Три долі

Іван Франко

З таємної безодні небуття

Маленьку іскорку, людськую душу

Покликано до земного життя,

На земні радощі, на земную катушу.

Вона летить, мов зірка тая,

Що з неба в безмір улітає, –

Та ось спинилась на момент;

В півшляху три богині-Долі

Її стрічають, щоб по волі

Їй на дорогу дать презент.

І мовила одна: «Душе щаслива,

Даю тобі талант яркий,

Будь сильна ти, і ясна, і мислива,

Твій ум живий, твій зір палкий!»

А друга мовила: «Від мене

Прийми багатий скарб чуття,

Бажання правди неструджене,

Бажання вільного життя.

Фантазія твоя хай буде многоплодна,

А в серці твоїм хай горить

Огнем могутнім гордість благородна,

Перед ніким чола щоб не корить».

Та третя, злобная старуха,

Всміхаючись на ті слова,

На душу своїм духом хуха

І ось що скиглить, мов сова:

«Ай-ай, розщедрились сестриці!

Ось цяцю винайшли яку!

Добра повніські рукавиці

На неї сиплють без ліку.

Та що се, ви якогось Данта, Гете

Чи Шеллі з неї хочете зробить?

Ну, любоньки, без мене ви не втнете,

Мені ж героїв тих по вуха вже досить!

Чекайте ж, я даруночок їй дам

Такий, що ваші пишні дари

Їй будуть не коштовний крам,

А гірш тяжкої муки й кари.

Іди ж собі, душе, у свою путь, –

Що терням встелена тобі, не розмарином!

А чим тобі на світі буть?

Будь русином і хлопським сином!

Талант твій буде рвать тебе

Між люди, в вир життя могучий,

В великих діл і намірів ігрисько,

Та вродження й мій присуд неминучий

Тебе по пояс загребе

В багно грузьке, в клопотів муравлисько.

Той зарід сили, що іскриться в тобі, –

Ні, ти не розів’єш його як слід.

Без вправ, без змагань, наче в гробі,

Його задушить твій нездарний рід.

Твій ум хоч буде вічно рваться

До світла, правди і добра,

Та ввік не здужає добраться

До тої течії, котра

Його б запліднила на зріст,

Йому дала би власний зміст,

Ярку створила б індивідуальність,

Дала би форм, думок оригінальність.

Се не для тебе, синку мій!

Ти будеш за чужим слідом все гнаться,

Із помилок чужих нічого не навчаться

І повторять зади по указці чужій.

Твоє чуття тобі за пекло стане,

Його топтатимуть усі,

Аж сміття з скарбу зробиться погане,

Аж зависть розростесь, любов зав’яне,

Гірка отрута лишиться в душі.

Бажати будеш правди дуже,

Та з помилки у помилку блукать, –

Ніхто тебе не витягне з калюжі,

Хіба лиш божа благодать».

Написано д[ня] 27 мая 1895 р., досі не друковано.

Примітки

Вперше надруковано М. Возняком у журн. «Культура», 1925, № 2, с. 10 – 11. Збереглися два автографи – 1895 р. (ф. 3, № 203, с. 53 – 55) та останніх років життя поета (ф. 3, № 232, с. 153 – 155). Переписуючи твір, поет дав йому заголовок «Три долі», дописав останні два рядки, відсутні у першому автографі. Подається за автографом (ф. 3, № 232).

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1976 р., т. 2, с. 433 – 435.