Пісня 10. Півень. Малпа Фрузя

Іван Франко

При розмові шахом-махом

Лис з Бабаєм битим шляхом

Не спішаться, звільна йдуть.

Втім Бабая штурк Микита.

«Стрику, осьде ямка скрита,

Живо заховаймось тут!»

Під місток, що був на шляху,

Втік Бабай в великім страху,

Думав: може де стрілець?

А за ним шмигнув Микита,

Та на шлях глядів з укриття…

Пст! А сам трясеться ввесь.

А тим шляхом ізо Львова

Йде процесія здорова,

Що ходила там на суд:

Старий Півень перед веде,

За ним його весь рід іде,

Тільки мар вже не несуть.

Заховавши жаль у серці,

З горя випивши по чвертці,

Всі співають «Комаря»:

«Гей, там в лісі шум зробився,

Комар з дуба повалився!

Кличте, кличте лікаря!

Розбив собі головище

На дубовий конарище

(Соло Півень витяга);

Вилетіла Муха з хати

Комаренька рятувати

(Вся рідня підпомага).

Ой Комарю, господарю,

Жаль мені вас непомалу, –

Тягне Півень голоском. –

Чим же я тебе улічу?

Бо тобі я щиро зичу! –

Хор підхопив весь гуртком. –

Продам хату, продам сіни,

Щоб добути медицини,

Ще й покличу лікаря;

Продам граблі і мотику,

Заплачу ще і аптику,

А вздоровлю Комаря.

Ой, як гукне Муха люба,

Поскакали кліщі з дуба,

Комарю спинили кров.

Мурашечки прибувають,

Подушечки підстеляють,

Щоб на нього сон прийшов».

Так-то куряча рідня вся

Верещить, аж порівнявся

Старий Півень із містком;

Втім, мов блискавка, з укриття

Як не скочить Лис Микита

Та й хахап його мельком!

«Га, ти тут мені, драбуго!» –

Скрикнув Лис і вхопив туго

І головку враз відгриз.

Півень лиш крильцями стріпав

І лапками довго сіпав:

З трупом в яму скочив Лис.

«Бійся бога, мій синашу,

Заварив нову ти кашу!

Чи зовсім ти з глузду збивсь?

Півень сей – велика сила,

Мав протекцію в Бурмила

І цариці полюбивсь».

Так Бабай остерігає,

Та Микита вже не дбає,

Півня радісно скубе.

«Ти начхай на се, мосьпане!

Глянь лиш, що тут за сніданнє!

Пишно погощу тебе!

А на Півня сього, стрику,

Здавна злість я мав велику,

В серці й досі ще кипить:

Не за позов, не за шкоду,

Але за одну пригоду,

Про яку й згадати стид.

Раз голодний, що аж плачу,

Йду я попід сад і бачу:

Півень піє на вербі.

Як би тут його ошвабить,

Із верби додолу звабить

І до рук дістать собі?

І як стій я для потреби

Вдав пустинника із себе,

Мимрю: «Господи воззвах»;

Далі під вербу підходжу,

Очі скромно вверх підводжу

Та й говорю, як монах:

«Любая моя дитино,

Дивна, райськая пташино,

Здоровлю тебе сим днем!

Дбаю я про тебе ревне,

Про твоє добро душевне

Дай розмову розпочнем!»

Півень крикнув сміховито:

«Ой, мій таточку Микито,

Видко, ти давно не їв!

Любиш ти у мене, певне,

Більш тілесне, ніж душевне!

Зголоднів – то й спобожнів!»

«Не гріши, душе честива!

Я відрікся від м’ясива,

Їм лиш мід да корінці,

Піст твердий держу щоднини

І живу собі в пустиня

В найтемнішому кінці».

Півень крикнув сміховито;

«Ой, мій таточку Микито,

Та й масні ж твої слова.

І язик твій медом капле.

Але зуб твій люто хапле,

Злоби повна голова».

Я кажу: «Ой гарна пташко,

Знов грішиш ти дуже тяжко!

Знай же: задля тебе я

Із далекої пустині

Вмисно аж сюди йду нині.

Ось до тебе річ моя:

В сні почув я голос з неба:

«Встань, Микито, живо треба

У село іти тобі.

Ти не гайся й не лякайся,

Якнайшвидше поспішайся, –

Здиблеш півня на вербі.

Півень сей – страшенний грішник,

Многоженець, і насмішник,

І безбожник. Тож іди,

Розворуш йому сумління,

Змий гріховне затвердіння,

До покути приведи!»

Синку ти мій гребенястий!

Швидко можеш ти пропасти,

І душа піде в смолу.

Злізь з гілляки, сповідайся,

У гріхах своїх покайся,

Душу збережи цілу».

Мовить Півень сміховито:

«Ох, мій таточку Микито,

В чім же той тяжкий мій гріх?

Чи то я краду, грабую,

Чи вбиваю, чи мордую,

Чи святе беру на сміх?»

«Ей, небоже, – мовлю грізно, –

Кайся, щоб не було пізно!

З серця гордість викинь пріч!

У тяжких гріхах конаєш,

А і сам про них не знаєш –

Се погана дуже річ.

Чи ж не маєш ти, признайся,

По дванадцять, по п’ятнадцять

І по більше ще жінок?

По якому се закону

Ти жиєш в грісі такому?

Будеш в пеклі в сірці мок!»

Тут мій Півень став, мов змитий:

Тон мій, острий і сердитий,

Зрушив, бач, його нутро.

«Ой, мій таточку Микито,

Бачу ясно і відкрито

Се гріховнеє тавро!

Та сей раз ще змилостився!

Я не постив, не молився,

В серці скрухи не збудив.

Кепська сповідь бути може,

Тож лякаюся, крий боже,

Щоб і тут не поблудив».

«Грішнику! – ревнув я строго. –

Чорт говорить з горла твого!

Сповіді боїться біс!

Геть жени його! Покайся!

Із покутою не гайся!

Зараз тут до мене злізь!»

Отакого-то я шваба

Підпустивши, сього драба

Таки за печінку взяв.

Звільна з тільки він на гільку

Став злітати і за хвильку

На землі край мене став.

Тут я хап його та й кличу:

«А, ти тут мені паничу!

Сповідайсь, не сповідайсь,

А великої покути

Вже тобі не оминути.

Зараз із життям прощайсь!

Будь я пес, не Лис Микита!

Буде кров твоя пролита,

А жупан червоний твій

Я розмикаю й розкину,

Грішне тіло в домовину,

У живіт спакую свій».

Зміркувавши, де попався,

Півень стишивсь, не тріпався,

Звісив голову униз

І промовив сумовито:

«Ой, мій таточку Микито,

Що вже діяти, живись!

Видко, бог судив так, любий,

Щоб через твої я зуби

В рай блаженний увійшов.

Так бери ж собі те тіло,

Щоб в зубах твоїх хрумтіло, –

Поживай і будь здоров!

І жупан отсей червоний,

Що ним часто во дні они

Я пишавсь серед курок,

Рви, шматуй, – я не жалію,

Тільки дай мені надію,

Що в смолі не буду мок.

Лиш один ще жаль сердечний

В світ загробний, безконечний

Понесу з собою я,

Жаль тяжкий для серця мого,

Бо й для тебе шкоди много

Принесе та смерть моя.

Бачиш, голос мій чудовий

Так сподобався попови,

Слава скрізь о нім така,

Що в єпископськім соборі

При архієрейськім хорі

Мав я стати за дяка.

Обіцяли паляниці,

Штири кірчики пшениці,

Ще й м’якого хавтуря;

Та я пункт поклав конечний,

Щоб Микита, муж сердечний,

Був там за паламаря.

Ось тепер, коли я гину,

Мали у твою пустиню

Три каноніки прийти

Закінчить твоє злидарство,

Запросить на паламарство

І завдаток принести».

Я артист є, любий стрику!

Кожде слово в мні велику

Силу вражень підійма.

Тож, як вчув слова такії,

Розгулялись в мене мрії,

Скокнула душа сама.

Рот роззявивши без тями,

Живо сплеснувши руками,

Мовлю: «Отакий пан Лис!»

А в тій хвилі півень-злюка

Скочив, пурхнув, мов гадюка,

Та й на гілку тільки блис.

«Ой, мій таточку Микито, –

Мовить відтам гордовито, –

Так ти паном буть забаг?

Для мерзкого паламарства

Зрікся б ти і неба, й царства!

А мене ти мав в зубах!»

Тьфу, та й згадувати годі,

Як із мене кпив сей злодій,

Як пишавсь, мов генерал!

Я звір тихий і рахманний,

Все дарую, бійку, рани, –

Та до смерті мщу скандал».

Отакеє розповівши,

Враз з Бабаєм півня з’ївши

І спочивши під містком,

Наші любі подорожні,

Мов святії та побожні,

Далі тюпали пішком.

«Кажеш, стрику: Півень – сила,

Мав протекцію в Бурмила

І в цариці в ласку вліз?

То-то й є наш лад, нівроку:

Без протекції ні кроку!

Щоб вас божий грім розтріс!

Чи ти вчитель, чи фаховець,

Чи урядник, промисловець,

Чи поет, чи ремісник,

Будь ти здібний, пильний дуже, –

Без протекції, мій друже,

За весь труд свій маєш пшик.

Ласка панська, вплив жіноцтва

Вищі понад всі свідоцтва;

Шепне слово пан барон,

Чи прийде білет княгині, –

Весь твій труд в одній хвилині

В пил розсиплеться, мов сон.

Так-то, любий мій Бабаю!

Силу ту я добре знаю,

А як знаю – не боюсь.

Адже ж я не в тім’я битий

І для себе вмів зробити

Там протекційку якусь.

При дворі коло цариці

Є на місці фельдшериці

Малпа Фрузя, удова:

Ніби лікарка потрошка,

Ніби знахарка, ворожка,

А вродлива, як сова.

Хоч давно вже не панянка

І страшна емансипантка,

Всіх ненавидить мужчин,

А до мене потихенько,

Чує щось її серденько, –

Звісно, що не без причин.

Правду рікши у цариці

Я їй місце фельдшериці

Виєднав – і дуже рад;

А тепер вона, небоже,

Все в дворі зробити може,

Всіх на свій звертає лад.

Та хоч би мене й не знала,

То за мною би обстала,

Бо не любить Вовка – страх.

Чом не любить – се я знаю

І скажу тобі, Бабаю, –

Швидше нам минеться шлях.

Ще як з Вовком мандрував я,

Раз в чужину заблукав я

Аж над море, в Малпин край.

Змучені оба, голодні,

Нічого зловить не годні,

Хоч лягай та умирай.

Глянь – між скалами криївка,

Малпи Фрузі се домівка.

От Неситий повіда:

«Йди, Микито, в сю хатину,

Може, нас приймуть в гостину,

Бо тяжка нам тут біда».

Йду я, входжу – серед хати

Малпа, наче чорт лабатий.

А круг неї діточки,

Та такі вам обридливі!

Чортенята всі правдиві,

Що аж страшно, бідочки.

Визвірились всі на мене,

Аж пробігло щось студене

Попід шкіру – тьфу, пропадь!

Очі всі повитріщали,

Зуби так понаставляли, –

Думалось: от-от з’їдять.

А Малпиця, та прочвара,

Підступа, мов чорна хмара:

Що вам треба? Хто ви є?»

Ну, я їй давай брехати:

«Я прийшов, щоб вам віддати

Ушановання своє.

Із далекого Підгір’я

Богомільний, чесний звір я

І, мабуть, свояк ваш єсть,–

З прощі йду – та, чувши масу

Про красу і мудрість вашу,

Я прийшов віддать вам честь».

Подобріла Малпа зараз,

Від тих слів аж облизалась.

«Прошу сісти! Так, значить,

Ви про мене щось чували?» –

«Пані, ах, які похвали

Фама скрізь про вас кричить!

А сі любі ангелятка –

Ваші діточки? А татка,

Певно, дома десь нема?» –

«Ох, мій пане, я вдовиця!

Та вам, може б, поживиться?

Зараз зладжу я сама!»

«О, спасибі, люба пані!

(А в кишках, мов в барабані,

Пусто, марша тне живіт!)

Їсти в вас я й не посмів би!

Вашим любим словом хтів би

Ум свій, серце напоїть!»

«Бачу, друже, що ти чемний,

І розумний, і приємний, –

Любий гість мені такий!

Будем говорити много,

Та проте поперед всього

Зараз їж мені і пий!»

І метнулась до комірки,

Принесла аж три тарілки

М’яса, шницлів, ковбаси;

Перед мене все приносить,

Потім сіла та ще й просить!

«Їж! Чом більше не їси?»

Ну, я їм, аж хата ходить!

Малпа тим часом розводить

Теревені всі свої

Про жіночі нерви ніжні,

Про мужчин чуття побіжні.

Про рабство жінок в сім’ї.

Про «небіжчика» спімнула

Та й тяженько так зітхнула:

«Він мене не розумів!»

Далі скочила в культуру,

Ворожбу, літературу,

Стрій, політику і спів.

Я потакую й смакую,

Та для форми десь-якую

Опозицію зведу;

Малпа спорить, гарячиться,

Бачу, потік не скінчиться,

Тож, наївшись, більш не жду.

«Пані люба, я щасливий,

Що такий тут скарб правдивий

Несподівано знайшов!

Тут скріпив я тіло й душу,

Та простіть, спішити мушу,

Та прийду швиденько знов».

Малпа щось там ще плескала,

Я не слухав, як дам драла,

Коло Вовка опинивсь.

«Ах, Микито, я тут гину,

А ти там цілу годину!

Ну, приніс що? Пожививсь?»

«Пожививсь, – говорю, – брате,

Та з собою страву брати

Не подоба, просто стид.

То ти йди до хати, друже,

Малпа гостям рада дуже,

То й тебе вона вгостить».

Вовк у хату. Я се бачу,

Добре знаю вовчу вдачу,

То під стінку притуливсь,

Слухаю. Ось Вовк вітаєсь,

Малпа щось його питаєсь, –

Вовк на лавці розваливсь.

«Дай обідать, Малпо глупа!

А се що? Чортяток купа?

Ну, та й погань, боже крий!

Та бо й ти – хай дундер свисне!

Глянеш – молоко аж кисне…

Ну, а де твій чорт старий?»

Так Вовчисько ляпав здуру.

А втім Малпа цеглу з муру

Як ухопить, як шпурне

В саму морду – боже любий!

Висипала штири зуби…

Мій Неситий як ревне!

Був би Малпу вбив на місці,

Ба, коли Малпи звинніші,

Як не скочать діточки:

Сей камінням Вовка пражить,

Той знов очі видрать важить,

Двоє хапле за дрючки.

Лущать, б’ють без милосердя!

Ледво-не-ледво відпер я

Двері й крикнув: «Вовче, йди!»

От він вискочив в тій хвили,

Бо були б його убили,

Ніби гамана жиди.

Відтоді у Малпи Фрузі

Став я в ласках по заслузі,

Вовк же гірший полину.

Тож я вірю щастю свому:

Серед бурі, серед грому

Інші тонуть, я сплину».

Отака велась розмова,

Поки шляхом Лис до Львова

Враз з Бабаєм дочвалав!

Саме в пообідню пору

На майдані просто двору

Він на суднім місці став.

Примітки

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1976 р., т. 4, с. 136 – 149.