добре лад у руках держати, щоби умів і розважити, і похрупостіти, як добрий отець у родині.

Поволі-поволі тут і там все ставало голосніше: «Гутак! Гутак!», зачинали розговорювати о його житті і поведінці, – і щораз більше таких находилося, що його боронили і вихвалювали: «Дивіт, – кажут, – яке в нього газдівство, які порядки дома! Ну, то вже правду старі люди кажут, що хто у себе дома не вміє лад удержати, той го і в селі не утримає». А там десь другий розмахував руками та доказував, що-ді, «дивіт, у Гутака нема ні родини, ні нікого, всього двоє їх, жити є з-за чого, не полакомляться на громадське добро, – ще, де треба, то й свого наддадут!» Люди слухали, реготи і сміхи ставали щораз рідші.

А Гутак собі ходить, мов і не знає, що про нього кругом казка йде. Йому ніби байдуже, хто буде війтом, а хто в раді, – коби лиш був гаразд у громаді. Лиш раз Гутак трохи обрушився. Десь у одній громадці почулися голосніші, ба, крикливі бесіди. Гутак пішов у той бік своїм важним, повільним кроком. Се п’ять чи шість чоловіків обступили Хохлачика, а той говорив, щораз дужче ся розпалюючи: «Люди добрі! Най вас бог боронит від того чоловіка! Що ви хочете? Аби вас на пузі держав, як німину на припоні? Ну, ну, виберіт си Гутака, він вас буде буками та канчуками та штрафами вчити порядку! О, я го добре знаю! Як він мене збавив здоров’я за якісь колеса, а я ся богом вічним клену, що-м у тім чистий, як сонце праведне! Або Орина Задоріжна! Хіба не через нього вна і честь свою стратила, і вбили ї мало не на смерть ось на тім місці, – і ще їй той поганин у живі очі відпер тоту кроваву сиротинську материзнину, – одну коровицю та й прут поля! Гей, люди, люди, дайте ви си покій з Гутаком. Нічого доброго він вам не вивійтує!»

Хохлачик гарячився, скакав і не бачив, як його люди уцитькували. Аж вкінці обернувся і побачив Гутака за своїми плечима. В одній хвилі прочув, що діло піде погано, і аж одебелів. А Гутак осміхався. «Нічо, – каже, – нічо, куме Хохлачику! Ту вільно кождому говорити, що на ум прийде! Нічо, говоріт здорові дальше! Я вам лиш хотів сказати, що Орину Задоріжну я сплатив з єї грунту при свідках, по праву. Ну, а з тими колесами, то вже там бог нас святий розсудит, – він усьо знає, чия правда, а чия кривда». Гутак сказав тото і відійшов.

Хохлачик, бідолаха, стояв мов опарений. Він знав Гутака не віднині і дуже добре розумів, що то значить така ласкава бесіда. О, Гутак лютий на нього, то певно. І не такий він, щоби борзо забув уразу, щоби дарував її. Знав Хохлачик добре, що стань Гутак війтом, йому прийдеться перетерпіти не одну нужду, сли навіть не згибати. «От, бідна буде жінка та й тота дівчище нещаслива!» – зітхнув жалібно. А далі отямився. «Е, що, поставивємся раз до біди рогами, то вже ж їй заду не покажу! Що буде, то буде, в тім божа воля!» Він оглянувся довкола себе, але коло нього не було нікого. Посумнів якось, – звичайне, маркітно йому стало, – та й загубився межи людьми.

Тим часом сонічко вже геть-геть хилилося з полудня. Рідкі сиваві хмари гусли над западом, холодний вогкий вітрець зачав повівати. Панотець Атаназій, пообідавши гарненько у себе дома, убрали нову реверенду і біло-синій обойчик, взяли у руку свою сріблом ковану тростину і поволі, осторожно стали крутою стежечкою сходити долі крутим горбом, на котрого вершку красувалася резиденція, а боком на відсонні молодий, густий та добірний садок і пасіка. Немало зачудувалися наші гідні-поважні громадяни, коли побачили, що панотець, перебравшися через вигідний перелаз, просто ідуть до них. Панотець відколи настали в Нагуєвичах, ніколи й не погадали занятися якими-годі громадськими виборами. А тепер що за диво? Підійшли ід зборові, поздоровили громаду, тай так, ласкаво всміхаючись, і почали: «А що, парафіяне, ви вже згодилися, кого маєте вибирати?» – «От, от, потроха!» – далося чути кілька голосів, а хтось із дальших як стій і вирвався: «Та що, – каже, – хіба виберем назад Чаплю! Кого нам гіднішого шукати?»

– І то добре, чому ні, і то добре! – приговорювали спроволока панотець. – Максим Чапля чесний чоловік, нема що казати, – чому ні? Ну, а як же ж, а приймеся Максим Чапля ще уряду на другі три роки? Як?

Громадяни затихли. Їм і в голову не приходило розпитувати Чаплю або й кого другого. Аж писар перший наблизився до панотця та й сказав: «Не знаю я, проше єгомосця, хто то там ще говорив за нанашком Чаплею. Не против ньому сказано, сохрань господи! Але він сам зрікався: «Не хочу, – каже, – дайте най і другий хто помоцюєся з тим тягарем!» Так ми уже ту обговорювали сюди й туди, і, бачиться, всі пристали, – може, там два-три найдеся, що ні, а зрештов, певно, всі, – от на нанашка Гутака».

Громада мовчала. Панотець поважно похитали головою, помовчали хвильку, а опісля сказали:

– Ну, так, так! То добре. Я й сам то хотів казати. Тепер, видите, часи не такі, як уперед бували. Тепер треба і сюди й туди побігати і покрутитися, щоби до чогось довести. Конечно в громаді треба такого начальника, щоби потрафив і перед панами і всюди сказати розумне слово, і запобігав, і старався, та й при тім щоби вмів лад у селі держати, як ся належит, що[би] другі громади не сміялися. Так, так. Гутак найліпший до того, аякже. Добре, добре, лиш уже на чім ту стало, того ся держіте всі, – ось і пан староста їде.

З-під пахучого темно-зеленого склепіння густої рябини і верб придорожних викотилася парокінна бричка. Се їхав пан староста з Дрогобича, щоби рядити виборами в Нагуєвичах. Панотець побачили його перші, зняли капелюх, поклонилися, а за ними й уся громада. Староста велів фірманові зупинити бричку, а панотець підійшов ближче.

– A, księże dobrodzieju, jakie zdrowie? – крикнув староста, ще молодо виглядаючий високий мужчина з великими бакенбардами а та Франц-Йосиф. – Що ж то, – додав ламаною рущиною, – чи вже й ви не зачали мішатися до виборів? Що то такого?

– А так щось, як видите, пане старосто! Вже нелад такий у селі, а тоті баввани як зачнуться сварити і тягати, то все мусять зробити по-глупому. Тре було конче аж мені вмішатися!

– Ну, а як там, кого ж ставите ви, кого они? Чи може-сте згодилися?

– Та так якось, – відказав панотець. – Тут то в нас такі люде всі, що нема з чого й вибирати довго. А таки один трафився порядний чоловік, мосці добродзею, з резоном, з практичним розумом, ая, ая! Ну, та й на того, бачу, згодилася й громада. Хоть то, мосці добродзею, бачиться, небагато що й рахувати на їх згоду!

– Е, co tam! Ви ручите, що се чоловік порядний і придалий на урядованя?

– Авжеж! Аякже! Чому ж би ні? – підхопив живо панотець.

– Ну, то всьо піде добре! На щось я ту! А як го звут?

– Іван Гутак.

Пан староста записав собі назвище в маленькій книжечці, попросив панотця сідати побіч себе у бричку, бо до школи, де мали відбуватися вибори, було ще не близько, та й помчали. Громада, гомонячи та бесідуючи, потюпала громадками за ними, збиваючи куряву на гостинці, мов стадо волів. Над усіх голосніше говорив Василь Грім, ідучи поруч Чаплі та відказуючи, що-ді «чорт матери тим виборам! Там обід застигне, а ти ту о голоді кричи та вередися». Декотрі з громади дійсно, бачиться, туго поголодніли, понатискали капелюхи на голови та й помели долів селом, сміючись та приговорюючи до других: «Но, но, не бійтеся, вже ви й без нас понавибираєте п’явок на нашу працю!»

А Гутак, чуючи тоті бесіди, похитав своєю кучерявою головою та й сказав спроволока: «Такий-то наш русин. Його на огні печи, а він ще буде сміятися. І що за біда тим людьом почекати ще хвильку, дати голос, на кого хочут, а потому не виговорювати, що от єсьте нам п’явок понавибирали? Ба, кой-бо лінивство! Щоби не втеряти гарячий обід, він волит громадську справу в кут! Ex, люде, люде!..»

Пан професор, Лонгин Крицький, ще рано наняв чоловіка, щоби йому позамітав у школі й довкола неї, щоби поуставляв лавки, як треба, у два ряди, обпорядити приспи під школою, – словом, надати школі зверху, яко-тако людяну подобу. Правду сказавши, пан професор міг то все й сам поробити ще в суботу або й нині, так де, – хто ж то вигадав, щоби він, Лонгин eques de Крицький, занимався такою чорною роботою? Волів дати чоловікові послідніх тридцять крейцарів. А тим часом сам взявся до ранніх молитов, а межи ними немало «отченашів» пробормотів і за душу покійниці Польщі.

Після півгодинної тиші, котру переривало лиш бормотіння пана професора, кудкудакання курок під вікнами та голосне хропіння пані професорової у ванькирику за стіною, почалося більше життя в шкільнім будинку. Таж нині був великий, рішучий день! Пан староста у власній особі з’їде в їх дім, панотець, запевно, також буде ласкав загостити, – ну, а для «розумного» сільського учителя, яким був безсуперечно пан Лонгин, такі особи дуже важні! Їх належить із честю приняти – значить, і поєднати їх собі, добути собі їх ласку і прихильність, значить, статися одною із найголовніших осіб у громаді. Отож, сейчас по відчитанні молитов пан професор, яко розумний вождь, скликав раду воєнну для уладження плану битви.

Рада сеся мала складатися з нього і з його жінки, тому ж, бачиться, для більшої вигоди другої партії, і скликана була у ванькирику. Пан професор розпочав свої маневри легкою перепалкою, що мала на цілі пробудження його достойної супруги. Відтак зачалися розправи. Рація велася довго, оживлено, затято. Діло в тім було, чим приняти згаданих достойників? Пан професор обставав при каві, аргументував, доказував поживність, і смак, і вплив на гумор, який звик мати на нервових людей той арабський нектар. А що пай староста нервовий чоловік, доказує то, що за леда притокою попадає в страшенну пасію, а понеже, крім того, панотець великий любитель кави, – ergo – доводив пан професор, – кава мусить нині бути й на нашім столі для утрактування так великих, поважних гостей.

Но пані професорова, – що то женщини можуть! – довгий час преспокійно слухала ученої бесіди свого мужа, лежачи на подушці, підложивши під голову свою пухлу сніжно-білу руку і відсунувши до пів з грудей ковдру. Но коли той скінчив, вона так само спокійно і рішуче сказала, що дома нема того, що властиво найпотрібніше до зварення доброї кави, а іменно кави самої.

На такий спосіб осталося до вибору лиш одно, а то гербата, і пан професор, щоби розігнати свою власну маркітність, принявся знов рівно живо і рівно учено доказувати і викладати, що гербата, добре зварена, гаряча, достаточно солодка і залита належитою порцією руму, ні в чім не уступає, а навіть що… Чи ж рум так конечний? (Почтенна супруга нагадала йому, що руму і краплинки не було в хаті.) Ні! Тадже кава і гербата мають властиво ті самі часті, складові, а до кави хто коли додає руму? На тім, отже, й стало. Друга із воюючих сторін, пані професорова, мала як стій встати, убратися хороше і занятися насамперед зваренням обіду «для домашніх», а опісля й приготуванням ухваленої гербати і «робленням гонорів дому».

Обід «для домашніх» був дуже «скромний», – по-нашому, скупенький. Складався він з двох тарілок ріденького, непідбитого і незасипаиого борщу, а в кождій тарілці на дні лежала, крім того, яко «вся смака», велика торічна сушена голубінка. До борщу замість хліба була мищина варених у лупинні бараболь, їх теребління під час самого їдіння занімало немало часу і додавало цілому тому актові фамілійному багато церемоніальності. Крім того, за обідом пан професор почувався до своєї повинності, яко галант-мужчина і старався забавити свою даму всякого рода анекдотами і повістками, межи котрі густо-часто попадалися й деякі не дуже-то пристійні і приличні.

По обіді пані професорова туй же при столі засіла до роблення «гальової» туалети, а пан професор взяв на голову чорний, трохи уже прим’ятий циліндер і пішов з великою повагою оглядати нові порядки у шкільній кімнаті. Сам, власними руками, накрив столик білим, на рогах трохи витороченим обрусом, за недостачею зеленого сукна, поставив на нім дзвінок, перо і чорнило та лист сивавого паперу до записування голосів. Упорядкувавши те все, став насередині, прижмурив трохи очі і оглянувся навкруги по кімнаті. Відтак сів у лавку «трохи віддихнути».

Аж ось задудніло на гостинці, задзеленькотіла упряж, погонич луснув з батога, – гості приїхали. Учитель вибіг їх зустрічати, вклонився низько і, бачиться, дуже був щасливий, коли пан староста, а за ним і панотець подав йому руку. На порозі стріла і привітала входячих пані професорова, одіта, після її гадки, пишно, а властиво пестро, с[е] є[сть] без густу і претензіонально. З великими церемоніями вводила їх у бідну, хоть також претензіонально пристроєну хату. Самовар з гербатою стояв уже на накритім столі, а пан староста, побачивши се, покрутив носом і всміхнувся іронічно. Газдиня не щадила припрошень, силувалася навіть на штучні високі фрази, котрі їй однако ж якось не вдавалися, вкінці задумала навіть показатися дистинговано свободною, хоть кождий її крок, кожде слово так і разило вимушеністю і неприродністю.

Пан староста, недопивши гербати, встав, подякував газдині, що солодко всміхалася до нього, прижмурюючи свої сіренькі оченята, вийшов до сіней, сплюнув і пішов у шкільну кімнату, рад, що позбувся тої вимушеної гостинності. Панотець остав довше з панею професоровою, старався завести з нею бесіду про се та те, але вона, помітивши недовільність пана старости, доразу стратила свій і так невеликий гумор і, збираючи накриття зі стола, відповідала на бесіду панотця розсіяно та полусловами. Пан професор, вражений також немало неласкою пана старости, змінився на лиці і вийшов із хати, щоби, де треба, услуговувати пану старості і таким способом бодай яко-тако відзискати його ласку і прихильність.

А тим часом школа уже наповнилася людьми, і все ще припливало їх більше знадвору. Всі, видячи пана старосту, стихали і сідали в лавки. Но лавки не могли помістити всіх. Многим прийшлося стояти. Межи тими послідніми був і Гутак. Він став собі у куті коло великої плиткової груби. Обіч нього розговорювали якісь два чоловіки, відай, про особу пана старости, і аж душилися зо сміху. Гутак штовхнув одного й другого в бік і прошептав гнівно: «Та мали би-сьте хоть троха честі! Де ж таке хто видав?» Оба чоловіки, ще молоді, озирнулися на нього, відійшли набік і зачали дальше своє робити.

Втім, пан староста задзвонив, і все утихло. Він встав, похитався хвильку на своїх довгих тонких ногах, оперся обома руками о верхняк столика, аж той затріщав, і почав говорити до громади – щось про важність нинішніх виборів, про автономію громадську, про відкинення личних незгід і сварок і т. д. Фрази не в’язалися пану старості, і він викидував їх із себе, мов каміння. Багато причинювалася до негладкості його бесіди й рущина, котрою не добре владав. Бесіда тяглася довго. Громадяни, змучені слуханням фраз, котрих по більшій часті не розуміли, почали шептати межи собою, ба, далі й нараджуватися і гомоніти щораз, то голосніше. Три рази дзвонив пан начальник, заким утихли. Відтак він кінчив свою бесіду ось якими словами:

– Ну, будьте ж тихо! Тепер зачнем голосованя! Уважайте, що маєте вибирати своїх, – як там?.. заступників, що мают репрезентувати цілу громаду всюди, – перед правом. А вибираєте їх на три роки! Уважайте, аби-сьте вибрали людей гідних, чесних, тверезих. Від того много залежит, кого виберете, бо так будуться вести й ваші громадські справи! От видите, – на Медвежі вибрали були люди якогось п’янюгу, та що? Три роки броїв у громаді, забирав громадські гроші, пив, а тепер суд зліцитував му грунт, хату, худобу, та й ще й він сам пішов сидіти! Видите, – ганьба і йому й цілій громаді, що си такого заступника вибрала. Ну, вважайте ж! Я тепер буду читати за чергою всіх, а ви говоріт кождий, кого хочете. Насамперед тра вибрати війта, потому заступника, а потому радних.

Пан староста скінчив і сів. Треба було дати громаді час надуматися. У хаті знявся гомін. Розраховувано, хто має бути радним, спори зачиналися. Но писар зарадив скоро. Він з Гутаком, панотцем і Чаплею ще вчора уложив спис радних, попереписував їх назви на карточках і взявся розпихати їх межи людей. Декотрі приймали мовчком, другі допитувалися, хто там записаний, а писар, хитрий, читав їм без запинки, кого самі хотіли.

Но заким ще прийшло до голосування, роздався живіший гомін в однім куті хати. Се Хохлачик не переставав межи громадою рити, щоби не вибирали Гутака. Він представляв його упертість і тверду натуру, на котру нічо не зможуть ні просьби, ні сльози. То знов широко розповідав про Орину Задоріжну, доказуючи, що неправда тому, що Гутак їй не сплатив, іно ї здоров’я позбавив. Декотрі перечили, але Хохлачик як уже розбесідився, то нелегко його було переговорити. Другі знов покивували головами, потакували.

Ось увійшов і панотець, громада утихла, і розпочалося голосування. Панотець став побіч Гутака, неначеби хотів його підперти своєю грубою, товстою статтю. Із-за його віддутих, блищачих від товщі лиць ледве-ледве проблискували сиві солоденькі очка. Він поводив ними вокруги, уважаючи, хто на кого буде голосувати. Перші, котрих вичитав пан староста, були, мов на нещастя, тоті, котрим Хохлачик щойно наговорив три міхи правди про Гутака. Почувши, як грізний голос пана старости викликував їх назви, вони метушились, ікались, не знаючи, на кого дати голос. То розлютило пана старосту. Ще від професорової гербати замітно було роздражнення в його очах. А крім того, тепер пригадав собі, що під час його бесіди в тім куті чутний був приглушений хихіт. Він як стій зачав кричати, що стоїте-ді, як бики, очі повитріщаєте, а гадає один з другим чорт знає об чім. Навіть того не міг собі пригадати, щоби якось голосувати порядно! Пан староста теремтетував в той спосіб, доки йому духу стало, а коли замовк, панотець довершили його бесіду, набрали парафіян з гори і при докінченні натякли щось про «рабів неключимих» і про «тьму кромішную» в головах нагуївських громадян.

Після тої перерви голосування йшло дальше своїм ладом. Перші голоси розстрілилися, кілька упало на Чаплю, кілька навіть на старого Лялюка. Коли прийшло на Яця Хохлачика, той голосно і твердо перший дав свій голос на Гутака. Всі люди, кілько їх тут було, озирнулися на нього, як на чудовище. «Що ся стало Хохлачикові? Яку причину мав до такого голосування?» – так запитував один другого шепотом.

А Хохлачик стояв під стіною з затисненими зубами, лютий-прелютий. У нім кипіло, коли слухав, як за його почином голоси раз у раз сипалися на Гутака. «От тепер лихо буде!» – те одне прошептав неборак. Знав він добре, що й з Гутаком годі йому прийти до ласки, і всі громадяни дивляться на нього як на якогось дволичника, що сам плює й лиже. Коли прийшла черга голосування на Гутака, він потряс своєю кучерявою головою, озирнувся по школі, а його око з їдкою насмішкою спочило на збідженім, худім лиці Хохлачика. Твердо і голосно сказав він: «Яць Хохлачик», – і знов уся громада в дивнім диві ззирнулася – на нього. Але бідний Хохлачик почув добре, що тим голосом Гутак заприсяг йому довічну вражду. Його обдало якимось недобрим духом. Почув, бачиться, що не надіятися йому доброго пробутку під новим війтом.

«Гутак вибраний на війта!» – пронеслося межи громадою, мов шелест літнього вітру серед спілого житнього колосся, хвилюючого на ниві. На заступника вибрано другим голосуванням старого Лялюка, а відтак пан староста встав і освідчив, що дає десять мінут до наради і застанови над радними. І знов почався гомін, а писар оббігав по лавках, роздаючи картки, в кого їх ще не було. Хохлачик тепер уже не рушався: стояв мов укопаний, далі найшов капелюх і забрався зі школи. Хитаючись, поволі пішов додому, а душу його засіла якась темна непевність, жура та грижа.

Коли збігло назначених десять мінут, панотець освідчив старості, що громадяни уже згодилися на радних і що у них є картки. До їх відчитування назначив пан староста писаря і професора, і вони неподовзі ознайомили громаді вибір. «Рада громадська замкнена!» – крикнув староста і виліз із-за стола. Змішані голоси роздалися межи громадою, – гамір, немов надтягаюча буря. Найбільша часть поздоровляла вибраних з новим урядом. Но найбільший тиск становився круг Гутака. А той, усміхаючись, прирікав громаді золоті гори з-за свого війтівства. Всюди переважала радість. – От, не зле вибори пішли! – говорили межи собою гідні-поважні громадяни, ідучи купками в село та розходячися по тісних грязних вигонах.

Панотець запросив старосту до себе на підвечірок і оба як стій поторохтіли долі дорогою, попрощавшися з професором і його жоною та подякувавши за гостину, котру пан староста в дусі посилав до чорта.

Тим часом Гутак тріумфував. Окружений радними і великим числом громадян, він поважно пішов долі селом, мішаючися у всілякі розговори. Не треба й згадувати, що всі громадяни бий-забий на Хохлачика. «От дайте спокій, – сказав, спокійно всміхаючись, Гутак, – троха сі бідоласі хотіло побрикати! То нічо не шкодит!»

Примітки

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1978 р., т. 16, с. 389 – 405.