2. Івась Новітній вступає до тюрми

Іван Франко

– Tędy, tędy, – do pana kerkermajstra! – крикнув поліціянт, отвираючи перед арештантами двері до канцелярії того неограниченого і рідко доступного владільця тюремного. Арештанти, скулені і дрижачі, увійшли.

Пан керкермайстер Куфа був чоловік високого росту, колишній «гранатар». Його широкі плечі і величезні, жилаві руки свідчили про його велику силу, лице, подовгасте і трохи набрезкле, низьке чоло, обведене зверха густим, просто стирчачим, немов щетинистим волоссям, чорним, мов смола, і вираз невеличких, час від часу дивно блискаючих очей, – все то казало догадуватися, що в голові того чоловіка мало розуму і образовання, а зато багато примх, тиранської самоволі і непросвітньої, глибоко врослої ненависті до всього, що не кориться, не підлягає, «не знає субординації». Се була дика, упряма, натура, – хоть при тім, розуміється, як усякий дикар, легко податлива на облесні слова та зручні хитрі підходи. На тих він не вмів порозумітися, і для того не раз лучалося, що котрий-небудь арештант піддобрився д’ньому, зиськав його ласку і відтак використував її для себе, – що діялося не раз на користь, а не раз і на лихо прочих арештантів.

Коли арештанти увійшли, пан керкермайстер сидів на кріслі коло свого стола і курив люльку, дивлячися при тім нерухомо у вікно, крізь котре видно було серед сніговійниці арештантів у сірих суконних куртаках, повертаючих зо «світової» роботи. Ордонанц, котрий привів арештантів, уклонився здалека пану керкермайстрові і, підходячи на пальцях ід столові, положив на нім папір. Куфа сидів недвижно довгу хвилю, немов нічого и не бачив, між тим коли секретар пана керкермайстра, що писав при другім столі близько дверей, уважно вдивлювався своїми сірими очками в нових арештантів.

– Jak się pan nazywasz? – спитав нараз пан керкермайстер різким, грубим голосом, виймаючи люльку з рота і швидко, по-вояцьки обертаючися до арештантів.

– Izrael Kessler, prosi pana, – відповів кланяючися жид, котрий стояв напереді.

– A ty jak?.. Aha, – czekaj-no, czekaj-no obywatelu, ja ciebie już gdzieś… Ty pierwszy raz tu?

– Nie, proszę pana kerkermajstra, – ja już trzeci raz.

– Ach, to ty Władek Zawadowski, za kradzież, – prawda, jak ja cię znam! Cha, cha, cha!

Пан керкермайстер зареготався таким грімким і здоровим сміхом, що аж вікна задзеленькотіли, а арештантам залящало у вухах. Завадовський, видимо, рад був тій веселості пана керкермайстра, бо знав, що коли той в добрім гуморі, то дасть його до якої доброї казні, де ясно і простірно та й небагато людей. Він стояв випростований, трошки навіть усміхнений, як вояк перед своїм начальником, – бо такий військовий штелюнг найліпше подобався пану керкермайстерові. Тільки його промерзлі литки, до котрих крізь широкі діри сподень мороз і сніг мав свобідний доступ і котрі не вспіли так швидко розігрітися, дилькотали, мов самі не свої, не слухаючи намагання бідного Владка, котрий силувався удержати їх просто і недвижно.

– A ty, murzynie, skąd? – спитав керкермейстер, поглядаючи на коминарчика, що, скулений, стояв у самім куті підо дверми. – Czego ż ty tam stoisz, – chodź tu!

Послідні слова сказані були вже зовсім не весело, а радше таким тоном, яким кличеться пса «до ноги».

Ордонанц, видячи, що хлопець не рушається, твердою рукою взяв його за плече і безвладного виволік наперед.

– Jak się nazywasz? – гаркнув до нього Куфа, блиснувши прикро очима і наїживши вуса наперед. – No, coż ty, niemy, czy co?

– Я… я… я… називаюся… Івась Новітний, – відповів коминарчик.

– Івась, Івась! – переглумився пан керкермайстер. – А що ти, Івасю, вкрав, що тебе аж сюда завели?

Хлопчина мовчав. Його посинілі уста судорожно стягалися, то знов розширювалися; його великі лагідні очі недвижно вперті були в грізне лице керкермайстра. Але той, видячи, що хлопець не відповідає, обернувся до стола і глянув на папір.

– Ага, Івасю, – гаркнув він, знов обертаючися до арештантів, – хіба я не казав? Щось ти, небоже потягнув! Будеш сидіти, – о, будеш! А ту в нас, Івасю, не марципани з медом, – ту, небоже, дубова каша і солом’яна постіль!

Пан керкермайстер знов звільна повеселів. Йому любо було бавитися тривогою бідного хлопця, дивитися на його дрож, на судорожні рухи уст і пальців та на ті білі пасмуги вздовж зачорненого сажею лиця, котрі промили сльози.

– Але який же тебе, Івасуню, чорт пізнає з лиця в тім чорнім кожусі? Ту в нас нема такої моди, – у нас ся так не носят! А ту би тебе, небоже, тра й описати, як ти виглядаєш, – якби-с коли з голубціма вилетів крізь вікно, то щоби тя кождий пізнав, злапав і назад сюда припровадив! Тре тобі, Івасуню, промити личко, щоби-смо ввиділи, як ти виглядаєш! Każcie go tam jakiemu złodziejowi wziąć do studni, – niech go obmyje!

Сесі послідні слова сказані були до ордонанца, котрий як стій вийшов з канцелярії.

Івась Новітний під час тої веселої бесіди пана керкермайстра стояв на місці, не кажучи нічого, тільки очима поводив за кождим рухом Куфи, немов причарований. Його лице набрало якогось отуманілого, непритомного виразу, немов холод, тривога, встид і все, що тут бачив і чув, прибило, приглушило на хвилю його чуття. Він, очевидно, не зовсім розумів бесіду керкермайстра, але деякі частки її западали йому в голову, мов острі клинці, витесані з холодного леду.

«Дубова каша і солом’яна постіль», – що се значить? Він не чував ніколи таких слів, але йому наперед уже лячно було їх скритого значіння. Правда, лиха й досі зазнав він чимало, – ох, як чимало, – але все то лихо тепер немов щезло в його молодій пам’яті, – ні, не щезло, провесніло, розсвітилося якось, стало немов принадне, веселе, тепле, радісне против того, що досі бачив, і против того, що мелькало перед його обмертвілою уявою в темній, а зовсім близькій будущині. «Дубова каша» – що се таке? Чи то справді така страва, чи тут, може, дубовими палицями б’ють? «Солом’яна постіль» – хіба ж я раз спав на соломі? Але тутка се мусить бути щось страшного, коли аж сей лячний пан мене нею пуджає!» Такі думки шибали по Івасевій голові, і він не мав на них ні відповіді, ні роз’яснення, ні відради ніякої, окрім одної думки: «Чень же я тут не згину! Чень же бог дозволить ми видобутися відси!»

В тій хвилі прийшов ордонанц і, не кажучи й слова, взяв Івася міцно за плече і потяг до сіней. Там стояли вже два арештанти в коротких сірих куртаках з грубого сукна і в брудних штанах полотняних. Їх лиця не мали на собі й сліду крові, – були якісь бронзові, немов покостовані зверху, і цвітом своїм нагадували найборше небілену, припорошену і пожовклу стіну. Вони зареготалися, побачивши коминарчика, немов малі діти, коли побачать нову, невидану ще ляльку, – а прецінь се були вже не молоді чоловіки.

– Цувакс, цувакс, коминар на цувакс прикнав, – говорили вони між собою серед сміху, але так, щоби за дверми коритара почули прочі арештанти.

– Ходи до кухні, – сказав один з них Новітному, – там ще є троха окропу, то тя так обзолимо, що не то чорна фарба, але й десята шкіра з тебе злізе!

Арештанти знов зареготалися за тим грубим дотепом. Івась тривожними очима поглянув на ордонанца, що стояв за ним, але той немов не чув тої бесіди, тільки крикнув:

– Prędko, złodzieju jeden z drugim, prędko!

Івася обхопила думка, що «ану ж вони мене направду обзолять», – він хотів щось казати, просити, але не було часу. Арештанти вхопили його під руки і помчали з ним, мов вовки з ягнятем, щодуху до кухні.

Але Івасів страх перед обзоленням був дармий. Арештанти жартували. Вони обмили його зовсім «по-людськи» теплою водою і привели до сіней, де ждав ордонанц. Тільки ж Івасеві не стало через то легше. Що се значить: «цувакс»? Що то за назва, і чому, за що вони так назвали його? Якою се бесідою говорили вони до себе в кухні? Він слухав, розумів деяке слово, а що і про що говорили, того зовсім не знав.

Ану-ко, як йому прийдеться жити між подібними людьми, котрих бесіди він не буде розуміти… Вони можуть хто знає про що говорити, можуть змовлятися, щоб його задушити вночі, бо що то, злодії, – їм все одно! А він не буде знав нічого! Холодна дрож пробігла по тілі Івася. Він вічно буде в страсі і тривозі, він не зможе жити між такими людьми! Господи, що станеться з ним?.. Він з розуму зійде, смерть собі зробить!.. Стривожена думка його не находила границь, не стрічала опори і перла в непроглядну пітьму. Івась дрижав, мов у лихорадці, і, стоячи перед Куфою, не видів ні його, ні других арештантів, ні писаря, що списував його признаки, ні канцелярії, нічого. Йому все лиш снувалися поперед очі мертві, гидкі лиця злодіїв, оживлені хіба злорадним, диявольським сміхом, бриніли в вухах їх заказані незрозумілі слова та страшні розбишацькі дотепи.

Куфа тим часом розглядав спис арештантів, щоб знати, до котрої казні намістити нових.

– Ja by phosit do jaki pohziondni… – заговорив жид і не докінчив.

– Dać ich razem na 27, – закомендерував Куфа, – a temu (вказав Новітного) – aresztanckie ubranie, – w takim przecież nie można!

Івась не чув нічого. Він отямився ажень, коли знов узято його за плече і поперто за двері, через сіни і вузьким проходом горі темними сходами.

«Як ту темно, як ту темно!» – думав собі Івась, обзираючися по довгім вузькім коритарі тюремнім. Темнота обхопила його при вході на коритар, і йому стало страшно. Йому знов по голові перемигнула думка, що оце він зажива йде в домовину, а хоть старався насилу вмовити в себе, що прецінь вина його ще не така велика, що він відсидить своє і вийде, буде свобідний, буде знов міг вільно ходити по світі, по вулиці, котру крізь сніговійницю ледве видно було з вікна коритара, буде рушатися, куди і як сам схоче, не чуючи на кождім поступі над собою бистрого ока поліціянта, – то прецінь неясне, тупе чуття безнадійності не покидало його, ворушилося, мов схована гадюка, на дні його серця і все немов шептало йому:

«Ніколи! Ніколи! Ніколи! Вже не побачиш свободи, не будеш гуляти по вулиці, не почуєшся вільним від зіркатого ока вартового! Світ пропав для тебе! Живий у могилу! Живий у могилу!»

«За що ж? – ворушилося питання в Івасевій голові. – Хіба я так страшно завинив? Хіба нема більших злодіїв, розбійників, а й ті сидят, відсиджуют і виходят? За що ж мені пропадати?»

Безнадійні голоси стихали в Івасевій душі, йому ставало легше, він поглядав спокійнішим оком здовж коритара, немов хотів затямити собі якнайдокладніше його вигляд. Та ніщо там було й тямити. Голі сірі стіни і склеплена повала – все то тонуло в тіні і немов здавлювало око. По обох боках коритара дверці, дверці, дверці – чорні, то зовсім покриті грубою залізною бляхою, то лишень навхрест переперезані грубими штабами; у дверцях малі віконця на кілька квадратових цалів завбільшки, забиті бляхою, продіравленою, мов дуже рідке решето, та й ще до того позапирані залізними дверцями, а збоку кождих дверець огромна залізна колодка, – ось що бачив Івась, розглядаючи коритар, а більше нічого.

З-за дверець не видно й тіні, не чути й голосу, немов там пусто або мертво, мов у гробах, – а прецінь самі мури пожовклі та холодні, бачилось, виразно розповідали Івасеві, кілько-то горя, сліз і сердечної муки вони ховають за собою, кілько-то людського життя вони погребли, кілько дорогих сил пожерли і виссали, кілько надій розбили, кілько втіхи отруїли розпукою, кілько чесних людей поробили злодіями! Та що з того, що мури ясно говорять? їх мову може зрозуміти тільки той, у кого серце чисте і думка невинна, – але її не могли порозуміти ні тоті поліціянти, що, сміючись, походжали по коритарі та покрикали голосно, коли в котрій казні арештанти силувалися прутиком отворити віконце в дверях казні, – ані той ключник, що, побренькуючи ключами, надійшов ід арештантам і сейчас узявся перешукувати та перетрясати їх кишені, капелюхи, чоботи, убрання – все до сорочки, до голого тіла. За чим він шукав? За всім!

Арештантові невільно нічого мати з собою «зо світу», – передовсім не вільно мати ножа, тютюну, сірника, олівця, паперу, грошей, – ну, сказано, ніякого подріб’я, котре на світі чоловік носить при собі і котрого ціни належної навіть не знає. Довго тривала ревізія. Пан ключник Панило був дуже острий чоловік, котрому військова субординація в’їлася в тіло і кості. Кождого арештанта він уважав за свого особистого ворога, котрий вічно старається скривати перед ним якісь тайні небезпечні замисли і котрого, проте, треба пантрувати, як ока в голові, – а особливо треба добре обшукати, щоб не вніс із собою до казні нічого «недозволеного».

Арештантів з «нижчих верств» – селян, ремісників, злодіїв – він трактував як псів, комендерував ними, лютився, кляв, а часом і бив, для «вищих» був понурий і маломовний, бо вони любили супротивлятися, доказувати якісь «свої права», а навіть, скоро що-небудь, ішли жалуватися до керкермайстра, і як мали у керкермайстра гроші, то не раз навіть виходила їх правда, а ключник діставав «носа». Се були для нього найприкріші хвилі, після котрих не раз кілька день Панило був зовсім «дикий» – сварив, кричав, гримав дверми, бив злодіїв і проклинав всіх і вся на чім світ стоїть. Дістатися на перший поверх, під Панила, злодії вважали великою карою, великим лихом для себе. Се добре знав і Завадовський, котрий аж поблід, коли почув, що керкермайстер назначив їм казню 27.

«Ов, най тебе дідьча мати пірве, – гадав він собі, йдучи горі сходами на поверх, – тепер ажень прийдеться креперувати!» Він, сидячи вперед, раз дуже був посварився з Панилом, а коли той пустився його бити, він, як їв обід, так кинув на нього мискою з фасолею і покалічив ключника до крові. Правда, що за се набрався і бійки і в казеньці сидів, і заліза носив дві неділі, – але він знав, що Панило не швидко забуває такі речі, і тремтів на саму гадку про те, що то буде.

Обшукавши Кеслера і Новітного і не найшовши в них нічого, Панило звернувся до стоячого в куті Завадовського. Він нині був і так не в гуморі, а ще дужче лютило його те, що в арештантів нічого не найшов, – бо звичайно все найдене в них, окрім добровільно відданого, пропадала, т[о] є[сть] ставало його власністю.

– А, стій-но, пташку, – крикнув Панило своїм грубим хриплим голосом, поглянувши зблизька в лице Завадовському, – ти вже бачу, був ту, га?..

– Був, пане татку, – відповів Завадовський, збираючися на відвагу, хоть голос його чутно тремтів.

– А, то ти За… Завадовський, – так?

– Завадовський, пане татку.

– А, – гаркнув Панило, а очі його заблисли диким злорадим огнем. – Ми, бачу, знаємося! Ну, ну, вітайте, гості! О, тепер чень ся ліпше погодимо, як тамтого разу, – га? А, дуже ладно, дуже ладно! Ану, – додав зміненим грізним, майже диким голосом, – ану, що маєш із собою! Показуй зараз!

– Нічо не… не маю! Прошу шукати!.. – відповів якось боязко Завадовський.

– Нічо не маєш, ти, злодійська палко? Добре, побачимо! Але якщо найду, – ex то-то буде…

Він не договорив: і, закусивши зуби з лютості, шарпнув Завадовського ід собі і зачав його обшукувати, торгаючи та штуркаючи на всі боки, як пса. Новітний і Кеслер, і собі тремтячи з мимовільного страху та холоду, дивилися то на страшне набрезкле і мов у медведя обросле лице Панила, на його люті, дикі рухи, то на свого тремтячого та блідого мов стіна товариша, котрий без найменшого опору, без найменшого супротивлення давався шарпати та торгати лютому ключникові.

Особливо страшно було Івасеві дивитися на тото. Його переполохана фантазія сейчас шептала йому: «Що то буде далі, коли на першім кроці, на першім поступі в тім заклятім світі тілько погані і дикості!» В серці Івася будився при тім глибокий жаль над Завадовським, хоть його зовсім не знав. «За що він так збиткуєся над ним? Що йому зробив бідний Завадовський, – будь він собі й злодій? Чому ключник з нами обходився інакше, а з ним інакше?» Ті і другі подібні питання ворушилися в його молодій, недосвідченій голові і боліли його, немовби хто колов його шпильками в мозок.

Другий тривожний голос шептав йому знов, що то само, що з Завадовським тепер, буде швидко діятися і з ним, і з отсим жидом і діється віддавна з усіма арештантами. Таку думку мимоволі набилював йому сам погляд на лице і очі ключника. Івась не міг собі подумати, як міг би хтось любити чоловіка з тою медведячою мордою і з тим бугаєвим голосом, як міг хтось бути йому приятелем, говорити з ним щиро і одверто, а навіть усміхатися до нього!

Так пересякле ненавистю, злобою, тупим упором і безсердечною, звірячою дикістю видалося йому тото лице, особливо коли своїми маленькими чорними очима, блискучими, мов у вовка, поглядав пильно на лице Завадовського, немов хотів пожерти його своїм поглядом. «О, щось той Завадовський мусив йому дуже досолити!» – погадав собі по хвилі Івась і, дрижачи зо страху, присягався » дусі, що буде такий добрий, тихий, потульний та послушний кождому, як ягнятко, щоби не стягнути на себе нічийого гніву, а особливо гніву сього страшного, ключника.

– Гей ти, коминар! – крикнув туй над вухом Івася поліціянт і турнув його в плече. – На ти мундур, перебирайся швидко! Ну, швидко, – часу нема!

Івась кинувся дрижачими руками скидати з себе своє коминарське тісненьке убрання. Хоть воно було й ткне і зовсім замазане сажею, то прецінь йому чогось стало жаль його, немов, скидаючи те шмаття, розставався з якимось добрим, щирим приятелем, котрий тривав з ним довгий час у добрій і лихій долі. Але ніколи було довго роздумувати. Його обхопив мороз, коли став у самій сорочці, і він швидко натягнув на себе арештантську бунду, – старий, з грубого сивого сукна, погано і невигідно вшитий куртак, з такого самого сукна і такої самої роботи панталони і шапку.

– Ну, тепер з тебе цілий арештант, нічого ти не хибує, лиш палкою в лоб! – зажартував, сміючися, поліціянт, котрий приніс для Івася арештантський мундур, а тепер, забравши його коминарське шмаття, побіг назад сходами надолину.

А Панило все ще ревідував та ревідував Завадовського. Він, видно, наперед сказав собі, що у сього «злодія» мусить «щось» бути і що він мусить того «щось» найти. Але дармо він обшарив усі кишені, обмацав попід пахи, по грудях, попід коліна, далі обсмотрив усі шви сурдута і камізельки, обшивку сорочки та сподень, – нічого не міг найти. Він став хвильку, задиханий і лютий, відтак крикнув пінячись:

– Визувайся, злодію!

Завадовський, німий і послушний, мов машина, зняв діраві, старі штиблети, далі скинув і онучки з ніг і став на коритарі зовсім босий. Панило пірвав штиблети і онучки і почав їм призиратися до світла. Але хоть і як довго призирався, фучав, мацав, поров шви та м’яв шкіру в пальцях, – то таки найти не міг нічогісінько.

– А, то злодій, бестія, зручний! – проворкотів він собі під ніс. – На, убувайся та марш до казні, ти, скурвий сину! І так-єм уже через тебе тілько часу стратив! То дрантя прокляте, хороба би вас викришила!..

Завадовський знов німо і послушно обувся, по чім всі три арештанти під проводом одного поліціянта пішли на другий кінець довженного і тепер уже зовсім темного коритара, там забрали для себе сінники та малі, соломою напхані заголовки, звані на арештантськім язиці «капустраки», і понесли їх перед двері своєї казні. Сюди приніс їм другий арештант три миски, три дерев’яні ложки, три простирала і три сорочці. Се мала бути вся їх посуда, все їх арештантське господарство.

– А справуйте ми ся ту тихо, як миші в норі, пам’ятайте! – говорив ключник, відмикаючи з лускотом огромну чорну колодку, що висіла збоку коло вузьких, бляхою вкритих дверей, над котрими була прибита ледве видна табличка з замазаним білим написом «27». – А як ми будете крики вироб’яти, або як ся котрий з панів дозорців, – він показав при тім на двох поліціянтів, що стояли за ним, – пожалує де в чім на вас, – ex, тото буде шнур в роботі! Пам’ятайте си! А миски ми не побити! А ту дивіт, – сінники і капустраки маєте нові! Як ми де буде одна нитка виторочена, то нещастя ваше! Пам’ятайте! Ну, марш до казні!

Арештанти забрали своє господарство і ввійшли до казні, немов до темної студні. Важко дзоркнули за ними двері, страшно злупотіла колодка, котрою ключник замикав казню, загримали ступні поліціянтів, чимраз то віддаляючись горі коритаром – і все стихло, все змовкло, замертвіло. І в казні було тихо, темно, страшно. Арештанти переводили дух, стояли кілька хвиль нерухомо, немов ті засуджені на голодну смерть, котрих шо що вкинено до глибокого підземного льоху. В ухах їх ще дрижали тони дзоркання ржавілого заліза, скрип ключа, лопіт колодки, – дрижали всі ті тони, що означали для них неволю, розлуку з цілим світом, – а серця бились голосно, тривожно, немов шептали якусь вість про нове горе.

Примітки

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1978 р., т. 16, с. 451 – 461.