Передмова до збірки «Мій Ізмарагд»
Іван Франко
«Ізмарагдом» звався в старій Русі збірник статей та притч, почасти оригінальних, а почасти повибираних із грецьких писань отців церкви, підібраних так, щоби цілість становила неначе повний курс практичної християнської моралі.
Мені давно хотілося написати подібну книжку – тою мовою, яка на теперішнє покоління повинна робити враження, багато дечим подібне до того, яке на старих русинів робила мова церковна, – то значить, мовою поезії. В поетичній формі я бажав подати сучасному руському читачеві ряд оповідань, притч, рефлексій і інших проявів чуття та фантазії, котрих теми черпані з різних джерел, домашніх і чужих, східних і західних, та котрі, проте, в’язались би в одну органічну цілість не якоюсь одною тенденцією, не одною догмою релігійною чи естетичною, а тільки спільним діапазоном морального чуття і темпераменту, через який пройшли, поки вилилися в ту форму.
Блукаючи по різних стежках всесвітньої історії та літератури, я здавна збирав потрохи або намічував собі для пізнішого вжитку поодинокі камінчики, придатні для моєї будови; найдавніші причинки, поміщені в отсій книжці, мають уже 15 літ. Та тільки в останнім часі тяжка слабість, що зробила мене на пару місяців неспосібним до іншої праці, дала мені змогу понаписувати найбільшу часть того, що тут надруковано. Значна часть поміщених тут віршів – то правдиві Schmerzenskinder. Я писав їх в темній кімнаті, з зажмуреними, болючими очима.
Може, сей мій фізичний і духовний стан відбився й на фізіономії сеї книжки. В хоробі чоловік потребує, щоби з ним обходилися м’яко, лагідно, та й сам робиться м’яким, та лагідним, та толерантним, його обхапує глибоке, ніжне чуття, бажання любити, дякувати когось, тулитися до когось з довір’ям, як дитина до батька. Не знаю, наскільки ясно відбилося те чуття в отсій книжці, та знаю, що я бажав зробити її книжкою наскрізь моральною.
Певна річ, моя моральність значно відмінна від тої катехитичної, догматичної моралі, що у нас видається за одиноку християнську. Та я певний, що в основі своїй вона далеко більше зближена до моральності всіх тих великих учителів людськості, «ищущих царствія божія и правди его», ніж колінопреклонна, поклонобийна та черствосердна моральність багатьох стовпів церкви, покликаних та непокликаних оборонців релігії. Та я не хочу вдаватися з ними в спори. Храм моєї Матері-Музи занадто святий, щоби робити з нього підсіння перекупок.
А поміщені дальше твори, що виплили з мойого морального чуття, – правдива поезія мусить бути завсіди моральною, бо джерело обох одне й те саме, – нехай говорять самі за себе. Коли вони не зуміють досить ясно висказати того, що в мене було на душі при їх складанні, в такім разі, любий читачу, кинь отсю книжку набік, як недоладну, безталановиту мазанину. Не серце було порожнє та черстве при її складанні, а тільки снаги не стало вилити словами те, що було на серці.
Не показую при поодиноких віршах джерел, відки їх узято. Майже нічого тут нема, що можна би вважати перекладом. Обік оригінального, є тут чимало й такого, де на чужу основу я накладав свої власні узори. А відки взято сю основу і кого й де «наслідувано», се лишаю цікавості тих критиків сього і будущого віку, котрі не будуть мати і вміти що кращого робити, як віднаходити «джерела», з яких котрий поет черпав своє вітхнення. Гай, гай! Ті джерела сотки, тисячі літ отворені і доступні кождому, і здоровому оку й шукати їх недалеко.
А тобі, любий брате чи люба сестро, що читатимеш оті рядки, «не мудрствуя лукаво», бажаю того душевного супокою, того м’якого, ніжного, щирого настрою, який знаходив я, складаючи серед болю і тяжкої гризоти оті прості, часто скорбні, іноді, може, сухо навчаючі та моралізаторські вірші. Коли з них упаде в твою душу хоч крапля доброти, лагідності, толеранції не тільки для підмінних поглядів і вірувань, але навіть для людських блудів, і похибок, і прогріхів, то не даремна буде моя праця.
Жорстокі наші часи! Так багато недовір’я, ненависті, антагонізмів намножилося серед людей, що не довго ждати, а будемо мати (а властиво вже й маємо!) формальну релігію, основану на догмах ненависті та класової боротьби. Признаюся, я ніколи не належав до вірних тої релігії, і мав відвагу серед насміхів і наруги її адептів нести сміло свій стяг старого, щиро-людського соціалізму, опертого на етичнім, широко гуманнім вихованні мас народних, на поступі й загальнім розповсюдженні освіти, науки, критики і людської та національної свободи, а не на партійнім догматизмі, не на деспотизмі проводарів, не на бюрократичній регламентації всієї людської будущини, не на парламентарнім шахрайстві, що має вести то тої «світлої» будущини.
Староруський автор не без розмислу назвав свою збірку «Ізмарагдом». Він, очевидно, вірив в те, що кажеться про сей камінь у звіснім апокрифічнім сказанію: «Измарагдъ свѣтел єсть, яко и лице человѣче видѣти въ немъ яко въ зерцалѣ». Отсими простими словами висказано й моє найвище бажання як писателя і поета: щоб моє слово було ясне і щоби в ньому, як в дзеркалі, виднілося людське, щиролюдське лице.
Львів, д[ня] 15 падолиста 1897.
Примітки
Жорстокі наші часи! – Цей уступ у виданні 1976 р. опущено, замість нього пильні літературні поліцаї поставили […]. Як кажуть москалі, «на воре шапка горит».
Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1976 р., т. 2, с. 179 – 181.