І

Генріх Гейне

Переклад Івана Франка

В передпокою застав Максиміліан лікаря, що власне натягав чорні рукавички.

– Кваплюся дуже, – мовив сей до нього живо. – Синьйора Марія не спала весь день і тільки перед хвилиною задрімала крихітку. Не потребую остерігати вас, щоб ви не збудили її яким шелестом; а коли збудиться, то борони Боже, щоб говорила. Мусить лежати спокійно, без найменшого руху, не сміє говорити, і тільки духовий рух корисний для неї. Прошу, оповідайте їй знов усякі дурацькі історії, щоб слухала спокійно.

– Не турбуйтеся, докторе, – відповів Максиміліан із жалісним усміхом. – Я вже зовсім виробився на пустомелю і не дам їй прийти до слова. Вже я їй набалакаю стільки фантастичних нісенітниць, скільки лише хочете. Але чи довго ж вона ще може жити?

– Спішуся дуже, – відповів лікар і шмигнув геть.

Чорна Дебора, чуйна як звичайно, пізнала вже по ході прихожого і тихенько відчинила йому двері. Він кивнув рукою, і вона так само тихенько віддалилася з кімнати, а Максиміліан лишився сам біля своєї приятельки. В кімнаті, освіченій лиш одною лампою, стояла півсутінь. Десь-колись кидала лампа напівбоязливі, напівцікаві блиски на лице хорої женщини, що вся вбрана в білий муслін лежала, простягшися на софі, оббитій зеленим шовком, і спала спокійно.

Мовчки, схрестивши руки, стояв Максиміліан якийсь час перед сонною і вдивлявся в те гарне тіло, якого контури більше виявляла, ніж закривала легенька одежа, і за кождим разом, коли лампа кидала світляну смугу на бліде лице, тремтіло його серце.

– Боже мій! – мовив стиха сам до себе. – Що се таке? Що за спомини будяться в мені? Так, тепер знаю! Ся біла картина на зеленім тлі – так, тепер…

В тій хвилі прокинулася хора, і, немов визираючи з глибини сну, звернулися лагідні темно-сині очі на приятеля з якимось запитанням, з якимось проханням…

– Про що думали ви в сій хвилі, Максиміліане? – промовила тим страшним м’яким тоном, який являється у людей, хорих на легкі, і в якім здається нам, що чуємо рівночасно лепетання дитини, цвірінькання пташини і харчання чоловіка, близького смерті. – Про що думали ви в сій хвилі, Максиміліане? – повторила ще раз і живо піднялася вгору, аж довгі кучері, мов розбуркані золоті гадюки, розсипалися по її плечах.

– Господи! – скрикнув Максиміліан, лагідно укладаючи її знов на софу. – Лежіть же спокійно, не говоріть нічого! Я скажу вам усе, все, що думаю, що почуваю, ба навіть чого й сам не знаю!

– Бо й справді, – говорив далі, – я й сам не знаю докладно, що я думав і почував власне тепер. Картини з дитячих літ промигнули в моїй тямці. Я думав про замок моєї матері, про запустілий сад біля нього, про гарну мармурову статую, що лежала в зеленій траві… Я сказав «замок моєї матері», але прошу вас, будь ласка, не уявляйте собі при тім нічого пишного та величного! Я вже привик так називати його; мій батько все виговорював той «замок» з якимось особливим натиском і всміхався при тім так чудно.

Значення того усміху зрозумів я аж геть пізніше, коли дванадцятилітнім хлопчиною я разом із мамою відбув подорож до того замку. Се була моя перша подорож. Ми їхали цілий день густим високим лісом, якого темна прохолода незабутня мені й досі, і аж під вечір ми зупинилися перед довгою рогачкою, що відділяла нас від великої левади. Ми мусили ждати майже півгодини, поки з поблизької ліп’янки вийшов хлопчисько, відсунув рогачку і впустив нас. Я сказав «хлопчисько», бо стара Марта все ще свого сороклітнього сестрінця називала хлопчиськом; сей, щоб достойно привітати ласкаве панство, надів стару ліберію свого покійного вуйка, а що мусив її вперед витріпати трохи від пороху, тому й заставив нас чекати так довго.

Якби був мав більше часу, був би надягнув ще й панчохи; а так його довгі голі червоні литки не дуже й відбивали від яркого скарлатового кубрака. Чи мав під ним штани, не знаю вже. Наш слуга Іван, що також не раз чував назву «замок», аж очі вирячив з великого дива, коли «хлопчисько» завів нас до невеличкого напіврозваленого будинку, в якім жив небіжчик пан. Та він аж остовпів, коли мати веліла йому повносити туди нашу постіль. І як могло йому прийти на думку, що в «замку» нема ніякої постелі! От тим-то він або зовсім не слухав наказу моєї мами, щоб забрав для нас постіль, або вважав його зайвиною і пустив помимо вуха.

Невеличкий одноповерховий домик, що в своїх найкращих часах мав ледве п’ять кімнат, придатних до замешкання, являв тепер жалібний образ зникомості! Поламані меблі, пошарпані тапети, ані одна шибка не лишена в ділові, тут і там – вилупаний поміст, усюди препогані сліди найзухвальшого солдатського постою.

– Квартиранти завсіди у нас бавилися весело, – сказав «хлопчисько» з глуповатим усміхом. А мати моргнула мені, щоб ми лишили їх самих, і поки «хлопчисько» порався з Іваном, пішов я оглядати сад. І цей також виявляв пренещасний вид руйнації.

Великі дерева були почасти покалічені, почасти обламані з гілля, а насмішливий бур’ян пнявся на повалені пні. Тут і там біля вибуялих корчів тису можна було пізнати колишні доріжки. Тут і там стояли ще статуї, у яких переважно не було голів, а щонайменше – носів. Пригадую собі Діану, якої долішна половина прекумедно обросла була темним плющем, а також пригадую богиню Фортуну, у якої з рога щедроти вицвітала смердюча хопта.

Лиш одна статуя бог зна яким робом уйшла була від злоби людей і часу; правда, її стручено в високу траву, але тут вона лежала непокалічена, мармурова богиня з чисто-гарними рисами лиця і з упруго-роздільними благородними грудьми, що виблискували, мов грецька об’ява, з високої трави. Я майже злякався, побачивши її; сей образ наповнював мене дивним душним жахом, і якась таємна несмілість не давала мені зупинятися довго при його любім виді.

Коди я знов прийшов до мами, стояла вона при вікні, затоплена в думках, підперши голову на праву руку, а по її щоках ненастанно збігали сльози. Я ще ніколи не бачив, щоб вона так плакала. Вона обняла мене поривчасто, ніжно і просила в мене вибачення, що через Іванове недбальство не матиму порядної постелі.

– Стара Марта, – мовила мама, – тяжко нездужає і не може тобі, любий синку, відступити свого ліжка. Але Іван розложить тобі подушки з повоза так, що будеш міг спати на них, ще й дасть тобі свій плащ укритися. Я сама спатиму ось тут на соломі; се спальня мого покійного батька; колись тут бувало далеко краще. Лиши мене саму! – І сльози полились іще дужче з її очей.

Чи се була непривична постіль, чи збентежене серце, досить, що я не міг заснути. Місячне світло так різко продиралося крізь повибивані шиби, і здавалося, що воно вабить мене на ясну місячну ніч. Я обертався направо і наліво на своїм ліжку, прижмурював очі і знов нетерпеливо відчиняв їх, – а все з моїх думок не сходила гарна мармурова статуя, яку я бачив простягнену в траві.

Я не міг вияснити собі своєї несмілості, що обхопила мене при її виді; я сердився на те дитяче почуття і сказав потихо сам до себе: «Завтра, завтра поцілую тебе в те гарне мармурове личко, поцілую тебе в ті гарні кінчики уст, де губи зростаються в такі милесенькі ямочки». Нетерпеливість, якої я ще не зазнавав ніколи, проходила при тім дрожжю по всіх моїх суставах; я не міг довше опертися дивовижному напорові, зіскочив сміливо з постелі і мовив:

– А що, поцілую тебе ще сьогодні, ти, любе создання!

Тихенько, щоб не почула мама, викрався я з дому; се було тим легше зробити, що на порталі була ще справді здорова дошка з гербом, але в порталі не було дверей. Сквапно продирався я крізь хащі запустілого саду. І тут не щебернув ані один звук, усе спочивало німо і поважно в тихім місячнім сяйві. Тіні дерев лежали, мов прибиті, на землі.

В зеленій траві лежала вродлива богиня так само без руху, але здавалося, що не кам’яна смерть, а тільки тихий сон оповив її любі сустави, і коли я наблизився до неї, я майже боявся, що найменшим шелестом можу збудити її зі сну. Я запер у собі дух, коли похилився над нею, щоб придивитися рисам її прегарного лиця; якась смертельна тривога відпихала мене від неї, але хлоп’яча заласність притягала мене знов до неї; моє серце билося, немов я отсе збираюся виконати вбийство, і нарешті я поцілував гарну богиню з таким запалом і такою ніжністю, з такою розпукою, як ніколи потім не цілував у своїм житті.

І ніколи я не міг забути того жаховито-солодкого почуття, що розлилося в моїй душі, коли благословенний холод тих мармурових губ доторкнувся моїх уст… І бачите, Маріє, саме коли я стояв перед вами і бачив вас, як лежите в отій білій мусліновій сукні на зеленій софі, пригадав мені ваш вид ту білу мармурову статую в зеленій траві. Коли б ви були спали довше, то мої губи не могли б були опертися…

– Максе! Максе! – скрикнула женщина з глибини її душі. – Страшно! Чи ж не знаєте, що один поцілуй ваших уст…

– О, мовчіть лишень! Я знаю, що се було би для вас щось страшенне! Лиш не дивіться на мене так благально. Я не толкую собі навпаки вашого чуття, хоч його найглибші причини укриті для мене. Я ніколи не смів притулити своїх уст до ваших губ…

Але Марія не дала йому договорити, вхопила його руку і, покриваючи її найгарячішими поцілуями, промовила далі з усміхом:

– Прошу, прошу, оповідайте мені ще про свої любовні пригоди! Як довго любили ви мармурову красуню, що її цілували в замковім саду своєї мами?

– Другого дня ми від’їхали, – відповів Максиміліан, – і тої мармурової красуні я вже не бачив ніколи більше. Але майже чотири роки бентежила вона моє серце. Дивна пристрасть до мармурових статуй розвилася відтоді в моїй душі, і ще нинішнього ранку почув я її пориваючу силу. Я вийшов із Лауренціани, бібліотеки Медичів, і сам не знаю як зайшов до каплиці, де той найпишніший рід Італії збудував собі усипальницю з дорогого каміння і спить у ній спокійно. Цілу годину провів я там, задивившися на мармуровий образ женщини, якої могутня будова тіла свідчить про смілу міць Мікеланджела, хоча вся постать при тім облита якимись етеричними солодощами, яких у того майстра звичайно ніхто й не шукає. В тім мармурі закляте ціле сонне царство з усіма його тихими розкошами, ніжний супокій царює в тих гарних суставах, а в її жилах пливе, здається, найлагідніше місячне світло… Се «Ніч» Мікеланджела Буонарроті. О, як рад би я спати вічним сном у обіймах тої ночі!

– Мальовані жіночі образи, – мовив далі Максиміліан до короткій паузі, – все цікавили мене не так сильно, як статуї. Раз тільки я був закохався в малюнок. Се була чудово гарна Мадонна, яку я пізнав у одній церкві в Колонії [Кельні] над Рейном. Я тоді взявся був дуже пильно ходити до церкви, а моя душа тонула в містиці католицизму. Я тоді рад був, як який іспанський рицар, день у день битися на життя і смерть за непорочне зачаття Марії, цариці ангелів, найкращої пані небес і землі! Я цікавився тоді цілою святою родиною, і особливо з великою приязню я скидав капелюха, коли на якій іконі мені пострічався святий Йосиф. Та сей стан тривав недовго, і майже без ніякої церемонії покинув я Матір Божу, коли в якійсь галереї старинностей я познайомився з одною грецькою німфою, що довгий час продержала мене в неволі в своїх мармурових обіймах.

– І ви все любили з каменя висічених або мальованих женщин? – захихотала Марія.

– Ні, я любив і мертвих женщин, – відповів Максиміліан, якого лице затемнив знов дуже поважний вираз. Він і не завважив, як Марія при тих словах затремтіла перелякана, і спокійно говорив далі:

– Еге, се дуже дивно, що я раз закохався в дівчину, яка вже сім літ перед тим була вмерла. Коли я пізнав малу Вірочку, вона подобалася мені надзвичайно дуже. Три дні я займався сею молодою осібкою і почував найбільшу приємність при всім, що вона чинила або говорила, при всіх виявах її принадної та чудернацької вдачі, та моє серце при тім не почувало надто ніжних зворушень.

І пару місяців по тім я не був занадто сильно збентежений, коли одержав відомість, що вона наслідком нервової гарячки нагло вмерла. Я забув її зовсім основно, і я певнісінький, що довгі роки я ані одного разу не подумав про неї. Від того часу минуло цілих сім літ, і я пробував у Потсдамі, щоб у ненарушеній самоті любуватися гарним літом. Ані з одним чоловіком не мав я там зносин, і все моє товариство були статуї, що стоять у саду Сан-Сусі.

Та ось одного дня трапилося, що в моїй пам’яті виступили риси лиця і якийсь такий любий тон голосу та поведінка, хоч я й не міг ніяк нагадати, до якої особи належали вони. Нема нічого докучливішого, як отаке поринання в старих споминах, і тому я аж якось радісно зжахнувся, пригадавши собі по кількох днях раптом малу Вірочку і спостерігши, що се, власне, її любий забутий образ снувався довкола мене і так тривожив мене. Так, я втішився сим відкриттям, як чоловік, що зовсім несподівано віднайшов свого найщирішого приятеля; виблідлі кольори оживлялися помалу, і нарешті ціла люба осібка станула знов передо мною як жива, з її усміхом, з її наскоками ніжної сердитости, з її дотепом – і краща, як була за життя.

Відтепер сей чарівний образ не хотів покинути мене, заповняв усю мою душу, ходив і стояв усе біля мене, куди я повернувся і де зупинився, розмовляв зо мною, сміявся зо мною, але невинно і без великої ніжності. А я щодень більше підлягав її чарам, її образ з кождим днем набирав для мене більше дійсності. Легко викликати духів, але тяжко відправити їх потім назад у їх темне ніщо; тоді вони дивляться на нас так благально, а наше серце так проречисто промовляє за ними.

Я не міг ніяк відірватися і закохався в малу Вірочку, що вже сім літ перед тим була вмерла. Отак прожив я шість місяців у Почдамі, зовсім потонувши в тій любові. Ще старанніше, як уперед, я вистерігався всякої стичності з зовнішнім світом, і коли хтось на вулиці занадто близько проходив біля мене, то я почував вельми прикре занепокоєння. Я почував глибокий жах перед усякими стрічами, так, як його, мабуть, почувають духи покійників, що ходять поночі; адже говорять про них, що, пострічавши живого чоловіка, вони перелуджуються так само, як перелуджується живий чоловік, стрічаючи мару.

Припадково переїздив тоді через Потсдам один подорожній, з яким я не міг розминутися, бо се був мій брат. Зустрівшися з ним і почувши його оповідання про біжучі події, я немов прокинувся з глибокого сну і, жахнувшися, почув нараз, у якій страшній самоті я жив такий довгий час. У тім стані я не завважив навіть зміни пори року і з зачудуванням глядів тепер на дерева, з яких давно облетіло листя і які вкривав осінній іній. Швидко я покинув Потсдам і малу Вірочку, і в іншім місті, де на мене ждали важні діла, дуже швидко втолочили мене вельми скрутні обставини та відносини назад у жорстоку дійсність.

– Милий Боже, – додав Максиміліан, простягши верхню губу в болючу усмішку, – милий Боже! Живі жінки, з якими я тоді був змушений ввійти в стичність, як же вони мучили мене, ніжно мучили своїми фохами, заздростями та ненастанними турбаціями. На скількох-то балах мусив я витанцьовувати їх, у скільки-то сплетень мусив я бути замішаний! Яка невтомна пустота, яке замилування до брехні, яка зрадливість, обсипана поцілуями, які отруйні цвіти!

Ті дами зуміли зогидити мені всі радощі і всю любов, і я на якийсь час зробився ворогом усього жіноцтва, проклинав увесь жіночий рід. Зо мною повторилася майже історія того французького офіцера, що в часі російського походу лише з тяжкою бідою вирятувався з ледоватої купелі в річці Березині, але відтоді набрав такої антипатії до всього мороженого, що потім з обридженням відпихав від тебе навіть найсолодші і найприємніші роди мороженого у Тортоні [Славна паризька цукорня. – [Іван Франко]. Знаходиться на Італійському бульварі в Парижі. – Упоряд.]. Еге ж, спомин про Березину любові, яку я перебув у ту пору, збридив мені на якийсь час навіть найчудовіших дам, ангельських жінок, дівчат, солодших від ванілового шербету,

– Прошу вас, – скрикнула Марія, – не лайте жінок. Усе те – перемолочені фрази мужчин. А кінець кінців, щоб бути щасливими, все-таки потребуєте жінок.

– О, – зітхнув Максиміліан, – се дійсно правда. Але жінки, на жаль мають лиш один спосіб, як можуть зробити нас щасливими, та зате – тридцять тисяч способів, як мають зробити нас нещасливими.

– Дорогий друже, – відповіла Марія, закушуючи уста від легенького усміху, – говорю про суголос двох однако настроєних душ. Чи ви ніколи не зазнали такого щастя?.. Але бач, незвичайний рум’янець пробігає по вашім лиці… Говоріть… Максиме!

– Се правда, Маріє, чую майже хлоп’яче заклопотання, коли маю вам признатися про ту щасливу любов, яка колись дала мені безмежне щастя! Ся пам’ятка ще не покинула мене, і під її холодну тінь не раз іще втікає моя душа, коли пекуча курява та денна спека життя робиться нестерпною.

Та я не в силі дати вам вірний образ тої моєї любки. У неї була така етерична вдача, що могла виявитися мені лише вві сні; Думаю, Маріє, що ви не маєте банального пересуду проти снів; ті нічні явища, їй-богу, так само реальні, як і ті грубші твори дня, яких можемо доторкатися руками і о які так часто забруднюємо собі руки.

Так, у сні я бачив ту розкішну істоту, що найбільше на сьому світі ущасливила мене. Про її зверхній вигляд мало вмію сказати. Я не в силі передати зовсім докладно форми її рисів лиця. Се було лице, якого я не бачив ніколи перед тим і не видів ніколи потім у житті. Стільки лише пригадую собі, воно не було біле ані рожеве, але зовсім одно-фарбне, легенько зарум’янене, блідо-жовте і прозірчасте, мов кришталь. Поваб сього лиця лежав не в строгих пропорціях красоти і не в інтересній рухливості; характерна для нього була, власне, чарівлива, захватна, майже аж страшна правдивість.

Се було лице, повне свідомої любові і граціозної доброти, більше душа, ніж лице, і тому я ніколи не міг вповні уявити собі його зверхніх форм. Очі лагідні, як цвіти. Губи трохи бліді, але принадно склеплені. На ній був шовковий пеньюар кольору блаватів, але се й була вся її одежа; шия і ноги були голі, і крізь м’яку тоненьку одежу просвічували іноді, мов крадькома, стрункі та ніжні сустави.

Слова, якими ми розмовляли з собою, також вилетіли мені з пам’яті; се лише знаю, що ми заручилися одно з одним і пестилися з собою весело і щасливо, одверто і щиро, як наречений з нареченою, ба навіть, мов брат із сестрою. А іноді ми й не говорили зовсім нічого, тільки гляділи одно на одно, око в око, і в тім блаженнім огляданні проводили ми цілі вічності…

Від чого я прокинувся, сього також не можу сказати, але ще довго потім я розкошувався посмаком того любовного щастя. Довго був я, мов пропоєний нечуваною розкішшю, смажна глибина мойого серця була немов наповнена блаженством, невідома мені радість розливалася, бачилось, по всіх моїх чуттях, і я був веселий і погідний, хоч у своїх снах ніколи вже не бачив своєї милої. Але чи ж не розкошувався я її видом цілі віки вічисті? Та й вона знала мене дуже добре і розуміла, що я не люблю повторень.

– Їй-богу, – мовила Марія, – ви, направду, чоловік, щасливий на руку. Але скажіть мені, панна Лавренція – чи се була мармурова статуя, чи малюнок? Чи покійниця, чи, може, сон?

– Може, всього того потрохи, – відповів Максиміліан дуже поважно.

– Так я й думала, дорогий друже, що та коханка мусила бути дуже сумнівного тіла. І коли ж розповісте мені історію вашого кохання з нею?

– Завтра. Се довга історія, а сьогодні я втомлений. Був, власне, на опері і маю занадто багато музики в вухах.

– Ви тепер часто ходите на оперу, і мені здається, Максиме, що ходите туди більш, аби глядіти, ніж аби слухати.

– Ви не помиляєтеся, Маріє, я справді ходжу на оперу, щоб придивитися лицям гарних італіянок. Певно, вони й поза театром досить гарні, а історик міг би з ідеальности їх рисів дуже легко доказати вплив пластичних штук на тілесну форму італійського народу. Тут природа відібрала від артистів капітал, який позичила їм колись, і ади! Він приніс пречудові проценти. Природа, що колись достарчала артистам моделі, копіює тепер своєю чергою архитвори, що повстали з них. Замилування до краси пройняло весь народ, і, як колись тіло впливало на духа, так тепер дух впливає на тіло.

І не безплідна та набожність перед їх гарними Мадоннами, принадними вівтарями, що вбиваються в душу нареченого, коли рівночасно наречена носить у палкім серці якогось гарного святого. Через таке свояцтво з добору повстав тут тип людей ще кращий, як люба країна, на якій він процвітає, і як сонячне небо, що обливає його своїми блисками, мов золота рама.

Мужчини ніколи не цікавлять мене дуже, з виємком хіба мальованих або мармурових; лишаю вам, Маріє, весь можливий ентузіазм для тих гарних гнучких італіянців, у яких такі дикі чорні бакенбарди і такі смілі, благородні носи, і такі лагідні та розумні очі. Говорять, що ломбарди – се найкращі мужчини. Я ніколи не досліджував сього, та про ломбардок думав серйозно і переконався, що вони справді такі гарні, як слава трубить про них. Уже навіть у середніх віках вони мусили бути досить гарні. Адже ж кажуть про Франсуа I, що чутка про красу медіолянок була таємним побудом, що склонив його до італійського походу; рицарський король певно був цікавий, чи його духові кузиночки, рідні його хресного батька, справді такі вродливі, як величала слава. Бідний рицар! Під Павією мусив він тяжко заплатити за ту цікавість! [Д[ня] 24 лютого 1525 р. французький король Франсуа І був побитий під Павією і взятий до неволі. – [Іван Франко].]

Але які ж гарні ті італіянки, коли музика освітить їх лиця! Говорю: освітить, бо вплив музики на лиця гарних жінок, які бачу в опері, точнісінько такий, як ефекти світла й тіні, що дивують нас, коли оглядаємо статуї вночі при світлі смолоскипів. Ті мармурові твори виявлять нам тоді з поражаючою правдою заклятого в них духа і свої страшні, німі тайники, Так самісінько відслонюється нам усе життя гарних панянок, коли бачимо їх у опері; переливні мелодії будять тут у їх душах цілі ряди почувань, споминів, бажань та сердитостей, що моментально виявляються в рухах їх рисів, рум’янцях, блідостях, а особливо в їх очах.

Хто вміє читати, може тоді вичитувати в їх гарних личках багато любого та цікавого – історії тай забавні, як Боккаччієві новели, такі ніжні, як Петрарчині сонети, примхи такі дивовижні, як Аріостові оттаверіме, а інколи й страшні зради та величні злоби, такі поетичні, як пекло великого Данте. От тут-то й варто праці розглядатися по ложах. Якби тільки мужчини за той час не виявляли свого захвату таким страшенним галасом! Сей скажений галас у італійськім театрі робить на мене не раз прикре враження.

Але музика – се душа тих людей, їх життя, їх національна справа! В інших краях бувають певно музики, що дорівнюють найбільшим італійським знаменитостям, але там нема музикального народу. Тут, у Італії, музику репрезентують не осібники, але вона виявляється в цілій людності, музика стоїть людом. У нас, на півночі, зовсім інакше; тут музика стоїть лише чоловіком і називається Моцарт, Мейєрбер; та й надто ще коли розберемо докладно найкраще з того всього, що дають нам ті північні музики, то знайдемо там італійське сонце і запах помаранч, і далеко більше, як до Німеччини, вони належать до Італії, вітчини музики.

Так, Італія все буде вітчиною музики, хоч її великі маестри вчасно лягають у могилу або німіють, хоч Белліні вмирає, а Россіні мовчить [Белліні вмер 23 вересня 1835 р. в Піто біля Парижа. Россіні видав свою остатню оперу «Вільгельм Тель» 1829 р. і відтоді аж до смерті (1868) не компонував уже нічого, крім кількох дрібних творів. – [Іван Франко].].

– Справді, – завважила Марія, – Россіні мовчить дуже завзято. Коли не помиляюся, мовчить уже повних десять літ.

– Се, може, такий його дотеп, – відповів Максиміліан. – Хотів доказати, що прозвище «лебедь із Пезаро» [Россіні вродився 1792 р. в Пезаро недалеко Риму. – [Іван Франко].] яким його величали, для нього зовсім не відповідне. Лебеді співають при кінці життя, а Россіні замовк у половині життя. І думаю, що добре зробив і власне сим показав, що він геній.

Артист, у якого є лише талант, до кінця життя не тратить охоти виявляти той талант; амбіція все гонить його наперед; він чує, що раз у раз удосконалюється, і його пре щось поступати щораз вище й вище. Але геній осягнув уже свій найвищий ступінь, він задоволений, гордує світом і дрібною амбіцією і йде додому, до Стретфорда над Авоном, як Уїльям Шекспір, або шпацирує, сміючись та точачи баляси, по Італійськім бульварі в Парижі, як Россіні. Коли у генія надто не кепська тілесна конституція, то він проживе таким робом іще спорий шмат часу, викінчивши свої архітвори, або, як то звичайно кажуть, сповнивши свою місію.

Се забобон, коли дехто каже, що геній мусить умирати вчасно; здається, визначено від тридцятого до тридцять четвертого року як вік, небезпечний для геніїв. Як часто дратував я сим бідного Белліні, жартом пророкуючи йому, що яко геній мусить швидко вмерти, доживши отсе небезпечного віку. Дивна річ! Не вважаючи на жартливий тон, він дуже лякався тих пророкувань, називав мене своїм джеттаторе [По-італійськи jettatore – чоловік із поганими очима, що своїм зором наводить лихо на людей. – [Іван Франко].] і все робив відомий знак для охорони від уроків.

Він так хотів жити і почував майже пристрасну відразу від смерті, не хотів навіть слухати про вмирання, боявся його, як дитина, що боїться спати в потемках. Він був як добра, люба дитина, іноді трохи нечемна, але в таких разах досить було погрозити йому близькою смертю, і він зараз починав пхикати і проситися, і двома піднятими вгору пальцями робив знак проти уроків… Бідний Белліні!..

– То ви знали його особисто? Був гарний?

– Непоганий. Бачите, і ми, мужчини, не можемо відповідати простим потвердженням, коли про когось із нашого роду завдають нам таке питання. Се була довгов’яза, струнка постать, що порушувалася вертко, сказати б навіть, кокетно; все защіпнений на всі гудзики; правильне лице подовгасте, блідо-рожеве; ясно-жовте, майже золотисте волосся, уфризоване в тоненькі льочки; високе, дуже високе, благородне чоло; простий ніс; водаві сині очі; гарно скроєні уста, кругле підборіддя.

Було в його рисах щось хитке, безхарактерне, щось, мов молоко, і в тім молочнім личку булькотів іноді кисло-солодкий вираз болю. Сей вираз болю заступав у лиці Белліні брак дотепу; але то був біль неглибокий; він непоетично блискотів у його очах, безпристрасно дрижав довкола уст того чоловіка. Сей плоский, млявий біль хотів маестро, здавалося, виявити наглядно в цілій своїй появі. Його волосся було уфризоване так ентузіастично-тужливо, одежа лежала так безсильно на його тілі, він держав свою тростинову паличку так ідилічно в руці, що все нагадував мені тих молодих пастушків, яких видаємо в старих пастирських драмах, де вони дроботять та примилюються зі своїми паличками, обвиненими в стяжки, та в своїх яснобарвистих курточках.

І його хід був такий панянський, такий елегійний, такий етеричний. Увесь він виглядав, як зітхання в лакерках. Жінкам він дуже подобався, та сумніваюся, чи хоч у одної збудив до себе сильну пристрасть. Для мене мала його поява все щось кумедно-нестравного, а причина сього лежала, мабуть, поперед усього в його французькій мові. Хоча Белліні вже кілька літ прожив у Франції, то все ще говорив по-французьки так погано, як ледве, може, говорять у самій Англії. Властиво, не слід його вимову означати словом «погана»; «погана» – се ще тут занадто добра. Треба б сказати «страховинна», «кровосумішна, «світопреставительна».

Еге ж, коли чоловік був із ним у товаристві, і він починав, як кат, калічити ті нещасні французькі слова і з незрушимим супокоєм випаковувати всякі благоглупості, то думалось іноді, що ось-ось мусить ударити перун і завалити весь світ. В цілій кімнаті залягала тоді мертвецька тиша; смертельна тривога малювалася по всіх обличчях, на одних – крейдою, на других – цинобром; пані не знали, чи вмлівати їм, чи втікати; мужчини поглядали з жахом на свої cподні, щоб переконатися, чи дійсно вони не позабули надягти їх; а найлячніше було те, що сей перестрах рівночасно збуджував порив до конвульсивного сміху, який ледве можна було стримати, закушуючи губи.

От тим-то, буваючи в товаристві з Белліні, почувалося в його близу завсіди якийсь жах, що силою якоїсь дивовижної принади рівночасно відпихав і притягав. Іноді його мимовільні каламбури були лише смішні і в своїй кумедній несмачності нагадували замок його земляка, князя Паллагонії, який Гете в своїй «Подорожі по Італії» описав як музей чудернацьких диковин та безглуздо посточуваних докупи виродів.

А що Белліні при таких нагодах був усе певний, що сказав щось зовсім невинне і поважне, то його лице творило найскаженіший контраст із його словами. Тоді на його лиці найрізкіше виступало те, що могло мені не подобатися в ньому. А те, що мені не подобалося, не можна було, власне, назвати хибою і, мабуть, і дамам воно зовсім не було не до вподоби.

Лице Белліні, як і загалом уся його поява, визначалося тою фізичною свіжістю, тою цвітучістю тіла, тою рожевою краскою, що робила на мене неприємне враження, на мене, що люблю, власне, все, назначене п’ятном смерті, мармурове. Аж пізніше, коли я вже довше був знайомий з Белліні, почув я трохи прихильносте до нього. Вона вродилася, власне, тоді, коли я пізнав, що його характер наскрізь благородний і добрий. Його душа, певно, лишилася чиста і недоступна ніяким поганим дотикам. Не хибувало йому й тої невинної добродушності дитячої вдачі, якої ніколи не хибує геніальним людям, хоч вони й не кождому показують її.

– А, так, пригадую собі, – мовив далі Максиміліан, сідаючи на крісло, о якого поруччя був досі опертий стоячи, – пригадую собі одну хвилю, коли Белліні видався був мені таким милим, що я глядів на нього залюбки і постановив собі пізнати його ближче. На жаль, була се остатня хвиля, яку я бачив його в житті.

Се було одного вечора, коли ми в домі одної великої дами, що має найменшу ніжку на ввесь Париж, власне, повечеряли і зробилися дуже веселі, а від фортеп’яна лилися найсолодші мелодії… І досі бачу його, добрягу Белліні, як він, утомлений масою шалених беллінізмів, яких, власне, наговорив, нарешті сів на крісло. Те крісло було дуже низьке, майже як підніжок, так що Белліні, сівши, опинився майже біля ніг одної гарної дами, що напроти нього лежала, простягнена на софі, і з солодким злорадством дивилася згори на Белліні, поки сей надсаджувався, забавляючи її якимись французькими фразами і раз по разу попадаючи в конечність коментувати свої вислови своїм сицилійським жаргоном, щоб доказати, що він не сказав жодну дурницю, тільки навпаки – дуже делікатний комплімент.

Здається, що гарна дама не дуже пильно слухала Беллінієвого балакання; вона відібрала йому з рук його тростівочку, якою він пару разів силкувався підпомагати свою слабку риторику, і взялася преспокійно руйнувати оздобні льочки на обох висках молодого маестро. Мабуть, до сеї зухвалої псоти відносився той усміх, що надав її лицю вираз, якого я ще ніколи не бачив на живім людськім лиці. Се лице ніколи не щезне з моєї пам’яті!

Се було одно з тих лиць, що, бачиться, належать більше до мрійного царства поезії, як до жорстокої дійсності життя; контури, що пригадували малюнки Да Вінчі, той благородний овал з наївними ямочками на щоках і сентиментально заостреним підборіддям ломбардської школи. Колорит був римський, лагідний, млявий перловий полиск, аристократична блідість та ніжність. Одним словом, лице, які знаходимо хіба де на староіталійських портретах, що представляють, мабуть, одну з тих дам, у яких були закохані італійські артисти XVI в., творячи свої архітвори, про яких думали тогочасні поети, виводячи свої безсмертні співи, і до яких палали бажанням німецькі та французькі воєводи, коли опоясувалися мечами і з дикою енергією вихром летіли через Альпи…

Так, отаке було те лице, на якім іграв усміх найсолодшого злорадства і найделікатнішої пустотливості, поки сама вона, гарна дама, кінчиком тростинової лісочки руйнувала золотисті звої льоків добряги Белліні. В тій хвилі видався мені Белліні, мов під дотиком чародійської ліски, мов перемінений на зовсім приязну появу, і я раптом почув, що він близький мойому серцю. Його лице засіяло відблиском того усміху, се була, може, найбільше цвітуча хвилина в його житті… Ніколи не забуду його… Чотирнадцять днів по тім прочитав яв газетах, що Італія стратила одного зі своїх найславніших синів!

Дивне діло! Рівночасно оголосили газети також про смерть Паганіні. Про його смерть я не сумнівався ані на хвилю, бо старий, мов землею припалий, Паганіні все виглядав як близький смерті; але смерть молодого, рожевого Белліні видалася мені неможливою до увірення. А проте вість про смерть Паганіні була лише газетярською качкою; він живе й досі здоров у Генуї [Славний музика Паганіні вмер на сухоти гортанки дня 27 мая 1840 у Ніцці. – [Іван Франко].], а Белліні спочиває в могилі в Парижі.

– А ви любите Паганіні? – запитала Марія.

– Сей муж, – відповів Максиміліан, – се оздоба своєї вітчини і заслугує, певно, на найпочеснішу згадку, коли йде мова про музикальні знаменитості Італії.

– Я не бачила його ніколи, – завважила Марія, – але коли вірити чуткам, то його зверхній вигляд не зовсім задоволяє почуття краси. Я бачила його портрети…

– Вони всі неподібні, – перебив Максиміліан її мову, – вони прикрашують або опоганюють його, але ніколи не передають вірно його характеру. На мою думку, лиш одному-одніському маляреві пощастило схопити на папір правдиву фізіономію Паганіні; се глухий маляр Лізер [Іван-Петро Лізер (Lyser), з яким Гейне заприязнився в Гамбурзі. – [Іван Франко].], який у своїм глибокоумнім божевіллі кількома рисами олівця так добре трафив голову Паганіні, що від правдивості того рисунка відразу робиться смішно й лячно.

«Чорт водив моєю рукою», – мовив мені глухий маляр, таємничо хихочучись і добродушно-іронічно похитуючи головою, як звичайно робив при своїх геніальних жартах. Той маляр усе був дивачина; не вважаючи на свою глухоту, він ентузіастично любив музику, і кажуть, що ухитрявся, сидячи досить близько оркестри, вичитувати музику з лиць у музикантів, а по рухах їх пальців пізнавати більш або менше вдатне їх виконання; надто він писав критики на нові опери в одній поважній гамбурзькій часописі. І що, властиво, тут дивне? В видимій сигнатурі гри міг глухий маляр бачити тони. Адже ж бувають люди, у яких самі тони є тільки синатури, за якими вони чують кольори і постаті.

– І ви такий чоловік! – скрикнула Марія.

– Дуже жалкую, що не маю вже маленького Лізерового рисуночка, може б, він дав вам поняття про зверхній вигляд Паганіні. Тільки різкими, чорними, побіжними рисами можна було схопити ті байкові риси, що, бачилось, більше належали до сірчаного царства тіней, як до сонячного живого світу.

– Їй-богу, чорт водив моєю рукою! – заклинався мені глухий маляр, коли ми в Гамбурзі стояли перед павільйоном у той день, коли Паганіні мав там давати свій перший концерт. – Еге ж, друже мій, се правда, що говорить весь світ, що він записав себе чортові, душу й тіло, щоб стати найліпшим скрипачем і грою заробляти мільйони, а поперед усього, щоб увільнитися з проклятої галери, на якій пропадав уже кілька літ. Бо бачите, друже, коли він у місті Люкці був капельмайстром, то закохався в якійсь театральній царівні, попав у заздрість на якогось абатика (а може, вона й насадила йому роги), заколов добрим італійським звичаєм свою невірну любочку, попав на галеру в Генуї і, нарешті, записався чортові, щоб дістатися на свободу, щоб стати найліпшим скрипачем і щоб міг з кождого з нас сього вечора здерти кроваві два таляри… Але гляньте лише! Всякоє диханіє да хвалить Господа! Гляньте, онде в алеї йде він сам зі своїм двозначним учеником!

І справді, се був сам Паганіні, що зараз по тім показався моїм очам. На ньому було темно-сіре пальто, що досягало йому аж до п’ят і сим надавало його поставі вид незвичайної висоти. Довге чорне волосся спадало поплутаними пасмами на його плечі і творило немов темну раму довкола блідого, як у трупа, лиця, на якім жура, геній і пекло вирили свої незатерті знаки. Обік нього підтанцьовував низенький, заживний чоловічок, гарно одягнений і прозаїчний; рожеве та поморщене личко, ясно-сивий сурдутик зі сталевими гудзиками, – він з незносно-приязним видом вітався з усіма на всі боки та іноді з затурбованням і жахом поглядав на понуру постать, що поважно і задумано ступала біля нього. Думав би, ось бачиш малюнок Рецша, де Фавст із Вагнером проходжуються перед липською брамою. А глухий маляр коментував мені своїми безумними концептами обі постаті і особливо звернув мою увагу на розмірені, широкі кроки Паганіні.

– Чи не виглядає се так, як коли б він іще й досі мав залізну скрипицю між ногами? – мовив маляр. – Отак привик неборак до такого ходу та й ніяк не відвикне. А гляньте ще, як згірдливо-іронічно він іноді зиркає згори на свого товариша, коли сей надокучає йому своїми прозаїчними питаннями. А проте не може розстатися з ним, кровавий контракт в’яже його з тим слугою, бо се не хто інший, як сам Сатана. Нетямучий народ, щоправда, думає, що се автор комедій та анекдот Гарріс із Ганновера, якого Паганіні взяв із собою в дорогу, щоб під час його концертів вів його грошові діла. Народ не знає, що чорт випозичив лише у пана Георга Гарріса його постать, і що бідна душа того бідного чоловіка сидить тим часом разом із іншим дрантям, замкнена в скрині в Ганновері доти, доки чорт не віддасть їй знов її тілесної коперти і не захоче супроводити свого майстра Паганіні в достойнішім виді, от, приміром, у виді чорного пуделя, по світі.

Та коли Паганіні вже тут у ясне полуднє, ходячи під зеленими деревами по гамбурзькій алеї, видався мені досить казковим і дивоглядним, то як же мусила вечором під час концерту збентежити мене його страховинно-чудернацька поява. Гамбурзький театр був видовищем сього концерту, а замилувана в штуці публіка зібралася вже вчасно і в такім числі, що я ледве здужав іще вибороти собі малесеньке місце біля орхестри. Хоча був день поштовий, то проте в чільних ложах я побачив увесь освічений торговельний світ, цілий Олімп банкірів і інших мільйонерів, богів кави і цукру біля своїх грубих шлюбних богинь, Юнон із Вандраму та Афродіт із Дреквалю [Вандрам і Дрекваль – гамбурзькі вулиці. – [Іван Франко].].

А в цілій залі стояла релігійна тиша. Всіх очі були звернені на сцену. Кожде вухо острилося на слухання. Мій сусід, старий гендляр кожухами, повитягав зі своїх вух клапті брудної вати, щоб ліпше ловити ті коштовні тони, що коштували його два таляри вступного.

Нарешті появилася на сцені темна постать, що, бачилось, вийшла просто з пекла. Се був Паганіні в своїй чорній галі. Чорний фрак і чорна камізоля страшливого крою, приписаного, може, пекельною етикетою при дворі Прозерпіни. Чорні штани теліпалися тривожно на тонких ногах. Довгі руки видавалися ще довшими, коли він у одній руці держав скрипку, а в другій смик, спущені додолу, так що майже досягав ними до помосту, коли почав відвішувати публіці нечувані поклони. В ламаних закривленнях його тіла було щось страшно дерев’яне і при тім щось глупо-звіряче, так що при тих поклонах мусила чоловіка поривати дивна охота до сміху; але його лице, що при яркім освітленні орхестри видавалося ще блідіше від труп’ячого, мало тоді такий благальний, так ідіотично покірний вираз, що дрожуче співчуття перемагало в нас охоту до сміху.

Чи він навчився тих компліментів від якого автомата, чи від пса? Чи сей благальний погляд – се погляд чоловіка смертельно хорого, чи, може, за ним криється насміх хитрого скупаря? Чи се живий, але близький сконання атлет, що має на арені штуки, як умираючий борець, веселити своїми передсмертними корчами? Чи се, може, покійник, що виліз із гробу, упир зі скрипкою, що висисає нам, коли не кров із серця, то в усякім разі гроші з кишені?

Такі питання миготіли в моїй голові, поки Паганіні раз по разу кланявся публіці; та всі такі думки мусили раптом замовкнути, коли дивний майстер притулив свою скрипку до бороди і почав грати. Щодо мене, то знаєте, пані, мій музикальний «другий змисл», мою натуру, що при кождім тоні, який чую, бачу також відповідну тонічну фігуру. Відси пішло, що Паганіні за кождим потягом свого смика приводив мені перед очі також видимі постаті та ситуації, що гучним образовим письмом оповідав мені різні яркі історії, що немов розточував передо мною барвистий танець тіней, у якім усе він сам зі своєю скрипкою був головною дійовою особою.

Вже при першім потязі його смика змінилися куліси довкола нього. Він стояв зі своїм нотовим пультом нараз у веселій кімнаті, удержаній у веселенькім неладі, з вирізуваними меблями в стилі пані Помпадур: скрізь невеликі зеркальця, золочені аморети, китайська порцеляна і в миленькім хаосі стяжки, гірлянди цвітів, білі рукавички, подерті блюзки, фальшиві перли, діадеми з золоченої бляхи і інше богинине фурфантя, яке звичайно знаходимо в робітні театральної примадонни.

І зверхній вигляд Паганіні також відмінився і то дуже на його користь: на ньому буди короткі штани з лілійового атласу, сріблом вишивана біла камізоля, сурдут із ясно-синього адамашку з золотоплетеними гудзиками, а волосся, старанно уфризоване, обрамувало його лице, що цвіло молодістю, було зовсім рожеве і ясніло розкішною ніжністю, коли зверталося до гарненької дамочки, що стояла біля нього при нотовім столику, а він грав на скрипці.

І справді, при його боці побачив я гарне, молоде сотворіння, по-старомодному вбране, білий атлас, настовбурчений понижче стану, талія – тим принадніша, тонесенька, напудроване волосся фризоване високо, гарне, кругле личко – тим свобідніше, блискуче, з іскристими очима, з нарум’яненими щоками, з мушками і з безсоромно розкішним носиком. У руці мала білий звиток паперу, і, судячи по рухах її уст та по кокетливім похитуванні верхньої часті її тіла, здавалося, що співала; але я не чув ані одного її трилера і лише з тонів скрипки, якою молодий Паганіні акомпаніював любій жіночці, догадувавсь я, що вона співала і що він сам почував у душі лід час її співу.

О, се були мелодії, як соловій щебече в вечірній сутіні, коди запах рожі надихає тугою його чутливе весняне серце. О, се було переливне, розкішно таюче блаженство! Се були тонн, що цілувалися, потім сердилися і втікали один від одного і нарешті з реготом знов обіймалися, і єдналися, і завмирали в п’яному поєднанні. Так, ті тони буяли весело, мов метелики, коли один одного дразнить, оминає, ховається за квіткою, потім другий доганяє його, а потім оба, легкодушні, щасливі, підіймаються вгору в золотім сонячнім світлі.

Але павук, павук може іноді раптово зробити трагічний кінець таким метеликам. Чи прочувало се молода серце? Тужливо зітхає ось один тон, мов прочуття повзучого горя, просмикається крізь найрадісніші мелодії, що промінням розсипаються із скрипки Паганіні. Його очі заходить росою… З обожанням він паде на коліна перед своєю милою… Але ах, схилившися, щоб поцілувати її ніжки, він бачить під ліжком малого абатика! Не знаю, чого йому було треба від того бідолахи, але генуезець поблід, як смерть, хапає абатика скаженими руками, надає йому чимало позаушників, а також поважне число копняків, врешті, викидає його за двері, а потім видобуває довгий штилет із кишені і встромлює його молодій красуні в саме серце…

Та в тій хвилі почулося з усіх боків: «Браво! Браво!» Одушевяені гамбурзькі панове й пані найгучнішими оплесками обсипали великого артиста, що, власне, скінчив перший розділ свого концерту і кланявся ще з більшим ламанням та викривлюванням, як уперед. На його лиці, здавалося мені, скавучала також іще благальніша покірливість, як уперед. В його очах визирала смертельна тривога, й у очах злочинця, засудженого на смерть.

– Божественно! – скрикнув мій сусід, торговець кожухами, дряпаючи себе поза вухами. – Ся штука сама вже варта була двох талярів.

Коли Паганіні почав грати наново, у мене замрачилося перед очима. Тони не перемінялися на ясні форми та кольори; навпаки, постать майстра поволоклася темними тінями, а із їх пітьми скомліла найрізкішими жалібними іонами його музика. Лиш деколи, коли маленька лампа, завішена над ним, кидала на нього своє скупе світло, бачив я його виблідле лице, на якім, одначе, все ще не згасла молодість. Його одежа була чудна, розколена на дві барви, одна – жовта, а друга – червона. На ногах у нього волоклися важкі кайдани.

За ним мелькало якесь лице, якого фізіономія вказувала на збиточну цапину вдачу, а довгі волохаті руки, що, бачилось, належали до неї, час від часу, мов з підмогою, доторкалися до струн скрипки, на якій грав Паганіні. Іноді вони водили його рукою, що держала смик, і тоді якесь не то похвальне мекекекання, не то регіт домішувався до тонів, що виливалися зі скрипки, чимраз болючіші та кровавіші.

Се були тони, як спів упавших ангелів, що грішили з дочками земними і випхнені з царства блаженних, з лицями, горючими соромом, летіли в безодню. Се були тони, в яких бездонній глибині не меркотіла ані потіха, ані надія. Коли святі в небі чують такі тони, завмирає похвала Богу на їх блідніючих устах і, плачучи, вони закривають свої непорочні голови. Іноді, коли серед мелодійних мук тої гри проскакувало неминуче цапине мекекекання та реготання, бачив я в глибині сцени багато маленьких жіночок, що злобно-радісно похитували обридливими головами і, складаючи навхрест пальці, в збиточній зловтішності шкребтали моркву.

Із скрипки виривалися тоді голоси розпуки і страшенні зітхання та хлипання, яких ніхто ще не чув на землі і яких, може, ніхто й не буде вже більше чути на землі, хіба що на Йосафатовій долині, коли заграють колосальні труби Страшного суду, а голі трупи повилазять із могил і ждатимуть свого засуду… Але перемучений скрипач потягнув раптом смиком так безумно-розпучливо, що його кайдани з брязкотом розскочились, і його несамовитий помічник разом із знаружливими почварами пощезали.

В тій хвилі сказав мій сусід, торговець кожухами:

– Шкода, шкода, у нього струна луснула. Всьому винні ті ненастанні pizzicato [Спосіб виконання на струнних смичкових інструментах (італ). – Упоряд.]!

Чи справді струна луснула на скрипці? Не знаю. Я завважив лише переображення тонів, а Паганіні і його окружения видалися мені нараз зовсім переміненими. Його я ледве міг пізнати в бурій чернечій киреї, що більше ховала, ніж одягала його. Здичіле лице було заслонене капузою, бедра – оперезані шнуром, ноги – босі, самітна, завзята постать – от так стояв Паганіні на скальнім виступі над морем і грав на скрипці.

Була, здавалося мені, пора сумерку, вечірня заграва обливала безмежні морські хвилі, що набирали все червонішої та червонішої краски, шуміли все величніше та величніше в таємничій гармонії з тонами скрипки. Та чим червоніше розгоралося море, тим більше блідло та сіріло небо, а коли, нарешті, бурхливі води виглядали, як різко кармазинова кров, то небо вгорі стало зовсім бліде, як мара, біле, як труп, а на ньому виступали величезні, грізні зорі… а ті зорі були чорні, чорні, як блискучий кам’яний вугіль.

Але голоси скрипки ставали щораз бурхливіші та сміліші, в очах страшного музиканта блискотіла така насмішлива охота до руйнування, а його тонкі губи ворушилися так жаховито швидко, що виглядало, немов то він бубонить стародавні злочинні заклинання, якими викликувано бурю і розпутувано тих злих духів, що лежать сковані в морських безоднях. Іноді, коли він, простягаючи довгу худу руку зі смиком із широкого рукава чернечої киреї, розмахував смиком у повітрі, то аж тоді виглядав, як правдивий чародій, що своєю чарівною паличкою дає накази вітрам і водам, і тоді підіймався скажений рев у морських глибинах, і переполошені кроваві хвилі підркакували тоді так сильно вгору, що майже оббризкували бліде небесне склепіння і чорні зорі своєю червоною піною, і рев, та вереск, та гуркіт стояв такий, немов увесь світ хотів розпастися в руїни, а чернець чимраз завзятіше грав на скрипці.

Силою своєї обезумілої волі хотів він розламати сім печатей, якими Соломон запечатав залізні горшки, куди позапирав побіджених демонів. Ті горшки мудрий король повкидав у море, і мені здавалося, що, власне, чую голоси замкнених у них духів, коли скрипка Паганіні гарчала в своїх найлютіших басових нотах. Та, нарешті, здалося мені, що чую немов радісні окрики увільнених, і з червоних, кровавих хвиль ось-ось виринають голови розкованих демонів: почвари нечувано обридливі, крокодили з крилами лиликів, гадюки з оленячими рогами, мавпи з лійковими мушлями замість шапок, тюлені з патріархальними довгими бородами, жіночі лиця з цицьками на місці щок, зелені верблюдячі голови, мішанці невідомого складу, всі глипають холодно-розумними очима і довгими лапастими плавцями хапають затопленого в своїй грі ченця. А у нього в шаленім запалі заклинання капуза зсунулася з лоба, а патлате волосся розвіялося на вітрі і обпліталося довкола його голови, мов чорні гадюки.

Ся поява так остовпила і оглушила мене, що, щоб не збожеволіти, я заткав собі вуха і зажмурив очі. І зараз привиди щезли, і, коли я зирнув знов, побачив я бідного генуезця в його звичайній поставі, як кланявся щосили, поки публіка плескала, мов несамовита.

– Так отсе була та славна гра на струні G, – завважив мій сусід. – Я сам граю на скрипці і знаю, що то значить отак панувати над тим інструментом…

На щастя, павза не була довга, а то б мій музикальний кожушник певно завів був довгу балачку про штуку. Паганіні знов спокійно притулив свою скрипку до бороди, і з першим потягом його смика почалося знов чудове переображення тонів. Та тепер уже не були вони такі різко барвисті та тілесно виразні. Сі тони розливалися спокійно, маєстатично хвилюючи і підіймаючись, мов тони органів у великій катедральній церкві; і все довкола розширювалося чимраз далі і вище, аж до таких колосальних розмірів, що вже не тілесне око, але хіба око духу могло обняти їх.

Всередині того простору уносилася блискуча куля, а на ній стояв велетень, гордий, випростуваний і грав на скрипці. Ся куля – чи се було сонце? Не знаю. Але в рисах велетня пізнав я Паганіні, лиш ідеально гарного, облитого небесним сяйвом, усміхненого ласкою і примиренням. Його тіло пишалося розкішною мужньою силою, ясно-синій одяг обіймав ублагороднені сустави, на його плечі спадало чорне волосся блискучими кучерями; і, коли стояв отак сильно і непохитно величний образ божества, поводячи смиком по струнах, здавалося, що все сотворіння послушне його тонам.

Він був чоловік-планета, довкола якого крутився весь світ, видзвонюючи мірно-врочисто блаженні ритми. Ті великі світила, що так спокійно ясніючи плавали довкола нього, – чи се були небесні зорі, а ся дзвінка гармонія, що повставала з їх рухів, – чи се була музика сфер, про яку так багато незглибимого наговорили поети та пророки? Іноді, коли я, напружаючи всю свою силу, визирав далеко-далеко в замрачену далечінь, то здавалося мені, що бачу білі розвіяні шати, якими обвинені колосальні мандрівники йшли з білими палицями в руках, – і дивно! Золоті головки тих палиць – се були, власне, ті великі світила, які я вважав звіздами.

Ті мандрівники сунулися широчезним кругом довкола великого скрипача, від тонів його скрипки розблискувалися чимраз ясніше золоті головки їх палиць, а хорали, що лилися з їх уст і що я міг їх уважати за мелодію сфер, – се буйа, властиво, лише вмовкаюча луна тонів його скрипки. Якась невимовна, свята сердечність чулася в тих звуках, що іноді тремтіли ледве чутно, як таємний шепіт над водою, то знов солодко-страховинно густішали, мов голоси рогів у місячнім світлі, а потім, нарешті, загриміли непогамованими радощами, немов тисяча бардів торкнула струни своїх арф і підняла голоси до пісні побіди. Се були звуки, яких ніколи не чує вухо, а тільки серцю вони можуть приснитися, коли ніччю спочиває біля серця коханої. Може, серце розуміє їх і в ясний, світлий день, коли розрадуване затопиться в чудові лінії та овалі грецького твору штуки…

– Або коли вип’є одну бутельку шампана більше, ніж треба, – почувся нараз насмішливий голос, що нашого оповідача збудив немов зі сну. Коли обернувся, побачив доктора, що в товаристві чорної Дебори зовсім потихо ввійшов був до світлиці, щоб довідатися, як вплинув лік на хору.

– Сей сон не подобається мені, – сказав лікар, показуючи на софу.

Максиміліан, що, затоплений у фантастиці своєї власної промови, зовсім не завважив, що Марія давно вже була заснула, сердито прикусив губи.

– Сей сон, – мовив далі лікар, – надає її лицю вже вповні подобу смерті. Чи воно не виглядає вже, як ті білі маски, ті гіпсові відливи, в яких ми стараємося переховати риси покійників?

– Бажав би я, – прошептав Максиміліан йому до вуха, – заховати собі такий відлив із лиця нашої приятельки. Навіть як труп вона буде дуже гарна.

– Не раджу вам чинити се, – відповів лікар. – Такі маски уприкряють нам згадку про тих, кого ми любили. Нам здається, що в тім гіпсі міститься ще крихта їх життя, хоч те, що ми заховали, – се, властиво, сама настояща смерть. Правильно гарні риси набирають тут якоїсь жаховитої тупості, наруги, фатальності і сим більше страшать, як радують нас. Та правдивими карикатурами стають гіпсові відливи лиць, яких принада була більше духова, і яких риси були не стільки правильні, як інтересні. Бо скоро грації життя загасли в них, то правдиві відскоки від ідеальних ліній красоти не покриваються вже духовими принадами. А спільний усім гіпсовим відливам якийсь загадковий зарис, що при довшім огляданні нестерпно морозить нашу душу: вони виглядають як люди, що ладяться йти в якусь тяжку дорогу.

– Куди? – запитав Максиміліан, коли лікар узяв його за рам’я і попровадив із світлиці.

Примітки

Лауренціана – бібліотека Медичі у Флоренції, заснована 1524 р. Рід Медичі відомий меценатською підтримкою гуманістів та митців.

Медичі – італійський рід, що походить з округи Флоренції. Торгівлею, банківською справою та зв’язком з «пополанами» (народною партією) досягли провідної ролі у політичному житті середньовічної Флоренції. Починаючи з XV ст. Медичі були фактично володарями міста, з 1532 р. – герцогами, а з 1569 р. – великими герцогами Тоскани.

…найпишніший рід Італії – Йдеться про рід Медичі.

Мікеланджело Буонарроті (1475 – 1564) – італійський скульптор, художник, архітектор і поет доби Високого Ренесансу в Італії.

…в Колонії над Рейном… – Мається на увазі м. Кельн в Німеччині, розташоване у Кельнській бухті на обох берегах р. Рейн. Засноване як римська колонія в І ст. до н. е. (Соlоnіа Agrippiensis).

Потсдам – головне місто Бранденбурга (землі в Німеччині). Уперше згадується у X ст. Розташоване на р. Гавель, оточене парковими ансамблями в класицистичному стилі та численними озерами.

Сан-Сусі (франц. «безтурботний», «безжурний») – замок та парк у Потсдамі, Споруджений Фрідріхом Великим за його власними проектами, будівничий Г.-В. фон Кнобельсдорф (1745 – 1747); належить до найкращих пам’яток стилю рококо в Німеччині.

Березина – права притока верхнього Дніпра на території Білорусії. 26 – 28 листопада 1812 р. з великими втратами, потерпаючи від голоду та холоду, через Березину перейшли рештки Великої Армії Наполеона І, які зазнали поразки під Смоленськом.

Ломбарди – мешканці Ломбардії, області у Верхній Італії; назва якої походить від германського племені «лангобардів», що воювало тут проти Римської імперії.

Франсуа І (1494 – 1547) – французький король, вів війну з Карлом V.

Павія – місто на півночі Італії.

Боккаччо Джованні (1313 – 1375) – італійський письмекник-гуманіст. Його найвизначніший твір «Декамерон» (1350 – 1353) складається зі ста новел і є класичним зразком італійської новели епохи Відродження.

Петрарка Франческо (1304 – 1374) – італійський поет і вчений. 1341 р. був коронований у Римі на поета. Відомий своїми сонетами, присвяченими донні Лаурі.

Аріосто Людовіко (1474 – 1533) – італійський поет, автор романтичного епосу «Несамовитий Роланд».

Оттаверіме (італ.) – станси, тобто строфа з 8 віршів (6 перших – чергуються, останні римуються між собою), що має закінчений зміст.

…пекло великого Данте… – Йдеться про опис пекла в поемі «Божественна комедія» Данте Аліг’єрі (1265 – 1321) – італійського поета й політичного діяча. З 1301 р. був у вигнанні. «Божественна комедія», написана в останній період його життя (1313 – 1321), складається з трьох частин: «Пекло», «Чистилище» і «Рай».

Моцарт Вольфганг-Амадей (1756 – 1791) – австрійський композитор. Представник віденської класичної школи, музикант універсального таланту (клавесиніст, скрипаль, органіст, диригент).

Мейєрбер Джакомо (1791 – 1864), композитор, піаніст. Навчався у Венеції, в 1831 – 1842 рр. жив у Парижі. З 1842 р. обіймав посаду генерального директора музики в Берліні.

Белліні Вінченцо (1801 – 1835) – італійський композитор, представник романтичного напряму, сприяв розвитку мистецтва співу – бельканто.

Россіні Джоакіно (1792 – 1868) – італійський композитор, жив у Римі й Парижі. З його творчістю пов’язаний розквіт італійської опери XIX ст.

Шекспір Уїльям (1564 – 1616) – англійський поет і драматург епохи Пізнього Відродження.

…замок…князя Паллагонії… – Замок поблизу Палермо, відомий відсутністю смаку в архітектурі та в оформленні інтер’єру, описаний Гете у «Подорожі до Італії».

Гете Йоганн-Вольфганг (1749 – 1832) – німецький письменник, зачинатель німецької літератури нового часу, мислитель і природодослідник.

«Подорож по Італії» – автобіографічний твір Гете, написаний під враженням безпосередньо пережитого та історично осмисленого. Задум виник 1796 р., робота тривала до весни 1816 р. Твір вийшов друком 1817 р. як додаток до незавершеної автобіографічної книжки «З мого життя. Поезія та правда».

Да Вінчі Леонардо (1452 – 1519) – італійський митець і вчений. Поєднав нові засоби художнього вираження з фундаментальними теоретичними узагальненнями, створив образ людини, що відповідав ідеалам Високого Відродження.

…Італія стратила одного з… синів! – Йдеться про оголошення в паризьких газетах про смерть В. Белліні.

Паганіні Ніколо (1782 – 1840) – італійський скрипаль-віртуоз, композитор. Один з основоположників романтизму в музиці.

Рецш Моріц (1779 – 1857) – німецький художник та гравер. До 1845 р. створив ряд ілюстрацій-офортів до драм і балад Гете, Шиллера та Бюргера.

…де Фавст із Вагнером проходжуються перед липською брамою. – Йдеться про відому сцену з частини І «Фауста» Гете: «За міською брамою». М. Рецш виготовив 26 ілюстрацій до «Фауста» Гете (вид. у Штутгарті 1820 р.).

Гарріс із Ганновера – Гарріс Юрій (1780 – 1838), письменник, займався організацією концертів Паганіні. Написав про нього книгу «Паганіні в подорожній кареті й удома, у годину дозвілля, у товаристві та на концертах» (1830), яка допомогла Гейне у створенні образу великого скрипаля.

Юнона – італійська богиня, дружина Юпітера, цариця богів, ототожнена з давньогрецькою Герою. Під впливом грецьких понять Юнона стала покровителькою дівчат, шлюбів, сім’ї та породіль, була уособленням римської матрони – ідеальної дружини й матері.

Прозерпіна – римське ім’я Персефони. Дочка Деметри й Зевса. За міфом, бог підземного царства Аїд викрав її, щоб зробити своєю дружиною. У підземному царстві він примусив Персефону проковтнути гранатові зерна – символ нерозривності шлюбу. Розгнівана Деметра наслала на землю неврожай, тому Зевс, щоб урятувати життя на землі, наказав Аїдові відпускати Персефону до матері на три чверті року. Як і інші божества, пов’язані з культом землі, Персефона вважалася не лише богинею родючості, а й владаркою небіжчиків.

Помпадур Жанна-Антуанетта Пуассон (1721 – 1764) – маркіза, фаворитка французького короля Людовіка XV. Мала вплив на державні справи.

Генуезець – тут: Паганіні.

Соломон – цар Ізраїльсько-Юдейського царства в 970 – 930 рр. до н. е. Син Давида. Побудував фортецю з храмом у Єрусалимі, відкрив країну орієнтальній культурі, провів адміністративні реформи, обстоював централізацію релігійного культу. За переказом, Соломон – автор деяких книг Біблії, в тому числі «Пісні пісень». У фольклорній традиції Орієнту Соломон має ім’я Сулейман і виступає як чарівник.

Подається за виданням: Франко І.Я. Додаткові томи до зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 2008 р., т. 51, с. 256 – 280.