3. Сільська рада

Іван Франко

Пан професор Крицький аж дихати не міг з превеликої досади. «Що, – говорив він до своєї жінки щовечора, – тоті хами так оціняють мої заслуги, так поважають науку? Аби один догадався поставити мене на кандидата до ради! Ну, чи не побліка ж то? Найрозумніша голова в селі, а навіть у раді не засідає! Але погдіть, нужденники! Я вам покажу, що я знаю!»

І в нападі лютості пан професор червонів, як буряк, і гримав рукою о старий щербатий стіл. Жона, котрій муж в тій хвилі, може, видався й справді страшним, а може, забавнішим, як звичайно, лагодила його гнів:

– Та дай спокій! Не лються! Шкода си здоров’є псувати з мудями. Я би, бувши тобою, не пхалася до тої ради. Чорт її побери. Мене аби самі тягли, то я би не йшла. Ото ми макогони, винайшли честь! От досить, що нас пан-біг єдним покарав, – що ся мусимо лиш гризти й гризти з тов поганню, з тими їх дітищами! Ще ти си треба й зо старими заходити?

На згадку про сільських дітей пан професор здихав важко. Його професорське звання було для нього каторгою. Справді, – пан-біг, коли б був зумисне хотів його покарати, не був би винайшов для нього тяжчої кари. Для того чоловіка, гордого своїм родом, просяклого уроєною панськістю і удаючого пана усюди, помимо своїх невеличких доходів, не було більшого унижения, як вступати в стару, давно небілену шкільну кімнату, від котрої віяло сирістю, стухлістю та гнилими деревними грибами, вступати межи немитих, убого поодіваних та ще й пустих та непосидючих дітей тих самих хамів, котрими він глибоко погорджував традиційною погордою свого роду.

В першім опалі свого гніву пан Крицький мало що не поклявся при жінці, що на другу неділю замкне школу і не допустить раді тут збиратися. «Най си, про мене, радят он там на смітнику! Така ми то й рада! Кілька капустяних голів!» Но пані Крицька не могла того допустити. Все і всюди практичніша від свого чоловіка, вона збоялася, щоби її муж не наразив собі війта і радних супротивленням. Пан Крицький дався укоськати і прирік не перепиняти зборам ради громадської, но зато ніякі просьби не могли вимогти на нім, щоби бодай що-то лагідніше обходився з дітьми під час шкільних годин. Бідні небожата за той тиждень немало перенесли на своїх хребтах синців. Се мав бути початок відплати за невдяку їх татів. Весь той тиждень був у школі правдивий судний день.

В неділю по обіді надбіг щодуху до школи присяжний Димович. Чоловік уже підійшлий віком, з лицем, на котрім недостаток, грижа, а потрохи й горівцуня повитискали видні сліди і котре всегда старався пристроїти в якнайповажнішу, ба, й грізну міну, – Димович мав колись несогірше газдівство, та господь, відай, за якісь гріхи (як сам звичайно говорив), покарав його трьома доньками. Повіддав і повінував їх, бідолашний, по вітцівській щирості, так аж опісля й побачив, що у нього самого нічо не осталось, крім хатини і невеличкого городця під буряки. Тогди, не маючи що робити, Димович за паливо і невеличку плату нанявся в громаді за присяжного і польового.

– Пане професор! Пане професор! – закликав Димович, стоячи під дверми і не входячи до сіней.

– А чого вам треба? – обізвався пан Крицький зсередини трохи сердито.

– Ци позволите ввійти в хату? – запитав спокійно Димович.

– Ну, ходіт!

Було се звичаєм Димовича, що для більшої дістодіто поваги за кождим разом, заким вступив у чию хату, просив о позволения господаря. Не раз то давало притоку до тисячних жартів, коли дехто, знаючи тоту привичку присяжного, на збитки говорив, що не позволяв. Димович тогди з незрушимою повагою принімався уговорювати господаря, представляючи йому, що се він запирає свої двері перед урядовою особою, перед цісарським правом і т. д. А за тот час, заки Димович балагурив перед отвертими дверми, не входячи в хату, газда не раз аж рака лазив зо сміху, перемовляючися з ним.

– Я прийшов, – зачав Димович, уклонившися професорові, – я прийшов приладити місце для ради.

– Нема що ладити! Вже готове! – сказав терпко Крицький.

– А, то покажіт! Я мушу видіти, ци мере всьо в порядку.

Крицький справив Димовича до шкільної кімнати, а сам сплюнув з досади, пішов до своєї світлиці.

Димович пильно почав розглядатися. На білім столі не було обруса, хата не була заметена, – знаття, що пан професор не узнав за потрібне прилагодити якось тоту святочню муз на приняття справедливості нагуївської. Присяжний взявся до роботи: то лавку від стіни відсуне, то столик поправить, щоби не хитався на своїх нерівних ногах, то щось десь зробить, і бачиться, що страшно форсується, а справді його роботи й не слідно.

Аж ось і радні почали сходитися. Старий Лялюк був один з перших, хоть його хата була сама крайня на Слободі. Видихавшися і відпочивши, він почав зараз відказувати на лінивство молодших, що-ді волять за комином полежати, як громадського добра припантрувати. Опісля прийшов і Чапля, велично помахуючи своєю черешнівкою. На самім остатку появився Гутак з Василем Громом. Той послідній ішов такий набундючений, так гордо позирався довкола, що всякому само впадало в очі, що се якась немала парсуна в селі. Зато Гутак ніразу не змінився. Ішов спокійно, дивився якось ніби весело, відкланювався усякому стрічному і тюпав дальше дорогою, звичаєм старших газдів. Василь Грім говорив дуже голосно і реготався, мов лошак. Зато Гутакова бесіда була притишена і усміх легкий і якийсь, бачилося, нещирий.

– Слава богу святому! – сказав Гутак, уходячи в школу.

– Слава навіки! – згомоніли гуртом радні.

Гомін, що тут попереду роздавався, притих. Гутак повісив свій капелюх на розі таблиці і засів за столиком. Писар умістився збоку того ж самого столика і розложив перед собою папір, щоби списувати протокол.

Гутак посидів хвильку спокійно серед загальної мовчанки, обтер хустиною чоло від доріжного пороху, покректав два рази і опісля встав зовсім спокійно і рівнодушно.

Радні повставали й собі ж. Гутак відкрив перше засідання довшою бесідою.

Примітки

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1978 р., т. 16, с. 421 – 423.