Із переписки П. Куліша з галичанами 1870 – [18]71 рр.

Іван Франко

[Передмова]

В вересневій книжці «Киевской старины» з сього року подав я найбільшу частину переписки П. Куліша з В. Барвінським з 1871 р., закупленої мною разом з іншими паперами у одного львівського антикварія. Тут подаю дальшу частину тої переписки, повторяючи при тім один лист, що надрукований у «Киев[ской] стар[ине]» з деякими помилками і пропусками.

[Післямова]

Отсе «посланіє» – можна сказати, остатнє слово Куліша в його зносинах з галичанами, найліпша характеристика тих зносин і їх провідних думок. Читаючи ці листи, ми бачимо, яка маса непорозумінь і неясності лежала в основі зносин галичан з Кулішем.

Куліш приступив до тих зносин, не знаючи Галичини, її історії і тогочасного стану, її інтелігенції, потреб і бажань. Він, уважаючи себе по смерті Шевченка першим українським поетом, критиком, писателем, ученим, хотів тільки одного – подати галичанам свої думки, тоді вже значно здискредитовані в Росії.

Та, на лихо своє, він був чоловік занадто вразливий, мав занадто мало твердих і вироблених думок, щоб не збитися з дороги в тім чорториї суперечностей, яким була тодішня Галицька Русь. І ось уже в тій маленькій частині його переписки, яка дійшла до моїх рук, ми бачимо значне хитання його поглядів.

Візьміть його відносини до «Основи». Спершу він не знаходить досить сильних слів, щоб вилаяти її, а за пару місяців осідає на думці, що се не вадить нічого, коли вона буде одинокою речницею поглядів народної партії, і радить молодим опозиціоністам не дразнити її. Мовляв, коли вона заведе справу зовсім у болото, аж тоді буде час протестувати.

Наївними до смішного мусять видатися сьогодні Кулішеві слова, що переклад Святого Письма – найважніша справа, важніша від усього іншого, і що, тільки маючи Святе Письмо, українці можуть думати про якісь інші видавництва. Можемо догадуватися, що люди, такі наскрізь практичні, як брати Барвінські, силкувалися вияснити Кулішеві, що в Галичині є деякі більше наглі та пекучі проблеми і що виданий Кулішем переклад для галичан не принесе зовсім ніякого пожитку вже хоч би для того, що галицькі дяки та псалтирники далеко легше розуміють церковний текст Св[ятого] Письма, ніж той його переклад. Від таких аргументів Куліш закривався містичною фразою: а хоч би мойого перекладу розійшлося лише десять примірників, то все-таки він своє зробить. Як зробить? – се Кулішеві байдуже.

Що галицькі інтелігенти, з якими Куліш мав знайомість, не дуже йому подобались, а їх компанія іноді видавалась йому «клоакою» – се можна зрозуміти. Але, на жаль, у самого Куліша було замало духових засобів, щоб попхнути тих інтелігентів до якогось морального відродження, а його містичне народництво, оте величання темних, неписьменних народних мас могло напівосвіченим галичинам піддати радше погорду, ніж любов до просвіти і цивілізаційної праці.

Приходячи до галичан з антипольськими і козаколюбними поглядами, висловлюваними в «Основі», Куліш зразу немов попав у тон тої польсько-руської суперечки, що йшла тоді в Галичині. Але його нехіть до поляків була книжкова, вичитана з літописей і актів XVI – XVII в., а не була виразом ніяких пекучих сучасних інтересів і кривд. От тим-то швидко з тих самих актів він зумів виссати і щось зовсім противне – гарячу прихильність до польської шляхти XVI – XVII в. як до «строїтелів» і страшну ворожнечу до козацтва як до «руїнників».

І от десять літ по написанні пам’ятної «девізи» «Поки Рось зоветься Россю» і т. д. Куліш являється в Галичині як апостол польсько-руської згоди, являється з таким самим дитинячим незнанням галицьких обставин в ту саму пору, коли поляки підкладали під розвій руської народності в Галичині такі капітальні міни, як змартвихвстанців і єзуїтську реформу монастирів.

Примітки

Вперше надруковано у вид.: ЗНТШ. – 1898. – Т. 26. – Кн. 6. – С. 6 – 16 (Бібл.), за підп.: Іван Франко. [Передмова] – С 6; [Післямова] – С. 15 – 16.

У виданні подано 12 листів П. Куліша до братів Барвінських і до галичан. У відділі рукописів ІЛШ зберігається автограф статті, тотожний першодрукові (Ф. 3. – №560). Початково Франко мав намір після публікації листів Куліша до В. Барвінського подати лише коротку замітку, яка становила перший абзац наведеної статті з таким закінченням: «Десять літ пізніше Куліш приїхав до галичан робити польсько-руську згоду». Одначе в процесі редагування він вирішив розширити текст, оформивши його як коментар до листів. На контрольному листку використання документів с позначка, яка свідчить, що 1975 р. статтю готувала В. Лук’янова для публікації в 31 томі Зібрання творів І. Франка.

Подається за першодруком.

Барвінський Володимир Григорович (1850 – 1883) – український письменник і громадсько-культурний діяч, один з лідерів народовців. Брат Олександра й Осипа Барвінських. Редактор журналу «Правда» (1876 – 1880), засновник, видавець і редактор газети «Діло» (1880 – 1883).

«Основа» – український журнал народовського спрямування, виходив у Львові протягом 1870 – 1872 рр.

…переклад Святого Письма… – Йдеться про переклад П’ятикнижжя Мойсея і переспів Книги Йова, здійснені Кулішем, опубліковані 1869 р.; переклади чотирьох книг євангелістів і діянь апостолів, виконані у співпраці з І. Пулюєм й опубліковані 1871 р.; Кулішів переспів Псалтиря, виданий того-таки року за допомогою В. Барвінського.

Брати Барвінські – Володимир (див. вище), Олександр та Осип. Барвінський Олександр Григорович (1847 – 1926) – український педагог, історик, громадський діяч. Голова НТШ (1893 – 1897), редактор «Записок НТШ» (1893 – 1894), журналів «Учитель» (1889), «Дзвінок» (1890), видавав «Руську історичну бібліотеку» (1883 – 1894), депутат парламенту Австрії (1891) та сейму Галичини (1894), входив до уряду ЗУНР. Барвінський Осип Григорович (1845 – 1889) – галицький священик, автор історичної драми «Павло Полуботок», у 1880-х роках популярної в Галичині.

…люди, такі наскрізь практичні, як брати Барвінські, силкувалися вияснити Кулішеві, що в Галичині є деякі більше наглі та пекучі проблеми… – Насправді брати Барвінські (Олександр і Володимир – саме про них ідеться) доволі високо оцінювали Кулішеві переклади й переспіви Біблії. Так, Ол. Барвінський згадував: під час спілкування з урядником Черкавським «раз якось зійшла розмова на Кулішів переклад Св. Письма (тоді печатався окремим додатком до “Правди” переклад Мойсеєвого П'ятикнижжя). Я висловив при сій нагоді погляд, що сим перекладом значно збагатиться українсько-руська словня» (Барвінський Ол. Спомини з мого життя. – Львів, 1912. – Ч. І. – С. 189).

«Поки Рось зоветься Россю» – рядки з Кулішевого віршотвору «Кумейки (1637)».

Куліш являється в Галичині як апостол польсько-руської згоди… – Йдеться про спробу Куліша 1882 р. ініціювати в Галичині польсько-українське порозуміння. З цією метою він опублікував у Львові публіцистичну брошуру «Крашанка русинам і полякам на Великдень 1882 року» (видана двома накладами).

Змартвихвстанці («Воскресенці») – польська католицька організація типу чернечого ордена, заснована 1842 р. патріотично настроєною частиною учасників повстання 1831 р., які емігрували у Францію.

…єзуїтську реформу монастирів. – Йдеться про так звану Добромильську реформу греко-католицького монашого чину святого Василія Великого, що здійснювалася від 1882 р. за розпорядженням Папи Лева XIII орденом єзуїтів. Ця реформа в українському суспільстві розглядалася переважно в контексті міжнаціонального протистояння.

Олена Луцишин, Олесь Федорук

Подається за виданням: Франко І.Я. Додаткові томи до зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 2010 р., т. 54, с. 102 – 104.