II

Генріх Гейне

Переклад Івана Франка

– І пощо вам ще мучити мене тими поганими ліками, коли й так мені швидко вмирати?

Се Марія говорила ті слова саме, коли Максиміліан уходив до кімнати. Перед нею стояв лікар, в одній руці держачи фляшку з лікарством, а в другій – маленьку чарочку, в якій обридливо пінився якийсь бурий плин.

– Дорогий друже, – скрикнув він, обертаючися до новоприхожого, – се дуже добре, що ви прибули. Старайтеся намовити синьйору, щоб зажила лиш отсих кілька крапельок. Мені спішно.

– Прошу вас, Маріє, – шепнув Максиміліан тим м’яким голосом, який не дуже часто завважувано у нього і який виходив, здавалось, із такого зболілого серця, що хора в дивнім зворушенні, майже забуваючи про свій власний біль, узяла чарку в руку. Та поки піднесла її до уст, промовила з усмішкою:

– Але правда, в відплату за се оповісте мені потім історію про Лауренцію?

– Все буде, чого забажаєте! – кивнув головою Максиміліан.

Бліда женщина випила зараз те, що було в чарці, напівусміхаючись, а напівздригаючись.

– Мені ніколи, – мовив лікар, натягаючи свої чорні рукавички. – Ляжте собі гарненько, синьйоро, і якмога не рушайтеся з місця. Мені ніколи.

В супроводі чорної Дебори, що світила йому, він вийшов із кімнати. Коли обоє молоді люди лишилися самі, то довго гляділи мовчки одно на одного. В душах обох підіймалися думки, які одно перед другим силкувалося затаїти. Та нараз женщина вхопила руку мужчини і покрила її палкими поцілуями.

– Бога ради! – мовив Максиміліан. – Не рухайтеся так сильно і лягайте знов спокійно на софі!

Коли Марія сповнила се жадання, він укрив її ноги дуже старанно шалем, до якого вперед доторкнувся своїми устами. Вона, мабуть, постерегла се, бо радісно заморгала очима, мов щаслива дитина.

– Чи панна Лауренція була дуже гарна?

– Коли згодитеся не перебивати мене, дорога приятелько, і приречете мені слухати зовсім мовчки та спокійно, то розповім вам докладно все, що вам бажається знати.

Марія потакнула очима, і Максиміліан, усміхнувшися приязно, сів на кріслі, що стояло біля софи, і почав своє оповідання ось як:

– Отсе вже буде вісім літ, як я їздив до Лондона, щоб пізнати тамошній язик і народ. Чорт би побрав той народ ураз із його язиком! Набере десяток односкладових слів у рот, розгризе, розжвякає, виплює – і се назирає мовою! На щастя, вони по своїй здачі мовчазливі, і хоча завсіди дивляться на тебе з роззявленим ротом, але не мучать тебе довгою балачкою.

Та горе тобі, коли впадеш у руки такого сина Альбіону, що відбув велику подорож і на континенті навчився по-французьки. Сей зараз хоче скористати з нагоди і пустити в рух набуті язикові відомості, і засипає тебе питаннями яро всякі можливі речі, і ледве ти відповів не одно питання, то він вилізає з новим – чи то про твої літа, про місце вродження, чи про те, як довго думаєш тут побути, і певнісінький, що такою невідчіпною інквізицією забавив тебе як не можна краще.

Один мій приятель у Парижі, може, й мав рацію, твердячи, що англічани виучуються французької розмови у пашпортових бюрах. Найпожиточніша їх розмова – за столом, коли вони крають свої колосальні ростбіфи і з найповажнішим видом випитують тебе, який шматок тобі до вподоби? Чи сильно, чи слабо припечений? Чи з середини, чи з брунастої кори? Чи товстий, чи худий? Ті ростбіфи та їх баранячі печені, се й усе добро, яким можуть повеличатися.

Борони Господи кожду християнську душу від їх соусів, у яких – третина муки, а дві третини масла або інколи для відміни – третина масла, а дві третини муки! Борони Господи кождого також від їх наївної ярини, яку вони пруть на стіл такою, як її Бог создав, тільки обварену в окропі.

Ще страшніші від кухні англічан їх тости і їх обов’язкові застольні промови, коли зі стола здіймають скатерть і дами виходять із їдальні, а на їx місце вносять таке ж саме число бутельок портвейну – се, на їх думку, найкраще заступництво в браку красного пола. Говорю «красного пола», бо англічанки заслугують на цю назву. У них гарне, біле, струнке тіло. Лише занадто широкий відступ між носом і устами, що стрічається у них не менше часто, як і у мужчин, не раз уприкрював мені в Англії й найкращі обличчя. Сей відступ від типу красоти впадає мені ще фатальніше в очі, коди бачу англічан тут у Італії, де їх прикороткі носи і широка м’ясиста площа, що тягнеться аж до рота, творять ще різкіший контраст із лицями італьян, у яких риси більше зближені до античної правильності, у яких носи або з римська вигнуті, або з грецька вглиблені, нерідко виходять занадто довгі. Дуже вірно завважив один німецький подорожній, що англічани, вештаючися тут поміж італійцями, всі виглядають як статуї, у яких повідбивано кінчики носів.

Еге, стрічаючи англічан у чужім краю, зараз бачиш силою контрасту ще яркіше їх хиби. Се боги нудоти, що в пишно блискучих каретах кур’єрськими поїздами гонять по всіх краях і всюди лишають за собою сірі тумани куряви та сумовитості. До того додайте їх цікавість без щирого інтересу, їх пишнострійну незугарність, їх безсоромну тупість, їх рогатий егоїзм і їх безглузду радість при всяких меланхолійних предметах.

Уже три тижні бачу тут на Piazza di Gran Duca щодня одного англійця, що цілими годинами з роззявленим ротом продивляється тому шарлатанові, який там, сидячи на коні, вириває людям зуби. Сей вид певно мусить благородному синові Адьбіону бути відплатою за ті смертні кари, які він пропустив у своїй любій вітчині… Бо поза боксованням та бійкою когутів нема для британця любішого виду, як конання бідолахи, що вкрав вівцю або підробив чийсь підпис, і за се цілу годину мусить стояти перед фасадою судового будинку, виставлений з посторонком на шиї, поки його відправлять на той світ.

Се не пересада, коли скажу, що крадіж вівці і сфальшування підпису в тім огидно-безсердечнім краю караються так, як найпоганіші злочини, як батьковбийство або кровосумішка. Я сам, сумним випадком проходячи біля їх суду, бачив у Лондоні, як вішали одного чоловіка за те, що вкрав вівцю, і відтоді я стратив смак до баранячої печені; баранячий лій усе нагадує мені білу шапку повішеника. А обік нього завісили ірландця, що підробив підпис багатого банкіра; і все ще бачу наївний передсмертний жах бідного Падді, який перед судом присяглих не міг зрозуміти, за що його так тяжко карають за підроблений підпис, хоч він сам позволяє кождому чоловікові в світі підроблювати його підпис, скільки захоче! І той народ усе балакає про християнство і не опустить жодної неділі богослуження, і засипає весь світ Бібліями!

Признаюся вам, Маріє, коли в Англії ніщо не смакувало мені, ані люди, ані кухня, то причина тому почасти був і я сам. Я привіз із собою добрий засіб лихого настрою з дому і шукав розривки у народу, що й сам уміє вбивати свою нудоту лише в вирі політичної та торговельної діяльності. Досконалість машин, які тут скрізь уживаються і перейняли на себе так багато людських чинностей, була для мене також чимось несамовитим; їх штучні механізми з колісцями, валками, циліндрами і тисячами дрібних гачків, цвяшків та зубчиків, що порушаються майже пристрасно, навівали на мене тривогу.

Не менше тривожила мене певність, точність, розміреність і докладність у житті англічан, бо так, як машини в Англії видаються нам людьми, так тамошні люди видаються нам машинами. Еге ж, так і бачиться, що дерево, залізо та мосяж захопили там людського духу і майже збожеволіли з надміру того духу, а обездушений чоловік, як пуста мара, зовсім машинально сповняє свої звичайні діла, в певній означеній мінуті жре біфштіки, виголошує парламентарні промови, чистить нігті, сідає до повоза або вішається.

Можете собі уявити, як зростало з дня на день моє незадоволення в тім краю. Та найчорніший настрій наляг на мене одного разу, коли я під вечір стояв на мості Ватерлоо і глядів униз у воду Темзи. Мені здавалося, що в ній відбивається моя душа і визирає до мене з води з усіма своїми ранами та шрамами… При тім напливали мені на тямку самі найприкріші історії.

Я згадав про ту рожу, що її все поливали оцтом, так що вона через те стратила свій солодкий запах і зів’яла перед часом… Згадав заблуканого метелика, якого один природознавець, дряпаючися на вершок Монблана, бачив, як літав між ледовими обривами. Згадав про ту освоєну мавпу, що зовсім зжилася з людьми, гралася з ними, їла з ними, але раз при столі в печені, що лежала на полумиску, пізнала своє власне молоде мавпенятко, швидко вхопила його, побігла з ним до лісу і вже ніколи потім не показувалася між своїми приятелями-людьми…

Ах, у мене так защеміло серце, що гарячі сльози силоміць бризнули з моїх очей… Вони покапали в Темзу і поплили з нею до великого моря, що проковтнуло вже стільки людських сліз і навіть не завважило їх!..

В тій хвилі якась дивовижна музика збудила мене з тих темних мрій, і коли я озирнувся, побачив на березі купу людей, що, бачилось, обступила колесом якесь забавне видовище. Я підійшов ближче і побачив сім’ю артистів, зложену ось із яких чотирьох осіб:

Перша була невеличка, підсадкувата жінка, одягнена зовсім у чорне, з дуже малою головою і здоровим, грубо наперед висуненим животом. На тім животі висів у неї величезний бубен, у який вона барабанила зовсім немилосердно.

Другий був карлик, одягнений у вишивану сукню на подобу старофранцузького маркіза, з великою напудрованою головою, але з дуже тоненькими та дрібними іншими членами; він, підтанцьовуючи сюди й туди, бив у тріянгул.

Третя була, може, 15-літня молода дівчина, що мала на собі коротеньку, щільно припасовану спідничку з синьо-пасматого шовку і широкі, також синьо-пасматі штанці. Се була ніжно збудована, граціозна фігурка. Лице – грецької краси. Благородний простий носик, любо скроєні усточка, мрійливо м’яко закруглене підборіддя, цвіт лиця – сонячно-жовтий, волосся блискучо-чорне, обвинене довкола скроні; от так стояла вона, струнка і поважна, ба навіть незадоволена, і гляділа на четверту особу компанії, що, власне, виконувала свої штуки.

Ся четверта особа – се був учений пес, дуже многонадійний пудель, який, власне, на найбільшу втіху англійської публіки з покладених перед ним дерев’яних букв зложив ім’я Lord Wellington і додав ще дуже підхлібний присудок Heros. А що пес, як видно було вже з його дотепного зверхнього вигляду, був не англійською скотиною, але так само, як і три інші особи, походив із Франції, то сини Альбіону тішилися дуже, що їх великий полководець здобув собі бодай між французькими псами таке признання, якого всі інші креатури у Франції так соромно відмовляють йому.

І справді, се товариство складалося з французів, і карлик, що тут же представив себе як мусьє Тірліті, почав по-французьки говорити такі диковини і з такими пристрасними жестами, що бідні англічани ще ширше, як звичайно, пороззявляли роти й носи. Іноді серед довшої паузи він піяв, як когут, і ті кукуріку та імена многих цісарів, королів та князів, якими він пересипав свою промову, – се було, мабуть, одиноке, що розуміли його бідні слухачі.

А тих цісарів, королів та князів він виславляв як своїх прихильників та приятелів. Запевняв, що ще осьмилітнім хлопчиком мав довгу розмову з блаженної пам’яті величеством Людовіком ХVI, який і пізніше в важних справах усе засягав його поради. Перед бурею революції він, як і многі інші, спасся втекою і аж за цісарства вернув до коханої вітчини, щоб напуватися славою великої нації.

Наполеон, – говорив далі, – ніколи не любив його, зате його святість папа Пій VII майже обожав його. Цар Олександр давав йому бонбони, а княгиня Вільгельмова фон Кіріц усе брала його на коліна. «От так, – викрикував він, – від самих дитячих літ жив я між самими володарями! Нинішні монархи, так сказати, виросли зі мною разом, і я вважаю їx собі рівнею, і коли котрий із них попрощається з сим світом, завсігди надягаю жалобу». По тих поважно виголошених словах запіяв, як когут.

Мусьє Тірліті справді був один із найчудніших карликів, яких мені доводилось бачити. Його старече, поморщене лице творило такий забавний контраст із його дитячо-щуплим тільцем, а ся його осібка не менше забавно контрастувала зі штуками, якими він пописувався. Він ставав у найсміліших поставах і нелюдяно довгою шпадою сік повітря на всі боки і при тім раз у раз клявся на свою честь, що отсеї кварти або отої терци [Фігури фехтунку. – [Іван Франко].] ніхто не зуміє відбити, а натомість його відбою не переб’є ніяка людська сила і визивав кождого з публіки помірятися з них у шляхетній штуці фехтунку.

Помахавши отак якийсь час і не знайшовши нікого, хто б поважився стати з ним до прилюдного поєдинку, карлик уклонився зі старофранцузькою грацією, подякував за ласку, яку йому оказано, і просив дозволу заповісти високоповажаній публіці найчудовіше чудовище, яке подивляла досі англійська земля.

– Бачите отсю особу, – пищав він, надівши брудні глянсовані рукавички і з почесною галянтерією виводячи насеред круга молоду дівчину, що належала до товариства, – отся особа – се панна Лауренція, одинока дочка шановної і християнської дами, яку ось тут бачите з великим барабаном і яка ще й досі носить жалобу по страті свого сердечно улюбленого чоловіка, найбільшого черевомовця в Європы. Панна Лауренція затанцює тепер! Подивляйте танець панни Лауренції!

І по тих словах він знов запіяв, як когут.

Молода дівчина, бачилось, не звертала ніякісінької уваги ані на ті промови, ані на погляди видців; сердито заглиблена сама в собі, вона ждала, поки карлик простер під її ногами великий ковер і взявся знов бімкати на своїм тріянгулі в супроводі великого бубна. Се була дивоглядна музика, мішанина незугарної бурчливості і розкішного лоскотання, і я почув патетично-дурацьку, тужливо-безстидну, чудернацьку мелодію, в якій, одначе, була якась дивовижна простота. Та швидко я забув сю мелодію, скоро молода дівчина почала танцювати.

Танець і танечниця майже силоміць захопили мою увагу. Се не був класичний танець, який бачимо ще в наших великих балетах, де так, як і в класичній трагедії, панують настовбурчені єдності та штучності; се не були ті танцьовані александріни, ті декламаційні скоки, ті антитетичні присюди, та благородна пристрасть, що так дзигою вертиться на одній нозі, що нічого й не бачиш, тільки – небо і трікоти, нічого – лиш ідеальність і брехню!

Їй-богу, ніщо так не противне мені, як балет у Великій опері в Парижі, де найчистіше заховалася традиція того класичного танцю, коли натомість у інших штуках, у поезії, в музиці і в малярстві французи опрокинули класичну систему. Та буде їм тяжко доконати подібну революцію в штуці танцю; хіба що й тут так, як у політиці, вони візьмуться до тероризму та загорілим танцюрам і танечницям старого режиму відгільйотинують ноги.

Панна Лауренція не була велика танечниця, кінчики її ніг не були дуже гнучкі, її ноги не були наламані до всяких можливих викрутасів, вона не знала тої танечної штуки, якої вчить Вестріс [Назва славної італійської сім’ї танцюрів. Огій Вестріс (1759-1842) був від 1772 р. балетмайстром при Великій Опері в Парижі; маючи 85 літ, збуджував своїм танцем загальний подив. – [Іван Франко].], але танцювала так, як природа велить чоловікові танцювати; вся її істота була в гармонії з її скоками; не лиш її ноги, але її тіло танцювало, її лице танцювало…

Вона часом блідла, робилася майже біла, як труп, її очі витріщалися широко, мов у привида, довкола її уст миготіла жадоба і біль, а її чорне волосся, що гладким овалом обхоплювало її виски, порушувалося, мов два летючі крукові крила. Се справді не був класичний танець, але й не романтичний у тім значенні, як би сказав молодий француз школи Рандієля [Ешен Рандієль (Renduel), накладник у Парижі, що друкував твори романтиків. – [Іван Франко].].

Сей танець не мав у собі ані нічого середньовікового, ані нічого венеціанського, ані нічого горбатого, ані жодного сліду «танцю смерті», не було в нім ні місячного світла, ані кровосумішки… Се не був танець, що силкувався забавити зверхніми формами руху, але зверхні форми руху видавалися словами якоїсь окремої мови, що хотіла сказати щось таке особливе.

Але що говорив той танець? Я не міг зрозуміти його, хоч які пристрасні рухи виконувала та мова. Іноді я тільки догадувався, що тут річ іде про щось страшенно болюче. Я, що звичайно так легко розумію значення всіх явищ, не міг нізащо зрозуміти сеї ганцьованої загадки, а що я все надармо мацав за її змислом, тому певно винна була й музика, яка, мабуть, навмисно зводила на блудні стежки, силкувалася хитро збаламутити мене і все не давала мені прийти до ясності. Тріянгул мусьє Тірліті хихотався іноді так злорадісно! А паніматка гримала так сердито в свій здоровенний барабан, що її лице з-поза хмар чорної шапки виблискувало, як кровава північна заграва.

Коли товариство поплелося далі, я довго ще стояв на тім самім місці і міркував про те, що міг значити сей танець? Чи се був південнофранцузький або еспанський національний танець? На щось подібно натякав запал, з яким танечниця повертала сюди й туди свій стан, і те дике закидування голови взад, що надавало танечниці іноді вигляд тих безтямно смілих вакханок, яких із зачудуванням бачимо на рельєфах старинних ваз.

Її танець мав тоді щось п’яного і невласновільного, щось темного і неминучого, щось фаталістичного; вона танцювала в таких хвилях, мов сама судьба. Або, може, се були уривки прастарої, забутої пантоміми? Чи, може, танцьована приватна історія? Іноді дівчина хилялася до землі, немов надслухуючи щось, мов чула голос, що говорив до неї з глибини… Тоді здригалася, мов трепетовий лист, вигиналася швидко в інший бік, вибухала там скаженими, розпусними скоками, потім знов нахиляла вухо до землі, надслухувала ще тривожніше, як уперед, кивала головою, червоніла, блідла, тремтіла, стояла хвилину випростувана, як свічка, мов задеревіла, і потім робила рух, як людина, що вмиває руки. Чи се була кров, яку вона так старанно, довго, так страховинно дбайливо змивала зі своїх рук? При тім зиркала на бік так благально, так милосердно, аж душа таяла, – і сей її позирк припадково упав на мене.

Всю найближчу ніч думав я про сей позирк, про сей танець, про дивовижний акомпанемент; і коли я другого дня, як звичайно, шлявся вулицями Лондона, почув я якесь тужливе бажання ще раз зустрінути гарну танечницю, і все нащурював вуха, чи не почую де музику барабана та тріянгула. Нарешті, я знайшов у Лондоні щось таке, що зацікавило мене, і я не мусив уже блукати безцільно його кипучими вулицями.

Власне, вийшов я з Тауера [Лондонська твердиня і тюрма. – [Іван Франко].], де придивився докладно сокирі, якою відрубано голову Анні Болейн [Анна Болейн, друга жінка короля Генріха VIII і мати королеви Єлисавети, була покарана смертю за мниму невірність д[ня] 19 мая 1536 р. в Тауері. – [Іван Франко].], а також англійським коронним діамантам і львам, коди серед площі перед Тауером серед великого натовпу людей я знов побачив паніматку з великим барабаном і почув, як мусьє Тірліті піяв по-когутячому.

Учений пес складав знов із патичків геройство лорда Веллінгтона, а карлик знов показував свої непоборні кварти і терци, а панна Лауренція знов почала свій дивоглядний танець. Знов – ті самі загадкові рухи, та сама мова, що говорила щось незрозуміле для менe, те саме шалене відкидування гарної голови взад, те саме надслухування до землі, тривога, що бажає втихомирити себе чимраз скаженішими скоками, і знов – надслухування похиленим до землі вухом, тремтіння, блідість, остовпіння, а потім – те саме страшно таємниче вмивання рук і, нарешті, благальний, милосердний позирк на бік, який сим разом ще довше спочивав на мені.

Так-то воно! Женщини, молоді дівчата не згірше від жінок зараз догадуються, скоро звернуть на себе увагу мужчини. Хоч панна Лауренція, коли не танцювала, все без руху і сердито гляділа перед себе, а танцюючи, іноді лиш один-однісінький позирк кидала на публіку, то відтепер се вже не був голий припадок, що сей позирк усе падав на мене, і чим частіше я бачив її танець, тим більше значуще яснів він, але при тім іще менше зрозуміло.

Я був мов очарований тим зором і три неділі від ранку до вечора шлявся по вулицях Лондона, зупиняючися скрізь там, де танцювала панна Лауренція. Серед найбільшого клекоту юрби міг я вже з найдальшого далека почути гуркіт барабана та дзвенькіт тріянгула, а мусьє Тірліті, бачачи моє наближення, викрикував, як умів, найприязніше своє кукуріку. Хоч ані з ним, ані з панною Лауренцією, ані з панею мамою, ані з ученим псом я досі не обмінявся ані одним словом, то, нарешті, здавалося так, що я належу до їх компанії.

Коли мусьє Тірліті збирав гроші, то, наближаючися до мене, поводився завсігди з найдобірнішим тактом і глядів усе в супротилежний бік, коли я в його трирожний капелюх кидав невеличку монету. Він справді поводився дуже по-панськи, з достоїнством, нагадував добрі манери минувшини, і видно було по тім маленькім чоловіці, що виріс із монархами; тим дивніше було, що він час від часу, доразісінько забуваючи свою повагу, піяв, мов простий когут.

Не можу вам описати, як я зажурився, коли раз три дні шукав надармо малого товариства по всіх вулицях Лондона і, нарешті, догадався, що воно, мабуть, покинуло місто. Нудота вхопила мене знов у свої олов’яні обійми і знов зціплювала мені серце. Нарешті, я не міг видержати довше попрощався з «мобом», з «чорними сотнями» [Blackguards, лондонські пролетарі та босяки. – [Іван Франко].], з джентльменами і фешенблями англійськими, з чотирма станами держави і подався назад до цивілізованого континенту, де перед першою білою запаскою першого стрічного кухаря припав на коліна з молитвою.

Тут міг я знов як розумний чоловік пообідати і звеселити свою душу прихильністю несвоєкорисних лиць. Але панну Лауренцію я таки не міг забути ніколи; довго вона танцювала в моїй пам’яті, а в годинах самоти я ще часто мусив думати про загадкові пантоміми гарної дівчини, особливо про її надслухування прихиленим до землі вухом. І минула добра пора, поки дивоглядні мелодії тріянгула і барабана прогомоніли в моїх споминах.

– І се й уся історія? – скрикнула нараз Марія, пристрасно підіймаючися на ліжку.

Та Максиміліан знов лагідно притулив її до постелі, значуще приложив вказівний палець до уст і прошептав:

– Тихо! Тихо! Ані слова не говоріть, лежіть собі гарненько в спокою, аж вам доповім і хвостик сеї історії. Лише, Бога ради, не перебивайте мене!

І, розсівшися ще вигідніше в кріслі, він ось як повів далі своє оповідання:

– П’ять літ по тій пригоді прибув я уперве до Парижа і то в дуже цікаву пору. Французи, власне, виставили були свою липневу революцію; весь світ плескав їм браво. Ся штука не була така кровава, як давніші трагедії республіки і цісарства. Лиш кілька тисяч трупів лишилося на сцені. Та й політичні романтики були не дуже задоволені і заповідали нову штуку, де попливе більше крові і кат матиме більше роботи.

Париж захопив мене дуже тою веселістю, що виявляється там у всіх появах і не лишається без впливу навіть на зовсім спонурені душі. Дивне діло! Париж – се сцена, де виставляють найбільші трагедії всесвітньої історії, що при їх спогаді навіть у найдальших краях дрожать серця і росою заходять очі; але видцеві тих великих трагедій тут у Парижі буває так, як мені було раз у театрі при брамі Св. Мартина, коли я бачив виставу драми «Tour de Nesle» [Голосна свого часу (1840) драма старшого Ал. Дюма. – [Іван Франко].].

Передо мною, бачите, сіла дама, що мала на голові капелюх із рожевої гази, а той капелюх був такий широкий, що заслонив мені весь вид на сцену, так що все, що там діялося, я бачив лише крізь рожеву газу того капелюха; всі страховища «Tour de Nesle» виявилися мені в найвеселішім рожевім світлі. Еге ж, є в Парижі таке рожеве світло, що всі трагедії для близького глядача робить веселими, щоб життєві радощі не були йому там гіркими. Навіть страховища, які чоловік у власному серці приносить до Парижа, тратять там свою тривожливу грізність. Щось дивним робом лагодить болі. В тім паризькім повітрі рани заживають швидше, як деінде; є в тім повітрі щось так великодушне, так повне співчуття, так люб’язне, як у самім народі.

Що мені найліпше подобалось у того французького народу, так се його чемне поводження і його аристократичний вигляд. Солодкий ананасовий запах чемності! Як благотворно освіжив він мою хору душу, що в Німеччині наковталася так багато тютюнового диму, запаху квасної капусти та грубіянства! Як Россінієві мелодії, дзвеніли в моїх вухах чемні фрази перепросин одного француза, що в день мойого приїзду на вулиці тільки легенько штовхнув мене. Я майже налякався так солодкої чемності, я, що привик був до німецьких хлопських штурханців без перепросин.

В перших тижнях мого побуту в Парижі я кілька разів навмисно старався, щоб мене поштуркнули, аби лише радуватися музикою тих перепросин. Та не лише задля тої чемності, але вже задля самої своєї мови мав французький народ у моїх очах якийсь аристократичний вигляд. Бо, як знаєте, у нас на півночі французька мова належить до прикмет високої шляхти, з французькою мовою у мене від дитинства лучилася ідея аристократизму. А така паризька перекупка говорила по-французьки краще, як не одна німецька дама з 64 предками.

Задля сеї мови, що надає йому аристократичний вигляд, мав французький народ у моїх очах якусь премилу казкову подобу. Се випливало з іншого спомину моїх дитячих літ. Власне, перша книжка, з якої я вчився читати по-французьки, були байки Лафонтена, їх наївно розумні вислови вбилися невідступно в мою пам’ять, і коли я отсе прибув до Парижа і почув скрізь французьку мову, то мені раз у раз причувалися Лафонтенові байки; все мені здавалося, що чую добре відомі голоси звірів: отсе говорив лев, а отсе мовив вовк, а потім – ягня або бузько, або голуб; не рідко здавалося мені також, що чую голос лиса, а в моїх споминах виринали не раз слова:

Нé, bonjour, monsieur le Corbeau!

Que vous êtes joli, que vous me semblez beau!

[Із другої байки Лафонтена «Крук і Лис». – [Іван Франко].]

Такі байкові ремінісценції виринали в моїй душі ще далеко частіше, коли я в Парижі попав у ту вищу сферу, що називається «світ». Се ж був той сам світ, із якого небіжчик Лафонтен запозичував теми до своїх звірячих характерів. Зимовий сезон розпочався швидко по моїм приїзді до Парижа; я брав участь у салоновім житті, де той світ більш або менше весело проводить свій час.

Як найцікавіша річ у тім світі вдарила мене не так рівність витончених звичаїв, що панує в ньому, а радше різнородність його складових частей. Іноді, коли я придивлявся в великім салоні людям, що там дружелюбно були зібрані, мені здавалося, що сиджу в склепі, повнім раритетів, де реліквії всіх часів накладені в суміш біля себе: грецький Аполлон – обік китайської пагоди, мексиканський Віцліпуцлі – обік готицького Ессе homo, єгипетські божки – з песіми головками, святі почвари – з дерева, зі слонової кості, з металу і т. д.

Тут бачив я старих мушкетерів, що колись танцювали з Марією Антуанеттою, республіканців легшої регули, що їх обожано в Assemblee Nationale, монтаньярів [Так звалася скрайня опозиція в революційнім парламенті. – [Іван Франко].] без милосердя і без плям, колишніх членів Директорії, що царювали в Люксембурзькій палаті, високих достойників цісарства, перед якими тремтіла вся Європа, всевладних єзуїтів реставрації – одним словом, самі вибракувані, покалічені божища з усіх віків, у які тепер ніхто не вірить.

Їх імена ревуть, коли стрінуться одно з одним, але люди стоять собі сумирно і дружно бік о бік, як старинності в згаданих антиквариях на Quai Voltaire [Набережна Вольтера (франц.). – Упоряд.]. В германських краях, де пристрасті менше дисципліновані, таке товариське співжиття так різнородних осіб було б неможливе. Надто у нас, на холодній півночі, потреба балакання не така сильна, як у теплішій Франції, де найгірші вороги, здибавшися в салоні, не можуть довго сидіти, обгорнені понурою мовчанкою.

При тім у Франції жадоба подобатися така велика, що всякий з усієї сили старається подобатися не лише приятелям, але навіть ворогам. Вічне тут драповання та ставання на котурни, і женщини з сил вибиваються, щоб перевищити кокетерією мужчин, але все-таки се удається їм.

Сею увагою не хотів я сказати нічого злого, особливо нічого злого про французьких жінок, а вже найменше – про парижанок. Я ж – їх найбільший поклонник і обожаю їх за їх хиби ще далеко більше, як за їх чесноти. Не знаю нічого влучнішого над ту легенду, що парижанка родиться на світ з усіма можливими хибами, але одна ласкава фея милосердиться над ними і кождій їх хибі додає такого чару, що з неї робиться нова принада. Ся ласкава фея зоветься грація.

Чи парижанки гарні? Хто се може знати! Хто може прогледіти всі інтриги туалети, розкусити, чи правдиве те, ще зраджує тюль, і чи фальшиве те, на що пишно натякає буфастий шовк? А коли оку пощастить пробитися крізь шкаралущу і чоловік саме готовиться розслідити ядро, аж воно зараз обсновується новою лушпайкою, а потім знов – новою, і сею ненастанною зміною моди насміхається над мужеською бистрозорістю.

Чи їх лиця гарні? І сього тяжко доконатися. Бо всі риси їх лиця – в ненастаннім русі; кожда парижанка має тисячу лиць, сміховатих, дотепних, любіших одно від одного, і доводить усякого до заклопотання, хто би між ними бажав вибрати найкраще або й ще відгадати правдиве.

Чи їх очі великі? Або я знаю! Чоловік не розсліджув довго калібр гармати, якої куля відірвала йому голову. А кого й не трафлять ті очі, то все ж хоч осліплять його своїм огнем і він рад-радісенький, коли держиться здалека від їх пострілу.

Чи простір між носом і устами у них широкий чи вузький? Іноді він широкий, коли вона задре носик, а іноді вузенький, коли її верхня губа зухвало надується.

Чи їх уста великі, чи малі? Щоб видати вірний осуд, мусив би той, хто судить, і та, котру судять, бути в повнім спокою. Але хто ж біля парижанки може заховати спокій, і котра парижанка буває коли спокійна?

Деякі люди думають, що можуть зовсім докладно придивлятися метеликові, коли пришпилять його шпилькою до паперу. Се не лише жорстоко, але й глупо. Пришпилений, спокійний метелик, се ж уже не метелик. Метеликові треба придивлятися тоді, коли гуляє довкола цвітів…

І парижанку треба оглядати не в її домі, де вона прикріплена шпилькою в грудях, але в салоні, на вечорницях і балах, коли своїми гаптованими крильцями з гази і шовку літає попід блискучими кришталевими люстрами радощів. Тоді виявляється у них якесь похапне бажання життя, якась жадоба солодкого одуру, якась спрага оп’яніння, що робить їх хорошими аж до жаху і додає їм повабу, який одночасно наповняє нашу душу розкішшю і дрожжю.

Ся спрага до уживання життя, немовби вже в найближчій годині чигала на них смерть, щоб вирвати їх від бурхливого джерела розкоші, немовби се джерело вже в найближчій годині мало висохнути, сей поспіх, сей одур, се божевілля парижанок, що виявляється особливо на балах, – усе нагадує мені людову повість про тих мертвих танечниць, яких у нас називають вілами.

Се, власне, молоді дівчата, що померли перед шлюбом, але так сильно заховали в серці незаспокоєну жадобу танцю, що ніччю встають зі своїх могил, купами збираються на вулицях і там в опівнічній годині виводять божевільні танці. В своїх весільних строях, з вінками на головах, з блискучими перстенями на блідих руках, з жаховитим усміхом, невимовно гарні, танцюють віли при місячнім світлі, танцюють усе тим швидше і шаленіше, чим більше почувають, що дозволена їм година танцю добігає до кінця і вони ось-ось мусять знов лягати в холодну могилу.

Було се на одній вечорниці при Chaussée d’Antin, де мені се спостереження дуже глибоко зворушило душу. Се була блискуча вечорниця і нічого не бракувало із звичайних складників товариської забави: досить світла, щоб освічувало кождого, досить дзеркал, щоб кождий міг оглядати себе, досить людей, щоб товпитися до поту, досить лимонади з ледом, щоб охолодитися.

Почалася музика. Франца Ліста притягли до фортеп'яна, він підгорнув волосся вгору понад геніальне чоло і сточив одну зі своїх найбільш блискучих битв. Здавалося, що з клавішів бризкає кров. Коли не помиляюся, він відіграв один пассаж із «Палінгенезій» Баллянша [П’єр-Сімон Баллянш, родом із Ліону (1776 – 1847), історик і філософ містично-соціалістичного напряму. – [Іван Франко].], якого ідеї перекладав на музику, – діло дуже корисне для тих, що не можуть у оригіналі читати твори того славного письменника.

Потім відіграв «Хід на площу страчення» («La marche au supplice») Берліоза, гарну штуку, яку молодий маестро, коли не помиляюся, скомпонував рано в день свого шлюбу. По всій залі лиця покрила блідість, груди хвилювали, дух притаювано під час павз, а нарешті залунали скажені оплески. Жіноцтво – все мов п’яне, коли Ліст заграє йому щось. З безумнішою радістю вони кинулися тепер у вир танцю, ті салонові віли, і я ледве здужав спастися з того натовпу до бічної кімнати.

Тут панове грали в карти, а на широких кріслах спочивали деякі дами, придивляючися грачам або бодай роблячи вид, немов то гра дуже зацікавила їх. Проходячи повз одної з тих дам, коли її сукня доторкнулася до мого рамени, почув я від руки аж геть угору до лопатки легеньку дрож, немов від дуже слабого електричного току. Але такий же ток, лише найсильнішого калібру, пробіг усе моє серце, коли я вдивився в лице дами.

Чи се вона, чи не вона? Се було те саме лице, формою і сонячною краскою подібне до античної статуї; та воно не мало вже тої мармурової чистоти і гладкості, як колись. Заостреному поглядові виявлялися на чолі і щоках деякі маленькі скази, може, сліди віспи, що зовсім нагадували ті щербини, які бачимо на лицях статуй, що якийсь час стояли на дощі. Те саме було й чорне волосся, що гладкими овалами, мов воронячі крила, покривало виски. Коли її очі зустрілися з моїми, і, власне, тим знаним скісним поглядом, якого прудка блискавка завсігди так загадково влучала в мою душу, то не було вже ніякого сумніву: се була панна Лауренція.

Пишно простягнувшися на кріслі, в одній руці – китиця цвітів, другою оперта о поруччя крісла, сиділа панна Лауренція недалеко ігорного стола і, бачилось, усю свою увагу звернула на ходи карт. Елегантне і гарне було її убрання, а проте зовсім поєдинче, з білого атласу. Окрім бранзолет і перлових шпильок на грудях, не мала на собі ніяких строїв. Жмут коронок покривав молодечі груди, покривав по-пуританському аж до шиї і тою простотою та ціломудрістю свого одягу творила вона любо-зворушливий контраст із декількома старшими дамами, що, перісто построєні та поблискуючи діамантами, сиділи біля неї і меланхолійно виставляли на показ голі руїни своєї колишньої пишноти, місце, де колись була Троя. Вона виглядала все ще дуже гарно зі своєю чарівною сердитістю, і щось непоборне потягло мене до неї, і я, нарешті, опинився за її кріслом, палаючи жадобою поговорити з нею, але спинюваний несмілою делікатністю.

Отак стояв я мовчки за нею вже деякийсь час, коли вона нараз витягла квітку зі свого букета і, не озираючись, через рам’я подала її мені. Дивний був запах тої квітки і обдав мене якимось незвичайним чаром. Я чув, що для мене щезли всі товариські форми і був немов у сні, де робимо і говоримо багато такого, чому й самі дивуємося, і де наші слова набирають дитячого, пестливого і простого характеру. Спокійно, байдужно, недбало, як звичайно робимо зі старими приятелями, я схилився понад поруччя крісла і шепнув молодій дамі до вуха:

– Панно Лауренціє, а де ж ваша мама з барабаном?

– Умерла, – відповіла вона тим самим тоном, так само спокійно, байдужно, недбало.

По короткій паузі я знов похилився понад поруччям крісла і шепнув молодій дамі до вуха:

– Панно Лауренціє, а де ж учений собака?

– Побіг десь, куди очі бачать, – відповіла вона знов тим самим спокійним, байдужним, недбалим тоном.

І знов по короткій павзі похилився я понад поруччя крісла і шепнув молодій дамі до вуха:

– Панно Лауренціє, а де ж подівся Тірліті, карлик?

– У велетнів на бульварі du Tempie, – відповіла вона. Та ледве сказала ті слова, і знов же тим самим спокійним, байдужним, недбалим тоном, коли до неї наблизився поважний старший чоловік високої, воєнної постави і повідомив її, що її повіз заїхав.

Звільна підвівшися з сидження, вона вчепилася за його рам’я і, навіть не кинувши одним поглядом на мене, опустила з ним разом товариство. Коли я запитав паню дому, яка весь вечір стояла біля входу головної зали і всім прихожим та відхожим презентувала свій усміх, як називається та молода особа, що, власне, вийшла зі старим паном, вона весело розсміялася мені в лице і скрикнула:

– Мій Боже! Хто ж може знати всіх тих людей! І його я так само не знаю…

Урвала, бо певно хотіла сказати: «як вас самих», бо й мене ж вона сього вечора бачила перший раз.

– А може, – завважив я, – міг би ваш пан муж дати мені яку відомість? Де міг би я знайти його?

– На полюванні в Сен-Жермені, – відповіла дама, ще дужче сміючись. – Виїхав сьогодні рано, а верне аж завтра вечір… Але чекайте, знаю одного, що багато розмовляв із дамою, про яку розвідуєте. Назви його не знаю, але можете легко допитатися до нього, звідуйте лише за молодим чоловіком, якому пан Казимір Пер’є дав копняка, не знаю вже де.

Хоч і як тяжко пізнати чоловіка по тім, що якийсь міністр дав йому копняка, то проте я швидко віднайшов того младенця і попросив у нього деяких відомостей пре дивну появу, що так зацікавила мене, і яку я силкувався описати йому якнайдокладніше.

– О, так, – казав молодий чоловік, – знаю її дуже добре. Говорив із нею на кількох вечорницях.

І він переповів мені купу зовсім пустих предметів, на яких крутилася їх розмова. Головно вбився в його пам’ять її поважний зір за кождим разом, коли він сказав їй якусь чемність. Так само дивувався він немало, що вона завсігди відмовлялася від його запросин протанцювати з ним одну туру, запевняючи його, що не вміє танцювати. Імені й відносин її він не знав. І хоч скільки я розвідувався, ніхто не вмів сказати мені нічого ближчого. Даремно ганяв я по всіх можливих вечірках, ніде не міг я вже знайти панни Лауренцїї.

– І се вся історія? – скрикнула Марія, звільна обертаючися на другий бік і позіваючи сонливо. – Се вся та прецікава історія? І ви не бачили вже більше ані панни Лауренції, ані мами з барабаном, ані карлика Тірліті, ані навіть ученого собаки?

– Лежіть лише спокійно, – відповів Максиміліан. – Усіх я бачив, навіть ученого собаку. Правда, він був у великій тарапаті, бідна скотина, коли я пострічався з ним у Парижі. Се було в Quartier Latin [Латинський квартал (франц.). – Упоряд.]. Я, власне, переходив біля Сорбонни, а з її брами вискочив пес, а за ним – з десяток студентів з палицями, а до них зараз прилучилися зо два десятки старих баб, і всі вони верещали одним хором:

– Скажений пес!

Майже людськими очима глядів нещасний звір у своїй смертельній тривозі; здавалося, що сльози плили з його очей, а коли він, сопучи, пролетів біля мене, і його вогкий зір упав на мене, пізнав я свого старого друга, вченого собаку, хвальця лорда Веллінгтона, що колись наповняв подивом англійську націю.

Чи справді він був скажений? Може, він зсунувся з глузду з великої вченості, продовжуючи свої студії в Латинськім кварталі? Або, може, в Сорбонні заявив шкрабанням та гарчанням свій протест проти хлоп’ячих шарлатанств якогось професора, а сей захотів позбутися такого неприхильного слухача тим, що признав його скаженим? Ах, а молодіж не довго міркує, чи хто з ураженої професорської зарозумілості або, може, з простої зависті крикнув: «Сей пес скажений!» Вона як стій хапається бити своїми безмисними палицями, та й старі баби в таких разах усе готові заверещати і заглушити голос невинності й розсудку. Мій бідний знайомий мусив улягти, перед моїми очима його вбили як собаку, подали на наругу і викинули на гній. Бідний мученик ученості!

Не веселіший був стан карлика, пана Тірліті, коли я віднайшов його на бульварі du Temple. Правда, панна Лауренція сказала мені, що він подався туди, але чи то я не думав про се, щоб направду пошукувати там за ним, чи то сутолока народу не допускала мене туди, досить, що я аж пізно завважив буду, де продукувалися велетні.

Ввійшовши, застав я двох здоровенних завалидорог, що без діла лежали на ослоні і швидко зірвалися з місця, і поставали передо мною в своїх велетенських позитурах. Направду вони не були такі великі, як пишалися на вивішенім перед будою малюнку. Се були два здоровенні бельбаси, одягнені в рожеві трікоти, мали дуже чорні, може, фальшиві фаворити і махали понад головами дерев’яними, внутрі порожніми булавами.

Коли я запитав у них про карлика, про якого також голосив афіш, відповіли, що вже чотири неділі він не показується задля щораз більшого нездужання, але я можу бачити його за оплатою подвійної вступної ціни. Як радо платить чоловік подвійну вступну ціну, щоб побачити приятеля! Ах, а сього приятеля я застав на смертельній постелі. Ся смертельна постеля була, властиво, дитяча колиска, і в ній лежав бідний карлик з жовтим, висохлим, старечим лицем. Може, чотирилітня мала дівчинка сиділа біля нього, колисала ніжкою його колиску і приспівувала при тім пестливо насміхуватим голосом:

– Спи, Тірлітінечку, спи!

Коли карлик побачив мене, витріщив якмога широко свої скляні, виблідлі очі; сумовитий усміх промайнув по його білих губах. Здавалося, що він зараз пізнав мене, подав мені своє висохле рученя і прохарчав ледве чутно:

– Старий друг!

Справді, в оплаканому стані застав я старого хлопчика, що ще в осьмім році життя мав довгу розмову з Людовіком XVI, якого цар Олександр годував бонбонами, а княгиня фон Кіріц садовила собі на колінах, якого обожав папа, а ніколи не любив Наполеон. Ся остатня обставина турбувала нещасливого ще на смертній постелі, чи то, як сказано, в смертній колисці, і він заплакав над трагічною долею великого цісаря, що ніколи не любив його, та зате в такім сумнім стані скінчив на острові Св[ятої] Олени, – «так самісінько, як я кінчу тепер!» – додав, – «опущений, непризнаний, покинений усіма королями і князями, образ наруги над колишньою пишнотою!»

Хоч я й не міг гаразд зрозуміти, як карлик, що вмирає серед велетнів, міг прирівнювати себе до велетня, що вмирав серед карликів, то все ж таки зворушили мене ті слова бідного Тірліті і особливо його безвідрадний стан у смертній годині. Я не міг удержатися, щоб не висловити своє зачудування, що панна Лауренція, яка стала тепер великою панею, не дбає про нього. Ледве я назвав се ім’я, попав карлик у колисці в страшні судороги і пропищав своїми білими губами:

– Невдячна дитино! Яку я виховав, яку хотів зробити своєю дружиною, яку я вчив, як поводитися серед великих сього світу, які жести робити, як усміхатися, як кланятися у дворі, як репрезентувати… Ти добре використала мою науку, ти тепер велика дама, маєш повіз і льокаїв, і багато грошей, і багато гордості, і ані крихти серця. Позволяєш мені тут умирати, самітно, в нужді, як Наполеон на Святій Олені! О Наполеоне, ти ніколи не любив мене!

Далі белькотав ще щось, чого я не міг розуміти. Потім підвів голову, зробив кілька рухів рукою, немов фехтувався з кимось, трохи чи не зі смертю. Але косі того противника не опреться ніхто, ані Наполеон, ані Тірліті. Тут не поможе ніяке відбивання. Охлялий, мов переможений, карлик знов опустив голову, глядів на мене довго якимось несказанно замогильним зором, запіяв нараз, як когут, і сконав.

Його смерть засмутила мене тим дужче, що покійник не дав мені ніякої ближчої відомості про панну Лауренцію, Де ж мені тепер віднайти її? Я не був ані закоханий у неї, ані не почував поза сим великої прихильності до неї, а проте якась таємна жадоба шпигала мене і заставляла шукати за нею скрізь. Коли було ввійду до якогось салону і окину оком усе товариство, а не знайду добре знаного мені лиця, то зараз трачу весь спокій, і щось немов гонить мене геть.

Роздумуючи про те чуття, стояв я раз коло півночі при відлюднім вході до Великої опери, дожидаючи повоза, дуже сквашений, бо, власне, падав сильний дощ. Але повоза не було, а, властиво, були повози, але чужі, і їх властителі залюбки сідали в них, а довкола мене звільна робилося дуже пусто.

– В такім разі їдьте зо мною! – промовила нарешті дама, що щільно завельонована і отулена чорною мантилею, також дожидаючи, стояла якийсь час біля мене, а тепер якраз пустилася всідати до свого повоза. Сей голос шпигонув мене в серце, добре мені відомий скісний позирк знов облив мене чаром, і я, мов у сні, опинився біля панни Лауренції в м’якім, теплім повозі. Ми не говорили ані слова з собою, та й годі б нам було порозумітися, бо повіз торохтів по паризьких вулицях з громовим гуркотом, дуже довго, поки, нарешті, не зупинився перед великою в’їздовою брамою.

Слуги в блискучій ліберії світили нам горі сходами і потім здовж цілого ряду покоїв. Покоївка, що з заспаним видом вийшла нам назустріч, промимрила з многими перепросинами, що затоплено лише в червонім покою. Давши покоївці кивком знак, щоб віддалилася, Лауренція промовила зі сміхом:

– Припадок завів вас сьогодні далеко… Лише в моїй спальні затоплено.

В тій спальні, де ми швидко опинилися самі, палав дуже сутий огонь у коминку, і се було тим благотворніше, бо покій був величавий і високий. Ся велика спальня, яку радше слід було б назвати спальною залою, мала в собі щось дивовижно пустинного. Меблі і декорація – все мало на собі печать того часу, якого блиск тепер так опорошує нас, якого величність тепер видається нам такою сухою, що його реліквії викликають у нас якийсь несмак або навіть таємничий усміх.

Говорю про час цісарства, час золотих орлів, високошумних пір’яних китиць, грецьких причісок, великої слави, воєнних богослужінь, офіціальної безсмертності, яку декретував «Moniteur», континентальної кави, яку роблено у цикорії, кепського цукру, що фабриковано з буряків, і князів та воєвод, що їх роблено зовсім із нічого.

Ми сиділи біля коминка в любій розмові, і, охаючи, розповідала мені вона, що вийшла заміж за старого бонапартівського вояку, який щовечора на сон грядущий усолоджує її описом одної зі своїх битв; перед кількома днями, заки від’їхав, описав битву під Єною; але він слабовитий і ледве чи дотягне до московського походу. Я запитав її, чи давно помер її батько, та вона засміялася і призналася, що ніколи не знала свого батька і що її так звана мама ніколи не була замужем.

– Не була замужем? – скрикнув я. – Адже ж я сам у Лондоні бачив її в грубій жалобі по свіжій смерті мужа.

– О, – відповіла Лауренція, – вона носила сю жалобу цілих дванадцять літ, щоб збуджувати людське милосердя, а може, й на те, аби привабити якого дурного жениха; надіялася під чорною флягою швидше вплисти до подружньої пристані. Але аж смерть змилувалася над нею, і вона вмерла на вибух крові. Я ніколи не любила її, бо вона все давала мені більше товчеників, як хліба. Я мало не згибла з голоду, якби малий Тірліті іноді не був покрадки увіткнув мені шматок хліба.

Але карлик уроїв собі, що я мушу стати його жінкою, а коли його надії розбилися, то й він став у одну лаву з моєю матір’ю – кажу «матір’ю» з привички, і обоє мучили мене до спілки. Все виговорювали, що я дармоїдка, що вчений собака тисячу разів більше варт від мене й мойого кепського танцю. І вихваляли собаку на мій кошт, величали його під небеса, ласкали його, давали йому солодкі пляцки, а мені кидали недоїдки. Собака, казали, – се їх найліпша підпора, він веселить публіку, яка ані дрібки не цікавиться мною; собака мусить годувати мене своєю працею, а я їм ласкавий хліб собаки. Проклятий собака!

– О, не кленіть його більше, – перервав я її сердиті слова, – той собака вже згиб, я сам бачив, як його вбито.

– Вбито бестію! Так йому й треба! – скрикнула Лауренція, підскочивши, і все її лице запалало пурпуром.

– І карлик – також уже небіжчик.

– Карлик Тірліті? – скрикнула Лауренція радісно. Але ся радість звільна щезла з її лиця, і м’якшим, майже сумовитим, голосом промовила нарешті: – Бідний Тірліті.

Я не потаїв перед нею, що карлик у годині своєї смерті дуже гірко жалувався на неї. Тоді вона попала в дуже пристрасне зворушення і, клянучи дух-тіло, запевнювала мене, що мала намір вивінувати карлика якнайкраще, обіцювала йому річну пенсію, аби лише захотів жити тихо та скромно десь на провінції.

– Але він був такий честолюбний, – додала Лауренція, – і хотів жити в Парижі і навіть тут, у моїм готелю; міркував собі, що в такім разі за моїм посередництвом повідновлює свої колишні зносини з Фобур-Сен-Жерменом і знов займе давнє блискуче становище в товаристві. Коли я рішуче відклонила се його жадання, він велів переказати мені, що я проклята мара, упириця і труп’яча дитина.

Лауренція замовкла нараз, стрепенулася всім тілом і зітхнула, нарешті, з глибини душі.

– Ах, воліли б були лишити мене в гробі разом із мамою!

Коли я почав налягати на неї, щоб пояснила мені ті таємничі слова, з її очей річкою полилися сльози, і, тремтячи та хлипаючи, вона призналася мені, що чорна дама з барабаном, що видавала себе за її матір, сама колись оповідала їй, що чутка, яку передають собі люди про її вродження, се не проста казка.

– В тім місті, де ми жили, – оповідала Лауренція, – називано мене труп’ячою дитиною. Старі пряхи цокотали, що я, властиво, дочка тамошнього графа, що раз у раз знущався над своєю жінкою, а коли вона вмерла, справив їй дуже величний похорон; а вона була в тяжі вже на крайній порі і завмерла лише, і коли кілька кладовищних злодіїв, бажаючи обрабувати трупа, відчинили її гробницю, то застали графиню зовсім живу і в полозі; по породі вона зараз же вмерла, тому злодії спокійно поклали її назад у домовину, а дитину забрали з собою і віддали на виховання своїй укривачці, коханці славного черевомовця. Отсю бідну дитину, що була похоронена, ще поки прийшла на світ, називано скрізь труп’ячою дитиною. Ах, ви не зрозумієте, скільки прикрості зазнала я, ще бувши малою дитиною, коли мене прозивано сим іменем! Коли великий черевомовець іще жив і, бувало, розсердиться на мене, то все кричав:

– Проклята труп’яча дитино! Щоб я був ніколи не добув тебе з гробу!

А що він був зручний черевомовець, то вмів так змінити свій голос, що виглядало стеменно, немов то він виходить із-під землі, і в таких разах він вмовляв у мене, що се голос моєї покійної матері, яка оповідає мені про свою долю. Він мусив добре знати ту страшну долю, бо був давніше у графа прислужником. І се робило йому жорстоку приємність, коли я, бідна дівчина, аж не знала де дітися з переляку від тих слів, що неначе виходили з-під землі. Ті, немов підземні, слова оповідали страховинні історії, яких зв’язку я ніколи не розуміла і які я помалу зовсім забула, та які в часі танцю знов живо виринали в моїй душі. Taк, у часі танцю виринали в моїй душі дивоглядні спомини, я забувала себе саму і мені здавалося, що я зовсім інша особа і мене мучать усі муки та секрети тої особи. Та коли я переставала танцювати, все знов гасло в моїй пам’яті.

Говорячи се звільна, мов із запитом, Лауренція стояла передо мною біля коминка, де огонь палав чимраз приємніше, а я сидів у фотелі, де, певно, звик був сидіти її старий муж, коли вечором на сон грядущий оповідав їй про свої битви. Лауренція вдивлялася в мене своїми великими очима, немов питала в мене поради; вона похитувала головою в такій сумовитій задумі; мене обдало таке благородне, любе співчуття до її долі; вона була така струнка, така молода, така гарна, ота лілея, що виросла з могили, ота дочка смерті, ся мара з лицем ангела і з тілом баядери!.. Не знаю, як се сталося, може, під впливом фотелю, на якім я сидів, але мені видалося нараз, що я старий генерал, що вчора на отсьому місці описував битву під Єною, і що я мушу кінчити його оповідання, і я промовив:

– По битві під Єною піддалися протягом кількох неділь майже всі прусські кріпості без добуття меча. Насамперед, піддався Магдебург; се була найсильніша кріпость, що мала триста гармат. Чи се не ганьба?

Але панна Лауренція не дала мені говорити далі. Весь смутний настрій розвіявся з її гарного лиця, вона зареготалася, як дитина, і скрикнула:

– Так, се ганьба, більше як ганьба! Якби я була кріпость і мала триста гармат, я б не піддалася ніколи!

А що панна Лауренція не була кріпость і не мала трьохсот гармат…

При сих словах Максиміліан раптово перервав своє оповідання і по коротшій павзі запитав стиха:

– Спите, Маріє?

– Сплю, – відповіла Марія.

– Тим ліпше, – мовив Максиміліан із делікатним усміхом. – В такім разі не потребую лякатися, що зануджу вас, коли трохи докладно опишу меблі того покою, де я мав ночувати, як се звикли робити нинішні новелісти.

– А не забудьте про ліжко, дорогий друже!

– А й справді, – підхопив Максиміліан, – се було препишне ліжко. Ноги, як у всіх ліжок із доби цісарства, складалися з каріатид і сфінксів, блискотіли багатою позолотою, особливо орлами, що цілувалися дзьобами, мов горлиці, – може, то такий був символ любові за часів цісарства. Занавіски перед ліжком були з червоного шовку, а що полум’я від коминка просвічувало крізь них дуже сильно, то я з Лауренцією опинився в зовсім огнисто-червонім освітленні, і сам собі видавався, мов бог Плутон, що серед пекельної пожежі держить в обіймах сонну Прозерпіну. Вона спала, і я вдивлявся в тім стані в її любе лице і шукав у його рисах зрозуміння для тої симпатії, що тягла мою душу до неї. Що значить женщина? Який змисл криється під символікою сих гарних форм?

Але чи ж се не глупота – хотіти вияснити внутрішній змисл чужої появи, коли тим часом ми не можемо розв’язати навіть загадки своєї власної душі! Адже ж ми навіть того не знаємо докладно, чи існують чужі явища! Адже ж не раз ми не можемо розрізнити реального від простого сонного привиду. Чи се були витвори моєї фантазії, чи страшна дійсність, що я чув і бачив тої ночі?

Пригадую собі лишень, що поки найдикіші думи шибалися в моїм серці, до мого слуху дійшов дивний шелест. Се була якась безглузда мелодія, дивовижно тиха. Вона видалася мені зовсім знайомою і нарешті я розпізнав тони тріянгула і барабана. Сюрчачи та бренячи, ся музика доносилася, неначе з далекого далека, а проте, оглянувшися, я побачив ось тут перед собою посеред покою добре знане мені видовище.

Мусьє Тірліті, карлик, бамкав по тріянгулі, паніматка била в великий барабан, а вчений собака шкрябав по підлозі, неначе знов вишукував дерев’яні букви. Собака, бачилось, порушувався лише через превелику силу, і його шкіра була забризкана кров’ю. Паніматка мала все ще на собі чорний, жалібний одяг, та її черево не вистирчало вже так забавно наперед, але, навпаки, дуже погано звисало вниз, та й лице її не було вже червоне, але бліде. Карлик, усе ще вдягнений у гаптований стрій старофранцузького маркіза і запудрованою перукою, був, бачилось, трохи вищий, може тому, що вихуд страшенно. Він знов показував свої фехтункові штучки і, бачилось, повторяв іще свої перехвалки, але говорив так тихо, що я не розумів ані слова, і тільки по руху губ міг іноді зміркувати, що се він піє по-когутячому.

Під час, коли ті смішно-страховинні карикатури, мов тіниста гра, з несамовитою швидкістю миготіли перед моїми очима, почув я, що панна Лауренція віддихає чимраз неспокійніше. Холодна дрож пробігала по всім її тілі, і, мов у нестерпнім болю, корчилися її гарні сустави. Нарешті, звинна, мов угор, вона виховзнулася з моїх обіймів, опинилася раптово серед покою і почала танцювати, причім рівночасно мати на барабані, а карлик на тріянгулі розпочали знов свою тиху, приглушену музику.

Вона танцювала так само, як колись біля моста Ватерлоо та по лондонських перехрестях. Се були ті самі таємничі пантоміми, ті самі вибухи пристрасних скоків, те саме вакханське закидування голови, іноді те саме прихилювання до землі, немовби надслухувала, що там хтось говорить унизу, а потім знов – дрож, блідість, остовпіння і знов нове надслухування з вухом, похиленим до землі. І вона знов обтирала собі руки, немов мила їх, а нарешті, кинула, бачилось, знов свій глибокий, болючий погляд на мене… але лише в рисах її смертельно блідого лиця пізнав я сей зір, не з очей, бо ті були зажмурені.

Чимраз тихіше сюрчала музика; нарешті, мама з барабаном і карлик, бліднучи помалу і розходячися, мов імла, клубками, щезли доразу, але панна Лауренція все ще стояла і танцювала з зажмуреними очима. Сей танець із зажмуреними очима в темнім, тихім покою надавав тій любій дівчині вид якоїсь мари, так що я жахався і тремтів увесь і сердечно був рад, коли вона, нарешті, закінчила свій танок.

Певна річ, вид тої сцени не мав для мене нічого приємного, Але до чого чоловік не привикне! А може, навіть ота несамовита вдача сеї женщини додавала їй ще особливої принади, домішуючи до мойого чуття ще якусь жаховиту ніжність, – досить, що по кількох тижнях я вже зовсім не чудувався, коли ніччю зачинали бриніти бубен і тріянгул і моя дорога Лауренція раптово вставала і починала з зажмуреними очима танцювати своє соло.

Її муж, старий бонапартист, мав команду десь в околиці Парижа, і служба не позволяла йому проводити дні в місті. Само собою розуміється, ми з ним стали сердечними приятелями, і він плакав ревними сльозами, коли пізніше на довгий час прощався зо мною. Власне, поїхав зі своєю жінкою до Сицилії, і відтоді я обох не бачив уже ніколи.

Скінчивши се оповідання, Максиміліан ухопив швидко капелюх і висмикнувся з покою.

Примітки

Альбіон – назва Британських островів, відома ще древнім грекам.

Монблан – гірський масив та вершина в Західних Альпах, найвища гора в Західній Європі.

Lord Wellington – Веллінгтон (Уеллінгтон) Артур-Уелслі (1769 – 1852), англійський фельдмаршал (1813), державний діяч, герцог (1814). У війнах проти Наполеонівської Франції командував союзними військами на Піренейському півострові (1808 – 1813) та англо-нідерландською армією під Ватерлоо (1815). У 1827 – 1852 рр. – головнокомандувач англійської армії.

Людовік XVI – французький король (1774 – 1793). У 1770 р. одружився з Марією-Антуанеттою Австрійською. На початку революції був арештований та ув’язнений у Темплі. 1 листопада 1793 р. засуджений до страти.

Папа Пій VII – папа Римський з 1800 р. Коронував Наполеона Бонапарта (1804). Після того, як Папську область було приєднано до Франції (1809), перебував до 1814 р. у французькому полоні.

Цар Олександр – російський цар Олександр І (1777 – 1825), імператор (1801 – 1825). Воював у союзі з Австрією та Пруссією проти Наполеона, був співзасновником Священного союзу.

…княгиня Вільгельмова фон Кіріц – В оригіналі – «принцеса Вільгельм фон Кіріц». Іронія Гейне спрямована на зіставлення в очах карлика Тірліті імператора Росії та володарки невеликого князівства Кіріц поблизу Потсдама в роздрібненій Німеччині.

Вакханки (менади) – в античній міфології німфи, що супроводили бога виноградарства і виноробства Вакха (Бахуса) в його мандрах і походах. Їх зображували у розпущених шатах, обвитих виноградною лозою, з бубном або флейтою в руках. Намагалися втягнути всіх зустрічних до оргіастичних обрядів на честь Вакха, а того, хто не хотів підкорятися, роздирали на шматки.

Липнева революція – відбулася у Франції 27 – 29 липня 1830 р. Було скинуто династію Бурбонів і встановлено Липневу монархію. Липнева революція рішуче вплинула на розпад Священного союзу.

Лафонтен Жан де (1621 – 1695) – французький письменник, байкар.

Мексиканський Віцліпуцлі – спотворене від Уітцлопоцлі, імені ацтекського бога племені гуітцілопохтлі, переносно – страхопуд, нечиста сила.

Assemblee Nationale (франц.) – Національні збори. Напередодні Великої французької революції (1789 – 1794), коли король Людовік XVI скликав у травні 1789 р. Генеральні штати, депутати третього стану оголосили себе 17 червня 1789 р. Національною асамблеєю.

Директорія – Виконавча Директорія, уряд Французької республіки (з п’яти директорів) у період з листопада 1795 р. до листопада 1799 р. Представляла інтереси крупної буржуазії. Змістив Директорію державний переворот 18 брюмера.

Реставрація – у Франції період повторного правління династії Бурбонів у 1814 – 1815 рр. (перша Реставрація) і в 1815 – 1830 рр. (друга Реставрація). Першу і другу Реставрацію розділяють «Сто днів». Кінець Реставрації поклала Липнева революція 1830 р.

Віли – у південнослов’янській міфології жіночі духи, чарівні дівчата з розплетеними косами та крилами, вбрані в чарівні сукні (хто відбере сукню, тому підкорялись); також духи наречених, померлих до весілля. Розповідь Гейне про віл лежить в основі лібрето Готьє до балету «Жізель».

Chaussee d’Antin – вулиця в Парижі.

Ліст Франц (Ференц) (1811 – 1886) – угорський композитор, піаніст-віртуоз, диригент. Один із засновників та перший президент Академії музики в Будапешті (1875), очолював у Ваймарі так звану ваймарську школу.

Берліоз Гектор (1803 – 1869), французький композитор, диригент, створив романтичну програмову симфонію.

«Моniteur» (латин.-франц. «порадник») – назва офіційної французької газети часів Наполеона.

Битва під Єною. – У подвійній битві під німецькими містами Єною та Ауерштедтом 14 жовтня 1806 р. Наполеон І переміг прусські війська. Військова катастрофа у цій битві призвела до краху державної системи короля Фрідріха Вільгельма III, що втратив унаслідок поразки майже половину країни.

Фобур-Сен-Жермен – передмістя Парижа.

Баядера, баядерка – індійська храмова танцівниця (девадасі) або та, що виступає за плату в ресторані, приватному будинку тощо.

Подається за виданням: Франко І.Я. Додаткові томи до зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 2008 р., т. 51, с. 280 – 307.