2. Родина Івана Гутака

Іван Франко

Гутачка вже третій раз вибігала на обору, ставала на високий перелаз і визирала, чи не йде чоловік із села. Гутак мешкав на Слободі. Се був присілок, відділений від самих Нагуєвич широким пасовищем, рівним, хоть яйце коти, покритим декуди повз дільниці густим, у хлопа зависоким будяччям. Посеред того будякового лісу вилася узенька стежка-півперечка, і по ній-то бігали Гутаччині погляди. Но стежка була пуста. Гутачка, притримуючися лівою рукою плота, злазила бережно з перелазу, а на її лиці стягалася хмара, подібно, як на небі. От вже сонічко похилилося над сині гори, вечоріє!

Де той Гутак? А обід у печі вже перепроївся. Пироги з сиром геть подубіли, треба їх було пригрівати, курка переварилася, бо прецінь ще від полудня кипить та кипить у закутці у гарячім спузі. Де той Гутак? А Отсе, гляди, і слуги, видячи, що нема господаря дома, порозходилися кождий у своє, – ніким на біду й послужитися. Кривий Федьо десь забрався чи на вигін з парубками, чи де спати до стодоли, та й роби йому, що хоч: клич не клич, горлай не горлай, – він, глухман, спить, як колода. А Анна, – ну, ще тота Аннище одна, що до чогось пригідна. От і тепер взяла верету та пішла по межах ужати хопти коровам до припусту. Лиш коби язичок у неї коротшенький трошки! А то як його розпустить, то хоч із хати втікай! А приймич Мирон також десь повіявся! Чи скарана година! Сама на всю хату, – і позамітай, і його визирай, і курей пантруй, щоби шкоди не наробили в грядках, і миски перемий! Де той Гутак?..

Гутачка звивалася по хаті, мов веретено, то се поставить на місце, то друге перемістить, тут щось зітре, там підмете стеблинку соломи, то в піч загляне, то на полицю, то до сіней чогось вийде, підкине два-три поліна дров на купу, рипне дверми і знов увійде до хати. Її ноги і ліва рука не спочивали, зато права стриміла збоку, суха, як скіпа, неподвижна, як патик, а довгі тонкі пальці, покулені ревматизмом, надавали їй таку подобу, якби ось-ось ізпідтишка намірювалась когось кулаком у бік штовхнути. Низенька ростом, худа вся і мізерна, Гутачка подобала на тоту курку журливеньку, що то всюди нипає, кожду порошинку перепорпає, чи не найдеться й там яке зеренце для її діточок. Але у Гутачки не було дітей, і то гризло її ціле життя, немов хробак зів’яле яблуко.

– А, прецінь і він надійшов! – прошептала Гутачка сама до себе, коли сінні двері заскрипіли.

– Дай боже час добрий! – відізвалася Хохлачка, вступаючи на поріг. Гутачка, побачивши її, якось поквасніла. Її кругле худе лице протяглося, запишнила уста і, обзираючися боком на свою спідницю, відказала досадним голоском:

– Та дай, господи! Просимо сідати!

– А що здоровенькі поробляєте? – питала Хохлачка своїм звичайним лагідним та веселим голосом.

– А що? От що легше! Ваш чоловік прийшов уже з горіня?

– Та ні, чогось там бавлят. Видно, ще виборів не покінчили.

– О, – тадь там таких акурат при виборах потрібно, як ваш! – сказала Гутачка їдко. – Он мого, певно, десь горяне задержали. Йому то й не дивниця! А ваш, певно, десь у коршмі напиває!

Хохлачка мовчала хвильку. Вона щиро любила свого чоловіка і знала, що він за своєю бідністю зовсім не поквапливий коршмаря запомагати. Но, не хотячи вдаватися в сварку з фудульною Гутачкою, вона відповіла:

– Та хто го там знає! Може бути й то! Тадже знаєте, які чоловіки. У нього перше діло жінці ніколи правди не сказати.

– Га, може й бо й є там ваш такий, хто вас знає! – сказала Гутачка, похитавши головою. – Мій Іванчик, богу дякувати, не то! Ми всюди й до всього разом і порадимося, й поговоримо, як бог приказав!

Хохлачка осміхнулася трохи. Вона добре знала, як жили Гутаки, знала добре, що Гутачка й волосся стільки на голові не має, кілько ся від свого Іванчика синців набрала. Гутачка покмітила тот усміх і пізнала, до чого воно йде. Вкололо її тото глибоко, і постановила собі відімститися на Хохлачці, сли буде чого просити в неї. Спосібність до того надарилась їй сейчас. Хохлачка почала несміло:

– Та от, кумо, я до вас із просьбов. Вийшов ми хліб учора. Нині ніяко було печи свіжий. А чоловік прийде голоден із тих виборів. Де ж бо, тільки й часі.. Ци не ласка ваша – позичити хлібеня?

– О, позичити! – крикнула Гутачка. – А порахуйте-но, кілько ви уже моєї праці назичилися на вічне віддане!

– Ба, кумунцю! – відповіла Хохлачка, встаючи із лави. – А порахуйте ж бо й ви, кілько ми вам наробилися! Ци літо, ци зима, тілько й нас видно всіх троє, що на вашім полі. А якої ми у вас заплати допоминалися?

– Ой-ой-ой! Робітники ж мої неплачені! Ара, не робіт ми віднині! Ніхто вас не просит! Я не хочу ту мати жебраків під боком, що ми кождий кусник хліба з горла друт! Іди ж си, йди, ти, газдине несосвітенна, бо на тя коцюбу пірву! Віднині вже урвалося зичене, – о, урвало!

– Та дайте ж бо спокій, кумо! – проговорила Хохлачка, забираючися до відходу. – Ще бог чень і на нас не забуде! Вижиємо ми й без вашої ласки. Не маєте ся чого надаражати! Хто хоче робити, той усюди найде муки на свої руки!

Хохлачка вийшла з хати, важко зітхнувши. Гутачка довго ще цокотіла за нею:

– Іди, йди! Фійся у погану славу! Не дуже ми така потріб велика годувати таких торбеїв, як ти, і твій чоловік, і тота твоя ляля-доця! О, дай їй боже, щоби ще пішла тов дорогов, що Орина Задоріжна! Яке горде! Гадає, що не знати з якого панського роду! А йому би скорше торби на плечі почепити, як таке пишнитися! О, заждіт, любенькі! Урве вам ся відтепер! Не стане тої комори, що до неї за кождим разом що зайдете, то зарвете!

– Та що ту такого, що? – запитав Гутак своїм твердим голосом, входячи у хату.

Гутачка замовкла, а по хвилі, обертаючися до нього, цілком уже забула про Хохлачку. Вона зачала випитувати чоловіка:

– А де ж ти, господареньку, так довго забавлявся? – Слова її, очевидячки, спочатку хотіли бути гнівні, відтак лиш «про око» гнівні, а при кінці бесіди зійшли на зовсім привітні і веселі, коли побачила, що чоловікове лице при всім тім остає спокійне та неподвижне. – Ну, що ж там чувати горі? Ци аж до так вибори тяглися?

– Тадже аж до так, не як! – відповів трохи недовольним і внаслідок того притвердим голосом Гутак. Но жінка знала, що се не тривалий гнів, що чоловік не п’яний, по що се лиш природні наслідки утоми після немалого ходу о голоді з горішнього кінця. Проте оглянувши його пильніше, вона не завагувалася допитувати дальше:

– Ну, як же ж пішли вибори? Хто війтом? Чому ж нічо не скажеш?

Но Гутак, видко, не мав охоти до бесіди. Він за той час роздягався, відсапуючи. На допитування жінки він обернувся і сказав:

– От воліла би-сь їсти давати, не пендичити! Я голоден, що би-м ся скрізь Діл проїв!

– Та даю, даю! – відповіла Гутачка, нипаючи по хаті. – От уже ся за той час усьо перепроїло на камуз! Півгорняте росолу википіло. Де ж то так довго ждати!

Ніхто ніколи не бачив Гутачку, щоби за говоренням занедбала свою роботу. Так і тепер. За цілий час, коли говорила, не переставала крутитися по хаті, поратися то в миснику, то коло печі, то в постелі, то куди попало. Не раз Гутак, хоть і як його натура була не до того, довго дивився на тоту вештанину своєї жінки і сміявся. «Де вже она свого носа не вткне! – приговорював. – Кутика нетиканого не лишит! І Христос ї знає, чого їй там потрібно, – ні, аби тицьнути, та й тілько! Ой жінки, жінки, – кінчив звичайно сентенційно, – із чого-то вас бог уліпив таких непевних?»

Но тепер не було коли заниматися подібними «наблюденіями». Гутак зняв із себе гуню з доброго лежайського сукна, – таки нову, сьогорічну, – зложив її і положив на столі, щоби, скоро по обіді, віднести до комори і положити в скриню. Розперезав із себе широкий на п’ять пальців ремінь із червоної лакированої шкіри, украшений вишивками із жовтих, білих та зелених ремінчиків на горішнім краї, обтер його хустиною з пороху і положив поверх гуні. Се був увесь його недільний убір, і він відтак остався лиш в камізельці з гранатового сукна, з-під котрої спадала довга біла сорочка із тонкого полотна. Він підперезав її узьким ремінним поясом, котрого пряжки творили дві змії, скручені штучно в есики, і зраджували тим своє походження з Італії. Рукави і обшивка сорочки були вистебновані червоним шовком у дрібонечкі звіздочки.

За тот час Гутачка стерла верхняк стола чистою стирочкою, накрила його обрусом і поклала на нім дві дерев’яні ложки. Відтак узяла із мисника кілька мисок і мисочок, обтерла і обдула їх, хоть і так були чисті, і почала наливати страви. Заким Гутак зміг обпорядитися з своїм убором, уже по кінець стола бухала пахуча пара із мисок, а Гутачка, не задержуючися і хвильки, подибуляла на полицю за сільничкою, відтак відсунула верхняк стола, щоби дістати з ящика товчений перець і хліб, печений осібно для них обоїх, завинений у білій півчині. Коли все те стояло стрійно і порядно на столі, Гутачка ще не спочила. Заткала челюсті печі дерев’яною півокружною затканницею, змела стиркою попіл із запічка, припрошуючи за той час чоловіка до їди. Той, хоть не потребував заохочення, бо жолудок віддавна уже гнівним воркотом допоминався свого, однако ж, по необ’яснимій привичці русина, ще хвильку й сам гутався по хаті, то се, то те прибираючи, неначе чекав дальших припрошувань.

– Та чому ж бо ти, Йване, не йдеш їсти? – сказала Гутачка. – Всьо вистине!

– А ти ж коли скінчиш своє попрятуванє? – запитав Іван, сідаючи за стіл і беручи ложку до руки. Гутачка також відіп’яла стирку і положила її у закутець, присунула собі стілець перед стіл і засіла до їди, готова однако ж кождої пори встати і піти заладити що-небудь на хаті. Гутак їв пильно і мовчки гарячий покріпляючий росіл, приперчивши і присоливши його належито, а Гутачка сьорбала з тої самої мищини, однак повільно, щохвиля поглядаючи на чоловіка. Цікавість її зглядом нинішніх виборів малювалася лиш в очах. Не хотіла, небога, перебивати чоловікові в їдженні.

Доперва, коли найбільший дотисок голоду уступив, коли гарячий товстий плин розігрів нутро Гутака, а краплистий піт виступив на його лице, тогди й уста його розв’язалися, надійшла більша бесідливість. Він зачав, спочатку уривано, мов знехотя, а відтак щораз із більшим жаром, розповідати жінці про вибори. Особливо коли зганув про свої перепалки з Хохлачиком, гнів його вибухав видною червінню на його лиці. Тут він уже не усміхався, не говорив стиха і солодко, як при людях. Голос його плив твердий і гучний, мов каміння, що котиться долі стрімким берегом, а велика голова то опускалася додолу, то знов підносилася, потрясаючи чорними кучерями.

– Ну, ци видиш-но ти, – кінчив Гутак свою бесіду, – що то може торбій поганий! – Тут зупинився на хвильку, – чи щоби дати жінці подумати над тим, що сказав, чи, може, щоби об’їсти з м’яса послідне стегно покійниці курки, що ще лежало на тарілці. Коли стегно було голе і не представляло більше роботи для зубів, Гутак, облизуючись і прицмокуючи, тягнув дальше: – Ну, ци приповів же би хто таке? Та й мій хліб жре, та й якби не я, то вже б го давно з цілим його накоренком чорти пірвали, а ту мені от якої кавзи перед громадою наробив! Погди ж ти, зміннику поганий! Не діждеш ти від мене більше кусника хліба! Я ти покажу, з ким ти си зайшов!

Гутачка під час тої бесіди встала зі свого стільчика, пішла до печі і відсунула затканницю, щоби дістати пироги. Відтак зняла із полиці тарілку зі сметаною і поставила все то на столі. Коли Гутак закінчив свою бесіду такою погрозою, вона поважно похитала своєю невеличкою головою, що на її худих плечах стриміла, мов сушене, поморщене яблуко на шишці.

– Ото-о! – сказала вона. – І запомагай же ту такого діловода! Він ти, скоро зможе, каменьом у голову фудит! Ex, розсадив би вас той хлібець, що-сьте від мене вибрали! А вна ще нині, – ноги би їй покулило, – до мене за хлібом приходила. «Позичте хлібеня! У мене вчора вийшов хліб, а нині при святі ніяко було печи!» Ото ми ту кметиця надійшла!

– А ти що? Позичила-сь? – запитав грізно Гутак.

– Не дурна! Також! – відказала поквапно Гутачка, боячися бодай тіні гніву свого чоловіка. – Ще лиш троха хибло, що-м їй ожогом дверей не вказала. Хіба-м ся до так не досить нашастала? І яка вдяка за того? Не треба ми й їх роботи, ані їх ласки! – Гутачка говорила ще довше в той спосіб, а Гутак за тот час із цілої сили працював над пирогами, котрі один за другим впадали «во преисподняя» його нутра. Вкінці остановився і, обтираючи затовщені пальці об обрус та облизуючи губи від сметани, сказав важно та спроволока до жінки:

– Чуєш, Анно, що ти кажу! Віднині не важ ми ся давати їм нічогісінько! А скоро би-м що спостеріг, аби й найменшу крихтиночку, то уважай, що твоє безголов’є! Погди, я їм вистрою! З голоду згинут! По жебрах підут, – най знают, хто я!

Хто би був в тій хвилі уважав на Гутака, був би немало зачудувався над дивним контрастом його слів з його зверхньої подоби і виразу його лиця. На вид зівсім спокійний, навіть маленька усмішка, мов тінь перемчала по його губах, а слова його падали такі грізні, такі тверді, а заразом спокійні, мов удари обуха о дерев’яну колоду. Відтак, безпосередньо по висказаній погрозі, Гутак подякував богу за його ласку і дари, встав від стола і оперся мовчки о варцаби вікна. Жінка, не говорячи й слова, зачала запрятувати зі стола.

Сонце вже геть було нахилилося до заходу. Чорні хмари вкрили його, заповідаючи на ніч уливний дощ. Крайчики їх світилися бурим, червоно-жовтим світлом, котре в нутро чоловіка вводить якийсь неприємний розлад, якийсь непокій і недовільність. І Гутак досвідив того на собі. Він недовго стояв при вікні, хоть то було його любиме місце. Обернувся на хату, де жінка ще припрятувала, з великою довільністю спостеріг, що постіль уже приладжена, і своїм звичаєм він сей же час ляг передріматися пообіднім здоровим сном. Правда, образи і вражіння нинішнього дня якийсь час ще снувалися йому поперед затулені очі, но небавом все перейшло в темну неподвижну масу, з котрої виходив легкий усипляючий шепіт, мов журчання потічка по круглих камінцях межи зеленими цвітистими берегами. Тінь Хохлачика перемкнулася, мов хмарка по чистім небосклоні, по півсонній уяві Гутака, но він посліднім напруженням засипляючих мускулів грізно стиснув кулак супротив неї. Тінь розвіялась парою, щезла цілком. Гутак заснув.

Гутачка на пальцях перейшла півперек хату і сіла під вікном на лаві, зложивши руки на коліна. «Ну, господи тобі слава, що хоть раз си чоловік спічне!» – прошептала. Відтак сиділа тихо, блудно водячи очима по мутних віконних шибах, о котрі товклися, бреньчачи якось тужно, хатні мухи. Загальна тишина не усипляла її, но навівала на ум розличні споминки і гадки. Довгим рядом переходили тепер поперед її очима літа її замужжя, сірі, мутні, одностайні.

Радість матері ніколи не зашевелила її душею, не розживила її утле, засохле серце. Люди завидували її щастю, що-ді жиє в достатках, ні про що не дбає, но вона сама дармо шукала по всіх закутинах серця хотя й би одної живої, щастям і розкішшю трепечущої згадки. Все той сам сірий будень, тота сама закрутенина коло печі, коло горшків, слуг і телят, все той сам напівспокійний, напівгрізний погляд чоловіка, – а кілько межи тим сліз, грижі, прокльонів та побоїв?.. І мимохіть наплила їй на гадку її бідніша молодша сусідка Хохлачка, її чоловік, хоть немаючий, та чесний (як се й сама у глибині серця мусила йому признати), їх хороша, чепурна дочка, що вже тепер, мов пишна польова квітка, розцвітала під оком батька й матері, розцвітала гарна, та здорова, та весела, дарма, що день-денний у праці та недостатку.

І заздрість, люта, пекуча заздрість зашевелилася в Гутаччиній душі. Як вона ще колись, давно, давно, у своїх снах дівочих, виділа себе щасливою матір’ю, окруженою підростаючими синками, розцвітаючими, мов мак у городі, донечками, а тепер усе вже пропало! «Боже мій, боже! – прошептала стиха. – За що їм тілько щастя, а мені ані краплинки?..» Гутачка сягнула ще дальше, в темну, тайну глибінь своєї душі, де крилася давно погасла, прибита, замучена – перша сердечна любов. Її предметом був молодший від неї, хороший парубок, найкращий свого часу на всі Нагуєвичі. Парубок той тепер був жонатим, був вітцем, був убогим газдою, був її сусід Хохлачик.

Ніколи в житті вона нікому не звірилася з тою своєю наклінністю, що сталася її прокляттям, червом, котрий підточив всі найкращі сили і надії її молодості. Хохлачик – бідний зарібник, а її родичі – одна з найбагатших родин у Нагуєвичах, ані згадати б собі не дали про такого жениха. Сам Хохлачик не знав о тій любові. А під час, коли Анна тихими літніми вечорами прислухувалася у своїм саді пісням та веселим, дзвінким жартам дівочим на вигоні, прислухувалася звучним парубоцьким розговорам, межи котрими найзвучніший і найкращий був його голос, найрозумніша була його бесіда, – під час, коли нещаслива ловила ухом тоту чаруючу гармонію літнього, погідного вечора та заливалася гіркими сльозами, сльозами жалю та зависті, – під час, коли її серце металося в розпуці, бажаючи й собі хоть хвилинки такого щастя, яке другим плине рікою, – родичі, горді та багаті, шукали їй жениха, такого ж гордого та такого ж багатого, як і вони. Прудко зійшлися з Гутаковими родичами, угода стала, по руках ударили і зв’язали два молоді серця, раді із свого рахунку, незважаючи, чи згодяться дві спряжені сили, коли прийде їм поруч ступати у тяжкім ярмі життя.

Гутак був багатого батька син, та й ще одинак. Отець був понурий, твердий і неговіркий чоловік. Оповідали, що се панщина таким його зробила. Служив він у унятицького пана, так той бив його і усіляко над ним збиткувався. За таким поступуванням він стався скритний у собі і почав складати, як то кажуть, крейцар до крейцара, відки лиш міг що тоді запопасти. Оженився по панському наказу з панською-таки покоївкою і взяв за нею в посазі невеличку хатину і кусень поля в Унятичах. Тут почав газдувати, все однако ж придержуючися більше двора. Його жінку пан увільнив від панщини. Люди немало о тім нашепталися, посуджуючи Гутакову жінку о тайні зношення з панами. Підозріння їх ще збільшалося, коли батько Івана Гутака не старався ближче досліджувати справи і мовчки слухав усяких бесід. Зато годі було заперечити, що газдівство молодого подружжя щораз побільшається, в чім знов сусідські їдкі язики виділи панську причинку.

Будь-як-будь, діло ніколи не вияснилося. Гутаків батько, очевидячки, не був у ласці в пана задля своєї упертості і твердості. Він робив, як і уперед, мовчки, однако приймаючи й панський усміх, і батоги. Малий Іван ріс дома по найбільшій часті під оком матері, пещений, ласканий, не догадуючись навіть про сумне життя батька, котрого рідко коли й бачив. Правда, з літами прийшли й на нього тяжчі часи, тяжча робота, та все ж таки мати уміла пильнувати свого одинака і відвертала від нього всякий дотисок. Так надійшов 48 рік, а з ним і воля.

Гутаків батько стратив опору в дворі, а серед своїх сусідів унятичан почувся дуже самітним. Тому-то спродав поле й хату і перенісся до Нагуєвич, закупивши тут, на Слободі, значну частку поля. Тут розпочав він нове газдівство. Іванові під тот час переступило було на двадцять п’ятий рік. Не зазнавши в житті ніякого тяжкого дотиску, ні болю, випещений, вилеліяний від матері, він не міг зрозуміти болю, ні долегливості других. Ним опанувала жадоба повеселитися, ужити молодих літ. Молода гаряча кров заграла. Принадна поверховність парубоцька, гарний стрій і смілі, горді поступи єднали йому прудко серця дівчат, но Іван не знав, що то любов сердечна, щира, узнаюча рівність любленої з собою. Він понімав женщину лиш яко служницю або яко спосіб заспокоєння своєї жадоби, яко приятність, подібно як напиток, їда або й що друге подібне. Він не понімав ніякого влюбленого воркотання, ні ласк сільських дівчат; все спокійний, він зводив і покидав одну по другій, не задаючи собі труду навіть погадати, що, може, своїм поступком зробив її нещасливою навіки. І багато їх гіркими сльозами плакало на нього. Межи ними була одна далека своячка його матері, Орина Задоріжна.

І от такий був Іван Гутак, коли доля звела з ним Анну. Все село уважало його за найпоряднішого парубка, за чесного, працьовитого й ощадного, а бідна Анна не найшла слів, не найшла сили, щоби опертися волі родичів.

Від того часу минуло немало літ. Іван Гутак все поступав наперед в очах громади. Із чесного, порядного парубка став чесним, порядним газдою, добрим мужем, добрим громадянином. Маєток збільшався, – відай, се господь пильно слухав молитов Гутака. Панотець всегда і при всякій нагоді ставили його за взір другим, всегда і при всякій нагоді відзначували його перед другими і честили найбільше із усіх громадян. А Іван усе принімав спокійно, на вид покірно, хоть воно в дійсності немало вбивало в гордість його і так гордого духу. Сумна гадка, що в нього нема дітей, мучила його довгий час, но при кінці уступила місце надії, що ось леда день жінка умре, а він зможе з другою оженитися, котра і дасть йому ся діждати наслідника.

І от тепер за справою панотця Гутак остав війтом. Гутачка не радувалася тому, хоть при чоловікові й показувала, буцім дуже тим утішається. Знала вона тверду натуру Івана, знала, що громада не великої благодаті може надіятися від нього. І кілько то сліз, кілько заводів, кілько прокльонів упаде на його й на її голову! Вона не була зла жінка, а її довге тихе терпіння навчило її розуміти нещастя других, понімати чужий біль.

Скрип сіняних дверей перервав її споминки, що роєм тислися їй на ум. Вона вибігла до сіней. Се була Анна, служниця, з огромною веретою хопти на плечах. Вона ледве з нею утаращилася в двері до сіней, а низький костистий і трохи кривоногий парубок Федь реготався, запираючи за нею двері. На подовгастім смаглявім лиці Анни також видний був усміх, котрий, однако ж, від першого появлення газдині всіми силами старалася прикрити маскою гніву і досади. Вона з усеї сили бевхнула своїм тягарем о землю, аж стіни сіней здригнулися, і молоді ластів’ята в стрісі зацвіркотали, злякані. Лице її від натуги було червоне. Хвилю стояла мовчки, випростовуючи свою високу стать та розправляючи покулені пальці. Федьо запер двері, підсунув Аннин оберемок у кут, розв’язав верету і, висипаючи із неї хопту, почав знов сміятися.

– Газдине! – скрикнула гнівно велика Анна (так звичайно називано служницю для відрізнення від малої Анни, Гутачки). – А скажіт же ви що тому кривцунові! Не дає ми спокою з своїми приговірками та своїм дурнуватим сміхом!

– Ігій на тя! А що ж я тебе кусаю ци ти що роблю своїм сміхом? – крикнув Федь грубим голосом. – Не хочеш слухати, то фійся на чортову матір, куди ти ся хоче! Я тя не неволю слухати!

– Ага, ага! Не неволиш! А чого все за мнов бігаєш, як який прихвостик?

Гутачка не зважала на тото правдання слуг. Се ж була їх щоденна страва. Дня не було, щоб вони ся на чімось не зайшли та не посварилися. Вона оглянула принесену хопту і, переконавшися, що вистачить до припусту на нині і на завтра на рано, обернулася до обох спорячих сторін і сказала своїм тоненьким голосом, котрий дуже не підходив до тої поважної, повеліваючої міни, яку при тім зробила:

– Мовчіт-но, мовчіт єдно з другим! Ти, Анно, така-сь велика виросла, а не встидаєшся з парубком передразнюватися! От волиш іти води принести та телята напоїти! Не чуєш, як бідні воричут у стаєнці!

– Отаке! – відфукнула з серцем Анна. – Ви, щоби-сьте мали мене оборонити та поганому кривцунові в карк натовчи, щоби мя не зачіпав, а ви ще й собі на мене! Ото ми правда!

Федьо зареготався голосно на тоту бесіду, а Анна, кинувши на нього огнистий, гнівний погляд, як стріла, рушила через сіни, злопотіла коновцямн, довгий час шарила за коромислом, все щось воркочучи про погану правду багатих та про свою лиху долю.

– Но, но, правдомівнице моя! – сказала Гутачка й собі ж роздосадувана. – Стули си трошка той дзюбок! Не будь така дуже широка! Ще тя ніхто не б’є, не кривдит, ані нічо! Не вирікай так дуже на тоту багацьку правду. Без неї би-сь, небого, нині або жебрала хліба, або в Бориславлі корбов крутила! А ти, – додала, обертаючися до Федя, – чого стоїш та зуби сушиш? Он би-сь пішов та під худобу постелив! Що ї зачіпаєш? – запитала по хвилі, коли Анна відійшла.

– Та яка ї мара зачіпає? – відповів Федьо. – Не знати, хто ї зачіпає. Она йде вигоном із травов, а я за нев. Та й тілько всего, що-м їй сказав: «Може би-сь от мене посадила наверх тої трави та занесла додому!» А вна вже й розтеревенилася! Угу на тя!

– Но, но, йди до роботи! – сказала Гутачка і пішла назад до хати, приговорюючи: – Мара ту яка межи вами правди дійде! – І знов принялася поратись коло печі, щоби приладити вечерю для чоловіка і челяді.

Ось і Гутак обудився, позіхнув два-три рази і встав.

– О, вже вечір! – сказав, поглядаючи на вікна. – Ну, буде сльота вночі. Худоба прийшла вже?

– Ще ні, – відказала жінка.

– А челядь де?

– Он Федьо в стайні стелит, а Анни десь іще з водов нема.

– А де Мирон?

– А хто го знає, де? – відповіла Гутачка трохи сукристо. – Десь собі помеже хати пішов. А що йому? Гадає, що вже він ту пан!

Мирон був Гутаків приймич. Сирота, без вітця, без матері, він виріс у наймах, і сам не знав, яким способом прийшов до тої честі, що Гутак узяв його дістоді за сина. Но діло було дуже просте. Гутак потребував робітника, а перечувши про Мирона, узяв його до себе, обіцяючи, як звичайно роблять бездітні вітці, що «по моїй смерті все боже та твоє». Но Гутачці було то дуже не в лад. Вона уважала того приймича за живий докір на свою бездітність і старалася розличними дрібонькими жіночими способами викурити його з хати, хоть не важилася одверто виповідати свого наміру перед чоловіком.

– Хо, хо, хо! Паничу мій, – сказав Гутак, – не будеш ти в мене так лельом-полельом поводитися. Годі, небоже, дармо хліб їсти! Нині най іде з кіньми на ніч у Радичів!

Уже геть смерклося. Груба пітьма зачала залягати землю. Вітер холодний повіяв від заходу і почав товкти о шиби вікон грубими краплями дощу. Гутак натяг на плечі стару гуню і пішов оглядати худобу і діздріти, чи Федьо і пастух Трофим припнуть кожде, як треба. Обора сейчас заметушилась. Чути було голосне гейкання Трофима, і грубий голос Федя, і Гутакову сварку. А в сінях Анна викликувала щомоці: «На, моя маленька, на, на, на! На, сивулька, на, на, на! Ну, поступися! Тихо стій та їдж! Гов!»

У печі палав огонь, сичали та сипіли сирі поліна, палахкотячи побіч сухих, газдиня наливала горшки водою і приставляла ід печі, раз по раз поправляючи грань довгим обгорілим на кінці ожогом.

– Йой, газдинько! – почувся за нею дзвінкий веселий голос. – Ще на волосок, тай би-сьте ми були око виштуркнули ожогом!

Гутачка обернулася, а її в’яле, поморщене лице ще дужче прив’яло і протяглося.

– Овва, не велика би й шкода була! Ще би про твоє око люди сіяли й орали!

– Ба, а я що? Я пси? – промовив Мирон. – Тадже би за мене ніяка дівка не пішла! Що ви, газдинцю, гадаєте? Хіба не так?

Мирон, сміючися весело, сів на лаві. Був то хороший парубок середнього росту. Рум’яне лице було кругле і повне. Очі чорні, блискучі, волосся також чорне густе і довге, підстрижене в кружок, обнімало твар, немов гарні рамки. Із цілої його подоби пробивалося здоров’я, сила і жвавість. Смотрячи на нього, ніхто би й не сказав, що се сирота-поштуркач, що змаленьку зріс межи чужими людьми, що ніколи не зазнав пестячої руки, ні люблячого серця матері.

– А ти, паничу, куди ходиш? – відізвався до нього Гутак, уходячи в хату та обтріпуючи змочений капелюх.

– А куди ж би-м мав ходити? От-єм троха постояв на вигоні, а відтак-єм на хвильку зайшов до Хохлачика.

Губи Гутака здригнули. Зморщивши брови, він гнівно запитав приймича:

– А чого ж ти там потребував?

– Та нічого. От-єм зайшов: «Добрий день!» Та й далі.

Мирон говорив не запинюючись, не теряючи своєї смілості, ні своєї веселості, хоть і бачив гнів на чолі господаря.

– Чуєш, небоже! Понині стало! – сказав твердо Гутак. – Не важ ми ся більше там заглядати! Розумієш?

– Та чому ні? Розумію.

– А нині підеш з кіньми на ніч у Радичів.

– Та добре. Лиш от злива, худоба перемокне. Аби, борони боже, що не зашкодило.

– Вона незадовго уймеся! А попасти конче треба. Завтра треба буде від’їхати до міста, до присяги. А годувати їх нема чим.

Поволі ставало живіше у хаті. Огонь палав у печі і кидав своє мигкотяче світло на вікно і противолежачу стіну. Анна, служниця, видоїла корови, позливала молоко у горнець і внесла його до хати. Увійшов і Федьо, штильгукаючи та всміхаючись. Анна, швендяючись мимо нього з ситком у руці, не позабула кинути на нього напівгнівним, а напівхитрим поглядом, за котрий Федьо віддячив їй не зовсім легким штуркненням у бік. Напослідок увійшов і Трофим, хлопець около п’ятнадцяти літ, у великій, старій шапці, котра опиралася на його ухах і носі, закриваючи тим способом перед його очима всю суєту і злість світову. Він держав у руках ліскову ломаку, котру кинув під лаву. Сам, позбувшися з голови важкої кучми, засів мовчки у кут на запічок і, страшно соп’ячи, принявся розмотулькувати із сухих заболочених ніг волоки від ходаків.

– А що? – спитав Гутак, сидячи по кінець стола. – Ци попаслася худоба? Куди-сь гонив?

– А он по Мочарах. Там трави у коліно.

Тим часом у хаті гамір ставав чимраз живіший. Мирон сміло запитав Гутака, чи вибрали його на війта, а Гутак на то усміхнувся і відповів йому знаним жартом, що-ді не пхай своє рило туди, куди тебе ніхто не просить. Гутачка зачала про щось правдатися з Анною, а Федьо дрочився з Трофимом, шарпаючи його раз за разом за ноги, внаслідок чого бідний Трофим за кождий раз перевертався горілиць на запічок.

Вечерю варено на дві руки: для Гутака і Гутачки окремо, а для челяді знов окремо. Коли всі повечеряли і богу подякували, Трофим перший пішов спати до стайні, щоби завтра встати зарана. Мирон виглянув надвір. Вітер утих, но дощ іще потрохи перепадав. Він надів стару Гутакову гуню, узяв поверх неї ряднину, на голову, старий капелюшище і пішов з хати підсвистуючи – без найменшої тіні недовільності на лиці. Той його веселий і безпечний вид, той незамутимий супокій дуже гнівив Гутачку. Вона живіше зашвендяла по хаті, зачала дужче воркотати на Анну і на Федя, збираючи лівою рукою миски зі стола.

– Ану, Федю, Анно, спати йдіть! – повелів Гутак. – Ти, Федю, піди на оборіг. Там ще троха того сінища, аби хто не загромадив! Заким нове буде, все ся старе пригодит! А ти, Анно, маєш ми пильнувати китиць на шпихлірі. Уважай! Уже хтось позаякосітної ночі, бачу, заходив тамтуди! Там си постели на підрі та пильнуй!

Уже було пізно вночі. Дощ перестав, хмари перейшли, а темне голубе небо яріло тисячами звізд. Тиха, ясна, запашна ніч весняна! Спокій, сон ллється на землю з морганням звізд. Позатулювані цвіти похилилися під вагою крапель дощових, громадячи в своїм нутрі запах тих чаруючих пахощів, котрими завтра рано привітають пишно сходяче сонце. Великі дерева садові стоять німо та поважно в нічній тіні, часом ворухнуть своїми грубими конарами і посиплють додолу грубі каплі дощу, немов розсипаний рядок перел.

У Гутака давно уже погашено. Гутак спить якось несупокійно на лаві під вікном. У хаті лиш тільки й чути, що його незрозуміле воркотання. Гутачка після цілоденної закрутенини заснула, немов у воду пронирла, а її суха права рука лежить обіч неї, проста та мертва, немов до боку причеплена ломака. Із цілої челяді не спить лиш Анна на шпихлірі. Чи тому, що її постіль тверда, чи, може, з іншої якої притоки, вона неспокійно перевертається з боку на бік, час від часу важко здихаючи.

– Ігій на тя, криваку поганий! О, чудо чудне! – воркотала вона, хоть, очевидячки, тепер бодай не мала до того найменшої причини. – І десь, мерзенник, все ся мене чіпає та й мене! Чого він потребує від мене? Бігме, коби ми ще щось такого, то не буду питати… так го замалюю, що ввидит!

– Ну, ну, добре, що не осліпне! – відізвався насподі грубий голос, а за тим Анна почула протягле реготання.

– А ти чого ту, мерзо світу? Чого ти ту потрібно? Не можеш там пильнувати оборога? Ей, як хто сіно закраде, будеш ти собі мати! Певно, ти господар ще й другу ногу вломит!

– Та-бо не кричи, Аннуню! – підлизувався Федьо, лагодячи, кілько міг, свій воловий голосок. – Чого кричиш? Таже як мене буде бити, то тебе боліти не буде! А видиш, я такой ліпший! Прийшов-єм і ід тобі подивитися, ци ся, бідненька, не боїш сама?

– Аби-сь знав, що ся троха побоюю! Най-но, як який злодіїще зайде, що тогди зроблю?

– А видиш! – говорив Федьо. – Ци я не казав. От, добре-м зробив, що-м надійшов. Не правда?

І Федьо, намацавши потемки драбину, принявся осторожно лізти на шпихлір.

– Ну, а тебе чого сюда мара несе? – шептала Анна уривисто, но заразом з певною м’якістю в голосі.

– Ба, як то чого? Тадже треба обдивитися, ци де злодій не пропоров стріху. На чорта здасться й твоє пильнування, як заснеш, а він крізь діру геть китиці повитягає.

– Та йди, йди, я вже сама обіздрю, ци де нема шпари!

– Е, ти дуже прудка, Аннунцю, серденько! – говорив Федьо, підлазячи чимраз вище по драбинці догори.

Місяць саме викотився в повнім срібнім блиску на небо. Сонна природа немов стрепенулась у його світлі, і проглипнула на нього мокрими тужливими очима, і знов спокійно затонула в розкішний сон. Серед рівнини темнілася Слобода на високім горбі, облита з двох сторін невеличкою рікою і оперезана високими уривистими берегами, котрих боки із жовтої глини видавалися в блідім полусвітлі, як золотий широкий пояс на стані розкішної красавиці.

Та й пишна ж бо красавиця, тота Слобода! Її десять хат і кільканадцять будинків господарських, кинені, неначе случайно, на вершок горба, обтулені густими зеленими садами, дрімають тихо. Гладка рівнина обливає з трьох сторін Слободу, немов спокійне зелене озеро спокійний зелений острівець. А в невеличкій віддалі, неначе темні береги того зеленого озера, стоять із трьох сторін густі темні ліси і звільна колишуться і шумлять без вітру, немов живі.

Світи, світи, пречудний місяцю, на тот залив весняної зелені, на тото безконечне багатство форм стрійних, на тото море життя, запаху і красоти. Лий своє трепечуще світло крізь тусклі віконця в тоті сонні хатки, на лиця їх сплячих мешканців! Навівай їм своїм світлом спокійні, щасливі сни на душу а затри в ній прикрі згадки і спомини про тяженьке, трудне життя наяву! Світи, місяцю, на тоту чисту і тиху картину, а все, що нечисте, несправедливе і погане, заховай ласкаво у густій темній тіні!..

Примітки

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1978 р., т. 16, с. 405 – 421.