5. Батьки Івана
Іван Франко
На ратуші вже вибила одинадцята година. Темно, глухо, мертво в казні, на коритарі, надворі – всюди. Бачиться, цілий Львів спить, мов зарізаний. Кеслер і Владко давно вже поснули і дихають тепер голосно, мірно, мов повільне тикання двох годинників. Тільки Івась не може заснути. Він змучений, втомлений, слабий, мов збитий, – але сон якось його не береться. Він лежить недвижно, з затуленими очима, щоб швидше задрімати, але задрімати не може. Крізь затулені повіки доходить, бачиться йому, мертва темнота арешту і холодною рукою обхапує його очі, здавлює їх і втискає глибше в голову. Івасеві страх прикро чути себе єдиною несплячою людиною серед того мертвого світу, немов на дні, гробу. Він старається ловити слухом всякі далекі тони: дзвонення на ратуші, биття годинників на вежах, – то знов заглиблюється в споминках, нагадує всі хороші і щасливі хвилі свого життя, і немов шукаючи в споминках відради та супокою, немов хотячи огрітися тепер їх теплом, просвітліти їх ясним, погідним блиском, віддихнути їх тихим щастям. Але що ж, споминок таких мало, дуже мало надибається в пам’яті Івася, – ба, що ще гірше, – вони, мов закляті царі, скуті ланцами із своїми невільниками, тягнуть за собою довгими рядами і всі гіркі, прикрі, болісні згадки, котрі поволі заповняють всю казню знакомими лицями, то любо всміхненими, то гнівними, то жалібними, то розпусно-веселими.
Івась Новітний, хоть родився у Львові, не був однако тим, що називається «містова дитина». Змалу слабовитий і нервовий, він не міг ніколи привикнути до того шуму і гуркоту, котрий мов заклятий вихор, раз у раз ревів по вулицях, а коли затих наверху, то Івасеві бачилось, що стугонить під землею. I хоть доля не раз, як усіх дітей бідних ремісників, виганяла його з тісної хати на улицю між галасливих розпусних хлопаків-уличників, він також не міг статися подібним до них, не міг ніколи привикнути до їх гидких бесід, до їх грубості і непосидючості, до їх криків та бігання. При тім він був найслабший і найнесміліший з них усіх і немало натерпівся від них бійки та всяких збитків. Через то улиця збридла йому, – і уличницького життя він не знав, хіба з оповідань, котрі також разили його, і він старався їх якнайшвидше забувати.
Батько Івасів, бідний линвар, жив у власнім домику на Замарстинівській вулиці, – там і Івась вродився. В рік по нім уродилась дівчина, сестра Івася, котру названо на хресті Маринею. Більше дітей у старих Новітних не було. Впрочім, і з тих не довелось батькові бачити потіхи. Діти обоє були з лиця, волосся, очей, вдачі такі неподібні до родичів, такі ніжні, слабовиті, вразливі, що батько за кождим разом якось морщився, дивлячися на них і особливо вадячи гарячу любов матері до них.
Він був уже в літах, повдовівши по першій жінці, оженився з молодою, хорошою дівчиною – матір’ю Івася. Вона була бідна, так що замужжя з Новітним вирятувало її з страшної пропасті, в котру так легко попасти, бідній дівчині, викиненій без помочі на львівський брук. Але все ж таки любити Новітного вона не могла – так бодай міркував сам Новітний, – він був для неї занадто поганий і старий. А ще й такі діти з «панською вдачею», – відки се могло бути?.. Старий Новітний, хоть відганяв від себе всякі лихі думки і не раз зарікався не припускати собі такого свинства до; голови, – прецінь ніколи не міг доразу вспокоїтися. Правда, жінка, бачилось, любила його, припав дала коло нього, розважала, – але се все не помагала нічого. Цілими днями, крутячи линви надворі, Новітний гризся і мучився сам в собі, то раз дорікаючи собі, то знов викидуючи в думках своїй жінці її невірність.
Така німа боротьба тяглася довгий час – цілі два роки. Новітний послаб і понехав роботу, – до жінки став якийсь напівголодний а напівнеприязний, – від дітей держався здалека, зовсім не як батько, а як чужий чоловік. Але ще й досі ніхто не міг зміркувати, що йому таке сталося. Аж ось трафилися добрі сусіди, що почали приходити – потішати Новітного вечорами, – далі вивели його з хати, на свіжий воздух, на прохід, – проходом звичайно доходиться до шинку, – ну, а в шинку, звісно, найліпші ліки. «Розігріти б вам ся, кумочку!» – «Раз-другий, та й забудете за своє лихо!» – «А що вам, куме, – скажіт на совість, що вам долягає?» – «Ет, іди ти, куме, – питаєшся кума Новітного та ще му більшого жалю завдаєш! Нібито в тебе самого очей нема – не видиш!» Досить того – слово по слову, куми при чарочці як почали потішати Новітного, як почали розговорювати йому його тугу, то довели до того, що прем вмовили в нього те, чому він досі сам не хтів вірити.
Новітний був чоловік твердий, хоть надламаний віком і лихом. Він таїв у собі всякий біль – і рідко-рідко висказував перед другими, що йому долягає. Але при тім він не був глухий на вражіння, – противно, що раз запало в його серце, то оставалось там довго в повній силі. Замолоду, може бути, був він рухливий, палкий до діла і проворний, – але тепер сесі прикмети зовсім у нього защезли. З німою розпукою слухав він оповідання своїх кумів про невірність його жінки, про її таємні сходини з якимось панком, – але ні сусідам не заборонював о тім говорити, ані жінці ніколи й одним словом не випімнув того. Тільки сам послабав, хилився і мізернів щодень дужче. Грижа погнала його до шинку, до котрого унадився ходити щовечора.
Жінка дивилася на то все сумно, але не могла сперти мужа, – боялася його чогось, відколи почула, що став для неї холодний. Вони обоє гризлися мовчки, чули, що якась погана рука невидимо викопала між ними глибоку пропасть, котрої вже ніщо не вигатить. І дивно, сумно, важко було дивитися збоку на тих двоє людей, так ніжних і люблячих, а так нещасливих, – як вони чахли та схли одно коло одного та мучилися догадками про вину другого, не маючи ніякого твердого переконання і не сміючи, по м’якості та ніжності своїх характерів, випімнути собі все, виговорити свої догадки ясно і одверто.
Старий Новітний гадав, що жінка жде його смерті, і старався пити надміру і бути якнайрідше коли в хаті. Вона знов думала, що він не любить її, – і тільки дивувалася, чому він п’є і слабне. Чи вона була винна? Сього не знав допевно ні Новітний, ні його услужливі сусіди, – се могла знати лиш вона одна, – а вона була така спокійна і щаслива, дивлячись на своїх дітей, що Новітний часто сумнівався о правді своїх догадок. Ні, вона не могла бути винна! Не могла бути невірною жінкою! Невірні жінки не можуть бути такі супокійні, глядячи на дітей, котрі їм раз у раз нагадують їх проступок! Але чому ж ті діти такі неподібні ні до нього, ні до неї? А відки ж сусіди з такою певністю говорять про її сходини з якимось панком?..
Такі думки мучили не раз старого Новітного і не втихали навіть тоді, коли він силувався залляти їх спіритусом. Думки не втихали, але мов мурашки літали по крові, штучно розпаленій, – тільки тіло нило та тліло, мов у огні, в голові мутилося, і маєточок, призбираний через довгі літа праці, щезав, мов сніг весною. Довжки зразу, а відтак довги ставали чимраз більші. Жінка або не знала о них, або дізнавалася аж тоді, коли приходилося стягатися з посліднього, щоби їх поплатити. Вона плакала, цілувала своїх дітей, – але мужеві не казала нічого.
Примітки
Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1978 р., т. 16, с. 465 – 468.