Відповідь критикові «Перебенді»

Іван Франко

Позвольте, шановний пане редакторе, умістити в Вашій часописі кілька слів відповіді на рецензію мого розбору «Перебенді» Шевченкового (вип. V, стор. 365 – 369). До такої відповіді спонукує мене не авторське самолюбіє, бо на його карб ш[ановний] рецензент признав більше навіть, ніж мені належиться, називаючи (стор. 367) мою працю першою пробою наукової критики у нас, тим часом коли сам я у своїй студії (стор. 9) признаюсь, що головні сказівки і щодо речі і щодо методу досліду завдячую д[обро]д[іям] Драгоманову, Дашкевичу й другим. До відповіді спонукує мене не зовсім (по моїй думці) вірне виображення о моїй роботі, яке дає публіці рецензія, а головно порушені ш[ановним] рецензентом питання, дотикаючі самого Шевченка і методу, як треба його студіювати.

Ш[ановний] рецензент, знімаючи річ про мою студію, говорить: «Автор взявся найперше довести, як в першій добі поетичної діяльності Шевченка перехрещувалися та зливалися найрізніші впливи», а опісля каже, що «Ш[евченко], як і кожен в світі письменник, користувався творами других письменників і свого і чужого письменства, се річ певна, і доводити її нема потреби». Сі останні слова рецензента зовсім вірні, такі вірні, що я в своїй студії якраз і пішов тою стежкою. На стор. 10 (з котрої цитує рец[ензент] повищі слова) я кажу виразно: «Перебендю» можна вважати типовим приміром того, як в першій добі поетичної діяльності Шевч[енка] і т. д. – значить, я не брався доводити того, що були посторонні впливи на Шевченка, і взагалі не брався нічого доводити, а тільки хотів дослідити, як відбилися у Шевченка посторонні впливи і які іменно впливи ми можемо у нього добачити. Опираючись на своїм власнім слові «довести», ш[ановний] рецензент доганяє мені, що, мовляв, ніколи не треба було становити наперед себе думки, яка не випливає з фактів цілком певних. І справді, не треба, скажу я й після сього по адресу самого ж д[обродія] рецензента.

Ш. рецензента «мало запевняють мої докази того впливу, який я бачу в «Перебенді» від творів Міцкевича або школи літерат[урної] українсько-польської, а ще менш докази впливу творів Пушкіна».

Наведені мною докази, по думці ш. рецензента, «все-таки не доводять, щоб твори сих письменників дали Шевченкові готові вже форми і типи літературні». Для чого не доводять – ш. рецензент не каже. Йому тільки «трудно, навіть неможлива річ, згодитися, щоб Шевченко підлягав сій школі більш, ніж великій школі народних пісень і дум». Виходило б з того, що я в своїй студії цілковито нехтую ту «велику школу нар[одних] пісень і дум». А тим часом навпаки, в цілій моїй студії я кілька разів підношу важність тої школи, на стор. 9 назвав її найважнішою для оцінки Шевченка.

Що більше, я (можу без самолюбства сказати, що я перший) в тій самій студії про «Перебендю» попробував детально розібрати, що вніс Шевченко в свій твір з сеї школи народної; сьому розборові я посвятив цілих 10 сторін моєї праці (24 – 34), а надто пробував і до оцінки поетичної форми Шевченка приложити ті норми, яких уживає наука для оцінки форм пісень народних (стор. 62 – 63). Значить, ціла п’ята часть моєї студії говорить спеціально про те, що рецензент уважає її браком.

Щодо впливу польських письменників на Шевченка, то ш. рецензент, здається, стоїть на тому, що впливу такого зовсім не було. Ш. рецензент запитує, чи справді Шевченко типи кобзарів мусив брати від Падури, Гощинського і Чайковського, а не міг їх узяти прямо з народу. Питання се здається на око дуже просте, а виходить на ділі також просте, тільки з другого боку. Коли б діло йшло о кобзарів-натурщиків, як в «», «», «», то певно сказати б можна, що Шевченко міг фігури їх брати прямо з дійсної обсервації.

Але про тих кобзарів я не писав в своїй студії, а писав про «Перебендю». А «», по-моєму, – зовсім друге діло. Се не натурщик, а фігура ідеальна, уособлення (з великим реалістичним талантом переведене) поглядів Шевченка на суспільність ї на роль поета серед тої суспільності. Отим-то я вважав конечним порівняти такого кобзаря з кобзарями польських поетів, змальованими з такою ж самою тенденцією, і з віршами Пушкіна, котрі виражають також сю саму думку. А такого типу кобзаря Шевченко не міг узяти з народу, се я сказав виразно і старавсь умотивувати (ст. 11 і д. ).

Вся хиба ш. рецензента в тім, що він не старавсь добре вирозуміти, в яких деталях Шевченкової поеми я вбачаю вплив чужих поетів, а які вважаю можливим вияснити прямою обсервацією життя українського (хоч і тут треба замітити, що в початку поетичної діяльності Шевченка – 1838 – 1843 – живі враження України по десятилітнім майже небаченні України значно мусили були збліднути, і взагалі вони стають далеко свіжіші, яркіші і багатші аж після 1843 р.). Впливу чужих поетів я шукав і мусив шукати в першому ряді в виробленні політичних, національних і суспільних ідей Шевченка, бо се певна річ, що ідеї такі ніякому генію з неба не спадають і що з уст народу українського таких ідей Шевченко в ту пору не міг набратися.

Дивується далі ш[ановний] рецензент, чому вплив російської літератури я слідив тільки на однім Пушкіні, чому не мали впливу Козлов, найпаче Лермонтов, Рилеєв? На се відповім: а хто його знає, може, й мали, але я не найшов ніяких слідів. Про вплив Козлова на Шевченка часто було говорено (Куліш, Драгоманов, Петров), але такий пильний і докладний дослідник, як Дашкевич, не міг того впливу вистежити. Щодо впливу Лермонтова, то в моїй студії про «Перебендю» можна було взяти під розвагу тільки його вірш «Пророк» (він свого часу був переведений і на нашу мову); та тільки клопіт, що «Перебендя» друкований був 1840, а «Пророк» Лермонтова написаний 1841.

Щодо Рилеєва, то він в ту пору, як починав писати Шевченко, був урядом заборонений і в літературі зовсім забутий; впливу його на Шевченка я ніде не міг добачити. Ще одна маленька подробиця. Ш. рецензент підозріває, що я, мабуть, не знав вірша Пушкінового «Пока не требует поэта», мовбито більш художественного і впливового, ніж його «Пророк». Заміт подвійно невірний: вірш сей і далеко менше художественний (бо менше правдивий), і знайомий мені та цитований мною на стор. 51, 53; от ш. рецензент, очевидно, не знав, що вірш сей має заголовок «Поэт» і написаний був 1827 р.

Ш. рецензент бачить одну можність оминути помилки мого розбору «Перебенді», а се, маючи перед собою повну життєпись Шевченка, розібрати усі його твори, а не поодиноко. На се замічу ось що: життєписі Шевченка так повної, щоб вона сама вистарчила до розбору всіх творів Шевченка, ми не маємо і не будемо ніколи мати, життєпись така попросту неможлива, бо розбір творів поета насуває тисячі детальних питань, котрих біограф не може всіх обробити, а не раз навіть і порушити. А по-друге, хто не зуміє розібрати одного твору, той тим менше потрапить розібрати всі. Противно, розбір усіх творів і вірна (для даного часу) їх оцінка можлива тільки на підставі спеціальних розборів поодиноких творів. Правда, кожний такий детальний розбір з конечності мусить бути трохи односторонній, але се нічого не шкодить; той, хто розбирає всі твори на підставі таких детальних розборів, дуже легко простим порівнянням усуне всі такі односторонності.

Але ш. рецензенту, мабуть, іде о щось більшого. Він налягає на те, щоб стежити ті твори іншою системою, с[е] є, мабуть, іншим методом, так мовити, психологічно-соціальним. Дуже жаль, 1) що шановний рецензент не сказав, яким методом саме роблена моя студія і в чім лежать хиби того методу, і 2) що треба розуміти під методом психологічно-соціальним. Грішний чоловік, я не можу ніяк догадатися, що се за метод.

Приступаючи до оцінки твору літературного, я беру його поперед усього як факт духовної історії даної суспільності, а відтак як факт індивідуальної історії даного письменника, т. є. стараюсь приложити до нього метод історичний і психологічний. Вислідивши таким способом генезис, вагу і ідею даного твору, стараюсь поглянути на ті здобутки з становища наших сучасних змагань і потреб духовних та культурних, запитую себе, що там находимо цінного, поучаючого і корисного для нас, т. є. попросту, чи і оскільки даний автор і даний твір стоїть того, щоб ми його читали, ним займалися, над ним думали і про нього писали. Таким методом я розбирав «Перебендю». Дуже буду вдячний шановному рецензенту, коли він повчить мене, в чім сей метод хибний і чого вимагає рекомендований ним метод психологічно-соціальний.

Примітки

Вперше надруковано в журн. «Правда», 1889 р., вип. 7, с. 72 – 74.

Друкується за першодруком.

критикові Перебенді. – Тобто авторові рецензії на розвідку І. Франка «Переднє слово [до «Перебенді» Т. Г. Шевченка]» (Львів, 1889) в журналі «Правда» (1889, вип. 5, с 365 – 367).

Козлов Іван Іванович (1779 – 1840) – російський поет і перекладач. Автор романтичних поем і балад.

Рилеєв Кіндрат Федорович (1795 – 1826) – російський поет, декабрист, керівник республіканського крила Північного товариства декабристів.

Про вплив Козлова на Шевченка часто було говорено… – Про деяку близькість раннього Шевченка до Козлова говориться в працях: Драгоманов М. П. Література російська, великоруська, українська і галицька, ч. 3. – Правда, 1873, № 4; Петров Н. И. Очерки истории украинской литературы XIX столетия. К-, 1884, с. 126, а також Куліш П. Історичне оповідання. – Хуторна поезія, 1882.

Подається за виданням: Франко І. Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1980 р., т. 27, с. 308 – 311.