Лисиця-сповідниця

Іван Франко

Лірницька пісня на нуту «Сирітки»

Зашуміли гори, забриніли води,

Зазнала Лисичка лихої пригоди.

А в неділю рано почало світати,

Ой пішла Лисичка їстоньки шукати.

Ісходила гори, злазила потоки,

Не знайшла нічого – злипаються боки.

Ой пішла Лисичка долом-долиною,

Здибала Лисичка дуба над водою.

А на тому дубі, помежи гільцями,

Там сидів Когутик з красними крильцями.

Глянула Лисичка та й слинку ковтає,

Підійшла смирненько, хусткою махає.

«Добрий день, Когуте, ти, співуча птице!»

А Когутик каже: «Добрий день, Лисице!» –

«Чи гаразд, Когуте, чи гаразд ночуєш?

Злізь-но трохи нижче, бо мене не чуєш!»

«Спасибі, Лисичко, ночую не лихо,

Тебе добре чую, хоч говориш тихо,

Лисичко-сестричко, куди вандрувала

І що там нового у світі чувала?»

«Ой Півнику-синку, іду з Зарваниці,

Там била поклони по кінець каплиці.

Там поклони била, за тебе молилась,

Аж свята Гаргара мені об’явилась:

«Лисичко-небого, не трать часу много,

Іди, поспішай ти до Півника мого,

Най він сповідаєсь, гріхів своїх каєсь,

Бо, мабуть, з сим світом скоро попрощаєсь».

От я поспішала штири ночі й три дні,

Щоб тебе тим часом не постигли злидні.

От я поспішала, спочивку не мала,

Щоб тебе, небоже, живого застала.

Щоб ти сповідався та й запричастився,

Щоби ти по смерті в небі присвятився».

«Лисичко-сестричко, любая розмово,

Ангельський твій голос, але дідьче слово.

Як жию, здається, бога в серці маю,

Не п’ю, не гайную, не б’ю, не кусаю,

І не ходжу красти, і курей не душу, –

Яких же гріхів я сповідаться мушу?»

«Ой Півнику-сину, маєш ти провину,

Тяжку, не малую, та й то не єдину.

А згадай, небоже, чи то життя гоже:

Всім по одній жінці дає право боже,

А ти, мов той турок, мов той бусурманець,

І по десять разом переводиш в танець…

Маєш їх по десять, маєш їх по двадцять!..

Як прийде суд божий, де ж тобі сховаться?»

«Лисичко-сестричко, любая розмово,

Ангельський твій голос, але дідьче слово.

Грішний я, то бачу, і гріх мій великий,

Треба сповідаться в самого владики».

«Ой не збільшуй, сину, та провини свої,

Не відволікай ти сповіді святої!

Є в мене квиточок від отця-владики,

Відпустити можу гріх хоч як великий».

«Лисичко-сестричко, любая розмово,

Зрушило в мні серце твоє праве слово.

Та будь милостива, дай часу до скрухи,

Щоб я з серця вигнав усі грішні духи.

Я сім літ не постив, сім літ не молився,

Дай часу хоч три дні, щоб приготовився!»

«Ой Півнику-друже, жалко мені дуже,

Що тобі про душу так зовсім байдуже.

Три дні часу в мене для скрухи жадаєш,

А чи не вмреш нині, про те й не гадаєш.

Спустися на землю, покайся сердечно,

А я тебе, синку, розгрішу безпечно».

«Лисичко-сестричко, любая розмово,

Ангельський твій голос, але дідьче слово.

На сповідь святую пішов би я радий,

Та тільки боюся великої зради.

Як голос твій чую – голос як сметана;

Погляну на тебе, та пика погана.

Як гляну на личко, на ті острі зуби,

То дуже, Лисичко, лякаюся згуби.

І все в мене думка, що ти, мамко, ласа

Не моєї скрухи, а мойого м’яса».

«Гей, грішнику темний, Когуте нікчемний,

За такії речі не будеш спасенний!

Що мав би молиться, за гріхи ридати,

А ти ще берешся мене осуждати.

Я пощу, молюся, тружуся для неба,

Чи ж твойого м’яса мені ще потреба?

Сім літ я говіла і м’яса не їла!

Дасть бог дочекати, що буду вмирати,

А скверного м’яса не буду в рот брати.

Тобі ж, засліплений, говорю: покайся!

Злізь зараз із дуба, клякни й сповідайся!

Як зараз к покуті тебе не порушу,

Сю ніч іще згинеш за цапову душу!»

Злякався Когутик, серденько забилось,

І так йому млісно і страшно зробилось…

Послуха Лисичку – слова як сметана!

Погляне на неї – та й пика ж погана!

І рад би позбуться гріха головного,

І страх, що в Лисиці зубів дуже много.

Та далі сумління страх перебороло,

З серцем сокрушенним поглянув воколо,

І з гілки у гілку, і з прутка на прутик

Помалу на землю спустився Когутик.

І шепче молитву, кається безмірно

І перед Лисичку приступа покірно.

Лисичка-сестричка тільки того й ждала,

Скочила, як стекла, Півника спіймала.

Скочила Лисиця, як хижая птиця, –

Вже Півник у кігтях, даремне й проситься.

І мовила гнівно Лисиця облесна:

«А, тут тебе маю, ти, птице нечесна!

Ось тут тобі буде за гріхи покута:

В зубах отсих моїх смерть нагла і люта».

Запищав Когутик: «Ой Лисичко люба!

Ти міцно жартуєш! Подресь моя шуба!

Та чи ж ти для мого мізерного тіла

Свій піст семилітній зламати б хотіла?»

«Когуте, драбуго, жартую я туго,

Та вже тобі тутка вмирати, катюго!

Від мойого посту зась тобі, та й годі!

Згадай лиш о нашій недавній пригоді.

Як то я голодна в ніч темну зимою

Крізь стріху прогризлась з тяжкою бідою,

Крізь стріху прогризлась і влізла на банти,

Де з своїм жіноцтвом спокійно дрімав ти.

Мов баша турецький межи подушками,

Так ти ночував там з двадцятьма жінками,

І так мені стало і бридко, і встидно,

Що тобі з гріхів тих і світу не видно!..

І я погадала: «Давай-ко, задушу,

Зо дві з отих грішниць, чень совість в нім рушу.

Чень він, як побачить смерть наглу і люту,

Покається й богу принесе покуту».

Такі я побожні думки в серці мала,

По бантах тихенько до вас підповзала.

Підповзла і першу ту глупу Марцівку

Хотіла легенько хапнуть за голівку,

Та тая дурепа, знать, мізку не мала,

Вона з головою під крилом дрімала!

І замісто шийки для своєї згуби

Крило її глупе дістала я в зуби.

Як хрупну – як крикне дурепа проклята,

Як стане тріпаться, мов валиться хата.

За нею всі інші, що там були, кури

Як розверещаться, мов друть їх зі шкури!

А ти, старий грішник, замість їх втишити,

Туди ж та й ну мене крильми голомшити.

З перестраху того і з жалю святого

Я хтіла покинуть той рів всього злого,

Покинути ваші прегрішні пороги

І з пороху бантів обтріпати ноги.

Та тая дурепа, що так без рахуби

Крило її впхалось поміж мої зуби,

Як тріпнесь щосили – я й не спохватилась,

Як з тої бантини на під покотилась.

Ой, впала ж я, впала, мов тая колодка, –

Була ж то вечеря гірка, не солодка.

Ой, впала я, впала, стукнулась до поду,

Що аж задудніло згори аж до споду.

Ой, ще ж я не встала з тяжкого упадку,

Аж тут баба лізе та й несе лопатку,

Та й несе лопатку, а мужик коцюбу, –

Вони сприсяглися на мою загубу.

Стали ж мене бити, стали молотити –

Коб не дірка в стропі, прийшлось би там гнити.

Прийшлось би там гнити, марне погибати –

А всьому, катюго, ти був винуватий.

Та зате я нині дам тобі се знати,

Як побожні гості з бантини стручати!»

Отаке Лисичка нарозповідала,

Півника у кігтях все міцно держала.

А він не тріпався, лиш головку звісив,

Бачив, що Лисичка – накоренок бісів,

А не жадна чесна, побожна істота.

Та не знав, як в неї вирватись із рота.

Замовкла Лисичка, вже кусать гадає,

Та Півник стріпався і так повідає:

«Послухай, Лисичко, остатнього слова!

Постій, коротенька це буде промова.

Що грішний я дуже, признаюсь покірно,

Що винен я смерті, і се також вірно.

В твоїх зубенятах, Лисичко кохана,

Солодка смерть буде, приємная рана.

Лиш того одного жаль мені, небого,

Що власне сьогодні кінець життя мого.

Нині мене власне честь ждала велика:

Мав повіз по мене прислати владика.

Мав повіз прислати і коні строкаті,

І мав я стать півчим в владичій палаті,

В владичій палаті, та й ще й при соборі,

Щоб співати соло і співати в хорі.

Бо отець-владика і всі крилошани,

Як почули спів мій, не знайшли догани.

Зараз обіцяли сап’янці на мірці,

І жупан червоний, і проса три кірці.

Отак-то, Лисичко, я мав від сьогодні

У розкошах жити при церкві господній.

І тобі гадав я тож добро зробити,

Тебе за шафарку владиці приймити.

То би ти ходила, як пані вельможна,

Бренькала б ключами, що краще й не можна,

Мала б під собою увесь двір великий,

Всі качки, і кури, і гуси, й індики.

Ще й гонор би мала в самого владики».

А Лисичка слуха, аж рот роззявила –

Про такі розкоші вона ще й не снила.

А як кінчив Півник, то вона з нетями

Аж скочила вгору, розвела руками

Та й крикнула: «Там я наїмся до смаку!»

А Півничок вирвавсь та й фур на гілляку.

Та й каже: «Лисичко, їж, їж, та дивися,

Дрібними кістками, бува, не вдавися.

А як буде відпуст в святій Зарваниці

І будеш мішками носить паляниці,

Гляди, не подвигайсь та не струть болячки,

Щоб не довелося назад лізти рачки.

А посту, небого, не ламай святого.

Волиш притерпіти голоду немного».

Отак-то Когутик з Лисички сміявся.

Щасливий, що з кігтів на волю дістався,

Лисичка-сестричка тільки облизалась,

Зітхнула, завила і в корчах сховалась.

Написано в Відні в січні, в лютім 1893, досі не друковано.

Примітки

Вперше надруковано М. Возняком у журн. «Культура», 1925, № 4, с. 2 – 6. Зберігся автограф 1893 р. (ф. 3, № 234, с. 15 – 24), в який в останні роки життя поет вніс незначні поправки і викреслив шість строф (54 рядки), що двічі повторювались у тексті. Викреслено після рядка «В зубах отих моїх смерть нагла і люта» до рядка: «Запищав когутик: «Ой, лисичко люба!». У слові лисичка послідовно виправлено малу літеру на велику. В тексті замінені окремі слова: покаєсь на покається, встидно на стидно, та й давай мя на та й ну мене тощо.

Тема цього вірша використана автором у десятій пісні поеми «Лис Микита», де вона значно розвинута і оригінально опрацьована.

Подається за автографом.

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1976 р., т. 2, с. 423 – 428.