Коли не по конях, так хоч по оглоблях
Іван Франко
Свою відповідь мушу зачати рядом спростувань. Автор полеміки, не знаю для чого, не був ласкав нічого цитувати з моєї статті дослівно і для того вкладає мені в уста такі речі, яких я не говорив.
1. I так, :
«Д[обродій] Фр[анко] обвинувачує укр[аїнських] радикалів, що вони мало роблять, мало хочуть робити, врешті, що їх самих мало».
Де я се сказав у своїй статті? Не можу знайти сього місця і навіть думаю, що коли б був се сказав, то сказав би велику нісенітницю. Бо коли міг би ще сяк-так сказати, що укр[аїнські] радикали мало роблять (я й сього не казав, не бувши на Вкраїні і не бачивши їх роботи, до чого виразно признався на стор. 101), то вже ніяк не був би в стані сказати, що вони мало хочуть робити, бо для сього мусив би залізти їм у душу. А робити укр[аїнським] радикалам закид із того, що їх мало, на се треба якогось тупоумного чоловіка. Та й відки я можу знати, чи їх мало, чи багато?
2. :
«Д[обродій] Фр[анко] тільки раз у раз говорить: «Ось що робимо ми – чому би не мали й ви», а на всі можливі відповіді зарані каже: «Тяжко нам сьому повірити. Не може сьому бути правда, а й просто – неправда сьому»».
І знов я не пригадую і не можу знайти в своїй статті того місця, де би я з самохвальбою говорив: «Ось що робимо ми!». Противно, вся перша половина моєї статті показувала масу того, чого ми не робимо або що тільки слабо починаємо робити. Чи я жадав, щоб українці робили око в око те саме, що й ми в Галичині? На стор. 103 я підчеркнув розрізненість між інтелігентними людьми і простим народом, а далі писав ось що:
«Скажуть нам: політичні відносини Росії так зложилися, що інтелігентній громаді годі зблизитися до простого народу, особливо по селах»,
і на се відповів далі:
«Неправда сьому, буцім би то теперішні порядки російські так уже абсолютно відрізували інтелігентам доступ до мужика. Не може сьому бути правда. Ніякі в світі порядки не можуть покласти такої стіни між одним чоловіком і другим. Навіть у тюрмі під замками люди порозуміваються, а ми маємо приміри, що інші люди в Росії зближаються до мужиків, ведуть серед них правильну пропаганду національну і соціально-політичну».
Значить, я ані не клав галичан за примір українцям, ані не приводив «усіх можливих відповідів», а тільки виставив одне скромне і елементарне жадання і старався показати, що воно можливе.
3. :
«Д[обродій] Фр[анко] обвинувачує Желябова і тов[аришів] за те, що вони змінили напрямок своєї роботи для здобування всеросійської політичної волі. Д[обродій] Фр[анко] чомусь думає, що якби ті люди лишились на Україні шукати серед селянства національних ідеалів, основаних на вільнолюбних думках, то Вкраїна була б тепер країною свідомою і готовою виповнити ті завдання, які їй поставить політична воля».
Ось що значить полемізувати без докладного цитування! А я по поводу Желябова і тов[аришів] писав дослівно ось що:
«Згадуючи про тих дійсних новочасних героїв, ми ніколи не можемо позбутися безконечного жалю. Адже ж якби ті люди були зуміли віднайти український національний ідеал, оснований на тих самих свободолюбних думках, якими вони були пройняті, і якби повернули були свої сили на працю для того ідеалу серед рідного народу, якби поклали свої голови в боротьбі за той ідеал, то… справа вольної, автономної України стояла б нині і в Росії, і в Європі як справа актуальна, що жде свого рішення».
Значить:
1) я Желябову і товаришам нічого не закидав, а тільки жалкував, що їх праця вийшла поза рамки нашої національності і смерть їх не вийшла нам на користь;
2) я не велів їм шукати ніяких ідеалів серед селянства і
3) не сказав, що вони самі могли б були зробити Вкраїну «свідомою і готовою».
Сі три спростування я мусив зробити на самім початку відповіді, бо коли мій полеміст говорить, що в моїй статті «З кінцем року» та частина, де говориться про українців, зложена дуже недбало, то я скажу йому, що його полеміка в тих уступах, що наведені вище, зложена попросту недобросовісно. І ще одно: мої уваги про українську інтелігенцію не всі відносилися до укр[аїнських] радикалів: те, що є на стор. 102, і дальші два уступи статті (стор. 103 і 104) не відносяться виключно до радикалів, а до укр[аїнської] інтелігенції взагалі. Чому шановний полеміст се промовчав, а потім «побідоносно» показує мені: ось ти оскаржуєш радикалів, а твої стріли падуть на інші голови?
На тім я міг би й закінчити свою відповідь, бо з чоловіком, що перекручує і фальшує твої слова і думки, неможлива розмова. Та в статті д. Н. С. Ж. порушено деякі важні питання, цікаві й поза рамками полеміки, то мені здається конечним поговорити про них, тим більше, що хоча д. Н. С. Ж. й заявляє, що він висказує тільки свої індивідуальні думки, то надіюся, він не заперечить, що сі думки поділяє ширший кружок людей. Се для оправдання дальшої розмови, бо ж, очевидно, стаття д. Н. С. Ж. тоді набирає більшої ваги.
Поперед усього про кінцеву «anzügliche Frage». Вороги радикальної партії гектографували мою статтю і продають її по такій а такій ціні. І що з того? Чи сим вони дали себе знати як вороги рад[икальної] партії? Чи пододавали до моєї статті якісь уваги, перекрутили її? Нічогісінько! Гектографували і розширюють, значить, силкуються розповсюднити мої думки.
Я можу сказати їм хіба спасибі, бо я переконаний, що в своїй статті не сказав нічого такого, що могло би шкодити укр[аїнській] народній справі ані укр[аїнській] рад[икальній] партії. Докоряти мені за те, що хтось розширює мою статтю, наражаючися за се на небезпеку, докоряти для того тільки, що стаття не подобається одному кружкові, а подобається другому, – се, по-моєму, буде більше політика нервів, ніж політика програмова.
Чи укр[аїнські] радикали для мене міф, як докоряє мені полеміст? Міф не міф, та все-таки справа не дуже ясна. Я не виджу – і тут згори признаюся до незнання людей, кружків, їх взаємин і чого хочете, тільки констатую факт – практично виявлених різниць між укр[аїнськими] радикалами і народовцями старої дати (особливо їх молодшим поколінням), з одного, і соціал-демократами, з другого боку.
Правда, в своїх писаннях дехто з радикалів кидає камінням на народовців, та оскільки такі писання доходили до моїх рук і я міг сконтролювати їх, я бачив якусь дитинячу злість або зовсім непереварені доктрини, а не дійсні принципіальні різниці.
Повторюю, може, вони й є, та треба б їх не тільки висловити в одній статті, а й виявити в практичній роботі. Не можу відмовити собі… прикрості, щоб не привести хоч одну тираду із статті, присланої мені одним радикалом для надрукування в «Ж[иті] і сл[ові]», – значить, не з приватного листа.
«Народовці суть українські шовіністи à la слов’янофіли, що ненавидять усе російське, на що не раз указував і пок[ійний] Драгоманов, а радикали – укр[аїнські] націоналісти, що великорусів уважають за своїх братів. Народовці думають, що народ великоруський і уряд – те ж саме; ми думаємо, що народ стражде, а уряд гнобить. Народовці кажуть, що великоруські революціонери – наші вороги, і навіть умудрилися знайти централізм і в партії «Народного права» і через се з росіянами лучитися не можуть; радикали думають і роблять навпаки.
Народовці – вороги соціальної демократії і не мають взагалі ніякого економічного принципу ні програми, а радикали простягають братерську руку соціальній] демократії і суть самі соціалісти обох напрямків (!) соціалізму. Народовці стоять на принципі «цель оправдывает средства» і через те не признають норм етики, а радикали в своїй практиці стосуються до сього принципу і, звичайно, вкупі буть не можуть. Народовці – націоналісти і хочуть, щоб усі були такими; радикали не вірять в національність і т. д.».
Так ось які різниці між укр[аїнськими] радикалами: одні люблять сих, другі тих, одні думають се, другі те, але що роблять одні, а що другі – сього не знаємо. А вже така поговірка, що одні держаться етики, а другі ні – даруйте, се ж одна злість і нічого більше.
А що значить, що укр[аїнські] радикали не вірять у національність? Чи вони думають, що національності зовсім ніякої нема? Чи, може, думають, що політична робота може не вважати на яку б не було національність? Чи, може, невіра їх відноситься тільки до української національності а приймає московську як факт, в котрий не можна не вірити?
Так само цікаво б нам знати, до яких се обох напрямів соціалізму замислюють себе укр[аїнські] радикали? В Росії йде тепер суперечка між соціал-демократами і народниками, – може, се ті два напрями? А в такім разі, чи кожний укр[аїнський] радикал належить відразу до обох сих напрямів, чи, може, одна часть належить до одного, а друга до другого, а коли так, то що ж їх в’яже докупи? Не заперечить, мабуть, і мій шан[овний] полеміст, що, маючи перед собою такі заяви укр[аїнських] радикалів, а не знаючи нічого про якусь іншу їх конкретну роботу, мимоволі почнеш вважати їх міфом, а в найліпшім разі чимось таким, що не вийшло із стадії ферментації.
Мій полеміст, певно, не без деякого оправдання, докоряє мене за те, що я взявся говорити про укр[аїнських] радикалів, не знавши їх докладно, і взамін за те береться критикувати галицьких радикалів, котрих він знає ще менше, з котрих знає хіба декого з львівської та віденської молодіжі. Вони не імпонують йому. Вірю сьому, та, на жаль, навіть уся та молодіж разом узята не є галицький радикалізм, не є гал[ицький] радикальний рух, котрий іде по селах, між селянством, а сього полеміст, як сам каже, зовсім не знає.
Та я скажу йому: нехай би галицькі інтелігентні радикали були й які дрібні, погані, недотепні, то все ж таки українські через те ліпшими не зробляться. А раз почато дискусію про українських радикалів і їх задачі та роботу, то добросовісному полемісту слід би трактувати сю тему спокійно і річево, без таких скоків, що ось, мовляв, ви також нам не імпонуєте.
Ми й не хочемо вам ані кому-будь імпонувати, а робимо в смирності духу свою роботу і можемо сказати тільки одне, що ся наша робота по-чортівськи заімпонувала нашим справжнім ворогам, котрі отсе в різні труби трублять, що в Галичині треба скасувати конституцію, щоб здушити хлопський радикалізм.
Ш[ановний] полеміст думає, що в тім мала заслуга гал[ицьких] інтелігентних радикалів, бо народ, попиханий бідою, сам іде назустріч рад[икальній] пропаганді. Можу впевнити його, що помиляється, а докажу се тим фактом, що коли в якім окрузі з різних причин ненастанна діяльність інтелігентних радикалів зменшиться або зовсім перерветься, то й рух рад[икальний] серед селянства там притихає та розстроюється.
Шан[овний] полеміст впевняє нас, що укр[аїнські] радикали поклали собі метою поперед усього здобути інтелігенцію. Здобути для кого і для чого? Чи для соціалізму «обох напрямків», чи для пошанування принципів етики, чи для невіри в національність? Та хоч би пробували здобувати її й для ідей, удесятеро конкретніших, то все-таки мені здається, що се не та дорога, яка веде до мети.
Ми в Галичині також потратили багато літ праці й заходів на здобування інтелігенції, і можу впевнити д. Н. С. Ж., що здобули тисячі розчарувань і один великий пшик у результаті. Коли розбудите живий і сильний рух серед народних мас по містах чи по селах, то, будьте певні, що що є живого й чесного серед інтелігенції – і без вашого здобування пристане до нього; а коли за вами масового руху не буде, то досить буде лавровського туману або плеханівської фразеології, щоб і вас самих здобути для ідей абстрактних і далеких від конкретних потреб вашого народу. Фраза про здобування інтелігенції укр[аїнськими] радикалами є, по-моєму, eine faule Ausflucht, і нічого більше.
Я не без розмислу посилав і посилаю укр[аїнських] радикалів учитися практики агітаційної до поляків, литовців, латишів, грузин і інших недержавних народностей Росії, а не до Дейчів, Стефановичів і тих росіян, що ходили в народ, і дармо мені ш[ановний] полеміст тиче ними в очі.
По-моєму, російське ходження в народ, хоч і є героїчне, повне посвячення, було роботою зовсім хибною і безплодною. Інтелігенти йшли в народ для себе, для очищення свого сумління і заразом для пропаганди ідей далеких, вищих понад розуміння народу. Віддатися затяжній праці серед народу, службі його буденним інтересам вони не хотіли і не вміли; найрадніше йшли на фабрики, та й там небагато що вміли осягнути.
Се зовсім не те саме, що у латишів і ін., де сотки інтелігентів без усякої пози на геройство довели до того, що кожний мужик уміє читати і – має в руках нецензурну, за границею друковану, газету та брошуру, нецензурну не своїм змістом, а головно тим, що надрукована латинськими буквами. Та, маючи ненастанно в руках нелегальну лектуру, народ привикає до політичної самостійності, знає своїх проводирів і чує себе з ними заодно, а рівночасно робиться свідомий своєї національності і свого людського «я», виховується і для політики, і для цивілізованого життя. І коли я закликав українців до такої роботи, так се, між іншим, і для того, бо власне з боку декого з тих немосковських організаторів до мене доходили поклики:
«Де ж ваші українці? Чому вони не освідомлюють, не організують свій народ? Ми бажали би ввійти з ними в зносини, та, звісно, не з кружками інтелігентів, що не мають ніякого зв’язку з масами народними. А коли ваші укр[аїнські] радикали зі свого боку не почнуть робити серед свого народу такої роботи, то ми самі почнемо її робити, та тоді вже не прогнівайтесь, коли та робота де в чому не буде вам до вподоби. Ми будемо робити для себе, а не для вас».
Скажу більше: така робота на Україні, серед простого люду, і зовсім не в інтересі української національності і укр[аїнських] історичних традицій уже робиться, і робиться віддавна, систематично та з такими засобами витривалості, посвячення й абнегації, яких половину, дай Боже, укр[аїнським] радикалам.
Я не можу говорити виразніше, хоча мені, хоч здалека, відомі особи й місця, та тільки запитую укр[аїнських] радикалів, чи знають вони про се? Коли не знають, то передчасно закинули мені таку вже круглу ігноранцію укр[аїнських] справ, а коли знають і нічого не роблять зі свого боку, то нехай собі самі відшукають назву для такої тактики.
Шан[овний] полеміст кпить собі з мене, що я по-старомодному вважаю народом селянство, хлопів, а не всю націю. Mea culpa, спіймався на старомоднім терміні! Думав по-галицьки, а не по-європейськи. Поправляюся і повторюю укр[аїнським] радикалам конечно взятися до роботи між укр[аїнським] селянством, без огляду на те, чи воно вся нація, чи часть нації. Воно маса, воно темне, кривджене, безпомічне, і наші вороги з різних боків роблять заходи, щоб позискати його для своїх намірів. Штундовий рух серед того селянства дав доказ, що те укр[аїнське] селянство здібне до організації, до праці й високого посвячення за ідеальні змагання.
Коли ж бо дехто з укр[аїнських] радикалів думає, що не селяни, а міські робітники – догідний грунт для їх роботи, закидає знов мій полеміст. Во ім’я Господнє! – скажу на се, – йдіть між робітників, тільки йдіть і перестаньте спорити про те, хто ваш ворог, а хто друг, бо сим не тільки народу, не тільки інтелігенції, але й кота з-за печі не вивабите і не здобудете.
Та я боюся, що й сей заміт не більше як eine faule Ausflucht. От ми надрукували гарну працю про рос[ійський] робітницький рух і про київські соц[іал]-дем[ократичні] видання. Всяке признання для ініціаторів тих видань, тільки де ж там хоч дух пахне укр[аїнських] радикалів? Де вони були, коли зачиналося се видання? Чи ж не могло би се видання появитися в Москві, Саратові або В’ятці? По чім видно, що сі видання обертаються до робітників, коли не виключно, то, певно, переважно українців з роду?
Порозуміймося! Ми бажали б бачити на Україні по селах і містах серед мас робучого народу рух просвітний, національний і політичний, аналогічний до того радикального селянського руху, який іде в руській часті Галичини. То, певно, не мусить бути і не буде копія з нашого руху, та рух штундовий і національно-просвітні рухи серед інших недержавних національностей Росії доказують нам, що радикальний рух з певними модифікаціями можливий у Росії. Адже ж показався можливим рух соціально-демократичний, що вимагає для себе далеко більшого простору і політичної волі, ніж хлопський рух радикальний.
По нашій думці, тільки такий рух може пробудити українську націю в Росії і зробити її силою, може бути гарантією того, що при настанні політичної волі – чи се буде тепер, чи в четвер – з укр[аїнською] нацією будуть числитися, значить, політична воля пошанує її краєві й національні особливості. Тільки те може бути пошановане, що сяк чи так виступить назверх.
Власне те, що в Галичині при настанню конституції русини не підготовили собі сили серед простого люду, зупинило на довгі роки розвій національний і підрізало добробут економічний.
[Ш[ановний] полеміст і тут без потреби вдався в кпини, що, мовляв, галичани дістали політ, волю без власної праці. Так зовсім з неба вона їм не звалилася і, напр[иклад], на полі шкільництва вони ще перед 1848 роком таки дещо робили, незважаючи на трудності і з боку шляхти, і з боку державної адміністрації. – Іван Франко].
Українці вже тепер у многих поглядах стоять ліпше від галичан, у них є верства заможна і широко освічена, та й серед простого народу живіші традиції козацької волі. От тим-то нам здається, що можемо від українців вимагати більше, ніж від галичан, і що українці не мусять грішити тими самими гріхами, якими вільно й невільно грішили галичани.
Примітки
Подається за публікацією в «Житє і слово» (1897, т. 6, кн. 3, с. 251 – 259).
Народовці – суспільно-політична течія серед молодої західноукраїнської інтелігенції, що виникла в 60-х роках XIX ст. у Галичині. Сформувалася на противагу консервативній політичній течії – москвофільству. 1890 р. значна частина народовців об’єдналася в Русько-українську радикальну партію.
…партії «Народного права»… – Революційно-демократична організація, що існувала наприкінці XIX ст. в Росії. Утворена в Саратові у вересні 1893 р. Ставила за мету об’єднання революційних та опозиційних сил для знищення самодержавства. Серед її членів були М. Натансон, М. Тютчев, В. Гольцев.
…соціалізму «обох напрямків»… – Йдеться про соціал-демократів і народників.
…лавровського туману… – Лавров Петро Лаврович (1823 – 1900) – російський соціолог і публіцист, ідеолог народництва, член товариства «Земля і воля», згодом партії «Народна воля». Автор «Історичних листів», які мали важливий вплив на історичні та філологічні погляди народників.
…плеханівської фразеології… – Плеханов Георгій Валентинович (1856 – 1918) – революціонер, діяч російського і міжнародного соціалістичного руху, російський філософ і пропагандист марксизму. З 1878 р. – один із редакторів органу народників «Земля і воля».
Дейч Лев Григорович (1855 – 1941) – учасник народницького, а згодом соціал-демократичного руху в Росії. Один з організаторів повстання на Чигиринщині 1877 р. З 1879 р. – член народницької організації «Земля і воля» (згодом «Чорний переділ»),
Стефанович Яків Васильович (1853 – 1915) – революціонер-народник родом з Чернігівщини. Член таємних гуртків на Україні й організації «Земля і воля». 1883 р. засуджений на вісім років каторги.
Алла Швець
Подається за виданням: Франко І.Я. Додаткові томи до зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 2010 р., т. 54, с. 811 – 819.