«Не для того багатого, що брата здирає…»

Іван Франко

Не для того багатого, що брата здирає,

Що гріш богом, а братерство брехнею вважає;

Не для того щасливого, що зріс гарно, стиха

І не вірить в людське лихо, бо сам не знав лиха;

Не для того невинного із умом дитячим.

Що не вірить в людську злобу, бо її не бачив, –

Не для них сі співи-думи гіркі, сумовиті,

Ні для тих, що естетичним туманом повиті.

Багач скаже: «Якийсь дурень грає на сопівці:

Братство! Воля! Де вовки є, мусять бути й вівці».

А щасливий: «Завидющі у поета очі:

Сам нещасний, то вже в щастя й вірити не хоче».

А невинний крикне: «Пробі! Деморалізація!

Що він сам валяєсь в гнилі, то нам ще не рація!»

А естетик скаже: «Дух тут ненародний бачу:

Холодом з пісень тих віє на народну вдачу».

Строго судить пан естетик, та й по правді таки

Арістотелевим ліктем мірить «Гайдамаки».

Він нутром цілим не любить голих та голодних,

Спец’яліст від зберігання святощів народних.

Примітки

Вперше надруковано у кн.: Твори, т. 13, с. 237. Вірш написаний Франком на звороті листа Б. Грінченка, датованого 28. VII 1887 р.

Подається за автографом (ф. 3, № 1602, с. 167).

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1976 р., т. 2, с. 402 – 403.