4. Перший вечір у казні
Іван Франко
Завадовський перший прийшов до себе. Він прецінь був уже старий арештант і знав, як тут поводитися в новім світі.
– Га, злодій Панило, кості би му покришило! – крикнув він люто, обернувшися до дверей, але майже в тій самій хвилі зареготався. – Ха, ха, ха! Ото шукав, ото шукав старий чіп, а фігу найшов! О, погди, тріснеш ти, заки ти в мене що надиблеш! Не бійся, не такий я дурень як ти мудрець.
Тота думка, видимо, відживила Владка Завадовського. Він вхопив легко, мов перо, свій величезний і тяжкий сінник і кинув його на тапчан, стоячий під стіною, відтак покидав на сінник без ладу простирало, сорочку, капустрак і коц, миску і ложку поставив у кут на примурок залізної печі, а потому без ніякої просьби поміг Новітному положити його сінник на тапчані, між тим коли Кеслер мучився, двигаючи свій сінник догори.
– Цюєте, ви добгий цьоловік, помозіть мені! – сказав він до Владка. Той прихопився, і одним махом сінник Кеслера лежав на своїм місці.
– Ну, ти, коминар, чого стоїш, – миски си поскладай он там на примурок, простирало, коц, сорочку – все си возьми на ліжко! – порядкував Владко, котрий від першого разу немов обібрався бути «цімер комендантом» у казні. – А ви також, – сказав він до Кеслера, – зробіть якийсь порядок, най ту миски не лежат насеред хати, бо ще хто розтолочит!
В казні було вже майже зовсім темно, особливо при першім вході бачилося арештантам, що не побачать в ній нічого, окрім одного віконця над своїми головами. Віконце тото було не більше як півтора квадратової стопи за обширне закратоване грубезними залізними штабами, переплетеними навхрест, і на доброго півтора сажня віддалене від підлоги казні. Воно виходило на подвір’я, до котрого припирали сліпі мури містових камениць, і арештант, не могли з долу бачити крізь нього нічогісінько, окрім тих мурів і маленького крайчика неба поза ними. Але тепер вони не бачили зовсім нічого задля густої сніжниці, – віконце в їх очах було лишень великою сірою плямою, дрібочку світлішою від нутра самої казні. .
– А, то злодій Куфа, тріс би! – проговорив; Владко, поглянувши безнадійним оком на тото високе віконце. – Не мав мя де запхати, тату, до тої ями! То пся кров одна – ні виглянути, ні годину на ратуші побачити, – нічо, лиш; той мур та й мур, мов старої баби хіхлянка!
– Ге, ге, ге! – всміхнувся Кеслер на той солоний Владків дотеп. – Ні, знати, – ту, баїда, і вдень так само ніцього ні видати, як тепер! Ой, вай мір geschejn! Як ту висидіти у таке ями!
Івась тим часом скулився з холоду і тривоги і сів собі на свій сінник у кут, завинувшися коцом. В казні не топлено, бо дотепер вона кілька день стояла пуста. Івась, сидячи в кутику, напружав свої очі, кілько міг, щоби розглянути вигляд казні. Але, крім білих стін, склепленої луковато повали і чорної залізної печі з примурком у противнім куті, не міг добачити нічого. Його вдарив тілько немило сильний сморід людських екскрементів, але він не знав, відки той сморід походить.
– Ов, ци не відотканий ту кибель! – похопився й Владко. – Що за такий смрід проклятий! – Він почав мацати поконець Кеслерового тапчана, де правдоподібно, мусив стояти кибель (іншого місця вільного не було). – Та бо й мере, що розтворений. А пук би-е, злодію якийсь! А дивіт, – виходила відси бестія якась та й отворила кибель! А пахло би ти так з рота, як з того кибля!
Івасеві прикро робилося, коли слухав таких проклять з різних гидких слів, котрі за кождим поступом сипалися з Владкового рота. Правда, такі прокляття і слова не були для нього новиною, – у свого майстра мав він час їх досить наслухатися, – але що ж, коли ніколи не міг до них привикнути. Все вони разили його, кололи його слух, наповнювали якимось зогидженням.
«То мусить бути дуже зопсутий чоловік, коли так клене і такими словами говорить, – подумав він собі наївно. – А як я тут з ним побуду довго, то, може… може, і я такий самий стану!..» – В його серці щось болісно; заскиміло, – згадка про матір, про сестру, котрих він так дуже любив, прошибла його великим жалем! Ох, вони помліли би, якби знали, з якими людьми приходиться йому жити, яких слів приходиться йому слухати, – та й за яку вину!.. Що з ним сталося! Яка погана сила підвела його на погане діло, на крадіж! Що скаже його мама, коли о тім дізнається? А дізнається певно, – сумніву нема. Майстер ще нині сам їй то скаже. Ох, нащо він дожив того! Най би вже сам терпів і мучився в тій поганій смердячій ямі, – за що ж мусить і його мати, і його сестриця терпіти через нього!..
Івася дуже мучили подібні думки. Грижа, мов фалі під час бурі, то опадала і немов щезала десь у безвісті, то знов, ще з більшою силою, ніж уперед, бурхала, заливала його серце. Вона враз із усіма поганими та страшеними враженнями нинішнього дня так ослабила його, що він, скулившися в своїм кутику, сидів недвижно, мов дерев’яний, і тільки очима поводив по казні, дивлячися не без страху і зачудування на те, що робив Владко Кеслер.
– Та сцьо, не знати, ци дадут нам ту що нині їсти? – питав Кеслер. – Я такий голоден, так-єм ся вимерз, сцьо стгах! Бодай на них усіх зайшло капурес, сцьо вони нас так довго дегзяли в тій поганій клітці!
– О, – сказав насмішливо Владко, – таже ще нам нині прийдут два книдлі! Буде що їсти.
– Два книдлі? Які книдлі? – спитав поквапно Кеслер. – На нас тги – а тілько два книдлі!
– Тілько два, – ха, ха, ха! – реготався Владко. – Ну, але теньгі, не бійтеся!
– Ну, сцьо таке, які книдлі? – скрикнув уже гнівно Кеслер, котрий побачив, що Владко сміється з нього.
– Дві колодки на ніч дістанемо до дверий – то наші книдлі!
Кеслер остив відразу. Сей звичайний арештантський жарт, бачиться, ткнув і його неприємно, немов дотик леду. Він замовк, а по хвилі знеохоченим тоном сказав:
– Ну, мозе би гозбігатися та йти спати?..
– Та таки й так найліпше, – сказав Владко, ходячи швидко здовж казні, – що ж будете робити? Ту бодай того добре, що чоловік має час виспатися. Спи вночі, спи вдень, раз у раз, кілько ти ся хоче!
– Ой, бодай уни так могли їсти, як я мозю спати! – зітхнув Кеслер і почав розбиратися, воркотячи підніс свою незрозумілу вечірню молитву.
А Владко тим часом ходив і ходив по казні, – все від вікна до дверей і від дверей до вікна. Він ходив зразу швидко, мов жовнір на шільдваху під час тугого морозу; але коли Кеслер розібрався, ліг на тапчан і цілий, з головою, накрився коцом, то Владків хід ставав чимраз повільніший, – він не ходив уже просто, але в боки, сюди й туди по казні, стукав черевиками о дошки і чогось надслухував, немов ловив і розрізняв тон, який під його обцасами видавали дошки підлоги. Се тривало добру хвилю, Владко, перетрібувавши всі дошки і не надибавши, видимо, в їх стуках нічого цікавого для себе, почав знов ходити просто і швидко, розмахуючи звільна руками.
– Ти спиш, коминар? – спитав він нараз, обертаючися до Івася, але Івась не відповідав відразу.
– Що, спиш ци такой так дрімаєш? – повторив Владко голосніше, приступаючи до його тапчана. – Встань, розберися, постели си добре і лягай, бо такой так не вільно тут спати!
– Та я не сплю, – відповів Івась, – я тілько так сів, щоби троха обігрітися, та й от і здрімався.
– Ну, ну, розбирайся та лягай спати! – сказав Владко.
Івась розібрався, змовив молитву і ляг на свою тверду постіль, але, хоть і як було йому холодно, не накривався з головою. Його дуже зацікавив Владків хід, – хотів бачити, що Владко буде робити далі в казні. Він боятись – не боявся нічого, – так бодай йому здавалося, – але думав, що, певно, Владко чекає, аж вони поснуть, а тоді зачне щось робити в казні, щось таємничого, незнаного йому, але, певно, щось важного, – се він догадувався з тої старанності, з якою Владко витрібовував стук підлоги. Але Івась дармо ждав, дармо витріщував очі, як міг найширше, щоби серед густої пітьми, котра тепер залягла в казні, розпізнати ходячого Владка і добачити його рухи. Вибила шоста година. По коритарі, досі тихім, роздалися голосні стуки, брязкання ключів, дзоркання відмиканих та замиканих колодок, – се ключник ходив «шлюсувати», то є, порахувавши арештантів у кождій казні, замикати двері на дві колодки (днем вони замкнені тільки на одну).
– Ось і наші книдлі йдут! – сказав Владко над Кеслеровим тапчаном. – Ану, повставайте, як прийде рахувати, бо ся розкричит!
На той розказ і на стук коло дверей їх казні схопився Івась з постелі на рівні ноги, але Кеслер, – раз що старий, а втім, як і всі жиди, лінивий, – не вставав, тілько підвів трохи голову і наставив наперед свою сивляву, кругло підстрижену бороду. Двері казні отворилися, мляве світло ліхтарні, мов тонкі чепірхаті тики з золота, впало на казню і освітило її кути. Ключник Панило підняв ліхтарню високо догори і повів очима довкола по казні.
– Раз, два, – сказав він, рахуючи арештантів, – а третій де?
– Ту, ту, пані татку! – скрикнув Кеслер, підводячи голову ще вище, але все-таки не встаючи з ліжка.
– Ту, ту, – передразнив Панило. – А ти парху єден, що? Ліпший від тих? Чому не встаєш? Я там маю йти за тобов до кута? Га?..
Голос ключника ставав чимраз грізніший. Кеслер, видимо, напудився його і, мов не був на постелі, так злетів з неї на рівні ноги і став, увесь дрижачий, перед ключником.
– Пам’ятайте си раз назавше, – сказав Панило навчаючим хоть усе ще грізним голосом. – Як прийду рахувати ввечір, – маєте антріт зробити і всі ми ту стояти рядом, – розумієте! Пся ваша мать була!..
І з тим словом, котре, може, в мові ключника значило «добраніч», він обернувся, вийшов з казні і принявся, гримаючи та лупотячи колодками, замикати двері на дві колодці.
– Овва, яке ми велике пан! Йому гоби антріт, як якому цісаг! Овва! – прошептав Кеслер, але так потихо, що не то Панило, але навіть Завадовський коло дверей не міг чути тих слів. Відтак Кеслер ляг назад на своє місце, зітхнув раз-другий, обернувся до стіни, але швидко обернувся назад, лицем до казні, стрібувавши, що стіна дуже холодна, прошептав крізь зуби a ruach’n dainen tat’n arain! – і заснув.
Примітки
Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1978 р., т. 16, с. 461 – 465.