«Недаром сказано…»

Іван Франко

Недаром сказано: голодний лях свистить,

А жид підспівує, а русин жінку б’є.

Муляр Никифор рано встав: гуркотання

Його збудило невгамовне в животі.

Він злий був. У нужденній буді, де він спав,

Було так душно, брудно, гидко; жінка так

Хропла, простягтись на долівці; в сутінку

Її лице пожовкле та поморщене,

Розпатлане волосся, синії уста –

Все те його дразнило, бридилось йому.

Штовхнув її, не думавши. Прокинулась

І крикнула сердито: «Ти здурів, старий?»

Той голос, ті слова, оте лице її

Сердите гірше ще розсердило його.

Відбуркнув; не змовчала жінка, бо й її

Крутив нутро той самий гість докучливий,

Неситий голод. «Лежню! – крикнула. – Отсе

Два тижні вже страйкуєш! Що ти думаєш?

Вже третій день ні кришки хліба не їмо!

А він ще штовхається! Краще б ти волів

Повіситись!» –

«Мовчи, стара!» –

«Мовчати ще?

Ні, я ревтиму, я кричатиму, щоб бог

У небі вчув! Се ж мука жить отак!» –

«Мовчи!»

Та розходилася стара! Вся злість її,

Все горе вбогого життя, нестатки всі,

Всі ночі неспані, пролиті сльози, всі

Розбиті плани, неосяжні радощі –

Все те прорвалося тепер, немов потік,

Що вирве гать, клубиться, і реве, й бурлить.

Вона кричить, і плаче, й лається, й клене;

Живіт порожній, мов пневматика, збільшав

Рухливість, силу й острість язика її.

Не видержав Никифор, сам стиснувсь кулак,

Сама рука знялась – і він не стямився,

Як жінка впала з попідбиваним лицем,

Як сині губи кров’ю закрасилися…

Він плюнув і пішов, щоб не дивитися

На всю ту нужду.

Щоб я радше здох,

Ніж мучитись отак!» – крізь зуби воркнув він.

І йшов на ринок. Пощо? Надіявсь чого?

Два тижні вже ходив туди щоранку він

І з іншими голодними й обдертими

Вистоював ямки тут перед ратушем.

Слідив голодними очима, як ішли

До магістрату депутації просить

Голодним праці і, вертаючи, усе

Впевняли: «Люди, будьте лиш спокійнії!

Пан президент готов усе зробить для вас!»

Ах, кілько раз він чув уже ті впевнення!

Бували й зміни: інколи впевняв про се

Намісник; чутка йшла, що навіть сам

Міністер має вдатися в се діло. Лиш

Потрібно, щоб вони спокійні, знай, були.

Ох, він спокійний! Боже, як спокійний! Він

У гробі б рад спочити, щоб не докучать

Нікому й щоб йому не докучав отой

Неситий ворог, що бунтує в животі.

Що труп’ячим страшенним оком позира

На нього з жінчиного висхлого лиця,

Із синіх губ її, з пустих хатніх кутів!..

Він перед ратушем. Тут гамір, метушня,

З усіх сторін біднота безробітная

Пливе, гуде, розмахує руками, скрізь

Якесь напруження. Що сталося? Прийшла

Підмога відки? Чи наказ від цісаря,

Щоб будівничі уступили? Що таке?

Ніхто не знає. Голоси мішаються.

«Незмога нам терпіти! Праці! Хліба нам! –

Вже пристають! – Не пристають! Примусили

їх наші відпоручники! – Не думайте!

Пристали ніби, а прийшло до діла – ні,

І не явилися! Хороба на них всіх! –

Ні, не дамо водить себе, дурить себе!

Се мусить закінчитися! – Чекайте ще! –

Дарма чекать! – Із Відня нам обіцяно… –

Ага, обіцяно діру з обарінка! –

Гей, на Стрілецьку площу! – Що там? – Зібрання! –

Чували вже! – Держітеся спокійно! – Все

Брехня! – Ходім! – Не йду. – Я йду! – На чорта се?»

Одна юрба посунула, друга юрба

Стоїть, товпиться перед ратушем. У ній

Немов у хмарі клекотить, як здалека

Зближаєсь буря. Окрики, погрози, знай,

Вискакують і рвуться вгору дужче все,

Частіше, голосніше. Шниряють кругом

Агенти поліційні, тут намовою,

Там окриком утихомирюють людей.

Та годі. Страх минув, спокій минув,

Пропало те важке пригноблення, що всіх,

Мов сонна змора, натискало. Щось таке

В людей вступило, хто його зміркує що.

Десята. Сонце пряжить. У крові в юрби

Немов огонь все дужче розгоряється.

Втім: тра-та-та, і тра-та-та, і тра-та-та!

Затуркав барабан, важкії чоботи

Застукали по плитах – се компанія

Піхоти з маршу йде. Голодні, втомлені,

Покриті пилом, злиті потом, вояки

За барабаном тягнуться.

«Чого! Адіть!

Се нам рятунок! Се на нас покликано!

Шаблями й кулями голодні животи

Нагодувати хочуть! Га, прокляття їм!»

Отак реве юрба! І стиск. І метушня.

І вгору кулаки підносять стиснені,

І грозять, і кленуть.

Компанія, мов клин,

Іде в той стиск… «Набік! Набік!» Та де тобі!

Передніх тиснуть задні. «Геть, трупище ти!»

І вояк відіпхнув бабусю немічну,

Що, випхана юрбою, стала перед ним.

Та не могла вступитися стара. «Набік!» –

І другий раз у груди вояк пхнув її.

Лиш запищала з болю, й обернулася,

І зморщене, збіловане, пооране

Слізьми, й нуждою, й голодом лице своє

Звернула мов благально на Никифора.

Примітки

Вперше надруковано в журн. «Література і мистецтво», Львів, 1941, № 4, с. 5 – 6, під заголовком «Муляр Никифір», без перших двох рядків, з датою «1902» (публікація М. Д. Деркач та О. І. Кисельова). Повністю опубліковано у кн.: Твори, т. 13, с 309 – 312. Подається за автографом (ф. 3, № 277).

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1976 р., т. 3, с. 346 – 349.