Поляки і русини

Іван Франко

Найновіші вибори у раду державну в Галичині варті особливої уваги не тільки через те, що задля нечуваних навіть у сій країні виборчих надужить і насильств вони стали сумнозвісні й далеко за границями Австрії, але й з іншого, трохи глибшого поводу. Вже те одно, що сим разом Східна й Західна Галичина були властями трактовані нерівно, що виключно у Східній Галичині вийшли найбільші і найнечуваніші надужиття, при котрих убито 10, ранено 30 і арештовано поверх 500 людей, тимчасом як у Західній Галичині, з виїмком дрібніших, майже самопонятних у Галичині невластивостів, невважаючи на живу агітацію, пішло зовсім мирно, – вже се одно дає найновішим виборам у раду державну особливе пятно і силує нас слідити за глибшими мотивами сеї чудної появи.

Затим те, що ся нерівність виборчої тактики була докладно розділена між обі братні національності, заселяючі Галичину, між поляків і русинів, і то так, що поляки мусили приймати легше, а русини ж тяжче трактування, веде само собою до питання: яку вагу може мати ся найновіша подія для братнього, спільного життя обох народів, що її викликало і що далі вийде з неї?

Може, воно не лишне нагадати, що поляки й русини, невважаючи на близьке етнографічне свояцтво і територіальне сусідство, ніколи не були добрими братами. Зараз у початках свого історичного життя попали обі нації в супротивні культурні й релігійні круги, бо русини одержали християнство і найважніші церковні інституції з Візантії, початки письменності від південних слов’ян, що теж були під впливом Візантії, тимчасом як поляки через християнство по латинському обряду були прилучені до культурних впливів Заходу і сфери впливів Римської держави.

Через те ми бачимо ще в XI і XII столітті, як поляки і русини часто воюють між собою, і коли під кінець XIII століття роздроблена на багато самостійних князівств Южна Русь упала жертвою монгольсько-татарського нападу, вона була в XIV столітті підбита частинами Польщею (так звана Червона Русь, теперішня Галичина) і литовцями. Коли ж у 1386 р. через подружжя польської королеви Ядвіги з литовським великим князем Ягайлом Литва була з’єдинена федеративно з Польщею, стало проявлятись у польського правительства і польської шляхти систематичне змагання не тільки обсадити руські землі й забезпечити їх для польської держави, але й зілляти русинів релігійно і національно з поляками, що їм із руською шляхтою майже зовсім повелося, а непокірних, тобто всю масу простого люду, якнайбільше придавити соціально і культурно.

Сі змагання скінчилися фатально і для русинів, і для поляків. Бо коли русини втеряли через те свої вищі верстви, були відіпхнуті від цивілізації й сотні років держані в стані релігійного і національного пониження та суспільної неволі, викликали поляки своїм гнітом страшенну реакцію проти себе, що проявилася кровавими козацькими війнами 1648 – 1708, вичерпала найкращу силу польської держави і нарешті поперла її до конечного упадку. Потомки тих южноруських магнатів, що колись, притягнені польською силою, зрадили власну народність і перейшли до поляків, тепер перші зрадили й прошахрували самостійність Польщі чужим державам.

Польська держава мала сповнити дві великі історичні задачі, що заразом чинили дві великі умови її власного існування. Яко огниво між Сходом і Заходом, між німцями і слов’янами, мусили поляки бути політичним кристалізаційним осередком для слов’янських племен, що жили на північному заході, над Лабою і Балтійським морем, мусили боронити їх від денаціоналізації і германізації, і заразом запевнити своє панування над Балтійським морем. Із другого боку, мусили поляки давати захист і руському плем’ю, що жило на південному сході, від ненастанних татарських нападів, постаратися завоювати джерело тих нападів, кримський ханат, і, таким чином, одночасно розширити своє панування аж над Чорне море і скріпити його.

Ні одної з сих великих задач не сповнила польська держава. Невважаючи на велику побіду над німецькими хрестоносцями коло Грюнвальда і Танненберга 1410, вона таки позволила германізувати поморських слов’ян і, таким чином, утратила береги Балтійського моря; своєю ледащою національною, релігійною і соціальною політикою вона пхнула русинів в обійми їх найтяжчих ворогів – татар і затим великорусів, і через те була далеко відперта і від Чорного моря. Вона втеряла так найважніші підвалини своєї економічної і політичної сили і нарешті мусила упасти.

Удари, що знищили польську державу, збудили польську націю до нового життя. Століття після розділу Польщі було свідком не тільки великого зросту польської літератури, штуки й наукової праці, але також майже безпереривної, многовидної боротьби за відбудування політичної сили і самостійності Польщі. В сій боротьбі, що мусить кождого, навіть противника польських політичних змагань, наповнити подивом для завзятості і жертволюбності польської нації, можна виразно розрізнити два періоди – романтичний і реалістичний. Романтичний період почався хлопським повстанням проти росіян, імпровізованим 1794 генералом Косцюшком, а скінчився повстанням р. 1863.

Характеристичною прикметою сього періоду була наївна віра польської інтелігенції, що простий люд чує втрату польської самоуправи так само болюче, як пануючі класи, і що треба тільки гучного патріотичного поклику, обіцянки будущої вільності і рівності, і вся народна маса запалиться до повстання для боротьби за відбудування Польщі. Як глибоко отся ілюзія була вкорінена в думках польських патріотів, доказує факт, що навіть страшенна лекція р. 1846, коли польські хлопи в Західній Галичині найжорстокішим способом повбивали польських патріотів, що лагодилися до революції проти Австрії, не змогла польських патріотів навчити чогось кращого, і треба було ще дальших лекцій в рр. 1848 і 1863 – 64, аби бодай більшу частину нації вилічити від сеї романтичної ілюзії.

Новий період у польських реставраційних змаганнях, що я назвав реалістичним, починається двома появами, майже рівночасними, що виринають рівночасно з останнім проблиском польського революційного романтизму: повстанням, з одного боку, так названої позитивістичної школи в Варшаві і, з другого боку, доктрини, а потім і партії станьчиків у Галичині. Хоч і які різні були сі появи щодо їх форми і їх тенденцій, по суті, вони таки були одно й те саме – реакція проти революційного романтизму, вітхнена переконанням, що дотеперішня дорога не веде ні до чого, що конче треба поглибити працю. Різниця була тільки та, що в Варшаві дійшли до сеї свідомості міщани і дрібна шляхта, в Кракові галицькі шляхтичі й магнати.

Через те поданий в обох місцях поклик «органічної праці» викликав у Варшаві й Конгресівці живу літературну і наукову продукцію, що все тісніше пристає до новіших змагань в Європі, виховує такі таланти, як Елізу Ожешкову, Сенкевича, Свентоховського, таких критиків, як Хмельовський, істориків, як Корзон, Павінський і Яблоновський та й довгий ряд солідних учених у найрізніших фахах. Отся літературна і наукова праця мала гарний вплив і на громадське, й економічне життя, і хоча польська нація під російським правління мусить держатися здалеку від політики, то все ж таки тепер Варшава є осередком польської просвіти і польського духового життя.

Зовсім інакше показала себе польська «органічна праця» в Галичині. Через більшу політичну волю і нижчий ступінь просвіти й економічного розвитку тут у середніх верствах польської інтелігенції старий революційний романтизм буяв далеко довше, ніж у Конгресівці, пускав чудні баньки з мила ще під час російсько-турецької війни в формі тайних організацій для вербування польських полків, що мали йти на поміч Турції, та ще й тепер має свій орган у слабосильній «Gazecie Narodowej».

А що отсі романтики найрадше витали в сумрачній будущині або губилися в фантастичних політичних комбінаціях і решту свого вільного часу вживали на оборону своїх ідеалів, тобто фанатичне безчещення своїх противників, то поле конкретних політичних появ і потреб оставалося зовсім незанятне, і, таким чином, політичні реалісти, що були прозвані станьчиками [Станьчик був надворним блазнем одного з польських королів і, наскільки ми знаємо, не займався станьчиківською політикою- Та його ім’я було надужите для заголовка книжки «Teka stańczyka», що була однією з перших маніфестацій нового напрямку, немов його програмою, та й приклеїла на весь напрямок ім’я того надворного блазня – не без символічної ворожби. – Прим. І. Франка], легко змогли не тільки перетворити по-свойому планові всі автономні інституції в краю, але й обсадити найвпливовіші місця своїми прихильниками і, таким чином, фактично захопити панування в краю у свої руки. їх політичний і соціальний ідеал вийшов із, певно, дуже однобічної свідомості хиб історичної Польщі.

Стара Польща, – казали вони, – упала через недостачу, з одного боку, сильного правительства, а з другого, суцільності й дисципліни серед пануючої класи, шляхти, через liberum veto і liberum conspiro. Значить, коли Польща має бути коли-небудь збуджена до нового політичного життя, то се може статися тільки в такім разі, коли сі органічні хиби польської натури будуть усунуті. Поляк повинен навчитися строго управляти і піддаватись строгому правительству. Звісно, управляти повинні тільки ті поляки, що призначені на те вродженням, маєтком і традиціями. Таким чином, соціально-політична програма станьчиків виходить на таке: шляхтичі – се родимі провідники й управителі народу; всі вигідні, впливові посади в краю повинні бути обсаджені шляхтичами; шляхтичі повинні старатися мати якнайбільший вплив на всю Австрію, бо тільки тоді, коли польська шляхта стане багатою, шанованою і впливовою, можливе відродження вітчини або властиво тоді вітчина eo ipso буде відбудована.

Оба сі методи «органічної праці» з часом перемішалися. Варшавський метод, перенесений у Галичину, дав товчок до повстання соціалістичного руху і пізніше до повстання польської людової партії, а краківський метод, винесений за границі Галичини, став матір’ю «троїстої лояльності», появні форми котрої були недавно в «Zeit» майстерно описані одним поляком [Das dreieinige Polen und die dreifache Loyalität, н-р. 127, «Zeit». – Прим. І. Франка].

Та в усіх польських програмах і ідеалах є точка, з котрої найкраще можна випробувати їх політичну і культурну вартість, а то є питання про їх відносини до русинів. Аби як слід оцінити ті відносини, треба не забувати, що всеї польської нації є несповна 15, а руської поверх 25 мільйонів душ, котрі заселяють більше або менше збитими масами величезний простір країн від Сану аж по західний Кавказ. Щодо соціального стану обох націй, то руська (українська) нація, щоправда, не має шляхти, та має в російській Україні чимало більших ґрунтових властителів, купців, великих промисловців і високих урядників, у котрих попри їх російський патріотизм чимраз більше шириться і кріпне національна українська свідомість.

Польську націю соціально можна порівняти зо скісно пливучою в воді кригою леду і один, західний бік криги є під водою, другий, східний, поверх води. На заході, у Шлезії й Великопольщі, вищі верстви є німецькі і по найбільшій частині тільки мужики й робітники польські, тимчасом як на сході, у Східній Галичині, Волині, Поділлі та Україні по правім боці Дніпра нижчі верстви є руські і тільки більше чи менше дрібно посіяна вища верства є польська. Само собою розуміється, що національна і державна свідомість у вищих верствах сильніша і виразніша, ніж у нижчих, і, таким чином, стало можливим, що польська інтелігенція й досі не перестала вважати Южну Русь по Дніпро, польською провінцією. Тим то ми й бачимо, що в усіх польських реставраційних планах від р. 1830 і досі Южна Русь по Дніпро вважається частиною, належною до цілості Польщі, що має бути відбудована.

В романтичний період, коли майже безнастанно говорено про знасилувану народну душу, про народні серця, жадні визволу, та про народну волю, не питали в русинів про ніяку народну волю, про ніякі історичні перекази і хоть збирали й слухали українські народні пісні про криваві козацькі війни й різню, що справили гайдамаки 1789 в Умані серед польської шляхти, то все ж таки, бачиться, не догадувались, що в сих піснях українська народна душа говорить досить виразно і недвозначно.

А проте польські патріоти не перестали проповідувати руським мужикам ненависть до німців і українським мужикам ненависть до росіян як їх властивих гнобителів, поки руські мужики в Горожані коло Львова в р. 1846 польських патріотів, що йшли до повстання проти німців, почасти люто не вирізали, почасти зв’язаних не віддали в руки німецьких властей і поки українські мужики коло Києва в р. 1863 не повторили того самого з польськими повстанцями в далеко більшій мірі. Та сі криваві лекції все ж таки не змогли полякам вибити з голови думку, що Україна таки мусить бути перемінена на польську провінцію. Причину сього й не важко порозуміти.

Коли остаточна ціль усіх змагань польських патріотів – відбудування Польщі, то зовсім натурально повстає питання, як уявляють собі ті патріоти сю будущу Польщу. Звісно, коли чуєш їх промови і читаєш їх програмові писання, то формально плаваєш у самій вільності і рівності, що має панувати в будущій польській державі. «Вільні з вільними й рівні з рівними» – се має стати найвищим законом. Та коли тільки позволиш собі несміливо спитатися, чи вільно буде русинам не пристати до тої надмірної вільності і шукати собі щастя деінде, то як стій підніметься страшенний крик про зраду, про криваві тіні Ґонти й Залізняка (два проводирі гайдамацькі в р. 1789), про 500-літню належність до купи і спільні перекази.

Жаль тільки, що поляки мають на оці виключно їх користі, русини ж покушали тільки несмачного окрайця й досі не можуть переварити І Одним словом, тут ми маємо перед собою другу редакцію звісного революційного девізу: la liberte ou la mort (воля або смерть!). Причина ж тому та, що існування польської держави виключно в етнографічних границях польського люду просто немислиме. То була би країна без природних границь, без жодного устя ріки, без значних природних засобів, значить, твір зовсім не спосібний до життя. Слушно сказав недавно один польський патріот: «Хто домагається самостійної Польщі в етнографічних границях, зраджує святу польську національну справу».

Значить, нема самостійної Польщі без провінцій, без Литви й Южної Русі! Тепер же повстає питання, як довести ті провінції й живучі в них народні племена до того, аби вони жертвували себе для самостійної Польщі? Для шляхтичів се питання дуже просте. Адже ж у тих провінціях непольська людність складається майже тільки з мужиків і пролетаріїв! Значить, уже само скріплення польської шляхти в тих країнах є eo ipso здобуття тих країн для будущої Польщі. А як треба робити, аби в непольській країні скріпити панування польської шляхти, на те є Східна Галичина класичним взірцем. Держати люд у давнім польськім підданстві й безправності тепер уже годі.

Змодифікована шляхетська рецепта ось яка: поступати обережно, давати народові просвіту про око, самостійність про око, державний лад про око, добробут про око, та скрізь дбати про те, аби народ сими про око благодатями не попсував собі жолудка.

Так основуються в Східній Галичині руські народні школи з польськими народними вчителями, що часто зовсім не вміють по-руськи; видаються руські учебники, навіяні польським патріотичним духом; так у руських народних школах кладуть на науку польської мови й історії більшу увагу, ніж на руську; руські народні вчителі переносяться в Західну Галичину, коли показують тільки слід руського патріотизму.

Так проповідується молодежі в східногалицьких гімназіях систематично про вищу польську культуру, про належність докупи поляків і русинів до одного державного організму, про нижчість руського народу і його неспосібність до культури.

Так у шляхетських органах запевняється не раз, що поляки дуже люблять русинів, що самостійність руського народу їм дорога, а проте треба безконечних клопотів та інстанцій тільки для вижебрання однісінького руського надпису на якім-небудь судовім або поштовім будинку; а проте львівські русини вимусили єдину руську народну школу в столиці краю дорогою довгого процесу і декретом найвищого трибуналу; а проте треба було формальної державної акції, якою була так названа романчуківська «нова ера»», щоби спонукати польські політичні і автономічні власті бодай сям-там відповідати на руські подання по-руськи; а проте руські гімназії у Львові і Перемишлі основано не на законній дорозі ухвалами сойму, але на дорозі розпоряджень міністерства просвіти, значить (у Перемишлі), тільки яко паралельки тамошньої польської гімназії, що з часом мала стати самостійною гімназією.

Таким чином, виходить, що, невважаючи на гарячі запевнення в любві для руської національності з боку поляків, руська Східна Галичина таки зовсім має вид польської країни, і навіть польські соціалісти у своїм лондонськім органі звуть її просто la Pologne autrichienne .

Більшу частину державних і крайових законів, особливо найважніших політично, як закони про вибори, товариства і збори, галицькі власті виповняють так, що дух тих законів попросту виходить на карикатуру і часто не вважається навіть на найвиразніший текст; нагадуємо тільки те, що при найновіших виборах до ради державної тайне голосування, що загально вважається найкращою охороною незалежності виборів, у Східній Галичині показалося найкращим способом для проведення правительственних кандидатів, бо прихильні правительству виборчі комісії отворяли виборчі картки перед киненням їх до урни (ніби для того, щоби ніхто не вкинув двох карток!) і читали, або знов при скрутинії забирали вкиненні виборчі картки з іменами опозиційних кандидатів і клали натомість виборчі картки з іменами правительственних кандидатів.

Так проектуються й ухвалюються шляхетською соймовою більшістю львівською закони, котрі болючо кривдять селян у користь великих ґрунтових властителів і котрі, властиво, треба вважати кодифікацією шляхетської самоволі і жадоби панування – вкажемо тільки на такі класичні приміри, як проектований перед кількома роками закон про слуг, як недавно ухвалений закон ловецький, як галицькі дорогові й рибацькі закони і врешті від років ладжений громадський закон.

Що галицькі урядники є в душі більше польськими патріотами, ніж австрійцями, можна б їм, може, простити, та легко порозуміти, що вживана ними народна педагогіка, яка, напр., проявилася покаранням тих мужів, що торік участвували в масовій депутації до цісаря в справах виборчих надужить у сентябрі 1895, що заявлені тоді урядниками усні рішинці мужикам, як напр.: «Іди до цісаря, най тобі дарує кару!» і т. д., таки мусять викликати між народом небезпечне заворушення. Не раз бачиться, немовби воно було в чиїмсь інтересі пхнути руський нарід до ворожих державі кроків, до головної зради для того, аби потім вигідніше при помочі австрійської державної власті кинути його під ноги польській шляхті.

В галицькім соймі говориться часто й високопарно про підняття народного добробуту, про кредит для мужиків, про домашній промисел і так далі, та рівночасно визискується мужиків через несправедливе отаксування грунтового катастру на 680 000 гульд[енів] щороку в користь великої ґрунтової власності. Так, за викуп права пропінації, що було останком підданчих законів, скасованих ще в році 1848, накинено на край, а властиво на мужиків, сплату суми 62 мільйонів гульд[енів].

Так, грішми, що зложені мужиками, основується «крайовий банк» для рятування головно великої ґрунтової власності, а мужика з його кредитовими потребами наганяється в обійми жидів-лихварів і не менше лихварських задаткових і кредитових товариств. Так, викликану нечуваною нуждою масову еміграцію мужиків придавлюється державною силою або справляється на фальшиві дороги. Не треба бути надто глибоким політиком, аби в усім отсім по плану придуманім поступуванні бачити дійсну політичну систему, систему, котра, щоправда, не є політично далекоглядна, не є людська ані навіть австрійська, та зате є щиро й оригінально польсько-шляхетська.

В честь польського імені треба сказати, що не вся польська нація прикладає руки до шляхетської політики; та, на жаль, мусимо сказати й те, що більша частина польських патріотів і демократів навіть не розуміє її. З боку тих патріотів і демократів видано інший поклик, що повинен був відбудування історичної Польщі погодити з новішими домаганнями національної автономії. Значить, має бути відбудована не давня, шляхетська Польща, але, з другого боку, будуща Польща не має бути втиснена в вузькі національні границі польського люду; має повстати самостійна Польща в границях добровільної атракції (w granicach dobrowolnego ciążenia).

Гарне слово, та, на жаль, воно досі лишилося теорією. Для виповнення сього добровільного притягання в Литві й Україні у новіших поляків таки закороткі руки. Те, що вони й не пробували серйозно в Східній Галичині, де будь що будь є найкращий грунт для їх змагань, прикласти сю теорію й виступати проти шляхетського методу правління, се дуже непевний знак того, як серйозно вони відносяться до своєї теорії. Ще донедавна здавалося, що власне польська людова партія держиться кріпко сеї теорії та що польська мужицька організація з руською в спільній боротьбі проти шляхетського панування розвиватиме се добровільне притягання. На жаль, перша огнева проба, тільки що минула виборна кампанія, доказала нестійність сього погляду.

Мужицька партія, що не хоче бути тільки лапкою на мужиків, мусить бути в першім ряді соціальною. Особливо в Галичині, де вся мужицька верства стільки терпить від шляхетського панування, соціальна боротьба проти шляхти є неминучою доконечністю всякої політичної організації. І польська людова партія зразу групувалася коло сього соціального оклику. Так мало-помалу і в органі, і в агітації сеї партії стала брати верх чисто патріотична, національно-польська течія; соціальні інтереси відступали назад, і проводирі партії признали головно її метою не соціальну й політичну емансипацію мужицької верстви, а її націоналізацію, себто пропаганду національних польських аспірацій і думки про відбудування вітчини. На грунті сього патріотичного змагання й зійшлись людовці зо шляхтичами.

Оклик: «Геть із солідарністю кола польського в Відні!», під котрим приготовлялася виборча агітація польської людової партії, був заступлений помалу супротивним окликом; «Солідарність усіх польських послів у Відні в національних справах є доконче потрібна».

Психологічний процес, яким польська людова партія дійшла від одного оклику до другого, для мене незрозумілий; коли сій партії піддано сей другий оклик з боку, то мусив се зробити якийсь дуже хитрий політик. Бо ж ясно, як сонце, що вираз «національні польські справи» шляхтичі розуміють зовсім інакше, чим людовці; шляхтичі розуміють тут зовсім конкретні, дотикальні, то є свої власні інтереси, а людовці зв’язують з тим словом доволі хиткі й абстрактні поняття; значить, у парламентерській боротьбі за конкретні інтереси людовці з таким окликом мусять завше програти.

Та от під час остатньої соймової сесії сталося щось таке, що перемінило мимохітню зустріч людової партії з шляхтою на більше або менше явний союз. Брати Бадені в спілці з головачами станьчиківської партії придумали геніальний план: відреставрувати коштом крайового фонду старий польський королівський замок у Кракові і подарувати сю пам’ятку старої великопольської пишноти, сю національну святиню історичної Польщі австрійському цісареві для звеличання 50-літнього ювілею його панування.

Сим мала бути осягнена двояка ціль: одна – скріплення династії Баденіх у Галичині, що може давати цісареві такі королівські дарунки, друга – припечатання факту, що Галичина є зовсім польська провінція, і покладання угольного каменя для польського державного права в Галичині. Бо ж зовсім натурально, що відреставрований польський королівський замок згори накладає думку про польського короля і щонайближча задача галицьких верховодів, пройнятих польським патріотизмом, буде – перетопити помалу поняття австрійського цісаря в поняття польського короля. Се був підлеслий вид, як однодушно польська людова партія подала шляхтичам руку на се патріотичне починання.

В цілім соймі знайшлися тільки три руські радикальні посли, що запротестували проти сього державного замаху. Посол д-р Окуневський, котрого граф Станіслав Бадені кілька мінут перед сею пам’ятною подією особисто просив умильно, щоби тільки нічого не говорив, невважаючи на те, таки забрав слово і заявив, що руська нація добре розуміє се починання і при всій своїй лояльності супроти цісаря й династії мусить проти того запротестувати з державноправних мотивів.

Важко розказати, яке обурення викликав сей протест у соймі й усій польській пресі. Д-ра Окуневського лаяно огидним способом публічно й приватно, та найцікавіше те, що в телеграмах до урядових і пів-урядових віденських газет промовчано про його протест і ухвалу соймову щодо реставрації вавельського замку представлено як одноголосну і прийняту з великим ентузіазмом. Польська людова партія, зі свого боку, причинилася в своїх органах до лайки на д-ра Окуневського, а коли кілька день потім один із радикальних руських послів хотів поставити в соймі внесок, посли польської людової партії відмовили йому підписів до того внеску, «бо ви, – мовили вони, – образили наші патріотичні почуття».

І тут польські шляхтичі почали заскакувати до послів польської людової партії, шептатися з ними, стискати їм руки, і з того вийшло те, що посол Бойко заявив на однім засіданні, що й польська людова партія є за солідарністю кола польського у Відні, звісно, тільки в національних справах, за що польську людову партію впевнено, що при виборах до ради державної в Західній Галичині польський центральний комітет не буде її кандидатів поборювати серйозно.

Сим разом шляхтичі додержали слова, та, на жаль, польська людова партія перечислилася: новий оклик солідарності кола польського не міг загріти польських хлопів до партії, і таким чином найбільша частина її кандидатів була побита соціальними демократами, прихильниками партії Стояловського, що пішли в боротьбі з окликом: «Геть із солідарністю кола польського», ба навіть недвозначними правительственними кандидатами.

Коли в Західній Галичині польська людова партія перецінила свій вплив, то під час виборчої боротьби в Східній Галичині провідникам її вирвалися заяви, по крайній мірі сумнівні з погляду теорії «добровільної атракції». Тут найперше ми читали, що східногалицькі виборчі розрухи мають собі джерелом нижчий культурний ступінь руського народу, хоч у тих виборчих розрухах мали участь як руські, так і польські мужики і хоча в тих розрухах убивано, ранено та арештовано самих тільки мужиків.

Потім сказано було, що виборчі розрухи в Східній Галичині діялися тільки через те, що тут польська людова партія не розвинула своєї примиряючої діяльності; якби, мовляв, польська людова партія була заопікувалась і Східною Галичиною, такі нещасні пригоди були би неможливі; та в Східній Галичині агітує головно руська радикальна партія, з котрою польська людова партія не має нічого спільного. Коли завважити, що польській людовій партії запевнено стосункову легальність виборів у Західній Галичині і що через те там і не дійшло до ніяких виборчих вибриків, далі, що радикальні русини теж належали до основателів людової партії, зробили для тої партії не одно і дали для її програми теж деякий ідейний матеріал, то повищі заяви покажуться в їх властивім світлі.

Такими заявами польська людова партія остаточно найбільше пошкодила сама собі, і ми не хотіли би їй сього пам’ятати, коли вона виведе з найновіших виборів до ради державної відповідну науку для себе, – на що є всяка надія. Руська радикальна партія, що сим разом, дякуючи нечуваним насильствам, могла вислати в парламент тільки двох своїх послів, переконалася рішучо, що вибрана нею дорога – освідомляти нарід про його соціальний, політичний і національний стан, організовувати його поперед усього до боротьби проти панування шляхтичів і в тій боротьбі не вдаватися ні в які компроміси з ретроградними елементами, є єдино правдива і хоч помало, а проте певно веде до цілі. Усяка партія, яку здибаємо на сій дорозі, буде нашим союзником.

Що правительство своїми ц[ісарсько]-к[оролівськими] камеральними русинами хотіло би зашахувати радикальний руський народний рух, се не дивниця; легко зрозуміти й те, що воно своїми виборчими штуками провело 6 руських правительственних послів. Коли ж сотворения руського примирення, а значить і руської правительственно-! партії дехто подивляв і величав як велике діло графа Казимира Бадені, то се могло статися тільки при повній незнайомості галицьких відносин.

Була хвиля, коли й деякі наївні русини вважали те примирення примиренням із австрійським правительством, і через те воно було доволі популярне в краю. Та коли тільки показалося, що граф Казимир Бадені вжив поваги правительства і навіть впливу корони на те, щоби перемінити русинів у покірний знаряд польської шляхетської політики і, значить, здобути їх не для Австрії, а тільки для історичної Польщі, то від сього примирення відвернувся весь руський нарід і навіть шанованих та заслужених мужів, як посла Барвінського, що хоч не раді тому в душі, грають далі невдячну ролю «примирених русинів», народ ненавидить і п’ятнує яко зрадників руської національної справи.

І так ми можемо загальний рахунок отсеї, може, предовгої розправи закінчити словами недавно помершого українського писателя П. Куліша:

Поки Рось зоветься Россю,

Дніпро в море ллється,

Поти серце козацькеє

З панським не зійдеться.

Примітки

Вперше надруковано німецькою мовою в журн. «Die Zeit», 1897, № 131, с. 1 – 4, і № 132, с. 20 – 21, під назвою «Polen und Ruthenen».

Українською мовою у перекладі М. Павлика стаття була надрукована в журн. «Житє і слово», 1897, т. 6, кн. 3, с 177 – 190. Обидві публікації підписані, на прохання І. Франка, його другом, активним діячем русько-української радикальної партії і української соціал-демократичної партії Романом Яросевичем, оскільки І. Франко, як про це зазначав пізніше М. Павлик, з огляду на своє співробітництво у «Kurjer’i lwowsk’ому» не міг підписати її своїм прізвищем.

Уривок із статті німецькою мовою був передрукований у кн.: Die Reichswahlen in Ostgalizien in Jahre 1897. Wien, 1898, с. 11 – 16.

Подається за публікацією в журн. «Житє і слово».

Найновіші вибори у раду державну в Галичині… – Маються на увазі так звані криваві вибори до австрійського парламенту в березні 1897 р., під час яких австрійський намісник Галичини Бадені застосував проти українських народних мас жорстокі репресії.

…велику побіду над німецькими хрестоносцями коло Грюнвальда і Танненберга 1410… – Йдеться про перемогу польсько-литовської армії над Тевтонським орденом поблизу Грюнвальда і Танненберга в липні 1410 р., яка на кілька століть затримала просування німецьких феодалів на Схід.

…вона пхнула русинів в обійми їх найтяжчих ворогів татар і затим великорусів… – Мається на увазі небажання польської шляхетської держави захистити українське населення від татарських грабіжницьких набігів в XVI – XVII ст.

…страшенна лекція р. 1846… і треба було ще дальших лекцій в рр. 1848 і 1863 – 64… – І. Франко згадує про селянське антифеодальне повстання в Західній Галичині в 1846 р., під час якого польські селяни знищували поміщиків, антифеодальні селянські виступи проти поміщиків під час революції 1848 р. в Австрії і пасивність польських селян щодо польського шляхетського повстання 1863 р.

…повстанням, з одного боку, так названої позитивістичної школи в Варшаві… – В середині 1860-х років після поразки повстання 1863 – 1864 рр. і проведення селянської реформи 1864 р. в Королівстві Польському, що входило до складу Росії, сформувався культурно-політичний рух, який одержав назву варшавського позитивізму. Спочатку він виражав прогресивні буржуазні тенденції, проголошував відхід від романтизму як в мистецтві і літературі, так і в суспільних науках і політиці, виступав проти пережитків феодалізму і станових пересудів, за форсований капіталістичний розвиток краю. З загостренням суперечностей капіталізму і виникненням робітничого руху варшавський позитивізм перестав відігравати позитивну роль. Кращі представники його, зокрема письменники, подолали буржуазні обмеження і стали на позиції критичного реалізму.

Конгресівка – поточна назва Королівства Польського, утвореного в 1815 р. рішенням Віденського конгресу, яке відійшло до Росії.

…різню, що справили гайдамаки 1789 р. в Умані… – І. Франко тут мав на увазі здобуття в 1768 р. Умані козацько-селянськими загонами під керівництвом М. Залізняка і І. Ґонти і знищення шляхетського війська під час гайдамацької боротьби проти польської шляхти. Дата 1789 р. в статті помилкова. Польсько-шляхетська історіографія подавала здобуття Умані гайдамаками як «різню» шляхти.

…польська людова партія… – польська дрібнобуржуазна селянська партія в Галичині.

Коло польське – група (клуб) галицьких польських депутатів австро-угорського парламенту у Відні. Нерідко прогресивні польські депутати не входили до кола польського, яке було реакційним, перебувало в руках консервативної шляхти.

Сим разом шляхтичі додержали слова… – До цих слів від імені редакції журналу «Житє і слово» (можливо, самим перекладачем М. Павликом) була дана така підрядкова примітка:

«Тут ш[ановний] автор помилився. Коли було дане таке слово польським угодовцям, то шляхтичі зламали його так само, як свої інші слова; в боротьбі з людовцями польськими бракувало тільки розливу крові та громадних арештів; усі інші штуки виборчі вимірено їм повною мірою. Ред.»

Партія Стояловського – польська католицька дрібнобуржуазна селянська («людовська») партія в Галичині. Засновником її був ксьондз і політичний діяч Станіслав Стояловський (1845 – 1911).

Такими заявами польська людова партія… – До цих слів від імені редакції журналу «Житє і слово» (можливо, самим перекладачем М. Павликом) була дана така підрядкова примітка:

«Польські людові посли у Відні не приступили до кола польського, поклавши такі принципіальні застереження щодо його статуту, що шляхта, очевидно, й не подумає ціною таких уступок мати їх між собою. – Ред.

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1986 р., т. 46, ч. 2, с.317 –330 .