Моїй дружині

Іван Франко

Спасибі тобі, моє сонечко,

За промінчик твій – щире словечко!

Як промінчика не здобуть притьмом,

Слова щирого не купить сріблом.

В сльоту зимнюю, в днину млистую

Я дорогою йду тернистою;

Кого я любив, ті забулися,

А з ким я дружив – відвернулися.

Відвернулися та й цураються,

З труду мойого посміхаються,

В порох топчуть те, що мені святе, –

А недоля й тьма все росте й росте.

Важко дерево з корнем вирвати,

Друга давнього з серця вигнати.

Важко в пітьмі йти, ще й грязюкою,

Де брехня сичить вкруг гадюкою.

Та як радісно серед трудного

Шляху темного і безлюдного

Вгледіть – світиться десь оконечко!..

Так у горі нам – щире словечко.

То ж за дар малий, а безцінний твій,

Що, мов цвіт, скрасив шлях осінній мій,

За той усміх твій не вдослід журбі

Спасибі тобі! Спасибі тобі!

Написано д[ня] 27 січня 1887 р., досі не друковано.

Примітки

Вперше надруковано М. Возняком у журн. «Світ», 1926, № 11-12, с. 4.

Зберігся автограф 1887 р. (ф. 3, № 269, с. 2), в якому в останні роки життя автор зробив незначні поправки та дописав заголовок «Моїй дружині» і дату. Після заголовка написано і викреслено чотири рядки, з яких можна прочитати:

Поема! Боже! – скрикнеш, певно, ти.

Сей чоловік, знать, совісті не має,–

Чи все те…

В останній строфі у другому рядку слово нелегкий замінено на мов цвіт.

Подається за автографом.

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1976 р., т. 2, с. 401.