Гомерова Одіссея
Переклад Івана Франка
Спів первий
Про мужа ми бувалого скажи,
О музо, що блукався довго, відколи
Святий град Трої знищив; многих він
Людей, міста зрів і пізнав звичаї,
Багато горя в серці утерпів
На морі: спасти він життя своє хотів
І своїх другів. Но надарма ся старає,
Бо й так нещасних спасти не здужає,
Бо вни самі нерозумом своїм згубились,
Дурні, що Гіперіона воли поїли
Блищачого, а той за теє їм
Не дав діждати тої любої години,
Щоби вернулись в край свій: всіх їх погубив!
Отож про те від першой хвилі
Скажи і нам що-небудь, о богине,
Дочко владітеля громовой сили.
Уже всі други, що лишень здужали
Уйти з війни живі, домів ся повертали,
Лишень його високая богиня
Каліпса, німфа, у себе держала
У ясних білокаменних печерах і бажала,
Щоб мужем був їй, хоч він з туги гине
За рідним краєм своїм, за родинов,
Й за Пенелопов, вірною дружинов.
Але коли по многих вже літах
Зблизився час, коли боги му призначили,
Щоби вернувсь до вітчини; і там,
У Ітаці, ще не уйшов
Тяжких пригод посеред своїх милих.
І жаль зробилося усім богам, –
Лишень Посейдонів ще гнів не охолов
На Одіссея божественного.
Але тепера Посейдон забрався
До ефіопів, що аж край землі
Жиють, послідній нарід, що розклався
Далеко й розділивсь на часті дві.
Одним від всходу сонця край дістався,
А другим відтам, де під край землі
Ховаєсь ніччю син Гіперіона.
Ті жертву принесли для Посейдона.
Принесли в жертву гекатомбу святую
Волів і чорних баранів,
А він, сидя при учті, там ся веселив.
Але всі інші боги у золотую
Палату Зевеса, вітця богів,
Зібрались. Там отець людей і несмертельних
Почав розмову, бо в душі му став
На гадці Айгістос ретельний,
Котрого вбив Орест широкославний,
Син Агамемнона: про того він
Згадав і жаль і гнів свій явний
У тих словах богам всім оповів:
«О горе, як то людський рід тепера
Жалієсь на богів: усякий лиш думає –
Від нас усяке лихо починавсь, –
А вни самі причина своїм Керамі
Так як Айгіст тепер, не з нашой волі
Із Агамемнонов жінков одруживсь,
А того ж вбив, хоч своей страшной долі
Свідомий, бо давно вже перед тим
Ми Герма, славного з стріли цільної,
Убивцю Аргоса, послали в діл:
Щоб ні його не важився убити,
Ні Клітемнестри собі пошлюбити.
Орест-бо, так казали ми, помстить
Колись Атрієнка, вітця, як підросте
І до вітчини своей затужить.
Гермес му те сказав. Але все спить
Дух, жаждов осліплений, – так і того
Серце не слухало слів бога!
Тепер нараз прийшло му все віддати,
Престол, життя і жінку пострадати».
Але му на теє відказала
Доч Афіна з оком голубим:
«О Кронієнку, наш отче, хвало
І владико всіх владик! Над ним
Справедливая судьба вказала
Непремінну правду! О, коб з ним
Так і всякого загуба злая
Іспіткала, хто таке ділає!
Але серце з жалю ми ся крає
За премудрим Одіссеєм, що
Нещасливий довго вже блукаєсь
Здалека від другів і довго
На острові морськім вже страдає.
Се острів лісистий, і його
Замешкує богиня, доч лихого
Атланта, що зна глибини цілого
Моря і держить стовпи високі,
Що небо й землю підпирають. Кароока
Дочка його Каліпса там держить
Нещасного і любими словами
Й підхлібними чарує го, щоби
Про Ітаку забув. Але цілими днями
В тузі сидить нещасний і бажає
Хоч дим уздріти з свого рідного краю, –
Бажає смерті! Чи ж ся ще й тепер
Кохане серце, отче, в твоїй груді
Не змилує? Чи ж все ти Одіссей
В широкій Трої мимо тяжких трудів
Не приносив приятной жертви при
Аргейських кораблях? О чи
Іще, о Зею, серце ся твоє
Не взрушило, чи все в нім гнів ще вре?»
Їй на те владитель хмар і грому
Відповів, отець людей й богів:
«О дочко, яке ж сказалась слово?
Як же ж я б про Одіссея забув,
Про божественного, що вище всіх
Людей стоїть розумом і богам
Безсмертним в кождий час жертви давав
Усім, що жиють в небесному дворі!
Але Посейдон-земледержець все його
Прослідує, загніваний за те.
Що збавив ока богам подібного
Кіклопа Поліфема, которого все
Найбільша була над усіх кіклопів сила.
Його Тооза-німфа породила,
Доч Форкина, котрий владіє
Там, де широке море ся чорніє.
У білокаменній печері вна злучилась
З Посейдоном. Отож за сього сина
Землетрясучий бог хоч Одіссея
Не умертвля, но блудом го по синіх,
По морських хвилях гонить. Але годі,
Тепер ми разом всі ся тут нарадьмо,
Щоб повернув до своєї господи,
І скоро те і потайком уладьмо!
А Посейдон про гнів свій теж забуде,
Бо против нас, против безсмертних всіх
Не зможе силою повстати і не буде
Ділати против нас й простить той Одіссею гріх».
На те Кронієнкові відказала
Афіна-дочка з оком голубим:
«О Кронієнку, наш отче, хвало
І владико всіх владик і сил!
Коли так усім богам щасливим
День подобавсь, щоб повернув
Одіссей премудрий до вітчини,
То сейчас тра, щоби полинув
Гермес, Арга вбійця, славний стрілець
На острів Огигію навпростець,
Щоб злотокосій німфі ознаймив
Якнайскорш раду непремінную богів:
Щоб Одіссея насихмісць пустила,
Нехай плине домів, а я піду
До Ітаки й Одіссейового сина
До діл відважних й славних запалю
І більшу му відвагу в серце вллю,
Щоби зізвав на раду він
Ахейських сідоглавих стариків
І всім про горе своє розповів,
Щоб виповів зальотникам свій дім,
Що, там зійшовшись, учти все справляють,
Волів, овець, і кіз го позбавляють.
А як те станеться, пошлю потім
До Спарти го і Пілос піскового,
Щоб вісті допитавсь про батька свого,
Чи би не вчув де що, – а хоч би те й не сталось,
Щоб славу си зіськав в чужому краї».
Сказавши те, до ніг си прив’язала
Хороші, амброзійські, злотії сандалі,
Котрі несли і на вітрових крилах,
Чи понад край незмірний, чи по хвилях,
По морських; також спис потужний взяла,
Заострений гартованим клюгом,
Тяжкий, великий, стальовий, котрим
Ряди героїв розбива, порушена гнівом.
І льотом блискавки сей час пустилась
Із скал Олімпу і аж опинилась
В Ітацькім краї перед воротами,
Що в Одіссеїв двір вели. Там стала
Вна на порозі, а в руці держала
Стальовий спис. Подібною з лиця
Здалась до Менти, гостя, що влада
У Тафі, – так вна там ся показала.
І вздріла тут й зальотників зухвалих:
Вони перед дверми розвеселялись
І грали в камінці, сидячи
На скірах тих волів, що їх самі гостячись
Порізали; тут слуги ся крутили
Швидкі: одні вино з водов для них мішали
У збанках, другі знов столи змивали
Дірчастими губками, інші краяли м’ясиво.
Найперш з усіх уздрів богиню
Богам подібний Телемах,
Бо він сидів на боці і думки му
Смутнії серце наповняли: у сльозах
Він погадав про батька милого, чи ще
Коли у дім свій з чужини прийде,
Щоби пустих зальотників прогнати
А власть самому в Ітаці зайняти.
Про те роздумував, серед товпи сидячи,
Шляхетний молодець, коли Афіну вздрів.
Сей час ід брамі поспішив, видячи
Гостя, – і звичай давній так велів, –
Не дать під брамов довго му стояти.
Прийшовши близько, правою рукою
Він повітав го, спис від нього взяв
І так летучим відізвався словом:
«Вітай, о гостю, радуйся із нами,
Бо милий ми єси! Але ходім.
Ти покріпися учтою враз з нами,
А хто ти, чо-сь прийшов – про те скажеш потім!»
Так він сказав і наперед удався,
За ним Паллада йшла. Так увійшли
В високий дім, і Телемах, сховавши
Єй спис ід другим, що в сховку були,
Повів її в кімнату й посадив
На троні, розпростерши перед тим
Прекрасну вишитую подушку, під ноги
Присунув їй стілець, до того
Для себе крісло покрашене взяв
І сів при ній на боці від товпи
Зальотників, щоб не перешкоджав
Їх п’яний крик чужому гостю і щоби
Про віддаленого вітця дізнатись
Дещо від нього. Тут прийшла
І служниця, і воду принесла
У злотім збані, щоб поумивати
Їм руки, і сей час їм налила
Над срібною лоханею води
На руки, і присунула столи,
Щоб сей час мож і учту подавати.
Й поважна ключниця приспіла
І перед ними хліб положила,
І страв достаток, і охотно уділяла
Із того, що лиш хата мала.
Прийшов і крайчий, миски всякого м’ясива
Приніс і перед них поставив
Дві золотії, прехороші чари,
А другий наливав вина їм пильно.
Тепер ввійшли й зальотники зухвалі
І за порядком посідали
На тронах й кріслах. Слуги теж і їм
На руки воду із лохань зливали,
В кошах хліб служниці їм принесли
А молодці вином їм збани наповняли.
А вни на страви наладжені всі
Простягли руки, як би на свої.
Але коли вина й страв наситились,
В душі що інного їм забажалось –
Музики й танцю, бо всякого пиру
Те суть оздоби. І слуга подав
Хорошу арфу співакові. Його звали
Фемієм, і всі за спів його славили;
Той з мусу тут зальотникам співав.
Отож в струни – й спів зачав.
Но Телемах з Афінов розмовлявся,
З блакитнооков Зейовов дочкою,
Але же підслуху від других боявся,
Схиливсь ід ній і тим промовив словом:
«Коханий гостю, чи б не прогнівався
Ти, сли до тебе словом заговорю?
Тим лацні тут весело забавлятись
І співу слухать, пити і гуляти, –
Лацні, коли чуже добро з’їдають
Без права й надгороди і нищать
Достатки мужа, що тепер хто знає
Де; на якому березі лежать
Його кістки й гниють, або кидає
Їх морська хвиля десь по глибинах!
О, коб вони ще раз його узріли
У Ітаці, – певно, б так не дуріли!
О, певно, б кождий під той час бажав
Прудкіших ніг, якбільше срібла-злота!
Але нещасний вже навік пропав
В борбі з судьбов, а нам тепер немає
Поради, ні потіхи, бо не знає
Ніхто сказати нам, чи він коли прийде;
О, бо пропала та щаслива хвиля,
Вернуть домів боги му не судили!
Але тепер скажи ми правду щиру,
Хто ти і відки, де твій дім, отець?
Де є судно, що по просторі ширім
Сюди тя привезло, і пловці де?
І звідки вни походять? Бо не вірю,
Щоб пішки сь тут прийшов. Також і те
Скажи ми справедливо, най пізнаю
Як по вітці тя величати маю?
Чи первий раз ти в Ітаці буваєш,
Чи, може, ще вітця мойого гість?
Бо здавна люди дім наш посіщають,
І не один, було, хліб-сіль тут їсть
Із батьком, бо він, було, в тім кохаєсь».
Блакитноока му на тую вість
Паллада, Зевса дочка, відказала
Такими дружньо-милими словами:
«Охотно те й правдиво розкажу ти:
Мене звуть Ментов, батько мій
Анхіял мудрий. На острові Тафі
Над зручними він моряками владів,
А я по нім владію. Но тепер
Сюди приплив-єм на судні із своїми
Товаришами. Ми пливем
В чужий край, де не так говорить люд, як ми.
В Темезу ми по спиж пливем і сталь блищачу
Веземо. Корабель мій тут стоїть
На полі здалека від міста під шумлячим
Гаєм, що Нейськую гору маєть
У пристані Ретрейській. Гості ми
Собі ще від батьків з часів давніх,
Про те спитатись і героя можеш
Лаерта, сли коли будеш у нього;
Бо чув-єм, що у город вже ніколи
Старець не йде, но сам десь на хуторі
Сумує із старов служащов, що му
Дає напій і страву, сли струдиться,
По винниці слабим повзучи кроком.
Отож прийшов я, вчувши, що вернув додому
Отець твій, але бачу, ще бариться
Він десь – боги не зволюють му повороту.
Бо, певно, ще шляхетний Одіссей
Не вмер, але живий десь пробував
У чужині на морському острові: чей,
Держить го там завзятих врагів злая
Потуга із примусу, мимо волі,
Але тепер я ворожбу говорю
Тобі, і тая певно ся сповнить,
Хоч не віщун я ані жаден ворожбит.
Направду, вже недовго він буде
Далеко пробувать від рідної землі
Батьків, хоч би го й спижові
Ланці держали; але він прийде
І виєднає поворот собі.
Бо вельми хитрий. Але ти мені
По правді те скажи, чи ти,
Такой подоби, Одіссеїв рідний син?
З лиця-бо дивно і з очей коханих
На нього подобаєш, бо не раз
Я товаришував з ним, ніж в Троянів
Край він удався, де із ним ураз
І найзначніші із арейців удались
На жолоблених суднах. Відтоді
Ні я вже Одіссея більш не зрів,
Ані зо мною не видався він».
На теє Телемах, розумний молодець,
Такими відвітив словами:
«Охотно і правдиво ти, коханий
Мій гостю, скажу те: що він отець
Мій, мати всегда ми оповідає,
Але я сього сам не знаю;
Бо сам від себе хто б пізнав
Того, котрий життя му дав?
Але сто раз волів-бим бути сином
Щаслившого мужа, що в своїм добрі
Діждесь спокійно старості! Бо нині,
Як кажуть, з всіх смертельних батько мій
На найбільшу вродивсь недолю,
Найбільше горе призначене му судьбою!
Отож і все, що можу ти сказати,
А те нещастя й сам тут можеш оглядати!»
На те ось так до нього відізвалась
Блакитноока Зеєва дочка:
«О, певно на будущий час дісталась
Щасливша доля дому сьому, если тя
Такого мати зродила твоя.
Але по правді те ми ще скажи:
Що се за учта і пиятика така?
Чи весілля се, чи комашня, чи ігри?
Чи тра ти того? І учта складкова
Не єсть се, певно. А всіх тих лиця
Зухвалі барз ми ся здають, що в тебе дома
Гуляють. Правий муж тим образив би ся,
Видячи тую ганьбу, що вони
Тут виробляють, сли б який сюди
Прийшов і те узрів. Тож правду ми скажи,
Що мається значити учта та?»
На те розумний Телемах
Такими їй словами відповів:
«О гостю мій, коли о тих ділах
Мене питаєш, – о, колись сей дім
Був, певно, знатний,славний і багатий.
Коли ще дома жив тут батько мій.
Але інакше зволили зділати
Боги й нещастя зіслали нам тяжкі.
Мій родич згиб не знаний десь нікому
З людей, – о, так би я не сумував,
Сли б посеред товаришів під Троєв
Зістав убитий і від вражой копії впав
Або між другами умер, додому
З війни [не] вернувши. Люд ахейський поховав
Його б із честю, і високую могилу
Йому б усипала ахейців сила.
А навіть і на сина б перейшла
Його висока й голосная слава.
А де тепер він зник, ніхто не зна,
Гарпія десь безславно го пірвала.
Ніхто не чув, не видів, лиш сумна
Й оплаканая доля мні осталась!
Але не лиш за ним одним я плачу,
Бо друге лихо в власнім домі бачу!
Бо кілько лиш владителів, князів
Є на островах, на сусідніх всіх,
В Дулихії, і Самі, і повнім лісів
Закінті, також кілько їх
Владіє в Ітаці скалистій, тих
Сини стараються о матір всі мою
И добро нищать, учтуючи все ту.
Вона позбутися не може їх
Відмовою, ані страшного того
Замужжя теж не хоче ніяк прияти.
А дармоїди зовсім незадовго
Мій дім зруйнують, а сли їх спиняти
Поважуся, хто зна, чи ще й мене
Не схочуть згладити і відібрати ми життя!»
На те обурена з жалем в словах й досадов
Так відрекла му божественная Паллада:
«О горе! Як же ж справді тут тепера
Тра Одіссея, рівного богам,
Щоб попруги стягнув зальотникам!
О, сли б тепер, пройшовши, став у дверях
Входових з щитом і двома списами
Стальовими, у шоломі, такий,
Яким єм перший раз го вздрів, коли між нами
У нашім домі пив і веселивсь,
Вертаючи з Ефіри від Іля,
Від Мермерієнка, бо й там на кораблях
Швидких пливав твій батько і питав
Отрути смертоносної, щоб затрути
Стальові стріли. Але той му ей не дав,
Бо вічних ся богів бояв; аж тута
Покійний батько мій му уділив,
Бо Одіссея дуже він, було, любив.
Таким будучи, сли б тепер спіткався
З зальотників товпою Одіссей,
То, певно б, всі погибли тут і, чей,
Ні єден вже до шлюбу б не вбирався!
Але направду, те усе від волі
Богів залежить, чи він ще вернесь
І відплатить зальотникам у своїм домі
За тую кривду, чи те так і їм минесь.
Але тобі я все велю думати,
Якби сь позбутись міг їх з своей хати.
Отож тепер вважай і пильно
Послухай, що ти скажу: завтра, скоро зійде
Лиш сонце, склич на раду героїв
Ахейських, добросовісних старців,
І тим про горе своє розкажи,
А на свідоцтво несмертельних всіх призви!
Зальотникам вели ся розійти,
Усякому до свого дому; матері, если
В душі замужжя сього забажає,
Нехай сей час іде у дім вітця
Ікарія потужного, той най справляє
Їй весілля й посаг їй обіця,
Який звичайно милому дитяти
Звик за мужем отець давати.
Тобі ж самому ще одну дам раду,
Сли мя послухаєш: судно собі
Приладь о двадцяти веслах, з громади
Склич двадцять веслярів і в тій добі
Їдь і питай за батьком віддаленим,
Чень, вість яку ти скаже хто з людей,
Або, чень, вчуєш Оссу ославлену,
Котрою вісті шле на землю Зей.
Насамперед іди до Пілос і питай
У божеського Нестора, відтак
До Спарти, де живе чорнявий Менелай:
Бо того також донедавна так
Не було і послідній він вернув
Із всіх ахейців харалужно-збройних.
Єсли про жисть і поворот вітця бись вчув,
То ще, хоч в нужді, й рік би видержав спокойно;
А сли учуєш, що згиб й не вернеться,
Тоді прийдеш назад в родинний край,
Насиплеш му могилу, і озьмешся
До діла, й справиш поминки, що, знай,
По вмерлім все справляють, як звичай
Велить, а мати заміж най іде.
Але коли те зробиш і сповниш,
Тоді розваж ув умі і в душі,
Як бись зальотників у своїм домі
Убив, чи скрито, чи отвертим боєм!
Бо не єси малий, щоб в серці своїм
Дитячі ще думки носити. Твоїм
Приміром най буде Орест, що славу
Зиськав велику у людей, що вбив
Убійцю батька свого й на лукавім
Айгісті за Атрієнка помстивсь.
І ти, коханий, годен теж, щоби
Й потомки пізнії добром тя споминали,
Бо ти подобу й зріст дали боги.
Але мені пора вже до удалих
Товаришів вертать і до судна,
Щоб там мя нетерпливо довго не чекали.
Тобі ж ще раз говорю, пам’ятай
О собі сам і на слова мої вважай!»
На те їй Телемах, розумний молодець,
Такими відвітив словами:
«О гостю мій, і справді, як отець
Для сина, ти для мене так ласкавий!
Ніколи не забуду твоей ради;
Але тепер остань, хоч в дорогу
Спішишся, щоб, скріпившись на здоров’ї,
Весело-сь ся вернув на корабель і радо.
Одержавши від мене прехороший дар
На пам’ятку, яку звичайно все дають
Кохані гості гостям!»
Але так
На те блакитноока му сказала: «Тут
Ти мя тепера не спиняй,
Бо пильно ми в дорогу, а той дар,
Що-сь ми тепер хотів ласкаво дати,
Даси пізніш ми, як домів буду вертати.
Тоді й тобі навзаєм я
Прегарну пам’ятку принесу, котора
Була би гідною наградою для тебе».
Сказавши те, як птах під небо,
Злинула комином, але йому в душі
Відвагу й бодрість запалила
И живіше, як вперед, у серці відновила
Заблуканого батька стать святу.
І здивувавсь він в серці, бо пізнав,
Що з несмертельним розмовляв.
І між зальотників зухвалих молодець,
Богам подібний, замішався. їм співець
Широкославний власне голосив
Про поворот сумний аргейців з Трої,
Котрий для всіх зробив
Гнів Зеєвой дочки, Паллади гнів страшної.
Той спів учула у своїх кімнатах
Дочка Ікара, Пенелопа бистроумна.
І скоро ізійшла по сходах багатих
Свойого дому, не сама, – із нев розумні
Дві служниці. І як уже
Прийшла ’д зальотникам, шляхетний взір жони,
Там стала на порозі, а її лице
Заслона крила ясна; а вони,
Служащі діви, по обох боках
Своєї пані стали. Крізь сльози
Промовила тепер вона і в тих словах
До божеського співака
Свій жаль і смуток виговорила тяжкий:
«Співаче, чи ж цікавих ти досить
Не знаєш співів о ділах
Богів і мужів, которих твій спів славить?
Сядь межи них, і з тих один їм заспівай,
А кождий най мовчачи п’є вино.
Але сумної тієї пісні ми не споминай,
Що серце в груді крає ми! О, бо
Моє із всіх найбільше горе, сум і жаль
За дорогим героєм, що-м давно
Го стратила, котрого голосная слава
Усю Гелладу й Аргос наповняє!»
Але на теє Телемах до неї,
Розумний, так заговорив:
«О мамо, чом ти не даєш співцеві
Славутному, щоби нас веселив,
Як серце му говорить? Не співця
Нам винувать, а Зея, що співу дар
Дає всім віщим мужам і збуджа
В їх серцях, як сам хоче, пісні чар!
Не борони му горе Данаїв співать,
Бо той спів слава голосна хвалить,
Которий найновіші діла голосить.
Но ти скріпись на умі слухать го і знать.
Бо не лиш Одіссей один там пострадав
День повороту у далекій Трої
Багато інних мужів теж спіткав
Той сам кінець, засуд долі страшної!
Але іди до своєї кімнати
І о свою роботу ти старайся,
Куделю й веретено, й пильно працювати
Вели служащим дівам, але не мішайся
До ради, которая до мужів
Усіх належить, а найбільш до мене
По всякий час, бо тут моя потуга
Найбільша в домі єсть, запевне!»
І, здивувавшись, тая віддалилась
Назад в свої покої й похвалила
В душі розумне слово сина.
А скоро із служащими в кімнату
Ввійшла, гірких сліз не могла здержати
За Одіссеєм милим і ридати
Не перестала, доки їй Паллада
На очі милого сну не зіслала.
Зальотники тим часом по кімнатах
Холодних воювали. Кождий з них
У ліжку рад був коло ней лежати.
Аж Телемах зачав ’д ним мову, – крик утих:
«Зальотники зухвалі моєй мати,
Учтуйте й пийте, але нехай крик
Утихне, бо так ліпше слухать співака
Сього ось, що богам подібним голосом співа.
А завтра, скоро світ, усі на раду
Зійдімось, щоб перед цілов громадов
Сказав-єм слово вам, щоб з мого дому
Ви вийшли; ходячи з дому до дому,
Один до другого, учтуйте там
На власний кошт! Але если ся вам
Здає те ліпшим, щоб одного мужа
Достаток нищить так, без всяких прав,
Єсли вам про закон богів байдуже,
То добре! Але я богів
Безсмертних всіх за свідків призову,
Чень, Зей колись цілий свій гнів
На вас тут виллє і пімсту страшну
На вас зішле, чень, ще так само ви
В тім домі не пімщені, і без слави,
І не оплакані пропадете тогди,
І день один, чень, всіх життя вас збавить!»
Так він сказав, а вни усі мовчали
И зубами з злості скреготали
Дивуючись, що Телемах
Так смілим словом ’д ним ся обізвав.
Тоді Антиноос з-між них,
Евпейта син, так відізвавсь до нього:
«Ой, справді, дуже тя самі боги
Вчать самохвальби, гордості і злоби!
Щоби тя ще на Ітацькім острові
Кронієнко не хтів князем вчинить,
Бо те по батькові належиться тобі!»
Але йому на те розумним словом
Так Телемах сказав: «Антиноос, не встид
Тобі, ні сором, но послухай, що повім.
І овшім рад-бим того доступити,
Сли ласка Зея те мні схоче уділити.
Чи скажеш, же те є що злого
Між народом? Зовсім не зле княжить.
І дім князя багатий станесь скоро,
І він сам честі має більш! Досить
І так князів єсть у Ітацькім краї,
З тих най котрий ся стане королем ахаїв.
Но в своїм домі паном я зістану
Над всім добром, над слугами й рабами!»
На те Евримах му, Поліба син,
Такими відказав словами:
«О, те від божой волі зависить
Ще, Телемаху, хто тут над синами
Ахейців ме владіти в нашім краї!
Маєток свій держи си і владай
У своїм домі сам й гадки не май!
Але тобі ще теє повідаю,
Що доки в Ітаці ахейці ще
Жиють, то, певно, доти не прийде
Такий муж, що би хтів тебе насилу
Позбавити маєтку й зрабувать.
Але одне ще, Гераклієва ти сило,
Хочу тебе ся запитать:
Відки сей муж був і з якого краю,
Де рід його і вітчина святая?
Чи вість яку про батька ти приніс,
Чи теж в потребі власній тут прибув?
В якій теж цілі приходив, чому
Ще довше не зістав, щоби пізнати міг
Го кождий? Бо як скоро увійшов,
То сей час мож було пізнать, що му
Повірить можна і в душі його
Не криєсь, певно, жадне зло!»
Йому на теє Телемах розумний
Такими відвітив словами:
«Евримаху, пропав направду сумний
Вітця моего поворот! Я не питаю
Уже за ним, о вісті вже не дбаю
Ні ворожби щасливі, о котрії
Випитує ворожбита моя мати,
Зазвавши го до своєї кімнати.
А гість сей з Тафу, ще батьківський мій.
Він Ментес звесь, отець його Анхіялій
Богам подібний, що владів над людом
Тафійців справних в всяких морських труда».
Так Телемах сказав, але в душі
Пізнав богиню, Зеєву дочку,
Що видимо з’явилася йому,
І в серці всі слова єй си припом’янув.
А вни знов співом і солодкозвучнов
Музиков забавлялись і чекали,
Аж прийде вечір. А коли так зручно
Співак їх бавив, ніч ся вже зближала
І чорна пітьма землю обнімала.
Тоді вони, гудячи, розійшлись
По своїх домах і всі потягли,
Щоб випочить, і скоро всі на сон лягли.
І Телемах на сон також удався
До гарной спальні в високім дворі.
Там він пішов і спать уклався.
І про дорогу тую погадав собі.
Котру Афіна му порадила. Його
Провадила з горючов похіднею
Пейсеноренка Опса дочка Евріклея,
Старанна нянька, котору давно,
Коли була ще молодов,
Лаерт купив за власнеє добро
І дав за ню два десятки волів,
І дома чтив її зарівно із жонов
Не скалянов і честі не скаляв її,
Бо ся бояв гніву своей жони.
Та провела його при похідні
Горючій; бо завсігди го вона
Найбільш любила, і коли ще був дитя,
Вона плекала й бавила го. Тож йому
Тепер втворила двері від кімнати;
А він ввійшов у спальню прегарну,
На ліжко сів і взяв ся розбирати.
І одіж в руки няньці дав старій:
Вона тоді зложила плащ багатий
Порядно і повісила на кульці, тій,
Що тут при ліжку вбита у стіні
Була і із кімнати віддалилась,
І срібнов клямков двері защепила
І засувом замкла. У тишині
Вночі, накритий вівчим кожухом,
На краснім ліжку він спокійним сном
Заснув, роздумавши ще раз
Афінину пораду і слова.
Примітки
Друкується вперше за автографом № 401, с. 103 – 125. Автограф не датований. Формат і фактура паперу, а також почерк і датування інших творів, що записані в одному зошиті з перекладом «Одіссеї», дають підстави вважати, що він здійснений у 1873 – 1874 рр.
Крім першої пісні «Одіссеї», І. Франко переклав ще уривок під назвою «Щит Ахілла» з поеми «Іліада» (пісня XVIII, рядки 469 – 608). «Щит Ахілла» подається у тексті наукової розвідки «Гесіод і його твори», де він наводиться І. Франком для порівняння з твором Гесіода «Щит Геракла».
Айгістос – Айгіст, сучасне – Егіст, або Егісф.
Герм – тобто Гермес. Тут І. Франко вдається до вживаного й іншими перекладачами прийому довільної варіації форм імен. Цей прийом має своє виправдання, оскільки і в гомерівському тексті зустрічаються варіанти того самого імені, наприклад, Гермес і Гермеяс (у вірші 38 – Гермеяс). Герм – таке саме «урізане», чи «усічене» ім’я, як і «Ахілл» замість «Ахіллес».
Атрієнко – син або нащадок Атрея. Така форма характерна для українських перекладів 19 сторіччя.
Кронієнко – від «Кроніоп» – сип Кроноса, або Крона, тобто Зевс.
…Дим… з свого рідного краю… – вираз, що став згодом «крилатим» (пор. в О. С. Грибоедова: «И дым отечества…»).
Пілос – давне місто на південному заході Пелопоннесу, один із центрів мікенської культури.
Мента – так передано ім’я «Ментес».
…Влада у Тафі… – Оскільки Тафос – острів, отже, точніше – «на Тафі».
…Вино з водов… мішали у збанках… – Ідеться про посудини, що звалися кратерами.
Фемій – аед (грецьке «аойдос»), поет на острові Ітаці.
Зей (від «Зевс») – українізоване ім’я верховного олімпійського бога. Зразком такої форми могло бути ім’я «Одіссей», утворене з грецького «Одіссевс». В інших перекладачів від основи непрямих відмінків імені «Зевс» було утворено «Дій».
…У Ітаці… – Тут і в інших місцях точніше було б «на Ітаці», бо йдеться про острів.
Корабель мій… тут стоїть на полі… – Невеликі судна не залишали на воді, а витягали на суходіл, де були положисті береги.
Нейськая гора (від «Неіон») – мис на острові Ітаці.
Ретрейська (від «Рейтрон») – назва гавані.
Гарпія – втілення штормових вітрів на морі (в оригіналі в множині – «гарпії»).
Дуліхія, Сама (від «Дуліхіон», «Саме») – місцевості на острові Кефалленії.
Закінт (Закінтос) – назва острова, частіше вживається форма «Закінф».
Ефіра (грецьке «Ефюре») – однойменна назва трьох різних міст у гомерівському епосі.
Іль (від грецького «Ілос») – назва місцевості.
Мермерієнко – похідне від «Мермерідес».
Осса – персоніфікація поголоски, чутки (не лише серед людей, а й серед богів).
…Чорнявий Менелай… – В оригіналі Менелай білявий або русявий.
Із вс ix ахейців харалужнозбройни х… – Грецьке «ахайон халкохпонон» буквально означає «ахейців, одягнених у мідяні сорочки».
Антіноос – сучасне – Антіной.
…Князем вчинить… – «Князем» передається грецьке «басі-левс» (владар).
…Королем ахаїв. – Тобто «басілевсом», владарем ахейців, чи ахеян.
Анхіялій – довільний варіант імені «Анхіал».
…Пейзеноренка Опса дочка… – В сучасному слововживанні – «дочка Опса Пейсеноріда».
Примітки
Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1977 р., т. 8, с. 185 – 201.