Уїльям Еверт Гладстон,
його писательська і наукова діяльність

Іван Франко

В пору, коли друкувалась отся книжка «Вісника», де читачі в прекрасній праці Сеньобоса про сучасну Англію знайдуть оцінку найважніших праць і заслуг Гладстона на полі політики, а особливо внутрішніх реформ Англії, старий сей борець за поступ і гуманність спочив вічним сном д[ня] 19 мая.

Весь світ стрепенувся при відомості про смерть сього великого мужа, одної з незвичайних фігур сучасної історії, що жив серед нашого покоління, мов кучерявий столітній дуб серед молодого ліса, пам’ятаючи давно пережиті бої, а при тім усею душею спочуваючи змаганням і боям наймолодших, найпоступовіших. Як на цікавий доказ невичерпаної свіжості і сили його духу вказувано на той факт, що, розпочавши свою політичну кар’єру консерватистом, він закінчив її радикалом, федералістом, мало що не соціалістом. Щось подібне було в Франції з великим Віктором Гюго.

Але се не одиноке поле, на котрім зрадикалізувався Гладстон протягом свойого життя. І в інших питаннях, якими цікавився його невтомимий дух, він умів іти з поступом часу і ніколи не вагався закинути думку, котру признав хибною, хоч би вона перед тим і як була дорога йому.

Гладстон здобув собі не тільки безсмертні заслуги на полі внутрішнього розвою Англії. Він був незрівнянним оратором, що вмів промовляти не тільки в парламенті, не тільки до послів і до лордів, але також до мас народу, до людей найвищої інтелігенції і до простих робітників і селян. Його голос називав Маколей музикою парламенту, але музика, дивні чари були в його способі вислову, в багатстві і пластиці його думок.

Деякі його промови справедливо зачислюють до найкращих витворів ораторської штуки всіх часів, і коли вже не чим іншим, то своїм ораторським талантом Гладстон здобув собі дуже високе і почесне місце в англійській літературі. Але він був чимсь більше для тої літератури, був вельми талановитим публіцистом і ученим – філологом, археологом і теологом. Бажаючи на сьому місці вказати бодай найважніші його писання і схарактеризувати його наукові і публіцистичні заслуги, ми подамо поперед усього декілька дат про його життя.

Уільям Еверт Гладстон уродився д[ня] 29 грудня 1809 р. в Ліверпулі. Його батько, «королівський» купець, з роду шотландець, доробився значного маєтку, торгуючи невольниками; цікава річ, що й його син, той сам, що пізніше мав дуже багато причинитися до виборення рівноправності для католиків, жидів і інших людей, кривджених задля їх віри, мови і раси, зразу був прихильником уживання невільників і мотивував конечність існування невільництва цитатами з Письма Святого.

Покінчивши колегії в Ітоні, а потім у Оксфорді, Гладстон відразу подався на політичну кар’єру. В грудні 1832 р. його вибрано послом до парламенту з консервативного містечка Ньюерку (Newark). Там зараз звернув на нього увагу міністр Піль і іменував його одним з «молодших лордів» скарбу, а в лютім 1835 р. молодшим секретарем для колоній. Але вже в квітні того року Піль упав; Гладстон скинувся всіх урядів і аж до повороту Піля на міністерство (1841 р.) належав у парламенті до опозиції.

В 1841 р. Піль іменував його віце-президентом торговельного уряду, членом тайної ради, а 1843 р. президентом того уряду. Ревізія тариф, доконана 1842 р., була майже виключно його ділом. В 1845 р. він обняв президентуру в уряді для колоній. В 1847 р. він зложив мандат для Ньюерку і був вибраний послом в університетськім місті Оксфорді.

Вже тепер почалася незгода між ним і консервативною партією; Гладстон виступав за реформою університетів, за знесенням деяких ограничень і прав жидів і 1851 р. якийсь час ішов окремо від партії. В 1852 р. в міністерстві Ебердина був Гладстон міністром скарбу; його вияснення бюджету вважалися майстерними витворами не тільки риторики, але глибокого знання; він здобув собі славу першого в ту пору англійського фінансиста.

Та вже перед тим усталена була його писательська слава. В 1838 році вийшла його перша праця «Держава і її відносини до церкви». Не видно ще тут будущого вільнодумця. Церков у нього стоїть вище держави; її постанови і правила вище державних законів. В цілій книжці віє дух тої англійської ортодоксії, котру пізніші противники Гладстонові глумливо називали «оксфордоксією».

Те саме видно і в другій його книжці «Церковні принципи і їх висновки» (1841 р.), та вже тут видно нахил до римського католицизму, властиво до католицького розуміння церковних справ.

В 1845 році опублікував Гладстон свої «Уваги над новими торговельними законами», що були основою його слави як економіста. За його класичні бюджетові експозе іменував його 1872 р. Монахівський університет доктором суспільних наук.

Найважніші наукові праці Гладстона доторкалися великих грецьких епопей, звісних під іменем Гомера. В 1858 році вийшла в Оксфорді його тритомова праця «Studies on Homer and the Homeric age». Гладстон станув тут на становищі опозиційнім до тодішньої науки, головно до німецької, що вважала троянську війну легендою або навіть міфом, а Гомера – колективною назвою цілої генерації рапсодів; він обстоював за тим, що троянську війну треба вважати дійсним історичним фактом, а Гомера – дійсним автором троянського епосу.

Звісна річ, що Гладстонова книжка належала до тих праць, котрі головно заохотили талановитого самоука Шлімана до розкопок на місці давньої Трої. І Гладстон мав те задоволення, що міг написати передмову до першої Шліманової книги про троянські розкопи і бачити в них потвердження свойого становища.

До Гомера вертав Гладстон ще й пізніше часто і радо. В 1869 році він видав гарну студію «Juventus mundi, the Gods and the men of the Homeric age», в 1876 р. «Homeric synchronism», а в 1890 р. «Landmarks of Homeric study».

В тих працях зібрано багато вірних і цікавих уваг про гомерівські поеми і змальовану в них культуру; пригадаю тільки студію про назви кольорів, з котрої німець Магнус дійшов до висновку, що греки в Гомерових часах не розрізняли ще кольорів так докладно, як ми тепер. Ті висновки, ніби потверджені обсерваціями над невірною (по-нашому) кольористикою староєгипетських фресків, повели до дальших студій над розвоєм зору і забарвлення в органічній природі, і хоч самі не остоялись, то все-таки дали привід до дальших важних наукових здобутків.

Але головною підвалиною безсмертної слави Гладстона яко писателя є і лишаться не його економічно-фінансові ані його археологічно-історичні праці, але його публіцистика. Гладстон був публіцист великого стилю, незрівнянний борець, гарячий, повний ентузіазму для бороненої ним справи, вразливий на всі нові появи, а при тім як англічанин і державний діяч сеї величезної держави він обіймав своїм зором усю землю, вмів відчути, зрозуміти і захистити інтереси найрізніших людей і найрізніших кругів.

Можна сміло сказати, що публіцистичні писання Гладстонові в останніх 50 роках мали так само величезний вплив на переродження прилюдної опінії цивілізованого світу, як його реформаторська діяльність на внутрішнє переродження Англії.

Першим голосним тріумфом його публіцистичного таланту був його «Отвертий лист про порядки в королівстві обох Сіцілій», виданий в 1851 році. Бувши рік перед тим у Неаполі, Гладстон придивився розбійницькій господарці Бурбонів у тім королівстві, чув про муки і катування, які терплять у тюрмах борці за свободу італійського народу в 1848 році, а коли офіціальне упімнення англійського правительства не помогло нічого, він видав свій отвертий лист, де розкрив світові нелюдські поступки уряду і з запалом проголосив ідею єдності та неподільності Італії.

Сей лист зелектризував прилюдну опінію всеї Європи, пригноблену реакцією, що залягла була по 1848 році, і був одним з могучих імпульсів, що підняли духа таких італьянських героїв та борців, як Мацціні та Гарібальді. Щоби підняти англійську прилюдну опінію проти визискувачів та гнобителів італійської свободи, Гладстон переклав тритомову «Історію римської (папської) держави», написану італьянцем Фаріні.

Ватиканський собор і проголошена на ньому догма про непомильність папи дали привід Гладстонові до нової публіцистичної війни. Він заприязнився з монахівським теологом Деллінгером, одним із батьків старокатолицизму, і написав цілий ряд статей проти нової догми і проти політики римської курії. Ті статті, зібрані в одну книгу, видані були разом 1875 р. п[ід] з[аголовком] «Rome and the newest fashion in religion»; в тім самім році вийшов і німецький переклад сеї книжки.

Гарячим співчуттям до покривджених і пригноблених народів подиктована його голосна брошура «Bulgarian horrors», видана 1876 р. Вона, як звісно, була могучим імпульсом для прилюдної думки в Росії за визволенням Болгарії і змусила російське правительство до війни з Турцією. З не меншим запалом промовляв Гладстон 15 літ пізніше в обороні вірмен, гноблених та мордованих турками.

В останніх роках свойого життя Гладстон працював над первісною історією християнської церкви. В 1890 році він видав книжку п[ід] з[аголовком] «The impregnable rock of Holy Scripture» («Нездобута скала Св[ятого] Письма»), а кілька місяців перед смертю збирав матеріали до праці про найстарших апостольських отців церкви. Думав також узятися до написання своїх споминів. Смерть вирвала йому перо з руки.

Примітки

Уперше надруковано в журн.: ЛНВ. – 1898. – Т. 2. – Кн. 6. – С. 196 – 200, за підп: Др. Іван Франко.

Подається за першодруком.

…в прекрасній праці Сеньобоса про сучасну Англію… – Йдеться про працю французького історика Шарля Сеньобоса (1854 – 1942) «Сучасна Англія. Нарис розвою і політичного життя 1814 – 1896 рр.», опубліковану у Франковому перекладі: ЛНВ – 1898. – Т. 2. – Кн. 4.- С. 1 – 51; Кн. 5. – С. 69 –95; Кн. 6. – С. 141 – 172.

…спочив вічним сном дня 19 мая. – Вільям Еверт Гладстон помер 19 травня 1898 р.

Щось подібне було в Франції з великим Віктором Гюго. – Мається на увазі те, що французький письменник Віктор-Марі Гюго (1802 – 1885) протягом свого життя (так само, як і Гладстон) часто міняв свої політичні погляди. Гюго почав свою політичну кар’єру як рояліст і консерватор, невдовзі став прихильником династії Бурбонів, був бонапартистом, під час Липневої монархії досить лояльно ставився до короля і став пером Франції, деякий час захоплювався соціалістичними ідеями, з приходом революції 1848 р. приєднався до республіканців і обирався до парламенту, у якому спершу гаряче виступав на боці Луї-Наполеона, а згодом став його лютим ворогом. Історію політичного і творчого шляху Гюго Франко висвітлив у статті «Соті роковини вродження Віктора Гюго» (ЛНВ. – 1902. – Т. 18. – Кн. 4. – С. 1 – 6).

Маколей (Маколей) Томас-Бабінгтон (1800 – 1859) – англійський історик, літератор, публіцист, критик, політичний діяч. Автор праці «Історія Англії від вступу на престол Якова II» (т. 1 – 5, 1849 – 1861).

Піль Роберт (1788 – 1850) – прем’єр-міністр Великої Британії в 1834 – 1835 рр. і 1841 – 1846 рр. Лідер пілітів (тобто його прихильників – від прізвища Піль). У 1822 – 1827 рр. і 1828 – 1830 рр. – міністр внутрішніх справ. 1846 р. провів у інтересах промислової буржуазії скасування хлібних законів.

Ебердин (Абердин) Джордж-Гамільтон-Гордон (1784 – 1860) – прем’єр-міністр Великої Британії у 1852 – 1855 рр.; один з лідерів торі, а з 1850 р. прихильник пілітів. 1854 р. уряд Ебердина оголосив війну Росії.

… великих грецьких епопей, звісних під іменем Гомера. – Йдеться про давньогрецькі епопеї «Іліаду» та «Одіссею», автором яких вважають Гомера (час його життя античні джерела визначають від XII до VII ст. до н. е.).

Шліман Генріх (1822 – 1890) – німецький археолог. Відкрив місцезнаходження Трої і розкопав її. Провадив розкопки в Мікенах, Орхомені та їжі.

І Гладстон мав те задоволення, що міг написати передмову до першої Шліманової книги про троянські розкопи… – Йдеться про книжку Г. Шлімана «Trojanische Alterthümer» (1874), що вийшла німецькою, французькою та англійською мовами.

Магнус Генріх-Гюстав (1802 – 1870) – німецький фізик і хімік. Працював у Берліні, Стокгольмі, Парижі. Досліджував гази, пари води, електроліз, теплоколірність газів, індукцію струму.

Мацціні (Мадзіні) Джузеппе (1805 – 1872) – італійський революціонер, один з вождів Рисорджименто. Засновник «Молодої Італії», учасник революції 1848 – 1849 рр.; керівник уряду Римської республіки. У 1860 р. – один з організаторів походу «Тисячі».

Гарібальді Джузеппе (1807 – 1882) – народний герой Італії, один з вождів революційно-демократичного крила Рисорджименто. Учасник Італійської революції 1848 – 1849 рр., організатор оборони Римської республіки. У 1848, 1859, 1866 рр. брав участь у війнах проти Австрії. 1860 р. очолив похід «Тисячі», яка звільнила південь Італії.

Фаріні Луїджі-Карло (1812 – 1866) – італійський політичний діяч. Написав книжку «Storia dello stato romano dall’ano 1814 al 1850». Боровся з Гарібальді.

Ватиканський собор… – Йдеться про перший Ватиканський собор (1869 – 1870), який проголосив догмат про безгрішність папи у питаннях віри й моралі, підтвердив його верховенство у церкві.

Деллінгер Іоан-Йосиф-Ігнатій (1799 – 1891) – теолог, був священиком. З 1826 р. професор у Мюнхенському університеті. Обстоював незалежність церкви від держави та позбавлення папи світської влади. 1871 р. відлучений від церкви.

…змусила російське правительство до війни з Турцією. – Йдеться про російсько-турецьку війну 1877 – 1878 рр., пов’язану зі звільненням балканських народів від османського поневолення.

Наталія Тихолоз

Подається за виданням: Франко І.Я. Додаткові томи до зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 2010 р., т. 54, с. 109 – 113.