Від редактора [52] тому

Микола Бондар

Том 52-й містить поетичні твори Івана Франка – як оригінальні, так і перекладні. За своїм змістом він є, власне, доповненням томів 1 – 7 («Поезія») та 8 – 13 («Поетичні переклади та переспіви») Зібрання творів. За хронологічним охопленням спадщини поета том має межі ширші, ніж будь-який інший у складі 50-томника.

Представлений том уміщує твори, написані починаючи з 1871 р., тобто найраніші з усіх відомих досі зразків творчості Франка, й закінчуючи творами останніх років життя поета, із часів Першої світової війни, два останніх з яких мають дату «дня 19 лютого 1916 р.» – чи не останнє з усього, що можна віднести до обсягу оригінальної, на основі живих вражень, творчості великого письменника, написане пером, котре вже вислизало з його рук…

Пізнішими числами датовано лише спроби подовження віршової інтерпретації давньоримської історії та написання листів (до К. Бандрівського й А. Гап’яка), що засвідчують намагання смертельно хворого, але ще остаточно не подоланого недугою письменника увійти у звичний режим наукової праці (було продиктовано проект «Закону про риболовство»), його плани творчого розширення й видання поетичного викладу «Найдавнішої історії України…».

Значну частину 52-го тому становлять переклади, розміщені, як і у відповідних томах Зібрання творів, за назвами літератур та за іменами авторів, твори яких Франко-поет перекладав.

Історично склалося так, що вихід у 1986 р. останніх томів п’ятдесятитомника збігся з початком значних ідеологічних змін, яким судилося перерости в доленосні для України події. Можливо, перші симптоми цих змін на той час іще не могли бути усвідомлювані, проте цілком очевидно, що виданий 1986 р. том 45-й Зібрання творів, який містить філософські праці, характеризується назагал відчутнішим духом свободи порівняно з часом, коли у світ вийшов перший том Зібрання (1976 р.). Він жорстко купюрований у частині, де представлено збірку «З вершин і низин», яку особливо виділяла у спадщині Франка пропагандистська настанова тієї доби. 1 хоча з неповнотою збірок, невключенням деяких творів, знаних за окремими давнішими виданнями й публікаціями, думка фахівця не могла змиритися вже по виходу 1-го тому, – все ж тільки аж наприкінці [19]80-х років почали складатися умови для реального доповнення виданого Зібрання.

У передньому слові акад. М.Жулинського, голови редакційної колегії видання цих додаткових томів, справедливо наголошено як на тому, що основною причиною невключення у п’ятдесятитомник ряду відомих творів стали ідеологічні застереження, так і на тому, що вони виступали не єдиною причиною цього.

Спадщина Франка, наявна на сьогодні, – явище надзвичайно складне й розмаїте. Вона охоплює твори видані й не видані, залишені в рукописах (а серед цих останніх – не завжди повністю чи точно відчитані), містить різні варіанти низки творів, пов’язана з не до кінця узгодженими питаннями ідентифікації та атрибуції ряду творів тощо. Не всі ці проблеми могли бути вирішені на час видання п’ятдесятитомника. Існували також труднощі з коментуванням раду творів. Враховуючи коло таких чинників, характеру й ідеологічного, і неідеологічного науковці, котрі здійснювали видання 50-томного Зібрання творів Франка, не ставили максимально можливого масштабу завдань.

Там само слушно зауважено, що 50-томник не задумувався як видання повне – в усьому обсягові значень, які з цим словом може пов’язувати сьогоднішня едиційна практика і з цілковитою відповідністю науково-академічним завданням, що з цього випливають. Критерій остаточної повноти видання не фігурував на жодному з етапів його підготовки, що засвідчують, зокрема, публікації тих років у періодиці, присвячені й проекту видання, і самому здійснюваному виданню.

1 все ж, безперечно, «урізані» збірки «З вершин і низин», «Давнє й нове», «Із літ моєї молодости», відсутність «Великих роковин», переважної більшості творів 1914 – 1916 рр., що з ними, на зразок тодішніх творів «самвидаву», була знайома причетна до літератури культурна громада, – все це рішуче розходилося й розходиться з уявленням Франкового читача про належне до опублікування, І тут, особливо з погляду сьогодення, вже не можуть братися до уваги жодні виправдальні пояснення чвертьвікової давності, а нагадування про «неповний проект» видання аж ніяк не стосуються і не можуть стосуватися згаданих і багатьох інших творів.

Попри все вищезазначене, за всіх критичних застережень і претензій, у будь-якому разі не можна обійти мовчанням того факту, що Зібрання творів Івана Франка у 50 томах було – і залишається – визначним здобутком української науки, видавничої діяльності, національної культури. Цим виданням переконливо явлено світові небачений раніше масштаб духовних зацікавлень українського генія. Сконцентрувавши наукові зусилля цілої когорти фахівців із багатьох галузей знання, супроводжуваний при створенні безпрецедентними організаційними заходами, 50-томник став демонстрацією великого потенціалу української гуманітарної науки, її здатності вирішувати масштабні завдання.

У величезній кількості моментів спираючись на здобутки тогочасного франкознавства, Зібрання творів виступило передумовою його подальшого поступу, що стає очевидним у наші дні. Навіть ті вчені-франкознавці, котрі у своїх оцінках зосередилися переважно, якщо не виключно, на недоліках зазначеного видання, у своїй науковій практиці, безперечно, не спроможні ігнорувати його існування. 50-томне Зібрання творів стало загальновизнаним найавторитетнішим виданням з-поміж усіх досі здійснених видань творів Франка, покликання на нього є самоочевидним у науковій, культурній, педагогічній практиці. Зрештою, той факт, що стосовно саме цього, а не іншого видання протягом ось уже 20 років після завершення не щезає ідея його «доповнення» і на сьогодні є так само актуальною, як і по виходу перших, на жаль, препарованих томів, – опосередковано чи й прямо промовляє про вагомість створеного у 1976 – 1996 рр. Франкового 50-томника.

Том 52-й, що виходить у світ, розглядаємо як спробу суттєво доповнити поетичний і перекладацький (у частині поезії) доробок Франка, поданий у 50-томнику. Як і інші додаткові томи, цей том своїм змістом рішуче виходить поза обсяг найсміливіших проспектів, які на тому чи іншому етапі розглядалися й реалізовувалися при підготовці 50-томника. Тобто 52-й том включає не тільки ті твори, які свого часу готувалися до вміщення у 50-томному Зібранні творів, проте не потрапили туди (і згодом були зібрані в окремих папках як «матеріали, зняті з видання»), але й твори, які першопочатково ніколи не планувалися до вміщення, Серед них – довга низка вперше публікованих, видобутих із рукописів.

Важко вигадати систему більш випадкових критеріїв, ніж та, завдяки якій склався оцей, 52-й том – том поетичних творів та перекладів Івана Франка, Тут – твори, відхилені упорядниками Зібрання з міркувань ідеологічних: або через могутнє звучання у них національного почуття та сповнене шаноби звернення до провідних національних діячів, або через проникливий особистісний розгляд релігійно-теологічної тематики (не в усьому відповідний тому вульгарному пропагандистському «безбожництву» радянських часів, що фігурувало як нібито атеїзм), або через пильне Франкове вглядання у спосіб життя й мислення інших націй, що не вкладалося у поверхові гасла та надто спрощений образ тогочасної теорії «інтернаціоналізму».

Тут і твори, які самовпевнений анонімний чи колективний присуд тодішніх укладачів Зібрання скваліфікував як твори «неналежного художнього рівня», особливо дещо з написаного Франком в останні роки життя (немов хтось із укладачів або причетних до укладання, навіть найкваліфікованіші з-поміж них знавці поезії, мав право встановлювати рівневу межу для творів великого поета!).

Тут і твори, які раніше вже подавані друком у різних виданнях, зазначені навіть у бібліографічних покажчиках, проте дивним чином (іншого пояснення наразі знайти неможливо) не потрапили в поле зору загалом уважних упорядників чи механічно випали з переліку при багаторазових перетрушуваннях і нових передруках змісту.

Тут і твори, поява яких спершу очікувалася у Зібранні (як-от частина перекладів з А. Міцкевича) і яким згодом не знайшлося місця при поточному переплануванні томів.

Тут і твори, що загубилися були в безберегому морі Франкових рукописів, залишалися досі нерозрізненими або невідчитаними на сторінках автографів чи списків.

Тут, зрештою, твори, відсутність яких у 50-томнику спонукає до найнеймовірніших припущень на пояснення цього факту… Одним словом, поетичний 52-й том є надзвичайно строкатим за своїм змістом, це – своєрідне «вибране», що склалося із суми багатьох і багатьох випадковостей.

І все ж, хоча й зміст цього «вибраного» зумовлений не вільним пошуком упорядника, не орієнтацією на достеменні поетичні Франкові шедеври, – том 52-й, як і, переконані, будь-яка наздогад узята частина Франкової поетичної творчості, по-своєму засвідчує розмах художньої (а заодно й світоглядної, філософської, морально-етичної) думки поета, глибину його почуття, виразність його осяянь та інтуїції. Зрештою, так чи інакше, упорядники 50-томника (внаслідок різних причин і обставин, зі своєї і зовсім не зі своєї вини) на долю тих, кому випало доповнювати їх роботу, залишили поза межами Зібрання ще чимало художньо вагомого, змістовно багатого, цікавого матеріалу Франкової поезії, з якого створено цей том.

Слід відзначити те, що в цьому томі здійснюється перша публікація близько 130 поетичних творів (з них 47 – оригінальні твори Франка та понад 80 перекладених). Лише одиниці серед них були згадані за назвами чи частково цитовані у франкознавчій літературі. Безперечно, введення їх у науковий і культурний обіг додасть нового матеріалу і нових імпульсів для активізації досліджень на відповідній ділянці франкознавства, у вивченні української поезії.

Текстологічний принцип, за яким укладався 50-томник і який, згідно з правилом наступності, транспоновано в основу укладання даного тому, буквально примушує розпочати цей том саме тими творами, які чи не найкраще для цього годилися б, якби тут діяв принцип вільного відбору й укладання. Це – відхиленні упорядниками Зібрання (чи тими, хто порядкував над підготовкою видання понад дійсною волею номінальних упорядників) твори із циклу «Україна», за змістом першого з-поміж двох зруйнованих у 50-томнику циклів збірки «З вершин і низин».

Таким чином, наш том розпочинає вірш «Не пора, не пора, не пора…», що був другим у циклі «Україна» (вміщений услід за віршем «Моя любов»), – поривний, векторо-визначальний заклик до нації згуртувати свої сили та спрямувати нарешті їх на ту справу, яка давно чекає енергійної діяльності й ім’я якій – Україна. Вірш цей уміщений був уже в першому виданні збірки «З вершин і низин», употужував собою цикл «Україні» в другому виданні збірки, був уведений Франком і в збірку «Давнє й нове», одержавши там промовистий заголовок: «Національний гімн».

Цикл «Україна» в нашому томі представляють також вірші «Ляхам» (відгук поета на одну з найболючіших проблем національних взаємин його часу) та урочистий хорал, власне, ще один гімн – «Розвивайся ти, високий дубе…», де мужня, виражена граматично в чоловічому роді семантика заголовного образу захоплює у свою символічну проекцію образ України. Цей образ зринає слідом, і омріяна Україна постає у величі й могуті, в належному їй географічному обширі («…Встане славна мати Україна, Щаслива і вільна, Від Кубані аж до Сяна-річки Одна, нероздільна…»).

Тема України є головною в урочистих декламаціях «Пролог…» (1888) та «Великі роковини» (1898), де вона осмислюється крізь призму творів Івана Котляревського, що поклали початок новій українській літературі, якій у свою чергу судилося виступити активатором пробудження національної свідомості. Тут гідне уваги Франкове мистецтво інтерпретації, в якому автор виступає і як митець, і як філософ історії, у сюжетах і мотивах «Енеїди» та знаменитих п’єс Котляревського знаходячи багаті змістом алюзії на історичне минуле й сучасне України.

Заявлені віршами циклу «Україна» проблеми відродження нації, діяльності її культурної еліти, пошуків місця власної нації у світовому історичному поступі продовжують уміщені тут вірші зі збірки «Давнє й нове» («Замість пролога. Святовечірня казка», «Русинам-фаталістам», «Січовий марш», «Новітні гайдамаки»), збірки «Із літ моєї молодости», а також твори, присвячені осмисленню діяльності визначних для поета (і для українського націє-творчого руху) особистостей – «Посвята Михайлові Петровичу Драгоманову», «На смерть бл[аженної] п[ам’яті] Володимира Барвінського», «Спом’янім!», «Кантата на вечір О.Я. Кониського», до них прилягають «Із теки “истинно-русска” галичанина» та «Велику неправду сказав пан Петров…».

Прикметно, що ця проблематика турбує Франка і в останні роки його життя й діяльності; як безпосереднє її вираження прочитуються вірші «Будьмо!» (1914) та «А ми з чим?» (1915).

Пророче усвідомлюючи, що війна (Перша світова), яка розпочалася, принесе небачені зміни в житті людства, перекроїть гсополітичну карту світу, Франко вже проголошує нову «пору» для своєї нації, новий етап її змагань – «до високих брам державного життя» (відразу напружуючи цим публіцистичним висловом міцну тканину поетичного мовлення у вірші «А ми з чим?»). Немало розчарований тогочасним перебігом національної справи, пасивністю в цьому своїх одноплемінників, – тепер уже в ролі останнього засобу й спонуки до дії (під якою розуміє виборювання української держави) поет звертається до їх честі, до їхнього почуття «шляхетності»: «Будьмо хоч трупами, та трупами вельмож, Що на велике діло спромоглися, Але не трупами тих завали-дорог, Що в боротьбі безцільній знемоглися!» – «Будьмо!».

Тему України – хоч на перший погляд це може й не здаватися очевидним – розвивають полишені «за бортом» 50-томника твори з циклу «Жидівські мелодії». Принаймні такі з них, як «Асиміляторам» та «Заповіт Якова», вже несуть на собі ознаки тієї стилістики, яка вповні буде розгорнута в поемі «Мойсей» і в межах якої дедалі більше зміцнюється механізм паралелізму: зближення образів двох етносів, прочитування поетом у номінації «обраний Богом народ» не лише імені народу, відомого з Біблії, але й імені власного народу.

Ще промовистіше у творах «Жидівських мелодій» тема України нагадує себе інтонаціями урочистого, піднесеного пафосу, з яким викладено практично всі чотири твори, що належать до цього циклу й представлені у нашому томі. Проникливо змальовує тут поет ситуацію приниженого народу, який неодмінно повстане, народу, за яким Бог, котрий не зупиниться навіть перед чудом («Самбатіон», «Асиміляторам»), їх пронизує рідкісна емоція – відчуття того, що перемога визначена заздалегідь, тільки іще наразі не явлена; вірші Франка стають тут в один ряд із відомими, наскрізь перейнятими релігійним духом творами багатьох літератур давнішого й нового часу у вислові почуття необорної переконаності, що існує у світі могутній оплот для людини й нації, а почуття й індивіда, й етнічної спільноти фундаментоване на силі віри у свого Бога.

У викладі біблійних або дотичних до Біблії (чи похідних від неї) апокрифічних гебрейських легенд Франкові, як авторові оцих чотирьох творів циклу «Жидівські мелодії», здається, важливо було не так установити якісь сюжетні перегуки з перипетіями українських національних змагань, як доторкнутися до врочистої піднесеної музики викладуваних легендарно-казкових сюжетів та подібним міфом, насамперед емоцією такого міфу, наділити винятково важливу для нього українську національну справу.

У структурі алегорії чи паралелізму емоційна аура розпросторюється на обидва взаємопов’язані денотати (зіставлювані предмети). Перед вершинами цього пафосу, який панує у «Жидівських мелодіях», мусять самі по собі щезнути найменші підозри в неповазі поета до народу, котрий у своєму надбанні має такі експресивно місткі легенди, більше того – творчий дух якого здатен їх і далі творити.

Письменницький об’єктив Франка, як відомо, – різнорівневий, різноракурсний, багатосторонній. Франкові – прозаїку і поетові – не чужим є інтерес і до повсякденності побуту цього народу, представленій як у піднесеній, так і в знижено-комічній тональностях, як у величних, так і в дріб’язкових персонажних образах. У трьох творах, об’єднаних іменем Швінделеса Пархенбліта (в нашому томі передрукованих із «Нового Зеркала», 1884 р.), виведено образ керованого розрахунком, підприємливого, а все ж не досить заможного шинкаря, що виступає водночас і колоритним етнографічним зразком, і типовим образом людини своєї професії.

Гротеск, природний у комічному жанрі, підсилює виразність цього типу, разом з тим можна зауважити навіть деяку симпатію автора до бідного Пархенбліта (особливо у злигоднях, що супроводжують його підготовку до «вандрівки»). Не без певної солідарності з героєм, принаймні в якійсь частині розділяючи його емоцію, автор у «Пісні…» викладає заповітне бажання Пархенбліта з приводу можливого майбутнього «вищих» шляхетських верств, – бажання, не вельми до них прихильне.

У розвитку цієї теми гумор Франка здатен виходити й на іншу тональність, як-от у творі дещо пізнішого часу (також уміщеному в 52-му томі) – «Гуманний Мошко». Тут виведено образ подібного шинкаря, котрий, потрапивши в несподівану «напасть», у ситуації смертельного ризику відстоює свою гідність перед брутальністю можновладця.

У статті 1887 р. «Семітизм і антисемітизм у Галичині» Франко, обгрунтовуючи програму видання, в якому брав активну участь, зазначав:

«Жодна релігія, жодне переконання, жодна раса і жодна народність не були й не можуть бути предметом нашої ненависті. Таким предметом були й залишаються на все тілько всякий утиск, усякий визиск і всяка облуда» (Франко L В наймах у сусідів. – Львів, 1914. – С. 117).

Як у молодих літах (варто звернути увагу на повісті «Петрії і Добощуки» й «Boa constrictor»), так і в старших, незадовго до смерті, Франко прискіпливо вивчає побут, спосіб життя й мислення, зокрема мислення в його художньо-творчій визначеності, притаманного єврейській спільноті.

Це доводять також уміщені в цьому томі об’ємні цикли перекладів творів двох популярних поетів, що писали новочасним єврейським «жаргоном» (діалектом) – М. Розенфельда та В. Еренкранца (Збаразького). Вартим уваги є те, що переклади творів першого із щойно названих Франко, у 1910 – 1911 рр. позбавлений здатності записувати, надиктовує колу близьких осіб, передусім синам. Як тільки навчається володіти лівою рукою, він у 1914 р., взявшись перекладати В. Еренкранца-Збаразького, сумлінно переписує цілу збірку поета мовою оригіналу, подає у примітках підрядковий переклад найхарактерніших висловів, таким чином працюючи водночас над удосконаленням свого знання цієї мови.

Навіть і непохвальні чи суперечливі (у сприйнятті інших народностей) характеристики зазначеного етнічного типу поет спроможний підносити до промовистого узагальнення. Ймовірно, він мовить про індивідуалізм, егоцентричну холодну затятість у вірші «В скаженій натузі мільйони…» (початок твору невідомий). Це ті риси, які здобуло «Давидове плем’я» в результаті багатовікових страждань, що загартували йому серце. Ці риси, як випливає з твору, вже привертають до нього спільників та однодумців з-поміж інших народів, поет уже констатує їх як даність часу, в якому живе, як добру чи лиху, проте незворотну обставину подальшого руху людства…

Подібний же хід поетичної думки, видається, був провідним (чи мав би таким бути, оскільки залишається невідомим питання завершеності твору) у фрагменті «Посеред дворян і магнатів». Уже знаючи з інших творів емоційне багатоголосся Франкового ставлення до єврейства, ставлення, що, не урівнюючись із прямим і круговим захопленням, рішуче виключає при цьому будь-які загальні (світоглядні чи емоційні) настанови до осуду, – не зайвим буде припустити, що сюжет цього твору міг виступати ранньою варіативною апробацією сюжету «Самбатіону». Так, зокрема, після триразового оскарження шкоди, яку краєві чинять «невірні жиди», мало слідувати дотепне спростування цієї тези завдяки вияву мудрості «найстаршого рабина» чи аргументам або ж учинкам інших дійових осіб (що, невідомі нам, залишилися в пітьмі авторського творчого задуму).

Два останніх твори за характером уміщених у них суджень і роздумів тяжіють до групи філософської поезії Франка. До цієї групи мусить належати й фрагмент (закінчення його невідоме), озаглавлений «В горю, гризоті і бідності», що має ознаки притчі й може розглядатись як попереднє втілення задуму, розгорнутого в поемі «Наймит». Цю групу побільшують принаймні чотири фрагменти: «До себе самого», «Ціною мук і горя і страждання…», «Прискали пречисті звуки…» та «О грішна душенько, отсе…», два останні – із виразним заявлениям проблематики релігійно-теологічної.

В одному, поряд зі змалюванням чудесної дії церковної відправи на почуття героя, подано сміливі (для Франкового часу й оточення) міркування з приводу догмату Христа як Боголюдини. Другий фрагмент являє собою зухвало-іронічний і водночас філософськи глибокий насміх над клерикальними конфесійними установленнями каяття й сповіді. Разом з такими відомими (вони є у 50-томнику) творами, як «Ex nihilo», «Говорить дурень в серці своїм…», «Страшний суд» та інші, ці фрагменти мусили б щонайменше остерегти дослідника і читача перед поспішними й поверховими присудами щодо «релігійності» чи «нерелігійності» вираженого тут світогляду.

Видається, героєві цих творів притаманне передовсім бажання самостійно, без оглядання на догму чи канон певної релігійної конфесії, розглянутися у підвалинах світобудови та у своєму ставленні до їх можливого персонального першо-начала. Варто пам’ятати, що за цим героєм у багатьох випадках стоїть сам поет із системним освоєнням світових релігій, зі знанням надбань культурної думки з її розмахом від фанатичної ортодоксії до рафінованого атеїзму. Проекцію цієї думки на світогляд поета супроводжує в даному випадку унікальний, бурхливий дух Франка – бунтаря і «вічного революціонера».

Склалося так, що 52-й том широко представляє низку ранніх поетичних творів Франка, вельми примітних у художньому плані. За межами п’ятдесятитомника випало залишитися «Коляді (Руським господарям)», яка характеризується не лиш імплікованою в її текст алегорією стосунків України й Польщі (що, швидше за все, й відлякувало упорядників Зібрання, заручників догматично незграбної ідеології міжнаціональних відносин), але й рідкісним за поетичною свободою ліричним викладом, практично не повторюваним такою мірою у творчості Франка пізніше, інтонаціями, що подекуди можуть привести на згадку поезію молодого П. Тичини.

Також своєрідне відгалуження поетичного «древа» Франка становлять обидві «Поезії пахарськії», особливо «Орач», відмітний розкутим інтенсивним міфолого-поетичним світобаченням. У поезії Франка і пізніше високохудожньо заявляють про себе начала подібного підходу – приміром, у віршах «Беркут», «Бубнище», «Буркутська романса», у творах з описами машин і технічних засобів тощо. Проте навряд чи є підстави стверджувати, що магістральний шлях у цьому напрямкові пов’язаний у творчості Франка із послідовним збереженням міфопоетичної установки у відтворенні предметності світу, – скоріше можна припускати, що ці плідні поетичні засновки зреалізовано у відхиленні в бік наративу легенд і притч.

Творами, представленими в 52-му томі, нарешті істотно доповнюється доступний для культурного читача корпус творчості Франка двох останніх (1914 – 1916) років життя. Проекти якомога повнішої подачі цього корпусу, як відомо, були обговорювані на етапах підготовки і 20-томного видання творів (1950 – 1956), і 50-томного Зібрання, проте щоразу такі задуми з різних причин виявлялися поруйнованими. Виконуючи побажання вченої ради Інституту літератури та редакційної колегії даного видання, у 52-му томі подаємо без жодних винятків і купюр усі твори зазначеного періоду, що доповнюють відповідний ряд п’ятдесятитомника.

Для Франка роки 1914 – 1916 являють собою, власне, новий етап творчості Після кількарічного попереднього періоду, що прикро відбився на здоров’ї письменника, а в плані оригінальної творчості був представлений лише поодинокими її зразками, що порівняно з величезними масштабами звичної творчої діяльності Франка може бути названий, скоріше, паузою, – Франко робить небезуспішну спробу повернутися до активного творчого ритму життя. Полем такої діяльності для нього стає передовсім оригінальна поетична творчість, як і незрівнянно широкий розмах поетично-перекладацької роботи. Можливо, дехто з дослідників при огляді масиву творчості цих років буде налаштований вимічати тут сліди перебутої Франком недуги.

Проте нам суттєвішим видається інше. Беручи звід творів цього дворіччя в цілому, не можемо не констатувати, що вони виступають промовистим свідченням нових художніх пошуків Франка-поета. Відновивши поетичну роботу, він з новим зацікавленням, з новим імпульсом художницької пристрасті повертається до дійсності як основного об’єкта поетичного спостереження, відтворення, відгуку. Дійсність у її поточному часовому вимірі і в конкретних, удостовірених авторським досвідом характеристиках місця, ніколи не покидала мистецького горизонту Франка, а все ж у певний період Франкове натхнення – не цілковито, проте здебільшого – мало джерела «книжні».

У 1914 – 1916 рр, тогочасна повсякденність здобуває у поета те значення, яке вона мала в часи творення «Осінніх дум», «Дум пролетарів», «Галицьких образків» та «Тюремних сонетів». Головною подією останнього Франкового дворіччя стали колізії Першої світової війни на терені Галичини, обставини російської окупації Львова. Здається, як і у випадку з бориславськими копальнями, що пішли в промислове зростання у 70-х роках XIX ст., і пов’язаними з цим доленосними конфліктами в житті людності, події цієї війни стали літературною темою, яка, образно кажучи, сама прийшла до Франка і завдяки якій відбувся подальший – хай, може, й не на всіх її напрямах – поступ творчості письменника.

Поет зображує події Першої світової війни через створення загальних панорамних картин з конкретними деталями, з описом воєнних переміщень, наступів та відходів (що додає аргументів у визначення його творчості як одного зі своєрідних і майстерних відгалужень власне новочасного поетичного епосу), але більше – через змалювання гострих міжособистісних зіткнень, тяжіючи до представлення випадків рідкісних, виняткових, нестандартних.

Нових відтінків набирають іронія, гумор і сатира поета, віддавна притаманні його письму. Жодних сумнівів не залишається в тому, що під вістря комізму в зазначеній темі майже виключно потрапляє орда окупантів, починаючи від «царя Николая» та його високопоставлених «мужів довір’я» й закінчуючи простими «москалями» з їх дикими цивілізаторськими уявленнями, і місцевими прихильниками завойовників. Саме ця виразно антиросійська – не толеруюча (емоційно супротивна) російській владі, російській воєнній потузі й російському шовінізмові – тональність автора щоразу ставала на заваді повній публікації зазначених творів у радянських видавництвах.

Самостійно чи із завваженням сучасних йому поетичних пошуків в інших літературах (дослідники, гадаємо, з’ясовуватимуть це питання) Франко витворює тут поетику, в раді моментів суголосну європейській поетиці, що поставала на темі світової війни, дала промовисті здобутки у творчості Верхарна, німецьких та австрійських експресіоністів. Франкові твори цього періоду відзначає впровадження культури численних ампліфікацій, переліків, здатних певною мірою витворювати сугестивну дію, напрочуд гармонійний перехід між дальнім і ближнім планами зображення, м’яке поєднання зображально-описових елементів викладу й ліричних пасажів (як-от у поезії «З великої війни»), тяжіння в окремих творах до новітнього виду атематизму (вільна позиція щодо заявленої теми).

Нарешті, новими гранями постає тут суто Франкове майстерне художнє виокремлення незвичайної події, пригоди, дивовижної (не раз по-натуралістичному жорсткої) деталі, подання всього цього в очудненні, у незвичному ракурсі. Саме така поетика дозволяє до антології, яку склали б художньо найбільш значущі Франкові поетичні зразки, без сумніву віднести такі твори, як «Три сестри милосердя», «У трамваю», «Жінка з револьвером», «Дві пари змовників», «Два столівники».

Написаний цього часу польськомовний образок «Tancerze», як і поетична перлина більш раннього часу – «Lubię błądzić samotnie po lesie» (вміщувані в цьому томі), виразно промовляють, що польськомовна творчість, зокрема й поетична, не була вторинним набутком письменника, не перебувала на статусі автоперекладу, – у творчості польською мовою, нарівні з українською, поет прокладав для себе нові мистецькі шляхи.

Значну частину 52-го тому відведено поетичним перекладам. Вони ще раз засвідчують феноменально широкий діапазон культурних, гуманітарних, філологічних і власне поетичних зацікавлень Франка. Ці твори здатні вагомо доповнити розділи в томах перекладацької спадщини, подані в п’ятдесятитомному зібранні (втім у 50-томнику відсутні такі розділи, як «Переспіви з Біблії» та «З єврейської поезії», що виокремлені в нашому томі). Час створення багатьох із цих перекладів ще раз підтверджує спостереження, що Франко впродовж усього творчого життя залишався вірним юначій настанові присвоїти національній словесності насамперед ті твори, які на його час (і він погоджувався з цим) набули значення беззаперечного художнього канону.

В нашому томі до таких творів мають належати фрагменти з книг біблійних пророків, уривки з класиків давньогрецької літератури, твори П. Б. Шеллі, Й.-В. Гете, Г. Гейне, Н. Ленау, А. Міцкевича. Не менш промовистим є зустрічне бажання Франка – вписати у світову літературу, у звичне коло її текстів здобуток українського генія слова, яким для Франка був Т. Шевченко, поетичний доробок якого він уже з 1882 р. починає перекладати німецькою мовою, згодом – польською.

У томі представлено низку об’ємних перекладів, як-от: «Пророчество Ісайї», фрагменти з поеми «Цариця Меб» П. Б. Шеллі, цикли віршів В. Еренкранца (Збаразького) й М. Розенфельда.

В цьому ж ряду – переклад найяскравіших фрагментів драми «Бар-Кохба» Я. Врхліцького, публікацію яких у «Літературно-науковому вістникові» 1899 р. супроводжувала відповідна літературознавча розвідка перекладача. Як видається, факт цього перекладу промовляє про поглиблене продумування Франком у зазначений період проблематики національного проводу. Стосунки вождя й спільноти, які є драматичними самі собою, перебувають, крім цього, у проблемному полі, створюваному певними суперечностями між національними очікуваннями, з одного боку, й космополітичними соціальними чи моралістичними ідеологіями – з іншого. Нарешті, ускладнює ці стосунки й озброєний скепсисом, час від часу посилюваний релятивізм у баченні історичного поступу. Зазначеним перекладом, як і чималою кількістю власних художніх творів (називати які навряд чи є потреба) Франко наближався до поеми «Мойсей». Певні аспекти цієї проблематики стають у той час близькими й драматургії Лесі Українки.

Як і переклад з Я. Врхліцького, грунтовні наукові розвідки Франка супроводжують його переклади «Пісні Дебори», сцени з комедії «Право дитини» Менандра, нарешті, такою розвідкою, перемежованою перекладами фрагментів, є «Найстарші пам’ятки німецької поезії IX – XI вв.», що з однаковим правом могла б бути вміщена як у томі перекладів, так і в томі літературознавчих праць. Ця розвідка яскраво демонструє глибокий культурний інтерес Франка до прафактів, правитоків національних літератур світової словесності загалом, грунтовну філологічну підготовку вченого й перекладача. Це, зокрема, дозволяє йому корегувати переклад зі старонімецької на новонімецьку авторитетного на той час П. Піпера (на думку пізніших дослідників, цілком слушно).

Водночас проникливе чуття митця, котре веде Франків вибір, указує йому для перекладу й для розгортання дослідницької думки найбільш художньо наснажені твори та їх фрагменти. Прикладів цьому достатньо у спадщині, зібраній у 50-томнику; серед текстів, уміщених у даному томі, цю тезу яскраво підтверджують переклади фрагмента із Квінта Смирненського (на жаль, незавершений), глави з Йоіля, фрагментів «Цариці Меб» П. Б. Шеллі, віршів А. Міцкевича, цілої низки інших творів, аж до колоритної віршової новели із «Циганських мелодій».

Можна помітити: в перекладацькому виборі Франка, який здійснюється за багатьма критеріями й підставами (за цілою їх системою), домінувальну позицію займають ті, що репрезентують тонке відчуття й розуміння художності. Варте уваги, що Франко не вагається перекладати такі твори, як «Вартовий» О. Афанасьєва-Чужбинського (з його явно недемократичною, швидше сервілістичною ідеєю), твори з вираженням синівських почуттів до націй інших, ніж українська (приміром навіть «Клеветникам России» О. Пушкіна, щоправда, уже вміщеному у відповідному томі Зібрання). Художньо тонке цінування Франком рідкісної експресії почуття, його маєстатичності й пафосу, які знаходимо в цих творах і які, до речі, по-своєму перегукуються із «Жидівськими мелодіями», виявляється спроможним відсувати на задній план Франкові ж таки політичні й соціальні переконання.

Серед перекладів, доступних зацікавленому читачеві, нарешті займає своє місце переклад «Пророчества Ісайї», здійснений Франком ще в час навчання у дрогобицькій гімназії. На жаль, досі не розшукано виконаний тоді ж переклад частини «Книги Іова». Ці дві біблійні книги належать до групи найяскравіших у художньому плані, психологічно найбільш змістовних частин Біблії.

Трохи згодом, орієнтовно десь у 1880 р., Франко ще раз повертається до Ісайї, перекладаючи знамениту 53-тю главу. Можливо, при цьому веде молодого поета не лише заглиблення у теологічну проблематику, згідно з християнською інтерпретацією якої ця глава Ісайї містить провіщення народження Христа, але й особистісні переживання Франка тієї пори, гнаного, залишеного без засобів до існування.

Видається, подібний особистісний мотив свідомо чи позасвідомо спрямовував увагу поета на один з віршів Г. Гейне («Сміх і співи, – світло сонця блискотит…»), де можна вчути перегуки із ситуацією самого Франка (атрибуція тексту здійснена тут вперше). Втім звернення до поезії Г. Гейне, крім нашого видання, широко представлені у відповідному перекладацькому томі Зібрання, пояснюються цілим спектром мотивів перекладача.

Матеріали 52-го тому розширюють уявлення про масштаби Франкового зацікавлення драматичною поемою Г. Е. Лессінга «Натан Мудрий», поза сумнівом, найбільш поетичного і водночас чи не найбільш «філософського» твору в спадщині цього письменника.

Подібне стосується й творчості Гете. Добре відомі досі, здійснені Франком україномовні версії його «Фауста», поеми «Герман і Доротея», монологу «Прометей», кількох балад тут доповнено щойно знайденими перекладами трьох епіграм та фрагмента з «Пандори». Останній із названих творів, складна (що досі є предметом суперечок в середовищі німецьких дослідників), символіко-алегорична драма, безперечно, приваблювала увагу Франка продовженням розробки вельми своєрідної гетеанської версії міфу про Прометея, у якому цей герой постає уособленням близької до природи (згадаймо Франкове «Земле моя…»), стихійно-елементарної практичної діяльності, рішучості, наполегливого працелюбства.

Уперше читач 52-го тому зможе познайомитися із невідомими досі численними фрагментами Франкового перекладу поеми «Цариця Меб» П.Б. Шеллі, матиме змогу судити про масштаб Франкового зацікавлення цим унікальним твором. Заглиблюючись у надзвичайно тонкі, «ефірні» матерії поеми (що прямо відбиває значну частину її змісту), перекладач випробовував можливості українського поетичного слова, робив їх здобутком власної поетики. Освоєні українським поетом фрагменти «Цариці Меб» та інших творів англійця переконують, що Шеллі, разом із Й.-В. Гете і Г. Гейне, а також і Дж. Байроном як автором «Каїна», був тим поетом, котрий на відносно ранньому етапі справив найбільший вплив на Франкове розуміння природи поезії.

Нарешті, в цьому томі читач знайде довгоочікуваний, неодноразово вже аналізований дослідниками передрук зводу виконаних Франком перекладів з Шевченка німецькою та польською мовами. Ці переклади (як і «Widmung», присвячена Шевченкові поезія в прозі, подана тут в оригіналі), логічно доповнюють Франкову «шевченкіану», створену численними його літературознавчими працями.

Поетична спадщина Франка, згрупована у 52-му томі, долучається сьогодні до решти великого поетичного набутку, вміщеного у п’ятдесятитомному Зібранні. Твори, що постають перед зацікавленим поглядом читача, здатні зроджувати нові й оновлені міркування про Франка – поета й перекладача, додавати нових аргументів до усталених суджень про нього. Маємо переконання: ці твори збагатять образ великого письменника, ще і ще раз дозволять відчути Франка нашим сучасником, незмінним однодумцем нових і нових поколінь новаторів у поглядах на поезію (й ширше: на все багатоманіття дійсності, що є предметом поезії), ствердять неперехідне значення всього, що зберегло частку Франкового духу.

Примітки

Подається за виданням: Франко І.Я. Додаткові томи до зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 2008 р., т. 52, с. 5 – 18.