15 – 23.09.1874 р. До О. М. Рошкевич

Сподіваюся, що пані на мене не гніваються, хоч би і було за що; сподіваюся заразом і тепер, що пані дарують моє нинішнє письмо. Був би я уже давніше зачав наприкрятися пані, але щасливії для пані, а нещасливії для мене обстоятельства вздержали мене не тільки від писання, але мало що і не від дихання. Не хочу я через те казати, щоби-м був слабий і щоби ми дух запирало, але, попросту сказавши, – час в восьмій класі Дрогобицької гімназії днесь так дорогий, як бедуїну вода серед широкої пустині Сахари. А хоч би ся уже того часу дещо деколи і найшло, то прецінь думки о минувших хороших днях виганяють ми із голови всяку думку о деякій інній роботі.

А зрештою, о чім же до пані писати? Най пані не думають, що я через теє хочу сказати, що не маю о чім, – але, противно, – предмет завеликий і сам не знаю, відки зачати, о чім говорити і на чім закінчити. Міг би-м пані говорити дещо про себе і свої пригоди вакаційні, про своє життя і про поетику, але не знаю, чи паню теє буде інтересувати. Міг би-м говорити про Дрогобич і про новинки тутешнії, але не маю, правду сказавши, дару оповідання. Міг би-м також говорити, та й то немало, про Ярослава, про тутешнії школи і про Керкіарта, котрий до нас має тепер прийти на місце о. Баревича з Самбора, але обширніше напишу о тім до татка. Міг би-м дещо говорити про лектуру і літературу, але і теє не єсть ціллю мого нинішнього письма. Мушу, протеє, нині – ex toto nihil – і ждати, аж пані самі о дещо запитають, – а сам днесь наміряю весь дальший лист заповнити самими питаннями. А не увірять пані, скільки ми ся їх в тій хвилі насуває, – сам не знаю, котре брати наперед, – боюся навіть, щоби-м деяке із пам’яті не потеряв. От найліпше, если зачну від найпростішого.

По-перве, осміляюся запитати, як ся пані мають і як живуть тими часами, також що поробляють татко, мамця, панна Михайлина і всі домашнії. Пані не піймуть, як часто я згадую Ваш дім і тії дні, котрі я у Вас перебув, – і не сподіваюся, щоби ми тая згадка так скоро із пам’яті вивітрила.

По-вторе, пані позволять запитатися, як ся пані бавили через решту вакацій з Ярославом і Мартинковим, – бо Ярослав тепер дуже маломовний, не хоче нич глаголати. Філософію і логіку – дуже боюсь, чи вже зовсім не забув, – а я не маю часу його в тій умієтності дальше вправляти. Говорив ми, що і пані в тій штуці значнії поступи поробили, – віншую!..

Не знаю, чи вільно пані запитатися, чи не можу служити деякою книжкою до читання, – або… а, а, а, а! Ото я одну річ забув!.. А іменно, що я пані обіцяв попереписувати і прислати деяких з півкопи пісень, – а нині уже слава богу, 21, а я ще й до роботи не брався, хіба що матеріалу дещо призбирав. Але сподіваюсь, що пані простять моє лінивство за той час, доки аж не буду мати кілька хвиль вільнішого часу, щоби додержати слова.

Дальший мій вопрос єсть, чи пані не гніваються на мене чи то за теє, що-м до сього часу нич не писав, чи то за теє, що тепер пишу, чи то за тон сього письма, чи то за… Не знаю, чи пані не образяться, сли запитаю, чи і коли пані, а властиво татко замисляють переноситися до Росії, – бо Ярослав багато ми о тім говорив. Може, пані буде видаватися не до усправедливлення тая цікавість, але причини витолкую пізніше.

І знов би-м мав один дуже важний вопрос проізнести до пані, а іменно, чи будуть пані ласкаві на тії попереднії вопроси отвітити, чи не образив-єм паню котрим із них? Розуміється, відповіді на сей вопрос чекаю аж в відповіді на сей лист.

Іще би-м мав один вопрос до попередніх доложити, але… нич в невчасі!..

На днесь, отже, кінчу вопроси, хоч і не всі тут поміщені, а на закінчення належало би ще дещо сказати з своєї сторони. Однако ж предмет мій так обширний, а сей лист так розтяглий, що і так боюся, щоби пані не знудилися тою писаниною і не відкинули сеї картки, не прочитавши і не догадавшися посліднього вопроса…

Не остаєсь мні, протеє, нич інного, як тільки іще перепросити паню, що сей лист так довго пишу. Найліпше, здаєсь мні, буде оповісти його коротеньку хронологічну історію. Зачав я його писати іще 15, але обстоятельства, а найбільше Ярослав забрав мні стільки часу, що го кінчу аж 23, – а то, бачу, ладний кавалок часу. Ярослав іще, як звичайно по часі вільності золотої всаджений в тісную клітку, тужить, задумується і неохотно береться до роботи, і із того легко пані піймуть, що му ся ще нуднішим, незноснішим видаю, як в Лолині.

На тім кінчу моє нинішнє письмо і, чекаючи ласкавого отвіта і цілуючи руці таткові, мамці, пані і панні Михайлині, остаю навсегда той сам:

Козак півник,

Коло боку віник, –

Звичайно званий Іван Франко.

Дня 23 вересня (лат.) 1874.

Примітки

Вперше надруковано: Іван Франко. Статті і матеріали, зб. б, с. 9 – 11.

Писався лист, як видно із тексту, протягом кількох днів – 15 – 23 вересня 1874 р.

Подається за автографом – Інститут літератури імені Т. Г. Шевченка НАНУ, відділ рукописів, ф. 3, № 1180.

…про Ярослава… – Йдеться про Ярослава Рошкевича (Славка, 1858 – ?), брата Ольги Рошкевич, у якого І. Франко був репетитором.

…про Керкіарта, котрий до нас має тепер прийти на місце о. Баревича з Самбора… – Йдеться про директорів гімназії в Дрогобичі, де тоді учився І. Франко (Хома Баревич був директором у 1867 – 1872 рр., а Ян Керекєрто – в 1874 – 1879 рр.).

Панна Михайлина (Міня) – Михайлина-Марія Михайлівна Рошкевич (1859 – 1957), молодша сестра О. Рошкевич.

Подається за виданням: Франко І. Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1986 р., т. 48, с. 12 – 14.