Електра
Софокл
Переклад Івана Франка
Трагедія
Особи трагедії:
Учитель Ореста
Орест
Електра
Хор дівиць мікенських
Хрізотеміс, сестра Електри
Клітемнестра, їх мати
Aйгіст, її муж
Пілад, друг Ореста (німа особа)
Сцена представляє замок королівський в Мікенах. Взаді сцени видно палату і три входи, коло них статуї богів і жертовник, по обох сторонах сцени вид на дальшії часті міста, річ діється до світа.
Учитель, Орест, Пілад і дружина Ореста входять.
Учитель
О сину Агамемнона, що предводив
Колись під Троєю, ось можеш власними
Очима зріти те, чого-сь всегда бажав.
Отсе те дивне Аргос, за котрим-сь тужив,
Гніздо дочки Інаха, гнаной від оси;
Отсе, Оресте, бога вовкобійчого
Площадь Лікейська, а по лівій стороні
Преславний Гери храм, а град, в котрім єсьмо,
Знай, же се в золото багатий град Мікен, –
А ось прокляттям обтяжен дім Пелопа!
Звідтіля я із крові батька тя колись
Від рідної сестри спасеного уніс
І врятував і виховав на молодця
Такого і на месника за смерть вітця.
Отож, Оресте, й ти, наймильший із чужих,
Піладе, радьмо якнайскорше, що ділать;
Бо вже пресвітлий сонця луч поранний спів
Птиць будить і зірницю шле перед собов.
А чорна ніч уходить – погаса звізд блиск.
То ж заким з града вийде хто, котров з тих брам,
Тра уложити план; бо не прийшов ти тут,
Шрб Зволікать свій чин, – ось відповідний час.
Орест
О найвірніший з моїх слуг, які ж даєш
Знаки мні очевидні щирості своей!
Бо так, як кінь вродливий, хоч го й вік нагне,
В потребі не утратить свойого огня,
Но уха насторожить, так і ти і нам
Охоти додаєш, і сам провадиш нас.
Тож скажу ти думки свої, а ти, моїх всіх
Слів вислухавши, на розвагу все візьми,
І сли не в лад що скажу, ти поправ мене.
Коли-м прийшов пред віщунів в Піфійський град,
Щоб запитати, як помстити тра мені
Смерть батька мого на убійцях, – возвістив
Мні оті слова, которі наводжу тут:
Самому, без оружжя, щита й воїнів,
А підступом криваву месть сповнити тра.
Єсли затим такая воля божая,
Спіши, коли і як ти випаде пора
Вовнутр палат сих і узнай, що дієсь там,
Щоби-сь докладно все потім нам ознаймив.
Бо для сей старості по довгім тя часі
Ніхто там не спізнає й по сей сивині.
А так скажи, же ти із Фокії прибув
Від мужа Фанотея – бо сей найбільший
Союзник града сього – й ознайми заразом,
Клятв не щадячи, ні запевнення, що згиб
Орест з руки неізбіжимої судьби
На горісних Піфійських возових іграх,
Упавши з воза, що в бігу найбільшім гнав.
Так їм речи, а ми гріб батька, як закон,
Учтім насамперед наливков, кучерів
З голів не жалуючи теж; потім вернем,
В руках несучи урну, з міді ковану,
Котру, як знаєш, в корчах я сховав, – щоби
Їм хитро милу вість принесли-сьмо, що вже
Розвіялося в полум’ях тіло моє
І попелом лиш сіло, в угіль стліла кість.
Бо що мя те обходить, що словами вмру,
Сли ділом жив буду і слави участь прийму?
Бо, думаю, не злий глагол, сли зиск несе.
Таж часто й мудрих зрів я, що нібито словом
Умерли, – но потім, вернувши знов домів,
Тим більшой чти дізнали й слави; так і я
Сподіюсь, що через ту вість аж ожию,
І, мов звізда в тьмі ночі, блисну ворогам.
Но милий краю рідний, ріднії боги,
Пошліть мні ласку й щастя на отсей мій путь,
І ти, мій доме рідний! Я ж по праву йду
Освободить тебе, а бог на те мя шле!
Нехай зганьблен не кину краю сього, но
Най завладію град і обновлю свій дім!
Но досить слів тих. Отож, старче, ти іди
І пам’ятай сповнити, що-м велів тобі, –
А ми ходім, бо надійшла пора – найбільша
Людям помічниця до всякого діла.
Електри голос за сценою з палати:
О горе, горе нещасній мні!
Учитель
Отсе здаєсь мні, сину, щом з-за брами вчув
Зойк служниці якоїсь знутрі із палат.
Орест
Чи не Електра се нещасна? Погодім
Тут, єсли воля, і послухаймо її слів.
Учитель
Не можна! Нич вперед не діймо, лиш зачнім
Від того, що велить нам божа воля, – йдім
Зілляти жертву на гріб батька. Те лиш нам
Побіду дасть і силу певную до діл!
(Відходить.)
Електра
(входить через браму із палати і звертається до всходячого сонця).
О, світло святе, і ти,
Воздуху, що землю кругом обливаєш!
О, скільки щоденно ви
Зрите моїх сліз і рук ударів
О закровавлену грудь, коли
Ніч уходить, звиваючи свій плащ із тьми!
А що по ночах цілих,
То хіба моє ложе безсоннеє знає
У ненависних кімнатах тих,
Кілько сліз за вітцем проливаю!
Ох, кілько я сліз за ним ллю,
Которого в диких варварів краю
Арес убійчий щадив;
Аж як в землю вернув свою,
То моя мати страшна
І Айгіст, спільник ложа їй, як дуба, його повалив,
Топором скритобійчим його
Святую голову розтявши! І ніхто,
Ніхто інший, мій отче, не ллє
Сліз по тобі, окрім мене, –
Ніхто, о мій отче, не тямить, не зна,
Як грішно, як люто упала голова твоя!
Но я сама
Ніколи-ніколи не висушу своїх жалібних сліз,
Доки зірниця моя
Зрить світло тих звізд і дня золотий блиск!
Ні, як жальная птиця, позбавлена своїх дітей,
Так і я у вітцівській моїй
Палаті ся в сліз струю розпливу
І пред кождим жалібний свій плач заведу!
О Гадеса доме і Персефони,
О Герме підземних і вічная Мста,
І ви, чеснії богині ерінії, ви,
Котрих погляд убійців невинності гонить,
Прибудьте, мстіть зраду й чужоложний гріх,
Прибудьте, смерть мойого батька мстіть,
Мстіть горе і струї сліз моїх,
І брата ми милого пришліть!
Бо самій вже довше несила знести
Того горя, що гне мя к землі!
При кінці співу Електри входить на орхестру хор, зложений з дівиць мікенських, і стає по обох сторонах Тімели.
Перша строфа
Хор
О Електро, посестро, дитя
Горісної матері, пощо всегда
Розпливаєшся в невсихаючих сльозах
За Агамемноном, що в минулих часах
З рук підступної матері твоєї
Безбожним ділом згиб, зрадов страшною?
Простіть ми, боги, сього гріха,
Но нехай згине, хто те зділав!
Електра
О шляхетних вітців чесний роде,
Прийшли-сьте потішить мій жаль –
Я те знаю, моє серце те зна!
Но покиньте мя, і ввік нехай не одходить
Від мого сердя тяжка печаль,
Ні плач по смерті вітця!
Но ели раді-сьте мні яку ласку зділать,
О, то прошу вас, дайте самій мні остать.
Свому горю сльозами пільги додать!
Перша антистрофа
Хор
Но із Гадесу бездни на білий світ
Його вирвать у тебе способу ніт,
Плач ти молитва, що ж ти поможе?
Но через плач сей збитний тонеш
З малого горя в нескінченний біль!
Пощо ж в горе, з котрого нич спасти не може,
Тобі ся кидать самій,
Пощо ж власной ся згуби причинов стаєш?
Електра
Безбожний, хто про жальну загубу
Родичів своїх забуде!
Но мні лиш сей пташки зойк любий,
Що Ітіса свого, Ітіса плаче й вовік плакать буде.
Зойк тої пташки, вісниці весни!
Ох, богиня для мене ти,
Горісна Ніобо,
Що вічно плачеш і ллєш вічні сльози.
Замкнена в каміннім гробі!
Втора строфа
Хор
Не на тебе саму брем’я горя вложила,
О сестро, вічна судьба!
Но сама його часть ти так велику займила,
Що ніхто з твоїх рідних з.тобов ся не зрівня.
Ні Хрізотеміс ні Іфіанасса-сестра,
Ні той, що горя не знає,
Щаслив в чужині жиє,
Котрого Мікени земля святая
Славою вкрита жде,
Щоб повітать го, сли прийде
В град храмів Зея святих,
Яко наслідника предків знатних, –
Ні, Орест, кажу певно, тільки сліз не ллє!
Електра
Його-то, його безустанно я,
Нещасна, в сльозах вижидаю,
Заміжжя, ні матері розкошей не знаю,
Жизнь моя в’яне, лице порила сліз ріка,
Його лиш ждучи одного!
Но він, бачу, забув про смерть родича свого,
Забув про те горе, з котрого
Я його спасла! Бо чому ж не спішить,
Чому мя вістю зводничів манить –
Що всегда додому тужить!
Сли тужить, чому ж домов не спішить?
Втора антистрофа
Хор
Не трать відваги, сестро моя!
Ще на небі живе
Зей, що все бачить і всім влада, –
Йому здай те т-яжке горе своє!
Ненависті своей не оказуй врагам,
Но в серці її не забувай,
Месть остав вічним богам,
Свою тугу на всеуспокояючий час здай!
О, бо й Агамемнона син,
Що там, на Кріси берегах.
Серед багатих в воли нив,
Не забув про месть, ні бог, що в темнотах
Ахеронту царствує, убійцям не простив!
Електра
Но, як трість над водами, так усхла
І радість, і жизнь моя –
На силах опадаю
І сльозами послідню жизні іскру заливаю!
Ні родичі, ні друг мні щирий
Не дасть відради, ні муж милий!
Но як служниця я – короля дочка –
Услугую в домі рідного вітця,
В тую одіж одіта, жебрачу,
Столи порожні обходжу голодна, –
А вам ще дивно, що вічно заводжу і плачу?
Третя строфа
Хор
Коли повертав з війни
Коли на супружеськім ложі, де
Спочинку глядав, топір стальний
Убійчим ударом його жизні кінець зділав –
Тогда була сліз і плачу пора!
Думку зради зродила тьма,
Похіть оружжя їй в руки дала,
І, страшная, діло сповнила страшне –
Чи чоловік, чи демон се зділав?
Електра
О зо всіх чорних найчорніший дню,
О ноче, що скрила-сь учту страшну.
Де вітця мого нагодували
Смертію грізних рук дві пари,
Що разом жизнь і мою підтяли,
Що мя пхнули межи відчаяння темні почвари
Тих, о великий Олімпу боже,
Страшних мук бременем доткни,
Нехай їх серце вічна тривога тривожить,
Вічная месть палить за сей чин страшний!
Третя антистрофа
Хор
О сестро, гамуй ти слова!
Чом не зважиш, яка страшна
Нещастя бездна пред тобою?
Пощо ж сама в ню пхнути хочеш ся,
Пощо ж невгамованим гнівом
Будиш незгоди й борби грім?
Чи ж не досить до горя, котре ти доля судила,
Ти сама причинила?
Но з владітелем в зваду входить судьба запретила!
Електра
О судьба моя, нещасна судьба,
Серце ми так гнівне дала!
Но доки жизні моей, я не в силі,
Здержати в груді слова запальчиві,
Хоч знаю, що горе мні з них виплива!
Бо хто ж, о кохані, коли
Мудров радов вспомог мя в час?
Тож покиньте, покиньте мя й ви,
Бо потіхи для мене ніт, ні сліз моїх числа,
Ні плачу мому не буде кінця!
Еподос
Хор
Але я щирим кличу тя словом,
Як мати любляча: покинь
Сей плач, з горя в горе не кидайсь наново!
Електра
Но кому ж з роду горя більш судили боги!
Чи ж се слава забути за смерть батька мсти?
В чиїй тая думка вродилась душі?
Нехай згине честь моя пред людьми.
Нехай добрий ніхто
На путі жизні не стрінесь зо мнов,
Най тихий мій дух реве бурев страшнов,
Сли честі позбавлю тебе,
О мій отче, если усхне
В моїм оці сліз вічний здрой,
А в моїй груді сли змовкне завід сумний!
Бо сли мертвий в землі
Розпадесь в попіл і прах без мсти,
А убійці його сли знов
Кров’ю не відплатять за кров,
О, ніт уже встиду тогді,
Ні боязні божой на землі!
Хор
Я тут прийшла, о сестро, маючи твоє
й своє добро на цілі; но сли слово ти
Моє не в лад – твоя в тім воля, ми з тобов.
Електра
Встид мні, посестри, сли вам задля многих сліз
Я видаюсь в гніві непогамованов!
Но воля сильних мя таков зробила, тож
Ви вибачте! Бо ти ж є чесна женщина,
Котра б так не ділала, зрячи домове
Вітцівське горе незникаюче, но з кождим
Днем все ростуче, – так, як я, нещасна, зрю?
Пред всім ранить ми серце подлість матері,
Що зродила мя; дальше: в власнім домі я
Жию з убійцями вітця, вони над мнов
Владіють, і від них і кусник хліба мні,
І голод достаєсь, і недостаток враз!
А чи ти знаєш, як мя те в душі болить,
Сли зрю Айгіста, як на троні розіпресь
На батька мого троні, сли на нім узрю
Ту одіж, котору тамтой носив, або
Сли жертву ллє богам там, де його убив?
Або сли зрю зухвальство найзухвальше, те –
Убійцю батька мого в ложі батьковім
В обняттях матері безчесной – сли ся так
Назвать годить Айгістову розкішницю!
І вна, безвстидна, до убійці тулиться
І жадної ерінії ся не боїть,
Но майже з усміхом в нові гріхи бреде!
А сли прийде той день, в котрім перед часом
Підступно мні вітця, а свого мужа вбила,
Тогда приносить в жертву вівці й барани
Щомісяця богам, себто, щоб ю спасли.
А я, нещасна, зрячи те, в палаті плачу
І розпливаюся в сльозах, ридаючи
Над тою з тосков по вітці моїм; сама
Давлю свій жаль в душі, бо вже і плакать ми
Не вільно тільки, кілько забажа душа.
Бо тая відьма, страшно ласкава в словах,
Знай, вередиться й так всегда мя коренить:
«Ох, ти зміє безбожна, чи ж одній ти вмер
Отець, чи ніхто не страдає більш з людей?
Ох, смерть би тя спіткала! Най ніколи ти
Боги підземні не дадуть пільги в плачу!»
Так вна знущаєсь, но ели хто вспімне лишень,
Що вернеться Орест, тоді кричить, скажена,
Прискакуючи до мні: «Ти сього причина,
Твоя се справка, бо ти, мні укравши з рук
Ореста, десь го виправила! Але знай,
Що не мине тя заслужена кара за те!»
Так верещить, а ще й той гладкий єй коханок
Під’юджує ю, приближаючись до ней,
Ледащо те, та ганьба, той негідник, що
З бабами лиш умієсь брати до борби!
А я, Ореста ждучи все, спасителя,
Котрий скінчити має горе те, згибаю!
Бо всегда, відкладая чин, надію всю,
Що в серці крилась і що зріла-м, він убив!
Чи можна ж, о кохані, тут ще розважать,
До честі і любві хилитись; но між злими,
Конечно єсть, що й ми насякнуть мусим злим!
Хор
Скажи ж, під час, коли говориш з нами тут,
Чи дома є Айгіст, чи, може, вийшов де?
Електра
А що ти! Не гадай, що сли би він тут був,
Я б сміла вийти тут! На поле власне пішов.
Хор
Сли так, то й я сміліше пущуся з тобов
В сердечний і приязно-щирий розговор.
Електра
Нема го дома, говори що тра тобі.
Хор
Насамперед я рада б знати, що твій брат –
Чи прийде він і чом так зволіка прихід?
Електра
Обіцює, но не додержав слова ще.
Хор
Заневно, це малий якийсь готує чин.
Електра
Я ж не мідлила, від смерті го рятуючи!
Хор
Не бійсь, вітця кров в нім плине – він ще нас вспре!
Електра
Я вірю в те, без віри той я б не жила вже!
Хрізотеміс виходить із брами.
Хор
Дай спокій вже словам, бо ось сестру твою
Зрю в дверях – кров твойого власного вітця
І матері, Хрізотеміду, в руках своїх
Несучу дари, приналежні богам підземним.
Хрізотеміс
Чом знов ти, сестро, вийшовши пред браму ту,
Заводиш і голосиш, кинувши кімнату?
Чи ж довгий час еще тя не переконав,
Що дармо ся гніву дармому оддавать?
Чи ж я не знаю того, як сумною єсть
Та доля наша? Ох, если би сила мні,
Вони б пізнали скоро, як я желаю їм!
Но в горі днесь волю плисти, спустивши парус,
Не удавать, що чиню щось, й не шкодить собі,
Но рада-бим, щоби ділала так і ти!
Хоч правда, не се праве, що я виречу,
Но що осудиш ти; но сли ся й мні годить
Сказати вільне слово, то я думаю,
Що все владітелей потреба слухать нам!
Електра
О горе се, що ти, вітця дитя, о нім
Забула, а о матері лиш дбаєш волю!
Бо всіх пересторог, котрі мні тут даєш
Від ней навчилася, – не мовиш з себе сама.
Сли ні, то або ніт чувства в душі твоїй,
Або хоч єсть, то пам’яті вітця не чтиш!
Сказала-сь, власне, що если би сил тобі,
То явно бись ненависть показала к ней;
А я сли всегда тільки рада мстить вітця,
Ти не лиш мя не вспреш, но чин нівечиш мій!
Чи ж не показує се злу душу твою?
Но ти скажи мні або моїх слухай слів:
Що з того буде мні, сли плач покину сей?
Чи ж не жию? Погано, правда, но мні більш
Не треба нич. А тих гризу, що аж мертвий
Тов честю радуєсь, сли єсть там радість яка!
А ти ж словами тільки їх ненавидиш,
А в ділі ти з убійцями свого вітця.
Тож я ніколи бим не відступила того,
Тож би мя хто такими ласками хотів
Обсипать, як тебе вони! Нехай тобі
Заставлен буде стіл й достаток всяких страв,
Но моєв єдиною стравов най буде
Не оставлять оставлених! Не прагну я
Такого щастя, й ти-бись те саме зробила
Єсли-бись мала розум! Но оказуйсь всім
Не годнов батька вбитого і зрадницев!
Хор
На бога, не впадайте в гнів! Таж у словах
Обох лежить добро, если б лиш хтіла ти
З їй слів ся вчити, так само з твоїх вона!
Хрізотеміс
Я, о посестри, звикла на такі слова
Від неї й ніколи бим не була о тім
З нев річ зачала, сли-бим не була учула
Про страшне горе, що закінчить їй жалі.
Електра
Скажи ж, що так страшне, – бо сли що більше мні
Повіш, як те, – не буду довш ти опиратись.
Хрізотеміс
Я все ти скажу, що мні вчути удалось,
Хотять тя, сли не перестанеш заводить,
Послать там, де ніколи сонця луч не сяє,
І там в печері темній замкнена будеш,
Відлучена від світу, заводить сама.
Розваж же те і не зваляй на мене, сли
Яке тя горе спітче. Час ще розум мати!
Електра
Чи ж так ураджено вже поступить зо мнов?
Хрізотеміс
Якнайпевніше, скоро в дім прийде Айгіст.
Електра
Сли так, то най же якнайскорше ся вертаї
Хрізотеміс
Нещасна, що ж отсе желаєш ти собі?
Електра
Щоби прийшов, сли хоче так зробить зо мнов
Хрізотеміс
Чи ж хочеш смерть понести? Де твій розум дівсь?
Електра
Що-бим позбулась вас якнайскорше з очей!
Хрізотеміс
А теперішню жизнь за нич не маєш вже?
Електра
Ох, миле ж те життя, чудесно миле мні!
Хрізотеміс
Но було б ним, єсли-бись вміла розумно жить!
Електра
Не мні той розум, що забути велить вітця.
Хрізотеміс
Не той я мислю, но сильнішим улягать.
Електра
Ти їм ласишся, але спосіб се не мій.
Хрізотеміс
Но славна й смерть, сли лиш не з власної вини.
Електра
Сли тра, то й згину, мстячися за смерть вітця.
Хрізотеміс
Но, думаю, отець їм перебачив вже.
Електра
Ох, злий хіба похвалу дасть на ті слова!
Хрізотеміс
Ти ж не послухаєш отсей моєї ради?
Електра
Ні, певної Так не стану безрозумною!
Хрізотеміс
Затим я йду, куди мя вислано іти.
Електра
Куди ж ідеш, кому несеш ти жертви ось?
Хрізотеміс
Се мати шле мя тим почтить вітцівський гріб.
Електра
Що мовиш, гріб найбільшого її врага?
Хрізотеміс
Котра сама го вбила – те ж хтіла-сь сказать?
Електра
Хто ж ю намовив, хто їй раду ту піддав?
Хрізотеміс
Здаєсь мні, що якесь страшне видіння в сні.
Електра
О ріднії боги, тепер мні поможіть!
Хрізотеміс
Чи страх сей так відвагов грудь налляв твою?
Електра
Сли скажеш ми їй сон, я скажу ти своє.
Хрізотеміс
Но я не знаю го, лиш дещо-м чула трохи.
Електра
Скажи, що знаєш! Вже ж не раз малі слова
Зваляли сильних, а вивищали слабих.
Хрізотеміс
Єсть вість, що зріла нібито свій вторий шлюб
Із батьком нашим, що на світ вернув з могили.
І зріла, як він скіпетр взяв, котрий колись
Носив сам, а тепер Айгіст, і застромив
На ватру; з скіптра того літоросль буйна
Сей час взросла, а тінь їй ослонив цілу
Мікени землю. Те я чула від одного,
Що був при тім, як Гелієві сни свої
Вручала; більш не знаю нич, хіба лиш те,
Що ось мя із страху перед тим сном нічним
Шле, щоб переблагати жертвов тінь вітця.
Отож тя прошу й заклинаю на богів
Родових, слухай мя, не пхайсь в бездень сама:
Раз мя одіпхнеш – в горі мя шукать будеш!
Електра
Но, милая, із того, що в руках держиш,
Нехай нич гробу не скаля; бо й закон,
І боже право не велить ставляти дар
Ні лити здрій святий вітцю, походячий
З рук вражої жони. Ти се на вітер кинь
Або в пісок зарий, щоб ніколи на гріб
Вітця нич з того не дісталось; но если
Вна згине, най для ней сей дар земля хранить.
Бо, пробіг, лиш найбезвстиднішая жона
Із всіх на світі може сей безбожний дар
Дать в жертву тому, котрого вбила сама!
Бо зваж сама, чи може змерлий мило дар
Приймить від той, через котру сам смерть поніс,
Безчесно й наче враг був розсічен і щоб
Обмить їй гріх, кров власну з вістря волоссям стер!
Чи ж ти не бачиш, що вна з крові змитись рада?
Не буде сього! Сього ти не допусти!
Втни радше з своей пишної коси кінець
І з моей бідной, – дар малий, но все, що маю,
Даю, – те му жертвуй – сей волос занедбаний
І пояс мій без всякой му оздоби дай.
Проси го, на могилу клякнувши, щоб встав
Із гробу й увільнив нас сам від ворогів,
І щоб Орест його, жив повернувши, їх
Звалив й побідно їм ногов на карк вступив,
Щоб на будучість ми багатші дари му
Могли давати в жертву, як тепер даєм.
Догадуюсь я сього, що й йому в душі
Те саме, що їй шле так зловорожні сни.
Однак же, сестро, поможи мні й услужи
Собі, й мені, і наймилішому з людей,
Вітцеві нашому, що під землев живе!
Хор
Побожне слово діва та рекла, а ти,
Кохана, не надумуйсь, но їй волю чини.
Хрізотеміс
Учиню і не спротивлюсь тому, сли ся два
Згоджають, де о правду йде. Спішу до діла.
Но сли такого діла підіймаюсь, пробіг,
О сестри, заховайте в тайні річ цілу!
Бо сли б о том дізналась мати, гірка би
Була для мене та відвага і зухвалість.
(Відходить.)
Хор
Перша строфа
Єсли мій віщий
Взір ся не тьмить,
Сли в умі мудрості
Зоря блищить,
То се предвісники шле
Правда вічна й сама іде
І суд свій правий в руках несе.
І недалеке вже врем’я,
О сестро Електро, а прийде вона!
Свіжий вступає в мене дух.
Як скоро мні донісся слух
Солодкозвучний про нинішні сни.
Бо вовік не згине пам’ять колишнього владителя
Еллінів, ані не забуде мир
Про огидной і безправной його смерті свідителя,
Про стальнокутий двосічний топір.
Перша антистрофа
І вітроногих
Ериній хор
З тайників пекла,
З підземних гір
Прийде, щоб шарпать стома руками,
Щоб потоптати мідними ногами
Тих, що кров’ю й ганьбов чуже ложе вкрили!
І тяжко спаде
Правда тих слів
І на злочинців
И на їх рабів!
Бо, направду, хіба ніт вже жадной в світі ворожби,
Жадной правди не голосять ні вирочні, ані сни,
Сли те видініє ночі, як мара,
Пропаде і як улуда марна!
Еподос
О Пелопсо нещасна,
Старинная їздо,
За тебе, ох за тебе те
Прокляття на сей край прийшло!
Бо відколи посеред хвиль
Жизнь в морі закінчив Міртіль,
З човна золотого
Вглиб зіпхнен.
Відтоді дому того
До тисячних племен
Страшна загуба не мине!
Клітемнестра, окружена служницями, входить.
Клітемнестра
Знов, як звичайно, самопас собі буяєш,
Бо ніт Айгіста, що всегда держить тя в карбах.
Щоби-сь тут на дворі нам встиду не чинила;
Тепер, коли його ніт, не зважаєш вже
Й на мене; о, й не пред одним уже й не раз
Ти трубиш, що свавільно і безправно тя
Гноблю і кривджу, і тебе і твоїх всіх.
Но я не гноблю тя, а же злословлю ти,
То заєдно й від тебе чую то само.
І все мні в умі ткаєш лиш вітця й вітця,
Ніби од мене згиб! Од мене, признаюсь
До того, – бо й пощо ж од правди сь одпирать?
Но правда радше го взяла, не я сама,
То й помочі тобі належало, сли бись
Була розумна! Бо той твій оплаканий
Вітець сестру твою з геленов один богам
Зарізав в жертву, хоч нев не болів, коли
Ю плодив, так, як я, коли-м ю родила.
Но ні, скажи мні, для кого і за кого
На смерть ю жертвував? Чи для аргейців, га?
Яке ж їм право убивать моє дитя?
То ж скажеш, що для Менелая-брата ю вбив?
Но чи ж за те, що вбив ю, кари він не варт?
Чи ж і тамтой дітей своїх не мав, котрим
Було б ся більш годило гинуть, бо за їх
Вітця і матір і зібравсь був сей похід?
Чи ж Гадес радше моїми дітьми жадав
Ся наситити, ніж їй? Чи ж в каті тім,
Що звавсь вітцем, загасла всякая любов
Ко своїм дітям, а постала к братовим?
Чи ж то не був скажений і лукав отець?
Но виджу, що не в лад тобі слова мої.
Но сли б убита голос мала, мій би суд
Поперла! Тож не жалую я діла того.
А сли осудиш, що я серцем зла, а суд
Мій прав, – то ганьба вся на тебе хіба паде?
Електра
Принаймні, днесь не скажеш, що-м зачала вперед
Тобі злословить, а ти одвічала мні.
Но слибись мні позволила, я б правду всю
Тобі сказала про вітця й убиту сестру.
Клітемнестра
О, позволяю! Сли бись все так мову свою
Розпочинала, не так прикро б слухать тя!
Електра
Отсе ти скажу. Отця убила-сь, признаєш?
Яке ж від сього огидніше слово ще?
Хоч би й не важить, чи по праву він вбит, чи ні.
Но скажу ти, що не по праву, но з намови
Лукавця, з которим і дотепер жиєш,
Спитай мисливой Артеміди, за чию
Вину в Авліді утишила всі вітри?
Я й те ти скажу, бо гріх ю питать саму.
Як чула-м, раз отець мій полював в гаю
Богині; враз тут з-перед ніг зірвавсь пишний
Крапчастий олень – того тут ж він повалив
І в тім якесь зухвале слово викинув.
За те розгнівана дочка Латони вітр
Задержала в Авліді, щоб отець замість
Їй оленя дочку свою їй жертвував.
Так вна пішла на вівтар, бо не мож було
Ся рушить війську ні домів, ні в Іліон.
За те змушен він ледве по борбі в душі
Ю в жертву дав, а не для брата свойого.
А хоч би і не те, повім і так, як ти, –
Сли б се зділав для брата – чи ж за те він мав
Від тебе гинуть? А те ведля яких прав?
Бач, становлячи таке право для людей,
Щоби-сь не видала на себе згубу й смерть.
Бо сли вбивать буде-сь одно за друге – ти
Найперша мусиш впасти після права сього.
Но й те розваж, чи се лиш не вимовка пуста!
Бо ми скажи, сли ласка, для чого й тепер
Найогидніших діл ся допущаеш дальш?
Пощо живеш з тим лотром, з котрим вітця
Мойого вбилась перед тим, і діти з ним
Ще плодиш, а давніші, правні, з правого
Вітця зроджені, мов за байстрюки держиш?
Чи й те хвалити маю? Чи й тут скажеш ще,
Що тим способом мстишся за дочку свою?
О ганьба, сли так скажеш! Бо чи ж те не встид,
Йти заміж за врага для власної дочки?
Но вже не вільно навіть перестеречи
Тебе, бо зараз верещиш, що матері
Злословлю. Но за служницю твою держать
Мя скорше мож, як за дочку, бо жизнь моя
Нужденна; ох, а кілько ж горя не зазнаю
Від тебе й від ложа твого спільника!
А той же другий, що ледве уйшов рук твоїх,
Орест нещасний, сумну десь там жизнь веде.
О, много і за нього ти виниш мене,
Що го на месника ховаю; ох, но сли б
Мні сила, – знай, що давно б вже ся стало те!
І задля того голоси всім, що я зла
Або сли хоч писката і безвстидна враз.
Но хоч жию посеред так безвстидних діл,
То вір – тебе в тім взгляді я не доросту!
Хор
Бач, бухає гнівом; но чи по праву се,
О те не бачу жадного старання у ней.
Клітемнестра
Яке ж мні старання потрібне ще о тую,
Що так зухвало своїй матері блюзнить, –
І то в таких літах? Чи ж не гадаєш, що
Безі встиду вна б на всяке діло зле пустилась?
Електра
О, знай, що встидом те проймає мя цілу,
Хоч не здаєсь тобі так! Знаю я, що се
Ні своєму вікові чиню відповідно, ні
Прилично, – но твоя ко мні ненависть, жизнь
Твоя безвстидна змусять мя теж так ділать,
Бо лиш від злих людей злих діл ся мож навчить.
Клітемнестра
Виродку ти безвстидний, чи ж моя вина
І моїх слів, що гідра з тебе сталась така?
Електра
Твої се – не мої слова, бо діло ти
Ділаєш – назву діло си само найде.
Клітемнестра
На Артеміду ти клянусь, що та бута
Безкарно не уйде, най лиш верне Айгіст!
Електра
А видиш, як тя гнів уносить, хоч єсь мні
Дозволила казать, що хочу! Слухать вчись!
Клітемнестра
Чи ж клятим криком своїм й жертви ми не даш
Принести, як єм все ти висказать дала?
Електра
Жертвуй, про мене! Но язика мойого
Не обвиняй більш, бо не скажу й слова вже!
(Усувається на сторону – Клітемнестра приступає до жертовника на противній стороні сцени.)
Клітемнестра
(до одної з служниць)
То розпали ж огонь ти, що найближча мні,
Із зернят, най до бога світлого взнесу
Мольби покірні, щоб розгнав в душі моїй
Ті сонні мари. Слухай мя, владителю,
О Фойбе, слухай моїх скритих просьб! Бо не
Між другами молюсь – не мож всього сказать
Наяв, сли та близь мене єсть і слухає, –
Щоби ненависно стоустим криком вість
Дарму сей час по граді не розсіяла, –
Но й так мя вислухай, я те лишень реку:
Ті мари сонні, що-м сей ночі зріла, ти,
Владителю лікійський, сли мні добрую
Ворожать долю, виповни, а сли лиху,
Кинь радше ю на моїх ворогів і дай
Пожити мні в достатку й щасті, як доднесь,
А підступи і замисли моїх врагів,
Що сього збавить хтять мя, внівеч оберни!
І дай надальш мні дім Атрея обладать
І жить з коханими, з котрими тепер жию
Щасливо, і з дітьми, котрі ніч злого не
Желають мні, ані гризуть душу мою!
Те вислухай ласкаво, Фойбе Лікійський.
І дай нам всім так, як благаємо тебе.
І решту все, що-м замовчала у душі,
Сповни, бо бог ти, знаєш серце кождого.
А перед сином Зея що ж укриється?
Учитель через головний вхід театру входить на сцену і звертається до хору.
Учитель
Невісти краю сього, я дізнатись рад,
Чи се владителя Айгіста дім отсей?
Хор
Його се, путнику, – без похиби-сь вгадав.
Учитель
А чи згадаю, що його супруга се,
Бо з виду подобає на владительку.
Хор
Доразу сь угадав – она се й справді є.
Учитель
(вступає на сцену і зближається до Клітемнестри)
Здорова будь, о пані! Вість веселу тобі
Й твоєму мужу від приятеля приношу.
Клітемнестра
З подяков ю прийму. Но рада бим пред всім
Дізнатись, хто з людей до мене вислав тя?
Учитель
Пан фоків, Фанотей, велику шлючи вість.
Клітемнестра
Яку, о путнику, скажи! Бо знаю, що,
Від друга йдучи, милу ми принесеш вість.
Учитель
Орест умер; коротко-м цілу вість сказав.
Електра
О горе мні нещасній! І мене вже ніт!
Клітемнестра
Що-що ти мовиш, віснику? Не слухай їй!
Учитель
Орест умер, ще раз говорю, що-м сказав.
Електра
І я з ним разом згибла! Ніт уже мене!
Клітемнестра
Ти не втручайсь до нас! Ти, путнику, скажи
Мні все по правді, яка була смерть його?
Учитель
На те мя прислано, тож всю річ скажу ти.
Прийшов він був на славні в Елладі цілій
Ігри, щоби вінець дельфійський осягнуть.
Тож, вчувши голосний герольда знак, щоби
Ставати до бігу, – те перша пальма була,
Вступив, як світлий бог, – всіх диво проняло.
А же і скорістю рівняв красі – одніс
Побіди всі і честь найбільшу, як звичай.
А як би з многих діл ти мужа сього хоч
Немногі розказать, не знаю сього й сам!
Одно лиш скажу: в борбі п’яти штук, що лиш
Обкликали судді за борбу, в кождій він
Відніс побіду і велику хвалу, як
Обкликувано раз по раз, що з Аргос рід
Свій веде, що Орест ім’я му, що він син
Агамемнона, що вічнов славов вкривсь колись;
Так діялось. Но ели котрий бог шкоду нам
Зіслати хоче, й найсильніший їй не уйде.
Отсе ж на другий день враз з всходом сонця мала
Бути гонитва возів скорих, і він знов
Вступив між многими повізниками в бій.
Один з Ахаї був, один із Спарти, два
Лібійці, зручні вельми в правленні возів;
Він із фессальськими кіньми межи ними п’ятий
Був, шостий із Айтолії з буланими,
А сьомий муж з Магнезії, із сивою
Упряжжю, осьмий став муж родом айніанин,
Дев’ятий був з Афін, богами збудованих,
Послідній з-між бойотів – десять разом всіх.
І, ставши всі, де судді призначили їм,
Метали жереб й уставляли всі так вози.
Враз звук роздавсь спижевой трубки – враз вони
Погнали кіньми і руками потрясали
Удила; і ціла площадь наповнилась
Возів тріщачим скрипом, курява взнеслась,
А всі, змішавшись разом, не щадили зовсім
Бичів, щоб перегнати другого віз і упряж,
А в здвигу тім і по хребтах і колесах
Із коней піна пирскала й гарячий віддих.
А він, держачись все аж стовпа зворотного,
О майже віссю го тикав, а, вільнячи
Вудил підручному, борізному стягав.
І спочатку всі вози гнали рівно ще;
Но враз сполохані аніанина коні
Насильно скочили при звороті, коли вже
Кінчали шостий чи там сьомий об’їзд, і
Чолом ударили о баркіанський віз;
Втогда страшне нещастя! Один другого
Розтріскував і розбивав, і цілеє
Крісейське поле вкрилось із возів трісками.
Узрівши те, афінянин проворний вбік
Звернув, вздержавсь і мимо стовпу їдучих
Погнав, насередині їх лишаючи.
Послідній їхав, коні здержуя, Орест,
Думаючи, що первий ціль осягне; но
Як вздрів, що лиш один тамтой оставсь іще,
Громовим голосом над коней ухами
Закрикнув і погнав, аж ся зрівняв з тамтим.
І гнали так, то раз один, то другий знов,
Випереджая другого о півк’оня.
І вже безпечно майже всі круги гонитв
Об’їхав той нещасний ціло, но нараз,
Занадто попустивши лівого вудила
На скруті, і не спостерігсь, як о кінець
Стовпа зап’яв, – здрухнулась вісь на кусники,
Він впав із воза і запутався в ремінь
Вудил, – а скоро впав, розпирслись коні його
Геть по площаді. А народ, узрівши те,
Аж зойкнув з болю весь за пишним молодцем,
Що, так вславившись, так згибає горісно,
То по землі товчесь, то головов на діл,
Під небо ноги взносить, кіньми волочен.
І ледве другі коні здержали й його,
Скривавленого, видобули так, що із
Знайомих ніхто б не пізнав краси його.
І, сей час го спаливши, мужі з Фокії
Несуть в маленькій урні попіл із його
Так пишного і немалого тіла, щоб
Спочив в могилі і в отечеській землі.
Така-то вість моя, жалібна вже в словах,
Але для тих, що-сьмо те зріли, найбільше
Нещастя з всіх, які лиш зріли-сьмо коли.
Хор
О горе-горе! Ось цілий князів тих рід,
Так давній, з коренем, як бачу, знищен вже!
Клітемнестра
О боже, що мні? Чи ж щасливим те назву,
Чи горісним, хоч корисним? Ох, смутно ж бо
Жизнь власну власним своїм горем рятувать!
Учитель
Чом так смутить тя, пані, тая вість моя?
Клітемнестра
Бо тяжко родить, а, хоч і зневажена,
Не виречеться мати ніколи дітей!
Учитель
Тож ми, як бачу, дармо тут прийшли до вас.
Клітемнестра
Зовсім не дармо. Чи ж дармим ти те назвеш,
Сли-сь ми приніс вість певну про смерть того, що,
З утроби моей зроджен, одіпхнув мою
Старанність і опіку, і, немов біглець,
Уйшов, і більш мя зріть не хтів; но грізною
Марою мні стояла пред очима смерть,
Так що ні днем ні ніччю мя солодкий сон
Не бравсь, але ми кожда хвиля, як смертна
Мара спливала і очікування мсти.
Тепер же днесь я вільна від тривоги вже
Пред ним і тою; бо вна найбільшов була
Мні в домі казню, ссучи ми з самого серця
Найщиршу кров! Тепер свобідно житиму,
Тепера грізьби єй для мене – дим марний!
Електра
О горе мні нещасній! Час тепер ридать,
Оресте, над нещастям твоїм, сли ще й так
Ругається ти мать твоя! Де ж правда тут?
Клітемнестра
Тобі ще ніт їй, він вже часть свою дістав!
Електра
О, слухай, Немезіс, як вна руга мертвих!
Клітемнестра
Вна вислухала і сповнила вже, як тра.
Електра
Ругайсь, бо власне сильна і щаслива єсь.
Клітемнестра
Ти, певно, ми з Орестом одбереш те все!
Електра
Нам все одібрано, не нам тобі все брать.
Клітемнестра
Вдячніша бим ти ще була, о путнику,
Сли б вість твоя змогла заткать їй рот крикливий!
Учитель
Затим я йду, сповнивши все, що-м мав сповнить.
Клітемнестра
Зовсім ні! Чи ж то гідне би було мене
І друга, що тя ту прислав, аби-сь ішов?
Ходи в палату, ю остав тут надворі,
Нехай заводить, кілько хоче, й наріка!
Клітемнестра, учитель і служниці одходять в палату.
Електра
Чи ж вам здаєсь, що хоч одну сльозу жалю
Пролила та потвора, чи заплакала
За сином, що так горісно отсе погиб?
Ні, засміялась і пішла! О горе мні,
Оресте милий, – смерть твоя і мій кінець!
Ох, бо забрав ти всякую душі моей
Надію, сли яка ще оживляла ю,
Же ти прийдеш жив і помстиш вітцеву смерть
І моє горе! Днесь кого ж ся сподівать?
Ох, бо сама я, ще й тебе позбавлена
І батька! І служить мні випадає знов,
Служить тим в світі найбільшим моїм врагам,
Катам вітця! За що ж такая доля мні?
Ох ні, ніколи дім сей не прийме мене, –
Но тут пред брамов кинуся, нехай зісхне,
Нехай пропаде жизнь моя посеред мук!
Ачень, хто з жителів палати сей завре
Гнівом і мя доб’є, бо розкішшю мні смерть,
А жизнь то горе – пощо ж, пощо мні го дальш?
Хор
Перша строфа
О, де ж ви, Зея громи, де,
О, де ти, Світло золоте?
Єсли ви те зрите,
Чому ж свою силу таїте?
Де гнів ваш, де право святе?
Електра
О, о! Моя доле!
Хор
Не плач, посестро, не плач!
Електра
О горе мні, горе!
Хор
О, бач,
Щоби-сь в розпуку не попала!
Електра
Ох, що ж я тобі зділала,
Що так душу ми рвеш?
Хор
Як?
Електра
Чи ж надії мні додаєш
На тих, що явно в гріб вступили,
На тих, що з Лети вже води напились,
Щоб поругатись надо мнов в гіркій сій хвилі?
Хор
Перша антистрофа
О, знаю я Амфіарея судьбу,
Владителя, що через жону
Підкуплену і через присягу страшну
Позбавлен жизні і світла тут,
А тепер в підземнім краї.
Електра
О, о, нещасна я!
Хор
(кінчить)
Немов живий, влада.
Електра
О, тяжке горе моє!
Хор
Ей, горе, бо з вини своей…
Електра
(кінчить)
Загибла і кару страшну
Понесла за вину своюі
Хор
Так!
Електра
О, знаю се, знаю! Но ю
Бог збавив через поміч свою,
А я нікого, нікого не маю,
А той, що був, вовік пропав в підземнім краї!
Хор
Втора строфа
Ох, більше над всіх горе горе твоє!
Електра
Ох, те мні говориш щоніч, щодень,
Безчисленна страданій сила
Страшних, що мя обременила!
Хор
Знаєм ми твоє горе!
Електра
Ох, не зводи мене,
Коли нема…
Хор
Кого, моя зоре?
Електра
Ні в цілім роді, ні в домі вітня
Надії, підпори!
Хор
Втора антистрофа
Все живе згуби жде на себе.
Електра
А чи ж гадаєш, що ся так треба
Кождому, хто жиє, замотать
В повід ремінний, як нещасний?
Хор
Ох, страх про те й згадать!
Електра
Ох, чом не в землі власній,
Чом в чужині, без мене…
Хор
О, бідний, нещасний!
Електра
Загиб неоплакан від мене,
Не обмитий, не погребений?..
Хрізотеміс
(вбігає на сцену через орхестру)
Біжу сюди, наймильша, так із радості,
Повергши всю оздобу, щоб лиш скорш спішить.
І несу радість і закінчення нещасть,
Котрі доселі витискали ти сльози!
Електра
Де ж ти найшла відраду на мій біль тяжкий,
Котрого жаден лік не злагодить уже?
Хрізотеміс
Орест вернув до нас, учуй од мене се
На власні уші а так певно, як я ту!
Електра
Чи ти сказилась, нещаслива, і при так
Страшнім нещасті моїм й своїм ся смієш?
Хрізотеміс
На рідних ти богів кленусь, те не сваволя
Моя, но він прийшов і, певно, близький нас!
Електра
О горе, від кого ж почула ти ту вість,
Що так надміру віриш їй звідничим словам?
Хрізотеміс
Сама від себе, ні від кого, бо я знак
Виразний зріла і поняла правду всю
Електра
Який ж, нещасна, зріла-сь знак? І що тебе
Таким неуліченим жаром розпалило?
Хрізотеміс
На бога, слухай, а як вчуєш все, тогда
Скажи, чи маю розум, чи-м сказилася?
Електра
Кажи, сли розкіш ти така в говоренні.
Хрізотеміс
І ось ти скажу все, що-м виділа сама.
Коли-м прийшла ід давній батьковій могилі,
Зрю, як з вершка могили свіжим здроєм ще
Спливає молоко, а увінчена вкруг
Вітця могила цвітів, які суть, вінцем.
Узрівши те, я здивувалась й озираюсь,
Чи ся впоближу не покаже муж який,
Но зрячи, що ціле те місце пусте зовсім,
Зближаюсь ко могилі – втім зрю на краю
Могили свіжовтятий кучер волосся.
І скоро-м взріла го, нещасна, сей час щось
Ми тьохнуло в душі, що се ознаку зрю
Наймильшого з людей, Ореста, братика.
І, взявши в руки ю, не з болю, но з розкоші
Сліз здроєм заливаюсь, і заходжусь плачем,
І так тепер, як і тогда, я вірю певно
І знаю, що від нього дар сей дорогий.
Кому ж бо більше пристоїть те, як нам обом?
А я те не зділала, знаю те сама,
Ані теж ти, бо як же? Таж і до богів
Ти без плачу невільно з тих палат піти!
Ні мати прецінь те ділать не любить, ні
Такий би дар йому занесла; но його,
Ореста, се, напевно, чесний дар вітцю.
Не бійсь про те, кохана! Таже тим самим
Не все той сам бог помага! На нас вперед
Гнівний був і грізний, но, може, ся відднесь
І нам зачне ряд золотих, щасливих днів.
Електра
О горе, безрозумна! Жаль ми тя давно!
Хрізотеміс
Що ж се? Чи не щасливу ти приношу вість?
Електра
Не знаєш, де ти, ані де ти мисль літа.
Хрізотеміс
Як же ж не маю знати те, що-м виділа?
Електра
Но він умер, нещасна! Він не збавить нас,
На нього вже не оглядатись нам, він згиб!
Хрізотеміс
О горе мні! Хто ж, хто се ознаймив тобі?
Електра
Той, що там був і видів страшну смерть його.
Хрізотеміс
А де ж він єсть – дрижу ціла, і кров ми стине!
Електра
В палаті, милий матері і нестрашний.
Хрізотеміс
О горе! Але хто ж з людей вітцівський гріб
В ті щедрі дари так хорошо пристроїв?
Електра
Я думаю, що хтось зложив ті дари там
Во пам’ять змерлого Ореста, не вітця.
Хрізотеміс
О бідний брате! А я так утішно з тов
Спішила вістю, а не знала-м, над яков
Ми згуби безднов! А тепер, коли уже
Здавалось, що минуло давнє горе, тут
Ще до старого і нове нас спотика!
Електра
Такая доля наша; но ели послухаєш
Мене, позбудемось нараз усіх нещасть.
Хрізотеміс
Чи ж зможеш мертвих воскресити ти коли?
Електра
Не те я кажу, та ж ще розум мні не згиб.
Хрізотеміс
Що ж ми велиш – в чім би-м могла ти помочи?
Електра
Щоби-сь одважилась зділать, що ти велю.
Хрізотеміс
Сли те лиш, що поможе, – якнайохотніш!
Електра
Предвсім знай, що без труду нич ся не удасть.
Хрізотеміс
Те знаю і всіх сил до справи сей доложу.
Електра
Послухай же, що я задумала ділать.
Сама ти знаєш, що ніт помочі дружной
Нам жадной, бо їх Гадес всіх забрав і нас
Осиротив – самі по них остались ми.
Ще доким чула, що мні жив брат і здоров,
Я сподівалась, що прийде колись, яко
Вітцівський смерті месник; но тепер, коли
Вже ніт його, на тебе поглядаю я.
Щоб враз зо мнов, сестрою, ти одважилась
Убить Айгіста, кров’ю батька нашого
Сплямленого; ніт тайни мні перед тобов.
Бо доки ж остаєш бездільна, що живить
Надію в тобі? Котрій лиш нарікають,
Позбавленій вітцівських і предківських добр,
Котрій лиш плакать незамужній, в тім уже
Віці жіночім без розкошей Гімену?
Но і не надійсь, щоб поліпшилась коли
Твоя судьба; бо ще не стратив розуму
Айгіст, щоб роду твому або мому дав
Розплодитись на явную погибель собі.
Но ели за моев радою прийдеш – предвсім
Заслужиш ласку змерлого вітця і враз
Теж брата, которого криє темний гріб.
Потім зваж, що ти вольнов зродилась, то ж ся
Діждеш в будуще і замужжя гідного;
Бо кождий ко найліпшим взір взносити рад.
А чи ж не зриш, якую славу і собі
И мені з’єднаєш, сли послухаєш мене?
Бо хто з граждан або з чужих узрівши нас,
Похвалами такими нас не зустріне:
«Погляньте, други, на ті сестри дві, що дім
Вітцівський врятували і з потужними
Врагами бій точили, гордячи життям;
Їм всяка приналежиться любов і честь,
І в зборах їх нарід весь чтить повинен за
Одвагу їх!» Так всякий чоловік буде
О нас ся відзивати за життя і як
Помрем, на славі ніколи не збуде нам.
Тож слухай мя, кохана, й труду підіймись
Для брата й батька – визволь мя з поневірки
Й себе рятуй, те розважаючи, що встид
Жить в ганьбі тим, котрих уже достойний рід!
Хор
В таких ділах розважувать немало тра
І тому, хто говорить, і хто слухає.
Хрізотеміс
Ще нім-би те була рекла, о сестро, сли б
Не була розуму зреклась, була би ся
Устерегла від сього так, як не встереглась.
Куди ж ти зриш, що ся в зухвалість тую, мов
В оружжя, зброїш і мене на поміч звеш?
Чи ж ти не зриш, що ти невіста, а не муж,
Чи ж ворогів ти зможеш своєю руков?
Їх щастя день за днем росте і розцвіта,
А наше никне і нанівеч сходить все.
А хто ж, такого мужа хтячи в сіть вловить,
Уйде без шкоди і біди його сітям?
Гляди, щоб через діло зле ще гіршого
Собі сьмо не зробили, сли б хто те почув!
Бо слава красна нас не збавить ані нам
Нич не поможе, сли прийде нам загибать.
Бо не єсть смерть найгірша, но те, сли хто б рад
Умерти, а не може й смерті осягнуть.
То ж, молю тя, ним погрузиш в загуби тонь
Себе й мене, ним викорениш весь наш рід,
Вздерж гнів свій! А те, що-сь сказала, я в душі
Замкну й забуду замір твій і ті слова,
Но ти вже раз прийди до розуму й розваж,
Що, сли сь безсильна, против сильних ся не рви!
Хор
Послухай їй, бо ніт добра ціннішого
Людям, як розум і осторожная розвага.
Електра
Нич несподіваного сь не рекла – те мож
Було гадать і зразу, що відкинеш се.
Но мні самій те діло випада зділать,
Бо не закину сього наміренія.
Хрізотеміс
Ох!
Чому ж ти так не думала, коли отець
Наш гиб, була би-сь закінчила все нараз!
Електра
Хоч була думка, та не було волі ще.
Хрізотеміс
Старайся ж, щоб весь вік таку єсь мала волю.
Електра
Не хоч ділать, та лацно ти мя поучать.
Хрізотеміс
Хто почина зле, тому належить і злий кінець.
Електра
Блажен твій розум сей, але проклят твій страх.
Хрізотеміс
Змушена буду слухать, як го похвалиш.
Електра
О, сього ти не вчуєш, певно, з моїх уст.
Хрізотеміс
Будучність довга вкаже, чи се правда все.
Електра
Іди ж, коли мні помочі від тебе ніт!
Хрізотеміс
А власне єсть, але пізнання в тебе ніт.
Електра
Бігай, все матері те своїй розповідж!
Хрізотеміс
Такой ненависті у мене к тобі ніт.
Електра
Пізнай, принаймні, як гордити мушу тобов!
Хрізотеміс
За що ж гордиш, сли так стараюсь о тобі я?
Електра
То чи ж за твоєв правдов поступать мені?
Хрізотеміс
Сли мудру раду даш, ми за тобов підем.
Електра
Ох, страх – так гарно мовиш, в ділах блудиш такі
Хрізотеміс
Рекла єсь правду, – власне, то нестаток твій!
Електра
Що ж, чи гадаєш, що не праве слово моє?
Хрізотеміс
Але часом і правда шкоду нам несе.
Електра
Не хочу я такому праву слідувать.
Хрізотеміс
Сли те зділаєш, ще мене хвалить будеш.
Електра
Зділаю певно й не стривожусь так, як ти.
Хрізотеміс
Чи певно се? Не зміниш своїх замірів?
Електра
Від злої зміни гіршого нічо нема.
Хрізотеміс
Не понимаєш, бачу, жадне з моїх слів.
Електра
Пощо ж, коли давно рішився вже мій дух?
Хрізотеміс
Піду затим; бо ані ти не склонишся
Мої слова хвалить, ні я твої діла.
Електра
Іди, ніколи на твою не вступлю путь,
Хоч бись бажала; не узриш мя за собов,
Бо те нерозум – нерозумним слідувать.
Хрізотеміс
Га, сли ти те розумним видаєсь, то будь
Розумна, но коли попадеш в горя глиб,
Вспомнеш тогди ти нерозумні слова мої!
(Відходить.)
Хор
Перша строфа
О, чом же на змисльнії птиці вгорі глядя,
Як о жир ся старають для тих,
Від котрих зродились, від котрих була їм поміч всегда,
І ми не ступаєм слідами їх?
Но не довго, не довго се
Без кари страшної уйде –
Вже Зей свій грім піднес,
І Феміда глядить з небес!
О голосе, що від змерлих живих сягаєш, донеси
Атрідам за гробом тим сумну ганьбу й розпуки сльози!
Перша антистрофа
Що не тільки в прах паде їх дому власть,
Но між рідними дітьми їх
Широка незгоди бездна, а вирівняння їй не дасть
Ні рідна любов, ні кара й гріх!
Бо опущена вона,
Жизнь в нужді веде сама
Електра, тонучи в сльозах
По сумній смерті вітця.
Мов соловій, квилячи, на смерть свою
не бачить, готова понести ю,
Лиш месть подвійна – душа їй! Де ж другу найти таку?
Втора строфа
Жаден шляхетний, живучи в горі,
Не хоче вкрить ганьбов ім’я своє!
Не рад тонути в непам’яті морі –
Так же і ти, дитя моє!
Сумну і слізну судьбу ти обрала,
Но против злому взносячи правди меч,
Двояка жде тя в однім слові хвала,
Же ся мудров і добров назвеш!
Втора антистрофа
Жий же, достатком ся і рукою
Вгору взнеси над врагів.
О скільки вище вни над тобою
Взносились до сих днів!
Бо, бачу, горе – судьба твоя,
Но за найбільший божий закон
В борбу стаєш ти, хоч єсь сама,
Тож тя вспоможе світлий Демон.
Орест, Пілад і їх дружина всі входять через головну браму на орхестру, один із дружини з урною в руках. Орест звертається до хору.
Орест
Чи, о невісти, праву всказано нам путь,
Чи право йдем туди, куди потреба нам?
Хор
О що ж питаєш, і куди твій путь веде?
Орест
Де мешкає Айгіст, допитуюсь давно.
Хор
Так, право йдеш, – похвали варт, хто справив тя.
Орест
Котра ж з вас вість занесе в дім, що ми отсе
Прийшли, – приходу нашого тут, певно, ждуть?
Хор
(показує Електру)
Ота найближча їм, – вона занесе вість.
Орест
(вступає на сцену і зближається до Електри)
Іди, невісто, й донеси, що з Фокії
Допитується о Айгіста мужів кілька.
Електра
Ох, я нещасна, – чи ви не несете явний
Знак, що правдива вість, котору чули-сьмо?
Орест
Не знаю вісті твоей, но мене старець
Строфій шле, про Ореста шлючи важну вість.
Електра
Яку, скажи, – ох як дрижу з тривоги вся!..
Орест
Отсі останки з нього в урні тій малій
Приносячи, як зриш, велику вість несем.
Електра
О горе мні! Ось бачу пред собою все!
Виразний біль мій – явний долі злой удар!
Орест
Сли плачеш над Ореста сумнов кончинов,
То знай, та урна криє останки тіла його.
Електра
Ох, дай мні, на богів тя заклинаю, дай
До рук той збан, коли його в нім прах лежить,
Щоби-м плач завела і над собов сама,
Й над ним, і над цілого роду горем тяжким!
Орест
Подайте їй, хто не будь вна, – бо, певно, о те
Не просить в неприязній цілі, но якась
То з його другів або кровних бути мусить.
Електра
(бере урну до рук)
О пам’ятко наймильшого з людей мені,
Єдина рештко із Ореста жизні, як же
Тя не таким вітаю, яким єсь одійшов!
Тепер бо никлого тя держу в руках,
А з дому-м в цвіті жизні виправила тя!
Ох, чом же вперед з світом не розсталась я,
Ним єм тя вислала в чужий, далекий край
Й від смерті спасла, власнов викравши руков?
Щоб, радше згибши в день той, був і ти поліг
У тій землі, що криє батька твого прах!
Тепер же в чужині, далеко від родини,
Уйшовши горя, згиб-єсь, розлучен з сестров!
Ні своїми руками я, нещасна, тя
Не вмила, ні убрала, ані з жару прах,
Твій вибрала, як звичай, – бідне брем’я тиі
Но погребен чужов руков, нещасний, в тій
Маленькій чарі, попелу гірсть, ти вертаєш!
Пожалься, боже, старань моїх давніх всіх
Дармих, котрі понесла коло тебе я
В солодкім труді! Бо ніколи матері
Не був ти мильший, ні нікому з домових,
Як мні, но я сама пістунков ти була,
Я все коханим братчиком взивала тя!
Тепер все щезло в один раз твоєю смертю,
Бо все, як вітр, з собов в ничтожність ти забрав.
Отця ніт, ти погиб, з тобов і я пропала –
Враги сміються, а казиться з радості
Там потвір-мати, пред котров ти тайно мні
Слав вісті часто, що повернеш, що прийдеш,
Щоб мститись! Но позаздростив нам сього, бачу,
Демон неситий мій і твій, що так ми тя
Прислав, – замість коханого лиця лиш гірсть
Малую попелу і тінь без всяких сил!
О горе, горенько моє,
О виде жальний, о братня душе!
O-o! O-o!
Нещасная моя судьбо,
Нещаснеє моє життя!
Ох, милий мій, яку ж ти згубу мні приніс
Тим поворотом – вбило-сь мя, о серденько
Братнє! То ж мя прийми тепер в свій дім тісний!
До праху прах, щоби-м з тобов ділила гріб
Відднесь, як єм доднесь судьбу й сльози з тобов
Ділила рівно! Ох, благаю тя й тепер
Ти не лишай мя, в гріб зступаючи сумний,
Бо смерть лиш збавить мя від горя і від сліз!
Хор
Смертельний був отець твій, сестро, – о розваж
Смертельний був Орест; то ж не впадай в печаль –
Таж всім предстоїть те самеє: умирать!
Орест
Ох, що ж їй скажу? Де ж мя занесе ріка
Чувства в душі возбранна? Довш не здержуся!
Електра
Що доляга тобі, що слово те значить?
Орест
Чи се твій славний вид, чи се Електру зрю?
Електра
Се мій вид, сей нужденний і жебрачий вид.
Орест
Ох, хто ж не змилуесь над горем так страшним?
Електра
Пощо, чужинче, так жалієш надо мнов?
Орест
О тіло, винищене так безмежнов ганьбов!
Електра
Чи ти над іннов так жалієш, чи надо мнов?
Орест
Нещасна жизнь твоя, без мужа, в горі такім!
Електра
Чому, чужинче, вдивлюючись в мене, плачеш?
Орест
Ох, як же я не знав свого горя глибини!
Електра
А по якім же з моїх слів ти ю пізнав?
Орест
Лиш з виду многих твоїх знесених страждань.
Електра
О, мало лиш ще видиш ти з моїх нещасть!
Орест
А чи ж страшніші можна ще узріть від тих?
Електра
Отсе жить примушена я з убійцями.
Орест
А з чиїми? Відкіля горе ти ще й те?
Електра
З убійцями вітця. Й служити мушу їм!
Орест
А хто ж з людей примус такий на тя кладе?
Електра
Звесь матір’ю, но неподобна їй в нічім.
Орест
Чом се? Чи через гріх, чи же тя так казнить?
Електра
Через гріх, і казнь, і через всякий злий примір.
Орест
І ніт же тя кому оборонить від ней?
Електра
Ніт, був один – ти попіл з нього ми приніс!
Орест
Нещасна, жаль душу ми рве, як зрю тебе!
Електра
Ох, ти один з людей пожалував мене!
Орест
Бо сам-один прийшов я з жалем горя твого.
Електра
Чи ти?.. Ні, кровним нашим жадним ти не єсь.
Орест
Я б ти сказав, коб нас лиш ті не зрадили.
(Показує хор.)
Електра
Не бійсь їх, се найщирші серця з всіх мені.
Орест
Відстав ту урну, зараз все ти розповім.
Електра
Ох, сього, молю тя, сього ми не чини!
Орест
Чини, що кажу, певно, не пожалуєш.
Електра
Клячу перед тобов, не забирай ми го!
Орест
Ні, не дозволю!
Електра
Ох недоле, кілько ж я
За тебе, брате, терплю! Й гріб твій ми беруть!
Орест
Кинь ті слова, бо неправдивий плач такий.
Електра
Чи ж звесь неправдов плакать брата змерлого?
Орест
Слова такі до твоїх уст ся не годять.
Електра
Чи ж так негідна я умерлого уже?
Орест
Ти всього гідна, но не се тобі ділать.
Електра
Сли ж труп Ореста держу тут в своїх руках?
Орест
Ніт, не Ореста, се була удана вість.
Електра
А де ж його, нещасного, гробниця, де?
Орест
Ніт їй – живому жадної гробниці не тра.
Електра
Що мовиш, що?
Орест
Неправди ніт в моїх словах.
Електра
Чи ж він живий?
Орест
Сли в моїм тілі є життя.
Електра
Чи ж ти ним єсь?
Орест
Поглянь на перстень сей, котрий
Я ношу по вітці, й переконайсь, чи так.
Електра
О наймиліший дню!
Орест
Так, наймиліший нам!
Електра
О брате мій, се ти?
Орест
Вже других не питай!
Електра
Тебе ж держу в руках?
Орест
І задержиш вовік.
Електра
О милії посестри, о гражданки, ось
Орест мій, що вмер штучно, а тепер назад
Встав штучно і живий стоїть передо мнов!
Хор
І ми зрим, сестро, і по тількім горі сліз
Утіхи здержати не можем із очей.
Електра
Перша строфа
О брате мій,
Наймильший з людей всього світу мені!
Ти ж несподівано прийшов,
Ти повернув, ох, ти найшов
Мене, котрої з таков
Ожидав-єсь тугов!
Орест
Я тут, но ти в мовчанні жди ще кілька хвиль.
Електра
Чого ж мні треба еще?
Орест
Мовчати треба, щоб нас з дому хто не вчув.
Електра
Но ні, як Артеміс жиє,
Вічно дівича, я
Не задрожу,
Не улякнуся
Тих невіст, котрі криє палата та!
Орест
Не забувай, що і невістами часом
Кривавий Арес овладає, – ти те знаєш.
Електра
Ох, рани страшной ти діткнув,
Незліченой, незабутной,
На котру одвіку
Хорує наш рід славутний!.
Орест
О, й те я знаю, но коли час вимага,
Тра бачить лиш на діло, що нам предстоїть.
Електра
Перша антистрофа
Час сей цілий,
Сей час упливаючий, ведля права мій!
Мені він належить за горе,
Котре несла я до сей пори, –
То ж устам годі вздержатись,
Годі глас вільний не слати!
Орест
Я й з тим згоджаюсь, но нам певності тут тра.
Електра
Як же осягнем ю?
Орест
Коли не час до того, встримай слів навал.
Електра
Хто ж, коли ти з’явивсь,
Здужає, щоб голос його
У мовчанні повивсь?
Чи ж не узріла назад тя я,
Коли вже була згибла вся надія моя?
Орест
Узріла-сь мя, коли дозволили боги.
Електра
Ще більшу сь мні радість сказав,
Як попередню, – що тя прислав
Біг в сей дім і воля свята!
Ох, бо тепер аж знаю я,
Що божа воля сповниться!
Орест
Тож я б не рад утіхи твоей гамувать,
Но боюсь, щоб занадто сь їй не улягла.
Електра
Еподос
О ти, що по довгім часі
Завітав-єсь, коханий, в обняття мої,
Видівши тяжкі страждання мої…
Орест
Що мні ділать?
Електра
Не позбавляй мене
Розкоші сей – глядіти на твоє лице!
Орест
Ох, я б ся гнівав, сли б тобі хто боронив.
Електра
Тож позволяет?
Орест
Чому ж би ні!
Електра
О посестри, я ж чую знов
Його голос, котрого-м вчуть
Не сподівалась більш… стила в мні кров,
Я дебеліла, вступивши на горя путь!
А тепер, га, маю тебе!
Ти не кинув вовік мене!
А той твій погляд, вспівчуття те
До смерті з серця мого не зійде!
Орест
Покинь надмірне множество тих своїх слів,
Не говори мні ні про материну злість,
Ні як Айгіст вітцівське нашеє добро
Марнує, розсипає й дармо розмина,
Бо би з словами й час до ділання минув.
Но, що ми в ум приходить, оповідж тепер,
Як нам вказатись чи де скритись тра, щоб тим
Приходом ми ввік притишили врагів сміх.
Сли так, то щоб лиш мати не пізнала тя
По роз’ясненім лиці, як лиш у дім прийдеш.
Но ніби над нещастям тим уданим плач,
А як поведесь нам і бог нам пощастить,
Тогді буде пора сміху і вільних втіх.
Електра
Ох, брате мій, що [тільки] забажаєш ти, усе,
[Усе] й мені єсть миле, бо та розкіш не моя,
Но ти приніс, но ти сам злив на мене ю!
Тож і в найменшім не спротивлюсь я тобі,
Хоч би мні й користь з того мала бути, бо
Не хочу сей так щасной хвилі ще мутить.
Но як же ж ти не мав-бись знати, що ділать?
Ти ж чув, що ніт Айгіста дома, лиш сама
Там мати; їй не бійся, щоб вона моє
Лице узріла, роз’яснене радістю,
Бо к ній ненависть здавна впилась ми в душу;
А як тебе-м узріла, годі ми од сліз
Утіхи вдержатись! Бо й як же вдержатись мні
Од сліз, котра м в одній тя хвилі і живим
І мертвим зріла? Ох, неслихане сь зробив!
Так, що сли б батько ми живий прийшов, то я
Не мала се за чуд, но вірила б очам.
Коли ж таким-єсь чудом тут ся появив,
Ряди сам, як ти воля, – бо сли б я сама
Була двоїм тим не уйшла б: або бим ся
Урятувала чесно, або чесно згибла.
Хор
Будь тихо, сестро, бо від входу, чую, що
Хтось йде з палати!
Електра
(удаючи смутну, до Ореста)
Йдіть же, чужестранці в дім,
Ви, що таке несете, перед чим ніхто
Дверей не замкне ні не вздержиться од сліз.
Учитель
(виходить з палати)
О, безрозумні і розваги збавлені,
Чи ж ви не бачите ні раз на жизнь свою.
Чи виплив вам весь розум, чи й не був у вас, –
Що не пред горем, но в самім нещасті ви,
Стоячи, хоч так страшно, не зрите його?
То ж ели бим в брамі тій давно не був стояв
На стражі, були б скорше ваші заміри
В тім домі, як особи і лиця; но я
Вас устеріг ще раз своєв острожністю.
Отож тепер покиньте довгії слова,
Покиньте крик сей радості незмірної
А в дім спішіть, бо зле чин зволікать серед
Таких, як тії, обстоятельств, – до діл пора!
Орест
Як там річ маєсь, чи уже готово все?
Учитель
Готово, ніхто, певно, не пізнає тя.
Орест
Доніс-єсь, бачу, що-м умер.
Учитель
Всі думають,
Що в Гадесі вже опираєш десь давно.
Орест
Чи тішаться тим? Як же тую приняли вість?
Учитель
Як все скінчиться, скажу; но так, як доселі.
Все добре йде, те навіть, що недобре само.
Електра
Що се за муж, мій брате, прошу тя, скажи.
Орест
Чи ж го не знаєш?
Електра
Ані в ум ми не прийде.
Орест
А чи ж не знаєш вже, кому сь мя до рук дала?
Електра
Кому? Коли?
Орест
А той, із которим мя в край
Фокійський виправила-сь для острожності.
Електра
Чи він се, которий один ся вірний найшов
3-між всіх, коли згиб нещасливий наш отець?
Орест
Так, він се! Но досить тепер запитань тих.
Електра
О наймильше лице, єдиний ти, що-сь спас
Атрея дім, – і ти ж вернув? Чи ж ти той сам,
Що і мене і сього від загуби спас?
О руки дорогі, о ноги вірнії,
Котрі нас врятували! Чом же по часі
Так довгім, вздрівши мя, так єсь зводив мене?
Що-сь жизні мя омало не позбавив, хоч
Наймильшу сь вість приніс мні! Ох, вітай-вітай
Ти, отче мій, бо мні здаєсь, що зрю вітця!
Вітай і знай, що-м з всіх людей найбільш тебе
Ненавиділа і любила в день один!
Учитель
Досить мні сього; бо що сталось сред тих слів,
Дізнаєшся, Електро, бо часу відднесь
Досить буде – день не один ще й ніч буде.
(До Ореста і Пілада.)
А вам, що тут чекаєте, говорю, що
Пора спішить; ще Клітемнестра сама тепер,
Ніт мужа дома жадного; но ели споритесь,
Глядіть, щоб не прийшлось вам з тими ся бороть
І ще з мудрішими і численнішими!
Орест
Не треба тут слів довгих, други, но ходім,
Піладе, в браму і, щоб діло удалось,
Віддаймо честь достойну статуям богів,
Що тут отечеських брам моїх стережуть.
Електра
О Фойбе, вислухай їх слів, владітелю,
І моїх слухай, которі так часто я
Взносила к тобі при убогих жертвах! Так
Тя прошу і тепер, Лікейський боже, як
Мні сила, на колінах я благаю тя –
Сповни людей тих намірення, покажи
Заплату тим безбожним, най пізнають, як
Боги карають гріх і переступства всі!
Електра, учитель, Орест, Пілад і дружина відходять в палату.
Хор
Перша строфа
Глядіть, куди спішить
Нездержаний Арес, кров’ю дишучий!
Отсе вовнутр дому пішли
Месниці, огидне переступство женучи!
Тож не довго, не довго вже ждать
Світла думам, котрі родить душа моя!
Перша антистрофа
Бо, від підземних прислан,
Хижоногий месник в дім поспішив.
В заможну, давню палату отця,
А меч острий криваве світло розлив,
А Маї син, Гермес, в тьму його кроки скрив
І веде го без проволоки до кінця!
Електра
(вбігає на сцену)
О милії посестри, мужі скоро все
Скінчать, лиш ждіть, а тихо-тихо ждіть кінця.
Хор
Га, що ж? Тепер що чинять? Де суть?
Електра
Урну вна
До гробу в цвіти строїть, вни стоять з боків.
Хор
А ти ж чого тут вибігла?
Електра
Щоб пильнувать,
Щоб ненадійно нас Айгіст не заскочив.
Голос Клітемнестри знутрі:
О горе мні!
О доме мій,
Помічників ніт, а убійців повен весь!
Електра
Га, хтось кричить! Чи чуєте, коханії?
Хор
Чула-м, нещасна; дріж іде
По мні, коли все чую те!
Голос Клітемнестри
О, я нещасна! Ох, де ж ти, Айгісте, де?
Електра
Бач, знов хтось зойкнув.
Клітемнестра
(в палаті)
О-ох, сину, сину мій,
Помилуй матір!
Електра
Га, а милувала ти
Його, а милувала-сь вбитого отця?
Хор
Втора строфа
О граде нещасний, о
Утиснений роде, днесь
Падає засуд над тобов,
У свою згубу ти падеш!
Клітемнестра
Ох, трафлена-м!
Електра
Трафляй, сли можеш, іще раз!
Клітемнестра
Ох, вторий раз!
Електра
Га, коб так і Айгіст поліг!
Хор
Сповняються клятви, вре
Гріб мертвим життям!
А здроєм кров пливе
За убійство із тіл живих
Під ножами давно мертвих!
Орест, Пілад і дружина виходять із палати.
А отсе ж і вони – убійча рука
Зфарбована кров’ю, а я
На то нич не можу закинути!
Електра
Оресте, як там?
Орест
В домі все хорошо, сли
Аполлон правду проповів мні.
Електра
Чи ж вмерла вже
Нещасна?
Орест
Більш не потребуєш ся бояти,
Щоб мати власна шарпать мала честь твою!
Хор
Втора антистрофа
Дайте спокій, отсе
Айгіст у браму йде.
Електра
О милі, чи не вступитесь?
Орест
Де ж ви зрите
Його?
Електра
Отсе від передмістя, утішний, йде.
Хор
Спішіть якнайскорш, спішіть
І задню браму замкніть,
Щоби-сьте, добре зачавши те,
Добре й скінчили діло ціле!
Орест
Не бійсь, закінчим.
Електра
Скорше, скорше, о, спіши!
Орест
Спішу вже!
Всі, кромі Електри, відходять в палату.
Електра
Решта же на моїй голові.
Хор
Я раджу ти, лагідних кілька слів
Скажи му, а щоби не вздрів,
Коли і відки спаде на нього
Меч справедливості бога!
Айгіст
(входить через орхестру, до хору)
Котра з вас зна, де ті, що з Фокії прийшли,
Як кажуть, з вістю, що Орест жизнь закінчив
В нещасній возовій гонитві? Вас питаю я
Й тебе, що-сь перед тим така зухвала все
Була, – бо ти найбільш те мусиш чувствувать,
То ж і найліпше те ми зможеш розказать.
Електра
О, зможу, чом же ні? Хіба ж чужов би мала
Мні бути моїх наймильших судьба страшна?
Айгіст
Де ж ті, що ознаймили те, скажи мені?
Електра
В палаті, бо ж гостинна господиня їх!
Айгіст
Чи ж зовсім певну вість донесли, що він вмер?
Електра
Ні, але й доказ єсть, не тільки вість сама.
Айгіст
Чи ж він єсть тут і мож виразно зріти го?
Електра
Єсть, хоч не дуже потішаючий се вид.
Айгіст
Але ж говориш, що аж мило, не як звикла-сь!
Електра
Нехай ти буде миле, сли те тішить тя!
Айгіст
Но-но, мовчи і брами отвори, щоб всі
Мікен граждани і аргейці зріли те,
І, сли котрий дурну надію ще живив
На нього, – видячи труп мужа сього, най
Піддасть свій карк під власть мою і не дума,
Що-м го нагнув, – но най розумно улягаї
Електра
(відчиняє браму)
Га, чиню, що-сь велів, бо й я пізнала вже
З часом, що потужнішим треба улягать.
За помочію машини, званої ексостра, висувається на сцену закрите тіло Клітемнестри; заразом виступають: Орест, Пілад і дружина їх.
Айгіст
О боже, ось желаніє моє я зрю
Доповнене!
(До Ореста і дружини.)
Здійміть заслону му з лиця,
Щоб кровний роду мого і від мене теж
Прийняв жалоби і плачу повинну часть!
Орест
Здійми ю сам, бо не моя се, но твоя
Річ жалю винного му часть зложить і сліз.
Айгіст
Га, добре мовиш, я послухаю. (До Електри.) А ти
Іди й заклич ми Клітемнестру, де не вздриш!
Орест
Вна близько тебе – не потреба кликать їй.
Айгіст
(підносить заслону)
Ох, що я бачу!
Орест
Чи ж завівся? Чи-сь ся зляк?
Айгіст
Ох, між яких же я людей попавсь, о, я
Нещасний!
Орест
Чи ж вперед вже-сь не пізнав, що, хоч
Живеш, між мертвими готове місце тобі?
Айгіст
Ох, пізнаю тя по сім слові! Аж тепер
Тя знаю, ти Орест, що-сь вирік до мні те!
Орест
Хоч ворожбит незгіршій, а-сь ся так милив!
Айгіст
Ох, вже по мні, нещаснім! Но позволь мні ще
Мале слівце!
Електра
На бога, нич не позволяй,
О брате, дальше мовить, ні ся толкувать!
Який ж принесе зиск такому злодію
Ще проволока, сли таки му вмерти тра?
Но вбий го скорш і кинь таким-от гробарям,
Яких він варт, – далеко де від добрих людей!
Бо те одно принесе пільгу лиш якусь
Тим давнім моїм болям і страданиям!
Орест
Рушай же скоро в дім! Бо не лиш на слова
Борба зачнесь, но о твою нужденну жизнь!
Айгіст
Пощо ж мя в дім ведеш? Чом, сли се красний чин,
Шукаєш темноти, а зараз мя не вб’єш?
Орест
Нич не кажи й рушай, бо де-сь вітця нам вбив,
Там і тобі належить жизнь свою скінчить!
Айгіст
Чи ж конче, щоб сей дім і всі минувши
Зрів горя Пелопідів, і враз будущії?
Орест
Твоє взрить певно, я ти певно кажу теї
Айгіст
Ох, не вітця ти штуков ся хвалиш отсеї
Орест
А ти задовго балакаєш, а час спішить.
Рушай же!
Айгіст
Ти вперед!
Орест
Тобі вперед рушать!
Айгіст
Чи ж щоб не втік-єм?
Орест
Щоб, як може си бажаєш,
Сам єсь не вбився; тра мні устеречи тую
Для тебе прикрість! І коби боги на всіх
Таку зіслали кару; хто закони їх
Переступати сміє, щоб той так загиб!
О, в той час, певно, б світ не мав так много злихі
(Всі відходять.)
Хор
(відходячи)
О роде Атрея, з якого ж горя глибини
Ти ледве на верх ся добув у тії дні
По так довгім часі, по трудах так страшних!
Кінець
Примітки
Вперше надруковано у кн.: «Літературна спадщина. Т. 2, Іван Франко», с. 438 – 486. Подається за автографом № 210, с. 57 – 124. На автографі зазначено: «Переложив Іван Франко року 1874. Д[рогобич]».
«Електра» – одна з перших спроб Франка в галузі художнього перекладу. Дата першої вистави цієї трагедії Софокла губиться десь між 429 і 413 рр. до н. е. Сучасні форми імен дійових осіб: Орест, Електра, Хрісофеміда, або Хрісотеміда, Клітемнестра, Егісф або Егіст, Пілад. У перекладі І. Франка є непослідовність у передачі деяких імен: грецьке Клютаймнестра – Клітемнестра; Айгістос – Айгіст.
А так скажи, же ти із Фокіїв прибув… – В оригіналі: «Так скажи, ніби ти прибув із Фокіди віл Фанотея».
…На горісних Піфійських возових іграх… – тобто на невдалих піфійських змаганнях, під час яких нібито загинув Орест, упавши з колісниці.
…О Герме підземних і вічная Мста… – В оригіналі: «О підземний Гермесе і владарко Ара»; «ара» по-грецьки означає благання і прокляття.
Ітіс – син фракійського царя Терея і Прокни (дочки афінського царя Пандіона). Терей збезчестив сестру Прокни Філомелу і відрізав їй язик. Довідавшись про це, Прокна разом із сестрою вбила Ітіса і його м’ясом нагодувала Терея. Коли Тереєві це стало відомо, він хотів зарубати сокирою обох сестер, але вони вблагали богів перетворити їх усіх на птахів. Терей став одудом, Прокна – ластівкою, а Філомела – солов’єм.
…Горісна Ніобо… – натяк на міф про Ніобу, дітей якої убили Аполлон і Артеміда за образу їхньої матері Лето. Саму Ніобу вони перетворили на скелю, яка вічно «сльозиться» – оплакує загибель своїх дітей.
Зей – сучасне – Зевс, Зевес.
…Що там на Кріси берегах… – Кріса – містечко біля Дельфів, поблизу Крісейської затоки. Хор мікенянок вважає, що Ореста поховано десь на березі Крісейської затоки, як загиблого в Дель-фах під час піфійських змагань.
О Пелопсо нещасна… – Натяк на міф про Пелопа, сина Тантала, який, змагаючись із пісейським царем Ойномаєм (чи Ено-маєм), підкупив його візничого Міртіла, пообіцявши йому половину свого царства в разі перемоги. Проте своєї обіцянки він не виконав і вбив Міртіла, який, умираючи, прокляв Пелопа і всіх його нащадків, до яких належав і Агамемнон.
Лібійці… – лівійці, тобто мешканці північної Африки (Лівії). Власні імена і назви в розповіді вихователя Ореста відмінні від сучасних їхніх форм, що наведені вище.
Баркіанський – прикметник, утворений від назви міста Барка в Кіренаїці (Північна Африка).
…На тих, що з Лети вже води напились… – тобто на тих, що померли і випили води з підземної річки забуття.
О, знаю я Амфіарея судьбу… – Жінка Амфіарая, Еріфіла, підкуплена Полінейком, що подарував їй намисто Гармонії, вмовила свого чоловіка взяти участь у поході проти Фів. Амфіарай передчував (і передчуття збулося), що він загине в цьому поході.
Тож тя вспоможе світлий Демон. – У цьому місці оригіналу йдеться про благочестя Зевса.
Артеміс – Артеміда.
Пелопіди – нащадки Пелопа.
О роде Атрея… – Атрей був сином Пелопа і батьком Агамемнона, дідом Ореста, Електри, Хрісотеміди та Іфігеяії.
Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1977 р., т. 8, с. 464 – 522.