Франко і Крим
Антон Божук
У 1900 р. на сторінках «Записок наукового товариства імені Шевченка» [т. 34, c. 7-8], що виходили у Львові, з’явилася нотатка Івана Франка «До історії вірші на Вкраїні». Видатний український письменник і дослідник у невеличкому повідомленні висловив намір подальшого видання антології «колись знехтуваних безіменних» українських віршів. За його словами, зацікавлення цими творами серед дослідників оживилося у зв’язку з сотими роковинами першого видання «Енеїди» Котляревського.
До першої спроби систематичного зведення текстів вдався ще Михайло Драгоманов у львівському часописі «Житє і слово» у 1894 р., вказуючи на важливість зібрання та історико-літературного дослідження віршів для розуміння духовного життя України «в переддень її національного відродження». Поодинокі публікації давньої української поезії почалися ще в петербурзькій «Основі» у 1861 р. й продовжилися в часописі «Киевская старина».
«Багатство рукописних або живих ще досі в людській пам’яті віршів досі далеко не вичерпане. Треба сказати, що систематичне і з науковою критикою оброблене видання всього опублікованого, а також пошук тих незчисленних рукописних співаників, які переписувалися так пильно нашими батьками і дідами, – це один з цінних елементів української літературної історії», –
писав Франко.
На початок здійснення свого проекту він оприлюднив два вірші (наводяться далі), отримані ще у 1899 р. від добродія Олександра Щавинського з Сімферополя: той вивчив їх іще малим у 1858 – 1861 рр. з рукописної збірки домового вчителя Олександра Мацієвського в селі Феліксіївці Липовецького повіту на Київщині і передав з пам’яті. Судячи з мови, Франко дійшов з висновку, що це вірші не одного автора: перший складений, скоріш за все, на Поділлі, «близько галицької границі», а другий на Київщині.
Дата написання творів невідома, проте очевидно, що перший, «Вірша про Адамів гріх» [с. 8 – 10], був написаний перед скасуванням кріпаччини в Російській імперії у 1861 р., а другий – інтермедія «Празник в селі Перемиськім» [с. 10-14] – безпосередньо після скасування кріпацтва. Деінде бракує рядків, хоча загалом обидва вірші збережені добре. «Друкуючи, ми зміняємо трохи правопис і ставимо інтерпункцію (пунктуацію – авт.), бо в доставленому нам рукописі її зовсім нема», – зазначав Франко. Ця публікація є одним із прямих свідчень про те, що в Криму наприкінці ХІХ ст. мешкали люди, які зберігали в пам’яті здобутки української національної старожитної культури і переймалися їхнім збереженням, задля чого встановлювали зв’язки з культурними діячами материкової України.
Також можна додати, що в 1914 р. в № 51 сімферопольського наукового часопису «Известия Таврической ученой архивной комиссии» було надруковано написаний ще у 1908 р. критико-бібліографічний відгук еллініста Дмитра Спірідонова на дослідження Івана Франка «Святий Климент у Корсуні. Причинок до історії старохристиянської легенди» [с. 259 – 279], яке було видане у 1902-1905 рр. у Львові у семитомних «Записках Наукового Товариства Шевченка», а 1906 р. вийшло окремою книгою.
Вірша про Адамів гріх
Христос воскрес, батьку милий,
Святки нам настали,
Щобисьте ці cпровадили
І других діждали
В щасті і в здоров’ї,
З жінкою, з дітками,
З родинкою і приятелями.
Але нема в тім користи
Празниками писать листи;
Найлуче мені здається,
Коли родина збереться.
Але я з Божої волі
Дождався такої долі,
Що ні воза, ні скотинки,
Щоб поїхать до родинки.
Де кого здибаю, та й питаю,
І сам такі глузди маю,
Що не міг я розсудити,
Що за причина і час,
Щоб гарненько в світі жити
[Не мож] Всякому із нас.
Той, що з плугом в поле ходит,
Та й земля єму не родит:
Жалується справедливо,
А[ле], може, і не диво.
Де щасливого глядіти!
І тії, що учать чужії діти –
Нема щастя ні одному,
Нї писарю, ні економу.
Поки ще не на бурку ,
Ще нічого, бо то бач,
Мужичок принесе курку,
А щопразника й калач.
Але нехай-но єго відправлять,
Тоді лихо і біда,
Тоді єго всі оставлять,
Навіть і пастух покида.
Та і панки-неборачки,
Що села мають,
З бідою навкулачки
Б’ються, що аж пріють.
Як я мав лягти спати,
То, взявши Біблію в руки, став читати,
І розвідався аж там,
Для чого біда всім нам.
І так Бог знає скільки тому літ,
Як Бог сотворив світ, –
Час тому дуже далекий,
Іначе жиди кажуть, а іначе греки,
А не знать, чий правдивий лік,
Бо то сталось не торік,
А вже тому кілька тисяч літ, –
А в Біблії так стоїть:
Що Бог мав шість день роботу,
Творя небо, землю й воду,
А до них ріжнього роду.
А як оце все скінчив,
То сьомого дня спочив.
Глянув Бог, земля велика,
Але пуста і ще дика.
То прийшло Богові захотіти
Чоловіка сотворити.
Кинувся Він сей години,
Замісив з водою глини,
Зліпив чоловіче тіло,
Хухнув в нього, а воно й ожило.
Адам кинувся тай злякався,
Що не знає, відкіль взявся.
Розглядався сям то там,
А не побачив нікого такого як сам.
Аж раз ходячи струдившись,
Наївшися і напившись,
І десь то змучаний був,
Бо скоро під деревом ліг,
Від сна здержатись не міг
Аж захрапав, так заснув.
Прийшов до него Бог; Він бачив з неба,
Чого Адамові треба,
Та й взяв ребро з лівого боку,
І чудом Божого слова
Стала із ребра, нівроку,
Жінка гарна і здорова.
Адам кинувся і бачить,
І думає, що це значить,
Що перед ним з доброго дива
Стоїть жінка чорнобрива.
Аж тут їм Бог показався
І так до них відізвався:
«Слухайте! памятайте ся любить,
В парі в згоді разом жить!
От ваше діло –
Бо вас двоє, а одно тіло:
Їжте все по вашій волі;
Що є в саду і на полі,
Тільки з дерева одного
Вісти доброго і злого […]
Бо як з’їсте, я пізнаю,
Прожену навіки з раю».
Рай, се місце серед світа,
В ньому так, як серед літа,
Квітки цвіли як розвились,
І всі овощі родились.
Була-ж там всяка рослина […]
Все придбала милость Божа:
Були яблука і груші,
Черемшина, полуниці, бриндуші
І вода погожа.
Лиш би тілько тихо жить,
Одну заповідь хранить,
А не грішить не знать на що!
Люди винять хитрость вражу,
А я таки правду скажу,
Що чоловік сам ледащо.
Правда, там припадок стався,
Що диявіл замішався,
Бо було єму не в смак,
Що люди щасливі так.
Він те пізнав, що подужа
Швидше жінку, як мужа, –
То приняв постать вужеву
І став намовляти Єву:
«Не вірте ви, добрі люде,
Що Бог теє знати буде!
Покушати не зашкодить
Усего, що сей сад родить.
От овощі їсте много,
А ручаюся вам сміло,
Що і жадне з вас ніколи
Так смачного ще не їло».
Єва жінка однака,
Як і з наших тепер всяка,
Лехковірна і ласкава,
А найгірше що цікава.
Прийшла до Адама мужа
І каже, що чула від вужа.
Запрещена вещ лакома.
Не хотів зразу муж сірома,
Але як стала єго вмовляти,
Просити і цілувати,
Адамок то й роздобрухав,
Бо добре з собою жили, –
Жіночки своєї послухав,
Та й обоє согрішили.
Аж тут Бог вступив до раю,
Крикнув: «Адаме, согрішив-ись, я вже знаю!»
Адам бідний завстидався
Та й в гущавину сховався.
Не розпитувався їх Бог много,
Признались бідні до всього,
Мусіли вони признати,
Щоб пред Богом не збрехати.
Тоді Господь рек до вужа:
«Згубив-ись жінку і мужа.
Будь проклят, в землю ховайся
І на череві повзайся!»
«Ти, Єва, дознаєш бід:
Будеш діти родити в болі,
Залежать від мужа волі,
І цілий твій жіночий рід».
Адаму рек ці слова:
«Тебе недоля жде нова:
Сей час вітціль уступай!
Не для вас тепера рай.
Іди собі куда хоч,
Тепер всім ся заклопоч
І тверду землю копай.
Перейде ж на тебе годинонька нещаслива,
Будеш ти працювать,
Аж з тя піт буде ся ллять,
А бур’ян уродить нива.
І жизнь твоя буде сам труд,
Аж смерть скінчить врем’я бід».
Як я цього дочитався,
То і зараз догадався,
І аж тут напав на слід,
Для чого так ся судить,
Відкіль Єва, перва мама,
Первого батька Адама
На дурнеє підвела.
Та простім їм, батьку милий!
І ми, може, б так зробили,
Бо то від віка до віка
Кортить біда чоловіка.
Шанувавши Божу волю,
Терпім, як можна, недолю.
Як Бог дасть, то й ще зійдемся,
Разом з’їмо і нап’ємся.
В бали не вдаваймось!
Може, луччий прийде час,
Та й на світі спогадаймо,
Що бідніші є від нас.
Празник в селі Перемиськім
Хата старости.
Староста
(до жінки).
Жінко Химо, чепурухо, мабуть ти забула,
Що завтра в нас празник, а ти й ноги загнула.
Кинься швидко до роботи, щоб було доволі
Ковбас, м’яса, пампушок та ще й бараболі!
Я тимчасом кабана в лоб, м’ясо порубаю,
Сало в бодню на замок, а горілку маю.
Жінка.
Чи ти п’яний, чоловіче? Празник завтра в нас пісний,
А я риби наварила, та може буде волосний.
Староста.
Чи буде, чи не буде, а треба попросити,
Бо як мені без него, то не можна жити.
Добре бути старостою, де є добрі люде,
Але як межи цими, то й дідько не буде.
Побіжи- но, жінко, до Платона брата,
Нехай мені позове Марка кандидата.
(Жінка виходить, а за нею староста і сідає коло хати).
Марко кандидат
(письменний, підходить і рече до старости).
Помагайбі, батьку!
Чи здіймати шапку?
Староста.
Близько стоїш коло хати,
То треба шапку здіймати.
Марко кандидат.
А що більше, батьку, маєте казати?
Староста.
Я хотів би до волосного письмо написати.
Марко кандидат.
Оце й я добре догадався,
Що й зовсім зібрався:
Взяв чорнило і перо,
Що під лавкою цвіло;
Тільки паперу не стало,
Є шматочок, але буде мало.
Староста.
А де ж той папір?
Марко кандидат.
А тут у мене в кишені.
Староста.
Ну, напишем на ремені.
Ось і фашія ременю,
Я заплатив четвертак, –
Тепер бери перо в жменю
І пиши до него так.
Письмо.
Добридень Вам, батьку, ми в сусідстві близькім;
Бо не дальше як гін двоє волость з Перемиським;
Так як в єдній хаті, тільки за стіною,
То не більше раз ступити одною ногою.
Прибувай же, батьку, до нас на гостину,
Сегодня в нас празник, я зібрав родину;
Прибувай же батьку, всі на тебе ждуть,
Голодні сидять, горілки не п’ють.
Волосний
(приходить, шапка гостра ковпаком, не проста).
Входить в хату, головою киває,
Але шапки не знімає.
А чого? Всі догадались,
І на ноги позривались;
Тоді він шапку здіймає
І з празником поздоровляє.
Староста
(до Волосного).
Спасибі, спасибі Вам, батьку, що не одказались,
І на мою просьбу до нас присотались.
А ви, люде добрі, вдарте чолом,
Бо це наш начальник, треба вам честь знати!
(Всі підходять до рук волосного
І стали його в руки цілувати).
Волосний.
Спасибі, спасибі, величай вас Боже!
(та й до старости).
А ти, дядьку Семене, наливай небоже!
Бо того я гнався до тебе умисне,
Нехай же ця сивуха на столі не кисне.
Староста.
За здоров’я, батьку! До дна вихиляю.
Волосний.
Наливай, Семене, і я не звиляю.
Тепер при цім ділі я хотів би знати,
Що тут у твоїм селі доброго чувати?
Чи слухають люде, панам відробляють,
Що до них належить, або може лають?
А як знаєш, оце все збереться,
То тільки на моїх плечах обіпреться.
Бо, правда сказати, тепер добрих мало,
Все на пакість роблять, аби панське пропало.
Староста.
Оце добре, батьку, що тілько гадаєш;
Є люде всякі, як сам добре знаєш.
А що в нас в Перемиськім, то правда сказати,
Нема і одного, щоб за лоб не взяти;
Не хотять робити, тільки панів лають,
Що пани самі і свиней заганяють.
Сусіда Селифонт
(з боку).
Ми їм довше пасли, нехай нам відпасають.
Волосний.
А ти як це слово так смієш казати?
(та й до старости)
Дай єму по морді та й вижени з хати!
Така благодарность тому, з кого жити,
Із чиєї ласки є що їсти й пити!
Маєш хату, худібки доволі,
На городі капуста, гуком бараболі;
Біб, цибуля, все то можеш мати,
Часник, редька і все коло хати;
Часом і бруква родить і не без квасолі,
А чого не щитаєш, що маєш на полі?
На ниві пшениця, жито доспіває,
Ячмінь в копах, а гречка чекає.
А як усе позбираєш,
То берешся возити і в стіжки складаєш,
А по добрій погоді в гарман вистеляєш;
Зерно звіяв, зміряв, в мішки набиваєш,
На ярмарок вивозиш, та й гроші щитаєш.
Чого ж тобі треба, бісяча коросто?
Я знаю: посторонка, та й на вербу просто!
То ти хочеш з панами разом свині пасти?
О, брешеш, собако, можеш пропасти.
Селифонт.
Прости мені, батьку, цю мою провину,
Більше того не буде, кленусь на дитину.
Волосний.
Кленись на дитину і на всю родину,
Аж тоді подарую, як обдеру спину.
Селифонт.
А може, батьку, приймеш од людей поруку?
Волосний.
Оце тільки їдно, що війде за штуку.
А першої поруки старости чекаю.
Староста.
Є у мене собака по прозванії Гонта,
Швидше за него поручусь, як за Селифонта.
Волосний.
І це добра пісня, нема що казати,
Чи треба луччої поруки шукати.
А вже правда прийшла як із неба,
Що єго до зборні узяти потреба,
А після по закону будемо судити,
Скільки єму потреба у шкуру вліпити.
Тепер по цій мові напиймося квасу,
Та й бувайте здорові, бо не маю часу.
2 червня 2020 р.
Антон Божук – кандидат філологічних наук, викладач кафедри україністики Національного медичного університету ім. О.О. Богомольця