2. «Полудне. Широкеє поле безлюдне…»

Іван Франко

Полудне.

Широкеє поле безлюдне,

Довкола для ока й для вуха

Ні духу!

Ні сліду людей не видать…

Лиш трави, мов море хвилясте,

Зелене, барвисте, квітчасте,

І сверщики в травах тріщать.

Без впину

За річкою геть у долину,

І геть аж до синіх тих гір

Мій зір

Летить і в тиші потопає,

У пахощах дух спочиває, –

У душу тепла доливає

Простір.

Втім – цить!

Яке ж то тихеньке ридання

В повітрі, мов тужне зітхання,

Тремтить?

Чи се моє власнеє горе?

Чи серце стрепалося хоре?

Ах, ні! Се здалека десь тільки

Доноситься голос сопілки.

І ось

На голос той серце моє потяглось,

В тім раю без краю воно заридало

Без слів.

Тебе, моя зоре, воно спогадало

І стиха до строю сопілки

Поплив із народним до спілки

Мій спів.

Вперше надруковано у кн.: «Зів’яле листя», 1896. с. 44 – 45.

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1976 р., т. 2, с. 140.

Лист на сайт