«І на се я маю доказ…»

Іван Франко

«<…> І на се я маю доказ,

Всему світови на показ:

Бачте, з найстарших часів

В руських письмах без ріжниці

Від Ахтирки до Мразниці

Ятів скрізь було як псів.

Але хитрі галичане,

Бойки, лемки і воляне,

І ті кляті холмаки

Підвели страшну інтригу,

З ятя нам зробили фігу,

Підмінили всі знаки.

Де вперед був ять пречесний,

Там у них став і облесний,

Або и, у, о чи я,

І пішла та баламута

До Гадяча і Бахмута,

Мов поганая змія.

Ще волинці опирались,

З одним ятьом хоч розстались,

Та, щоб в дурнях не остать,

Винайшли собі секретно

Та нікому не заметно

Секундарний «двойний» ять.

Лиш кияне, щирі руси,

Намотавши се на вуси,

Кажуть: «Сто чортів з’їмо,

Радше з краю заберемся,

В ліси й багна затеремся,

Але ятя не дамо.

Ять – наш бог і наш владика,

Його сила превелика,

Ять один і цар один!

А хто ятя нам нехтує

Чи з одного двох фальшує, –

Щоб не дихав двох годин!

Та ми бачим в сьому схизму,

Злу мару сепаратизму,

Що руйнує рідний дім!

Гей же, хлопці, з сего краю,

Де наш ять так зневажають,

У московські багна дрім!»

Так сказали патріоти,

Так зробили без турботи

І забули записать,

А хахли з карпатських зворів

Влізли до їх міст і дворів

І навік згубили ять.

Аж тепер я на громаду

Подаю сю дику зраду,

І жадаю записать:

«Київ у хахлів відняти

І усім їм наказати,

Щоб назад приняли ять».

Обізвався Антонович:

«Та ти, панцю, гарно мовиш,

Але – лиш як філолог, –

Як історик, про такую

Еміграцію ятскую

Не чував я ні на цмок».

Обізвався Ягич з Відня:

«Історично не послідня

Ся теорія, се так,

Філологам на поталу

Треба б більш матеріалу,

Щоб почули в цьому смак».

Та як вийшов Хванько Кримський,

Каже: «То ж не Папа Римський!

А простісінький неук, –

Словаря й не брав до рук!

Що він глупості городить,

Відки наше і походить?

Ой, його нам в руки взять,

Показали б йому й ять».

Соболевський закаявся,

Драпнув живо ще й лаявся:

«Ах ти, , двойной ять!

Ах, твоя мать,

Що мені ти не поміг

Тих хахлов на бас узять!»

Примітки

Твір із рукописної спадщини Франка (ф. 3, № 254, с. 1 – 4, ненумеровані). Твір не має заголовка, не має початку, є закінченням якогось невідомого, більшого за обсягом твору.

В цьому уривкові (як і, очевидно, в обсязі усього твору) в гротескно-гумористичній формі представлено полеміку мовознавців того часу з концепцією російського філолога Олексія Івановича Соболевського (1857 – 1929) про походження й розвиток української мови (у послідовному слововживанні цього вченого: «малорусское наречие») з її проекцією на загострені на печатку XX ст. проблеми українського правопису.

Із самих початків своєї наукової діяльності О. Соболевський значну увагу приділяв широкому колові явищ мовної історії, наявних на східнослов’янських землях, зокрема й говорам та діалектам, котрі відносив до обсягу «малоруського» та білоруського «наречий». Це розглянуто, наприклад, у таких працях вченого, як «Как говорили в Києве в XIV и XV вв.» (доповідь 1883 р.), «Два ранних памятника галицко-волынского наречия» (1884), «Очерки по истории русского языка» (1884), «Лекции по истории русского языка», «Очерк русской диалектологии» (1892) «Древнекиевский говор» (1905), «К истории малорусского наречия» (1910) та в низці інших.

Висновки, які найперше на основі філологічних досліджень робив О. Соболевський, об’єктивно працювали на так звану погодінську теорію неавтохтонності українського населення на київських землях, якою обґрунтовували «великоруський» характер мовних пам’яток і всієї гуманітарної культури в Давньому Києві. Дослідження О. Соболевського, власне, реанімували цю теорію тенденційно витлумаченими лінгвістичними фактами.

Одним із ключових моментів концепції О. Соболевського став виклад питання про «секундарний ять». У певний період мовного розвитку почався занепад глухих голосних ь та ъ, відтак етимологічно довгий є попереднього складу потрапив у ситуацію новозакритого складу. В певному колі говорів цей е дифтонгізувався і на письмі в ряді пам’яток починаючи з XII ст. при його позначенні відбулося змішування літери е та ѣ (приміром, почали писати шѣсть). Цей новий, «секундарний» «ять» мав звучання інше, ніж «ять» етимологічний, тому його заміна на и в письмі відбувалася пізніше, ніж у випадку з «ятем» етимологічним.

О. Соболевський без належних підстав (як це доведено пізнішими дослідженнями) факт фіксації «секундарного» «ятя», як одну з найхарактерніших ознак «малороссийского наречия», відносив лише до письмових джерел, які йменував галицько-волинськими, і на цій основі робив висновок, що це «наречие» в Центральну Україну принесене мігрантами із західних регіонів, оскільки інші пам’ятки XII – XV ст., які він називав київськими, у новозакритих складах непорушно дотримуються є (що є ознакою великоруських говорів).

Учені-славісти – серед них П. Житецький, В. Антонович, М. Дашкевич, В. Ягич, О. Шахматов, А. Кримський їй ін. – спростували передовсім ту атрибуцію рукописних джерел, яку проводив О. Соболевський. У їхніх дослідженнях доведено, не тільки у випадку з «новим ятем», а й зі зверненням до всієї системи лінгвістичних явищ, що в східнослов’янському ареалі ознаки говорів, відмінних від північно-східних, диференціюються в цілому ряді пам’яток, у тому числі й київських за походженням.

У даному віршовому творі І. Франко гумористично викладає зазначену концепцію (очевидно, перших 9 строф цього твору становлять мовну партію Соболевського) та не менш гумористично – її заперечення іншими персонажами.

Погодін Михайло Петрович (1800 – 1875) – російський історик, письменник, публіцист. Обстоював «норманське» походження державності в Київській Русі, а також етнічно російський склад питомого населення в цьому державному утворенні. На думку М. Погодіна, внаслідок монгольського нашестя це населення мігрувало на Північний Схід, його місце в Київщині й частині Наддніпрянщини згодом зайняли мігранти з Карпат. Гостру полеміку з М. Погодіним свого часу вели М. Максимович та О. Котляревський.

Ахтирка – Охтирка, місто в Слобожанщині (Східна Україна), тепер районний центр Сумської обл.

Мразниця – на той час околиця Борислава (свою назву одержала від явища виходу на поверхню землі нафти густої консистенції). Зрозуміло, ні Охтирка, ні Мразниця не фігурують у давньоруських чи давньоукраїнських джерелах як центри рукописання, назви цих населених пунктів з гумористичним почуттям додано до викладу концепції О. Соболевського на означення широкого ареалу поширення літери «ять» у пам’ятках, створених як на східно-, так і на західноукраїнських землях.

…Підвели страшну інтригу, з ятя нам зробили фігу… – Йдеться про фонетичні тенденції в розвитку староукраїнської мови (Соболевський, як персонаж цього твору, тенденційно обмежує їх лише чотирма говорами, носіями яких є тут «бойки, лемки і воляне, І ті кляті холмаки»): еволюцію давнього дифтонга, що позначався літерою ѣ, у монофтонги та відповідно заміщення ѣ на письмі іншими літерами (найчастіше і та и).

Гадяч – місто, тепер Полтавської обл.

Бахмут – місто у Східній Україні, тепер Донецької області. Франко як представник західноукраїнської мовної галузки, безперечно, жартома, по-своєму користаючись твердженнями Соболевського про роль галицько-волинських говорів у становленні «малоросійського наріччя», інтерпретує його концепцію: мовить про вплив процесів, носіями яких були «бойки, лемки…» і т. д., на східноукраїнські мовні явища.

«двойний» ять – див. загальний коментар до цього твору. «Двойний» (у варіанті також: «подвійний») «ять» означає не подвоєння «ятя» на письмі, а існування одного й того ж знака («ятя») на позначення двох різних за генезою дифтонгів. Цей «подвійний ять» О. Соболевський указує у письмових джерелах XII – XV ст., приписуючи їм переважно волинське походження.

Лиш кияне, щирі руси… – Гумористичний виклад концепції О. Соболевського, котрий, на противагу явищам нібито галицько-волинського походження, у говорах і пам’ятках походження київського (доби після монгольського нашестя) не фіксує радикальних фонетичних змін: ні еволюції початкового ѣ в і та и, ні виникнення вторинного ѣ – і на основі такого, як йому видається, дотримання традиції зараховує київський говір до кола великоруських.

Мовознавець зазначав:

«Исчезновение глухих ъ и ь повело к разделению русских говоров на две группы – юго-западную и северо-восточную. Большая часть древних говоров: новгородский, псковский, смоленско-полоцкий, западнорусский, среднерусский и, вероятно, киевский, утратив в массе случаев глухие, через это не потерпели никаких важных изменений в своем вокализме; напротив того, в меньшинстве говоров, точнее – в говоре галицко-волынском, исчезновение глухих повело к тому явлению, которое имело место в соседних с ними западнославянских языках, польском и чешском – к образованию долгих гласных» (Соболевский А. И. Лекции по истории русского языка. Изд. 4-е. – М., 1907. – С. 279).

У московські багна дрім! – Із суто мовознавчої концепції О. Соболевського випливав висновок про наступну міграцію питомо київського населення у північно-східному напрямкові, що було суголосним історичній концепції М. Погодіна. (Дрім! – наказовий спосіб 1-ї особи множини дієслова: драти, тобто ґвалтовно утікати).

…А хахли з карпатських зворів… – Тут, очевидно, поет починає викладати новий, більше наближений до сучасності виток мовної «історії», зокрема взаємин «киян» та «галичан», із алюзією на мовну дискусію, яка відбулася на сторінках українських видань наприкінці XIX ст. (ініційована статтею Б. Грінченка «Галицькі вірші», 1891, у дискусії взяв участь і І. Франко) та час від часу давала відгомони на початку XX ст.

Після реформи українського правопису, здійсненого П. Кулішем у його виданні «Записки о Южной Руси» (Т. 1, 2, СПб., 1856 – 1857), західноукраїнські видання, за більш сприятливих історичних умов, послідовніше відстоювали прогресивні правописні зміни, зокрема у виданнях «народовського» угруповання (про використання ѣ тут уже не могло бути мови).

Новим кроком стало поширення у письмі на теренах Західної України так званої желехівки – українського правопису, який був розроблений філологом Євгеном Ієронімовичем Желехівським (1844 – 1885) для видання впорядкованого ним «Малорусько-німецького словаря» (перший том вийшов у 1885 р.).

Тимчасом не вся Західна Україна на кінець XIX ст. прийняла орфографічні нововведення. Так, москвофільські видання все ще сповідували «етнографічну правопись» на основі концепції М.О. Максимовича, де фігурували голосні «з дашком», літери ъ, ы, а також ѣ («ять»). Цієї «правописі» дотримувався й філолог Омелян Огоновський у своїй книзі «Граматика руского языка» (Львів, 1889).

Для справедливості слід зазначити, що й сам О. Соболевський не висував вимоги, аби «хахли» «назад приняли ѣ», більше того – у своєму виступі в петербурзькій газеті «Новое время» 1904 р. («Нечто об орфографической реформе») вчений обґрунтовував пропозицію про усунення з російського алфавіту ъ із закінчень відповідних слів та ѣ.

Антонович Володимир Боніфатійович (1834 – 1908) – український історик, етнограф. Член-кореспондент Петербурзької АН (з 1901 р.). Професор історії Університету Св. Володимира (Київ). У своїх історичних та археографічних працях, зокрема «Киев, его судьбы и значение с XIV по XVI столетие {І 362 – 1569)», спростовував теорію М. Погодіна, торкався й мовних питань, обстоюючи самобутність української нації й української мови,

Ягич Ватрослав (Ігнатій Вікентійович; 1838 – 1923) – хорватський філолог-славіст, у різний час професор Новоросійського (м. Одеса), Берлінського, Петербурзького, Віденського університетів, засновник і багатолітній редактор {1875 – 1920) авторитетного органа славістики «Archiv für slavische Philologie», академік Петербурзької АН (з 1880 р,), ряду інших академій, член Наукового Товариства імені Шевченка у Львові {з 1903 р.). Виховав чимало українських філологів, зокрема під його керівництвом виконував докторську дисертацію у Віденському університеті І. Франко (1893). В. Ягич послідовно обстоював рівноправність української мови серед інших слов’янських мов, у питанні її походження аргументовано виступив проти концепції О. Соболевського – «Четыре критико-палеографические статьи» (1884) та «Критические заметки по истории русского языка» (1889).

Хванько Кримський (Кримський Агатангел (Агафангел) Юхимович; 1871 – 1942) – український філолог, сходознавець, письменник. Академік УАН з 1918 р., один з організаторів цієї Академії, до 1928 р. – її незмінний учений секретар. А. Хванько та Хванько Кримський – псевдоніми, якими він підписував ряд поетапних та публіцистичних творів. Агатангел Кримський був одним з найрішучіших противників квазінаукової концепції О. Соболевського щодо походження української мови, широку полеміку з поглядами російського вченого розгорнув у працях «Филология и погодинская гипотеза» («Киевская старина», 1898 – 1899, окр. вид. 1904), «Деякі непевні критерії для діалектологічної класифікації староруських рукописів» (1906), «Древнекиевский говор» (1906) та ін., в тому числі в узагальнюючих та історичних оглядах української мови.

…на бас узять! – перемогти в суперечці завдяки апломбу, авантюристичній наступальності.

У рукопису цього твору існує варіант його останніх трьох строф (закреслено):

Аж ось вибіг Хванько Кримський,

Як не крикне: «А в ліс близький

З соловіями свистать!

Замість нам дурниці шкварить

Вам би, пане, ще словарик

Желехівського читать.

Світите нам тут багаття,

А не маєте поняття

Як вкраїнці гомонять!..»

Соболевський тілько плюнув

Та й, наморщившись, посунув,

І, як був сердитий круто,

По-московськи загнув люто:

«Ах ти , подвійний ять!

…з соловіями свистать! – Можливо, тут міститься алюзія на образ Соловія-розбійника із билин, – жанру, стосовно виникнення якого також точилися суперечки, пов’язані із більш загальними питаннями культурно-історичної спадщини східнослов’янських народів» Згідно поглядів, до обґрунтування яких мали причетність М. Погодін та О. Соболевський, билини як жанр усної поезії були витвором (велико)російського етносу на території Київської Русі.

Словарик Желехівського – згадуваний вже «Малорусько-німецький словар», укладений у переважній частіші Е. Желехівським та виданий у 2 томах (1-й том – у 1885 р., уже по смерті Е. Желехівського; 2-й том – у 1886 р.; том цей упорядкував із своїми доповненнями С. Недільський). Хванько Кримський, як герой цього твору, радячи Соболевському читати «словарик Желехівського», міг мати на увазі як лексичне його багатство (містив понад 64 тисячі українських слів, серед них значну частину взятих із різних діалектів), так і орфографічну базу, яка була покладена в основу цього видання і одержала назву «желехівка» (зокрема, вживання літери ї на позначення не тільки йотованого, але й – після м’яких зубних приголосних – звука і, що походить з етимологічних ъ та є). Можливо, цей пасаж із твору Франка певною мірою гумористично спрямований і в бік самого А. Кримського, котрий уже після нової реформи українського правопису, проведеної у 1905 – 1907 рр. (із залученням до обговорення проблеми вчених Петербурзької Академії наук), – реформи, яка в цілому спрощувала українське написання, все ще тривалий час обстоював вживання літери ї у вимічених желехівкою позиціях.

Публікується вперше, за вказаним автографом.

Микола Бондар

Подається за виданням: Франко І.Я. Додаткові томи до зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 2008 р., т. 52, с. 181 – 183 (текст), 854 – 859 (примітки).