З поля нашої науки

Іван Франко

І. Поле нашої науки таке ще тісне і так слабо управлене, що огляд усього, що на ньому появляється, особливо коли виключити літературу популярну, не може забрати багато місця. Та проте, здається мені, він може бути не без пожитку вже хоч би тим, що, зводячи в купу все те, що у нас робиться наукового, вкаже хоч негативно на ті широкі ниви, на котрих нічого не робиться; далі критичний огляд зробленого покаже його добрі і злі боки, з погляду на методу, як і з погляду на провідні думки, а вкінці огляд такий мусить з зрозумінням інтересів і потреб нашої суспільності доходити й до позитивних сказівок, як вести далі наукову роботу.

Коли я сказав, що поле нашої науки тісне, то мушу пояснити се слово трохи ближче. Значить воно не тільки те, що праці наукової у нас загалом дуже мало, т[о] є[сть] що інтерес до загальнолюдських здобутків на всіх полях духового і матеріального життя у нас досі задля малого економічного і громадського розвитку нашого дуже малий і неширокий. Значить се й те, що у нас не перестала існувати течія, що ділить науки на канонічні й неканонічні, дозволені русинові з погляду національного і недозволені. Займатися історією Русі, історією руської, а щонайвище слов’янської літератури, етнографією, лінгвістикою та бібліографією – вільно і похвально, але займатися теологією (оскільки вона не католицько-уніатська), природничими науками (оскільки вони не спожитковані в медицині), суспільними науками (оскільки вони вибігають поза рамки правничого факультету), по думці многих наших патріотів, для русина не слід і навіть небезпечно. Адже ж не так то давно я чув з уст одного із наших молодих учених ті характерні слова: «Та що ви мені говорите: природничі науки, суспільна економія! Кажіть виразно: атеїзм і соціалізм, і тоді я буду знати, куди ви хочете тягти нашу молодіж! Хочете повитручувати її з легальної дороги, заповнювати нею тюрми, та й годі!»

Сей молодий учений, що трібував колись як антидот моїм природничим та суспільним наукам з молодежі університетської заснувати «бібліографічний кружок» і був би, певно, при його помочі зробив чимало спасенного, якби молоді люди по однім чи двох засіданнях не були цілковито стратили смаку до бібліографії, нині є педагогом і, певно, не то що не змінив своїх поглядів щодо природничих наук та економії, а може, ще й з колишнього свого канону дещо викинув, і тепер той новий зредукований канон втовкмачує в голови молодежі першої руської гімназії. Я на днях мав розмову з одним із учеників тої гімназії і довідався про деякі дуже інтересні речі. Між іншим, розповідав мій інтерлокутор про вчителя всемирної історії, котрий нівечить Лютера за те, що посмів зіскочити з дороги авторитету церковного і спуститися на свій власний розум – ну, а звісно, що розум людський у кождій голові інший і в цілях віри мусить витворити хаос, так що тепер один протестантський пастор ганьбить другого і єдності нема ніякісінької. Замічу, що так навчає про Реформацію чоловік світський, ліберал-народовець.

Симптомів, що свідчать про існування серед нашої суспільності і навіть серед її цвіту – інтелігенції сильної і глибокої течії, що змагає до затиснення нашого світогляду, до звуження наших духових інтересів, а значить і нашої наукової праці, я міг би навести чимало, та вважаю се лишнім. Ся течія, то факт, сконстатований многими компетентними свідками. Впрочім, і в дальшім моїм огляді таких симптомів найдеться достаточно. Сим поясняється та загальнозвісна апатія русинів-галичан до всяких питань, до літератури, до нових появ у світі духовім; відси йде те, що молодіж наша виходить з університетів так само неосвічена і темна в справах загальнолюдських, як до них увійшла, що наука університетська виродилася у нас в т[ак] зв[ане] Brotstudium, т[о] є[сть] в щось якраз противне поняттю науки, в механічне затвердження ad hoc стільких-то параграфів, регул чи формулок, щоб здати екзамен і одержати на його підставі таке-то місце, по чім, очевидно, ті параграфи, регули та формули, не переварені і не присвоєні, випадають з голови з виїмком тих, котрі опісля зустрічаються в службовій практиці.

Відси виходить, що у нас бувають увінчені правники, котрі не тільки не знають різниці між нервами а жилами, але не мають виображення, що таке соціалізм, хоч в університеті вчилися економії суспільної; відси походить, що в нас учителі гімназіальні дуже часто не мають виображення о тім, як виглядають наші основні закони конституційні, і т. і. Відси походить, що навіть наші «фахові» учені, засклепившися в своїм однім фаху, висказують свою погорду для інших фахів, котрих зовсім не знають, як ось, напр., один філолог (також вчитель руської гімназії у Львові, що перекладає Нестора на латинську мову) не міг проминути нагоди, щоб в передмові не копнути ногою тих, котрі займаються далеко не так величною роботою – збирання і друкування простих мужицьких пісень і казок!

От тим-то не дивно, що наше наукове поле тісне не тільки з погляду на його об’єм, на масу наукової праці, а дуже часто з погляду на методу, на провідні ідеї і на ту тенденцію, котра каже вченому якмога засклеплюватись в однім закутку, в одній ідеї. Де молодим людям в гімназії вбивають в голову думки про пагубність людського розуму і про спасенність уніформи та авторитету, там, очевидно, годі надіятися від тих молодих людей надто смілого лету. Де гімназії і університет складаються на те, щоб навіть таким людям, що не раді би засклеплюватися в шкаралущі «студій для хліба», дати якнайменше науково приготованого матеріалу, якнайменше вказівок і заохотити для власної праці, там, певно, про оживлений рух науковий не швидко може бути мова.

Сим пояснюється спорадичність наших наукових праць, брак в них внутрішнього зв’язку, систематичності: сей заінтересувався чомусь одним питанням граматичним, той систематикою хрущів галицьких, третій Скориною, четвертий Скандінавщиною на Русі, п’ятий волохами і волоськими корнями в назвах наших гір, шостий топографією стародавнього Галича, сьомий скитом Манявським. А що, крім тісних думок і поглядів, учені наші, з виїмком двох-трьох, розпоряджають в додатку ще й дуже тісним апаратом науковим, то й виходить, що праці їх мусили бути мертві, відірвані від дійсного життя і його інтересів, більше збірками сирих фактів, а то й курйозів, ніж справді науковими роботами.

В огляді нашім, котрий думаємо вести по змозі систематично, не минаючи нічого, що плодить наше наукове поле, ми бажали б, не в’яжучися ніяким згори наміченим порядком, обговорювати новості нашої наукової літератури без огляду на те, на якій мові вони писані. Друкуючи свою хроніку в газеті, не призначеній для спеціалістів, ми не думаємо входити в лишні подробиці при оцінюванні поодиноких праць, а підносити будемо в них тільки те, що, по нашій думці, в них є саме характерне або що чим-небудь зверне нашу особливу увагу. Очевидна річ, що повнота оглянених праць залежати буде від того, оскільки вони будуть нам доступні.

II. Ось на перший раз учений старої школи. Маю в руках книжку п[ід] з[аголовком] «Історія єпископов трех соединенных єпархій, перемишльской, самборской и саноцкой от найдавнійших времен до 1794 г., по источникам сочиненная Антонием Добрянским, парохом в Валяве». О[тець] Ант[оній] Добрянський умер 1877 року, і книжка отся видана, як сказано в заголовку, з його власноручного рукопису. Додати треба, що більша часть поміщеного в ній матеріалу була поміщена колись в маленьких і тепер дуже рідких календарях «Перемишлянин», котрі покійний видавав в 1850-тих і 60-тих роках. Книжка будь-що-будь пожиточна, хоч не дає того, що обіцяє титул.

«Історія єпископов» і т. д.! Яку історію дає о. Добрянський! Виписки з найрізніших «джерел», між котрими без різниці і без критики находимо і архівні документи, і літописи, сучасні памфлети, пізні реляції, і новочасні діла історичні дуже неоднакової вартості, і навіть газетні статті. «Історія» о. Добрянського скомпонована дуже попросту: невеличкий вступ о введенні християнства на Русі, а потім виписані за порядком хронологічним єпископи перемишльські і при кождім зведено все, що о нім автор де-небудь вичитав, причім свідоцтва, напр., Несецького о фактах XIII або XIV віку беруться так само на віру, як свідоцтва якого-небудь сучасного акту або літописця. Все те в тексті «Історії» розказано коротко, сухо; головна вага покладена на примітки. Тут автор рушається свобідно; бібліофіл і компілятор являється тут в повнім блиску, виписки сипляться, мов з міха, друкуються архівні документи in extenso, появляються навіть проби критики матеріалу, але тільки тоді, коли він в чім-небудь не відповідає улюбленим ідеям автора.

Годі заперечити, що ті примітки, се є найцінніша часть книжки, але тут же й признати треба, що в такім разі «Історія» о. Добрянського перемінюється в збірку виписок, в інтересні collectanea, з котрих хтось колись може й зробити історію, але котрі самі собою так само не є історією, як купа цегли, хоч би й найкраще випаленої, не є ще будинком.

А які ж ті улюблені думки автора? їх можна звести докупи в кількох точках: православіє було і є властивою історичною вірою русинів; латинський обряд є загубою руської народності; поляки є відвічними ворогами і гонителями Русі; церков є основа руської народності, а добра церковні є підвалиною розвою руської церкви, значить, одним з предметів, гідних найпильнішої уваги історика. Тими своїми думками, як також методою своїх «історичних» праць, о. Добрянський нерозривно в’яжеться з групою наших старших учених істориків, як Гарасевич, Малиновський і Петрушевич.

До сеї «Історії» долучені ще деякі дрібніші статті пок[iйного] Добрянського, передруковані також з «Перемишлянинів». Цікаві тут особливо споминки про трьох перемишльських достойників церкви кінця XVIII віку Я. Лапчинського, В. Ганчаковського і В. Госаковського. Життя тих достойників нічим особливим не визначується, але споминки Добрянського цікаві як образчики тої попівської родової традиції, котра від XVIII віку почала витворюватися серед нашого духовенства на взір традиції шляхетської і була виразом постепенного відосібнювання духовенства від простого люду, до чого ще в 1680 р. в інструкціях своєї «Метрики» накликав духовенство руське львівський єпископ Осип Шумлянський.

В споминці про Госаковського інтересна згадка про Івана Сточкевича, також руського попа, що видав у Львові 1802 р. польський переклад поеми Клейста «Der Frühling» і, бувши в семінарії, написав і виставив при помочі питомців драму «Syn marnotrawny». Згадано тут коротко і про представлення театральні в руській семінарії духовній в м’ясниці 1829 і 1830 років, в котрих відзначилися питомці: Ковальський, Шудлинський, Урицький, а в ролях жінок Слоневський.

Не можу відмовити собі приємності, щоби на закінчення сеї замітки не навести кількох уступів із уставу братства церковного в Комарні, виданого єпископом Михайлом Копистенським в 1592 році і надрукованого чомусь без ніякої дальшої уваги між творами о. Добрянського. Єпископ поручає братчикам «творити суд истинен и милостиню в потребу братиям недостаточствующим и оублажати благых, а непокоряющихся истинне законне обличати и казнити, непокаяние же пребывающих от церкве отлучати». Устрій братства описується ось як:

«И маются сходити за обсиланям знамене братського [Звичай практикований ремісницькими цехами по місточках i досі, гляди: «Зоря», 1886, про цех кушнірський у Старім Місті.] во дві неделі, или, як потреба і час прилучиться, повинен кождий брат во дві неділі полгроша дати до скринки братської…».

«Сходечися до сего братства, в справах упорожнившися, книги законния почитати и друг другу с послушанием вещати. Которий би брат відал брата виступного, не мает его таїти, але мает оповести его в братстве, жебы бил каран… А еслиби кто з межи старших братов якимколвек обичаем знашолся виступним, за що молодших карут, мает быти старший двояко и трояко каран, болшего томленія достоін чести ради…

Вшелякая справа братськая не мает бити далей виношена от порогу дому братського. А кто би изгорділь церковним братським судом, яко преслушник церкви судиться. А если ся того не кает до другої неделі, то яко поганец и явногрішник от церкве да отлучится… и священник мает его в церкви пред всіми обличити и от церкве отлучити… А если из допущені я божія будет на брата яковий упадок іли немощ, а не іміль би достатку, мают ему братя помагати братскими пінязми и в немощі призирати… Повеліваєм всякому стану людем християнским сходячися до священника или в братстві почитати святи я книги ветхаго и новаго закона по святих отець преданію, сошедшися любовію не в пиянственний дом, но в славу божию…».

Не диво, що так зорганізовані братства церковні мусили бути чималою силою і що луцький єпископ Терлецький недаром боявся їх, пишучи до Потія, між іншим: «Патріарх Іеремія… братства установил, коториї будуть и уже суть гонителі владик: чего и ніт и то взведут и оклевещут». Звісно, для таких єпископів, як Терлецький, правда була страшніша всякої клевети.

III. Заким піду далі, нехай мені буде вільно поговорити про один твір – не науковий, та зроблений нашими «вченими», твір, що особливо тепер повинен би був обернути на себе увагу наших патріотів, та про котрий якось ніхто нічого не сказав, а часописи, мабуть, тільки і зробили, що зарегістрували його появлення. Маю тут на думці «Статут Наукового товариства ім. Шевченка у Львові», котрий набирає для всіх галичан і українців тим більше значення, що з кругу авторів того статуту проголошена була в «Ділі» думка більш претенсіональна, ніж патріотична, що товариство Шевченка має статися зав’язком руської, а властиво всеукраїнської Академії наук.

Думки сеї на довгі ще літа нема що брати всерйоз, раз, тому, що науковий багаж товариства надто ще малий, по-друге, тому, що фонди його також дрібні, по-третє, що піднесення товариства до рангу Академії наук в Австрії залежить від волі цісаря, котрий протектором її іменує когось із цісарської сім’ї, значить, і деякі згляди дипломатичні будуть тут входити в рахунок, як се було і з переміною краківського «Towarzystwa Przyjaciół Nauk» на Академію, а по-четверте, тому, що у нас нема і довго ще не буде людей, котрі б могли двигати на своїх плечах престиж і роботу, получену з рангою Академії наук. Куди нам думати про Академію, поки головний контингент наших «учених» мусить, по словах старого «Страхопуда»:

Дуже омпно, без хвантазії

Бриндзю бити у гімназії –

і то бриндзю бити в буквальнім значенні того слова, як супленти та вчителі, або доки на секціях Наукового тов[ариства] ім. Шевченка засідає коли не більша, то все-таки значна часть студентів університету, а то й людей «доброї волі», та далеких від всякої науки й наукових інтересів.

Здається, що й самі автори «Статуту» дивилися доволі скептично на будуще товариства, бо статут його уложили зовсім не на взірець якої-небудь Академії, а по звичайному галицько-руському шаблону. Шаблон сей має дві кардинальні прикмети: затиснення і нерухомість навні і централізацію та бюрократичний автократизм внутрі. Тих старих знайомих стрітили ми благополучно і в статуті Наукового тов[ариства] ім. Шевченка; може, й ширша громада, а особливо на Вкраїні закордоновій схоче їм ближче придивитися.

Свій розбір статуту тов[ариства] ім. Шевченка мушу розпочати короткою ремінісценцією. В часі, коли засновувалася поновлена «Правда», основником її запрошений був, між іншими, і я в склад комітету редакційного. На однім з засідань такого комітету по налагодженню справ редакційних зійшла розмова на тов[ариство] ім. Шевченка. Розмовляли один українець, Барвінський і я. Всі ми були за тим, що конечно треба вже раз перемінити товариство на інституцію справді наукову, і д. Барвінський, одинокий між нами член товариства, заявив готовість на найближчих загальних зборах виступити з проектом реорганізації товариства. Ми взяли давніший статут, і я почав розбирати поодинокі його параграфи та висказувати, як би, по моїм поглядам, повинно виглядати реорганізоване товариство. Думки мої сподобалися тому українцеві, а і д. Барвінський не тільки їм не противився, але, противно, просив продиктувати їх йому як субстрат для його будущої реформи.

Нині вже я не пригадую собі того мойого проекту у всіх подробицях, тямлю тільки добре, що я радив покласти головну вагу на секції і наділити їх значною автономією, а для їх оживлення радив завести чотири категорії членів: звичайних (вкладка 5 гульд[енів] річно), основателів (се була концесія для старих членів, що подавали по 50 гульд[енів], хоч титул сей не давав їм ніяких осібних прав), почесних і кореспондентів з вкладкою по 1 гульд[ену] річно. Кореспондентами, по мойому проекту, могли бути зарівно студенти університету, як і письменні селяни, збирачі матеріалів і загалом люди нефахові, а також охочі люди інших народностей. Вони мали мати вільний вступ на засідання секцій, могли забирати там голос, ставити внески і голосувати.

Мені здавалося, що притягання якнайбільшого числа людей з провінції до секцій оживить їх і змусить до того, щоб реферати і дискусії дотикали справ живих і держані були популярно, приступно для широких кругів суспільності, а, з другого боку, участь світлих людей, спеціалістів інших народностей (у Львові головно поляків) на засіданнях секцій не допустить до затиснення поглядів національних, до сектярства і також причиниться до розвою товариства. Небезпеки, щоб ті нефахові та посторонні елементи опанували товариство та схибнули його з дороги, не було, бо кореспонденти не мали права голосування на загальних зборах і загалом до адміністрації товариства не повинні були ніяк мішатися.

Чи д. Барвінський, виступаючи опісля в товаристві ім. Шевченка з внеском о зміні статуту, прийняв мій проект, чи змінив його, я не знаю. Та все-таки, чуючи, що статут справді змінено, я був цікавий побачити, чи є в новім статуті хоч який-небудь слід тих думок, на котрі колись згоджувалися той українець і Барвінський як на справедливі і корисні. Вже читаючи в газетах, яким «спеціалістам-правникам» приділено проект д. Барвінського до зреферування, я малу мав надію, та в друкованім статуті найшов «ще менш того малого», як каже софоклівський Едіп. Членів-кореспондентів нема. § 15 знає тільки членів дійсних, основателів і почесних. Вкладку для членів дійсних означено на 3 г[ульдени] (се не лихо), та зате члени-основателі, коли зложили після давнього статуту вкладку 50 г[ульденів], на ділі будуть вільні від річних вкладок, а проте будуть користуватися всіми правами нарівні з дійсними членами. Не розумію, пощо ся привілегія? Хто міг раз дати 50 г[ульденів], може щороку дати ще З г[ульдени]; з другого боку, увільнюючи основателів від вкладки, випадало б було сказати, що член дійсний, котрий належить до товариства, напр., 16 літ, т. є. разом з 12 г[ульденами] вписового вложить до каси тов[ариства] також 50 г[ульденів], стається членом-основателем і не потребує далі платити вкладок.

Забавна історія вийшла з членами почесними. Членами почесними, говорить § 18, іменують загальні збори на внесення виділу, людей заслужених коло укр[аїнсько]-руського народу письменства, науки, штуки або коло самого товариства. Се «або» чудове! Інтерес товариства ставить воно нарівні з цілим народом, письменством, наукою і штукою. Відси вийде таке, що заким іще збори зважаться «на внесення виділу» (борони боже, не якої групи членів позавиділових!) іменувати когось членом почесним за заслуги около народу, письменства, науки і штуки, десять разів скорше явиться нагода почтити заслуги близької виділові одиниці около самого товариства.

Се значить, що поки там почесними членами тов[ариства] ім. Шевченка будуть іменовані такі Рамбо, Реклю, Голубев, Дашкевич, не кажу вже про Драгоманова, на кріслах курульних нашої будущої Акад[емії] наук засядуть наші власні многозаслужені патріоти, дд. Громницькі, Паньківські, Коцовські та Макарушки. Ну, та не се ще головний Witz статуту з почесними членами, а ось що: автори знали, що почесними членами прийдеться іменувати не самих дд. Громницьких, Паньківських, Коцовських та Макарушок, а й людей інших народностей. А що як тих членів чужоплемінних набереться багато і вони одного прекрасного дня з’їдуться на загальні збори товариства, переголосують усіх і повернуть товариство на своє копито? Справді, небезпека величезна!

Характер «українсько-руський» нашої будущої Академії наук може бути загрожений, і ось наші патріоти-правники спасають його слідуючим, чисто рутенським крючком: «§20. Член и почесні українсько-руської народності можуть в товаристві виконувати права прислугуючі членам дійсним». Розумієте? Не кажучи виразно ані слова, «плечима, не очима» встановлює сей параграф дві категорії членів почесних: українсько-руської народності, котрі мають якісь права в товаристві, і неналежних до тої народності – позбавлених усяких прав, проскрибованих, зовсім пасивних, почесних, але без довір’я. Ну, панове Рамбо, Реклю, Голубєви і прочі, тіштеся! Ваші праці над українською] історією і письменством чудесно будуть надгороджені у Львові!

Погляньмо тепер, як представляються після статуту права і обов’язки дійсного члена товариства? Він платить 2 г[ульдени] вписового і 3 г[ульдени] річної вкладки (§ 21) і за те має право брати участь в загальних зборах (§ 29), вибирати членів виділу, комісії контрольної і т. і. (§ 19,1), бути членом секцій (§ 19,4), голосувати на зборах (§ 19,2), вглядати в книги товариства в присутності одного члена виділу (§ 19,5), подавати письменно виділові в справах товариства внесення, котрі виділ мусить узяти під обраду (§ 19,6), і побирати безплатно від часу приступлення по 1 екземпляру книжок і видань товариства, котрі призначить виділ до наділення членів (§ 19,7).

Що має значити термін «книжок і видань», я не розумію. Чи товариство буде роздавати також книжки не свого видання? Натомість дійсний член не має права «ставляти внесення і інтерпеляції на загальних зборах, як се йому лицемірно обіцює § 19,3, бо § 35 виразно говорить, що «на загальних зборах приходять під дискусію і рішення такі внесення і інтерпеляції поодиноких членів, котрі суть підперті найменше трьома членами товариства», то значить, що внесення і інтерпеляції поодинокого члена не будуть взяті ані під дискусію, ані під голосування, узнаються як неіснуючі.

Дійсний член не має права проектувати зміну статутів, і коли б йому заманулося щось подібного, то мусить свій проект з мотивами на місяць перед загальними зборами подати до виділу, але надто постаратися ще о підпис двох членів (§ 34,2), проект, підписаний тільки одним членом, уважається за неіснуючий.

Дійсний член не має права впроваджувати гостей на засідання секцій; після § 9 «гостем може бути на засіданнях секцій, кого представлять там три члени товариства». Кого представить тільки один член, того випросять за двері.

Погляньмо тепер на функції виділу. Щоправда, статут означує права і функції виділу досить неясно, загальними фразами вроді «управою товариства займається виділ» (§ 24) або «з орудування майном і фондами товариства], складає виділ справоздання загальним зборам» (§ 27). Тільки взявши до помочі «регуламен», т. є. внутрішній устрій Наукового товариства) ім. Шевченка, долучений до статуту, ми можемо виробити собі ясніше поняття о виділі і його функціях. Поперед усього кождому уважному читачеві статуту і регуламену мусить насунутися питання! чим, властиво, є виділ; чи органом чисто адміністраційним, чи чисто науковим? Здавалось би, що в науковім товаристві ті два обсяги ділання повинні б бути розділені, щоб не виходило таких скандалів, що бухгалтер або завідатель друкарні видавати буде опінію о працях філологічних чи медичних.

А тим часом власне такого розділу функцій ані в статуті, ані в регуламені тов[ариства] ім. Шевченка не бачимо. Директори секцій входять пощось в склад виділу тов[ариства] (§ 24), і то способом доволі оригінальним – без вибору загальних зборів, всупереку § 34,6 статуту. Виділ має право скликати з’їзди учених, літератів і артистів «в справах важних, дотикаючих науки, письменства або штуки» (регул[амен], § 11), значить, виділ рішає перед тим о важності тих справ «науки, письменства і штуки», рішає, очевидно, по дебаті над тими справами, всупереку § 10 того ж регуламену, котрий о дебатах виділу над справами науковими нічого не знає. Не розумію, що значать додані до сього параграфа в скобках цифри «§ 3, 31». Автори регуламену, мабуть, хотіли дати вид, що ся постанова умотивована відповідними § статуту; тим часом ані § 3, ані 31 статуту нічогісінько про таке право виділу не говорять, а тільки § 7 говорить, що «в справах, дотикаючих науки, письменства або штуки, може бути скликаний надзвичайний з’їзд учених» і т. д., нічого не додаючи, хто саме має той з’їзд скликати.

Гляньмо тепер на секції, в котрих після § 8 стат[уту], §§ 9 і 25 регул[амену] повинна зосереджуватися головна наукова діяльність товариства. Здавалось би, що тут і статут, і регуламен повинні якнайпильніше дбати о їх розвій. Тим часом із 17 §§ регуламену, посвячених секціям, більша часть якби навмисне придумана на те, щоби плутати і спиняти їх діяльність. Поминаю вже повторення (§ 25 «засідання секцій присвячені справам науковим», § 26 секції займаються справами науковими), але зверну увагу на слідуючі §§. Секретар секції укладає надіслані роботи до відчитання на секції (§28); «тільки роботи наукові членів дійсних і основателів мусить секретар секційний подати на засідання, інші може відстрочити або в порозумінні з директором… зовсім усунути» (§ 30). Значить, праці членів почесних секретар не мусить подавати на засідання секції, і може вийти така штука, що який-небудь Рамбо або Реклю пришле свою працю для товариства, а д. Макарушка в порозумінні з д. Вахнянином brevi manu узнають її за невідповідну і навіть не подадуть нікому до читання.

Не знаю, як кому, а мені трохи чудним видається зіставлення купи отсих §§. «В «Записках» і окремих виданнях має товариство друкувати роботи наукові самостійні, котрих метою поступ, а не звичайне розповсюдження науки» (§ 45 рег[уламену]); «на засіданнях секційних можна вносити і відчитувати тільки такі роботи наукові, що призначені до видань товариства» (§ 31); «читання або виклад одного предмета не може довше тривати як півгодини і тільки винятково може директор продовжити» (§ 34); «розправа, призначена до «Записок», не повинна більше обіймати як 3 – 4 аркуші друку, і тільки винятково може секція і комітет редакційний поміщувати також довші розправи» (§ 51).

Пощо сі всі хаотичні приписи з «винятками» – тяжко зрозуміти, тим більше, що практичне їх виконання, як бачимо з перших томів «Записок» і перших засідань секцій, тільки винятково буває можливе. Але є в тім хаосі один гачок. Секції мають дбати про заповнення «Записок»; роботи більше об’ємисті, котрі товариство друкувати буде як окремі видання, не потребують переходити через секції і можуть бути передані прямо комітетові редакційному (§ 55).

Значить, коли звичайний або навіть почесний член пришле працю меншого об’єму, котра справді значить поступ в науці, то таку працю, коли дд. Макарушка і Вахнянин не відкинуть її a limine, відчитують в повнім тексті чи в резюме на секції (§§ 28, 29, 31), по сім директор віддає її «до перегляду і справоздання одному або двом членам» (§ 32), ті референти здають з неї справоздання, над котрим секція дебатує (§ 33), і тільки, в разі прихильної ухвали секції, робота іде до рук комітету редакційного для надрукування в «Записках». Але коли д-р Кость Левицький «совершить» словник термінів правничих і здобуде собі відповідними способами ласку і протекцію д. Барвінського чи не знаю вже кого там, то тоді дд. Макарушці, Копачеві і Коцовському зась від тої роботи і вона «буде прямо передана комітетові редакційному», котрий, убухавши на її друкування значнішу суму грошей, скаже опісля секції: «Даруйте, панове, з друкуванням дальшого тому «Записок» треба підождати, бо в касі нема грошей».

Може, воно не буде так зле йти, як в статуті і регуламені прописано (хоч з словником д-ра Левицького воно справді вже й сталося), та все-таки з поданих тут уваг видно, як мало статут і регуламен Наукового тов[ариства] ім. Шевченка відповідають справді науковому характерові інституції, як багато в них темного і недоговореного, як багато полишено до волі людей, котрі дуже часто будуть мусили судити о справах, в котрих вони зовсім некомпетентні.

Я знаю, що головна вага в кождім товаристві не в статуті, а в людях; та все-таки мені здається, що статут, розібраний мною, є таким характерним випливом духу і уподобань людей, кермуючих тепер товариством ім. Шевченка, що їх діяльність не може бути значно відмінна. Тільки значніший прилив нових членів, особливо з провінції і з України, може дати запоруку, що евентуальна зміна статуту буде заразом зміною пануючого в товаристві духу шаблону і закостенілості.

Примітки

Вперше надруковано в журн. «Народ», 1893, № 19-20, с. 224 – 228; № 21, с. 251 – 255.

Подається за першодруком.

Перша руська гімназія – гімназія № 1 у Львові, перша у Галичині середня школа, у якій навчання проводилося українською мовою (з 1863 р.).

Нестор (? – після 1113) – письменник і літописець, один з ймовірних авторів «Повісті временних літ».

Скорина Франциск (? – не пізніше 1551) – білоруський першодрукар, просвітитель.

Добрянський Антон (1810 – 1877) – український історик-краєзнавець клерикального напряму у Галичині.

«Перемишлянин» – календар-альманах; виходив у Перемишлі в 50 – 60-х рр. XIX ст. за редакцією Антона Добрянського.

…свідоцтва, напр., Несецького о фактах XIII або XIV віку… – Франко мав на увазі Каспара Несецького (1662 – 1744), єзуїта, генеалога, автора гербовника «Korona Polska» (4 томи), опублікованого в 1728 – 1743 рр.

Клeйст Генріх фон (1777 – 1811) – німецький письменник.

Терлецький Кирило Семенович (? – 1607) – український церковний діяч, з 1585 р. єпископ луцький і Острозький, один з ініціаторів Брестської церковної унії.

Потій Іпатій (1541 – 1613) – уніатський митрополит, один із активних діячів уніатської церкви

«Towarzystwo Przyjaciół Nauk» – наукове товариство, засноване у Кракові 1816 р. В 1872 – 1873 рр. на його основі створена Академія наук.

«Страхопуд» – український сатирично-гумористичний журнал, виходив з перервами у 1863 – 1905 рр. спершу у Відні, пізніше у Львові.

…Барвінський… – Мова йде про Барвінського Олександра.

… софоклівський Едіп… – Персонаж трагедії «Цар Едіп» давньогрецького драматурга Софокла (бл. 495 – 406 або 405 до н. е.).

Рамбо Альфред (1842 – 1905) – французький буржуазний історик і державний діяч.

Голубев Степан Тимофійович (1849 – 1920) – історик, професор Київської духовної академії.

Громницький Сидір (1850 – 1906) – галицький громадський діяч, вчитель української гімназії у Львові, член і неодноразовий голова (1886 – 1903) Наукового товариства ім. Шевченка.

Паньківський Кость Федорович (1855 – 1915) – український економіст і громадський діяч, видавець.

Макарушка Остап (1867 – 1931) – український педагог і мовознавець, громадський діяч.

«Записки» – тобто «Записки Наукового товариства імені Шевченка», видання Наукового товариства імені Шевченка у. Львові (т. 1 – 155, Львів, 1895 – 1937) .

Копач Іван Симонович (1870 – 1952) – український педагог і критик.

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1986 р., т. 46, ч. 2, с. 166 – 178.