2. Німецька поезія

Іван Франко

Можна сказати, що німецька, аз нею разом і вся європейська поезія вступила в XIX вік під знаком Кастора і Поллукса . Маємо тут на думці тісну і плодотворну приязнь двох найбільших геніїв німецької літератури Гете і Шіллера, котра почалась в р. 1794 і тяглася без перерви аж до смерті Шіллера в році 1805.

Ся приязнь двох великих поетів мала не тільки особисте, але й історичне значення. Оба вони, вийшовши з різних сфер, пройшовши зовсім неоднакові колії життя, непохожі один на одного вдачею, темпераментом, спосібностями та склонностями, та при тім оба люди наскрізь чесні, повні ідеальних і високогуманних змагань, доповнялися взаємно, і приязнь їх сталася співробітництвом, якому подібного нема в цілій історії всесвітньої літератури. Оба вони в тій добі видали свої найдозріліші твори: Шіллер «Валленштейна» (1799), «Марію Стюарт» (1800), «Орлеанську дівчину» (1801) і «Вільгельма Телля» (1804); Гете «Германа і Доротею» (1797) і першу часть «Фауста» (1806), котрого частина як «Фрагмент» видана вже була в р. 1790, але над котрим Гете під впливом Шіллера працював пильно від 1797 р.

Всі ті величні твори, що стрічаються нам на самім вступі в XIX вік, при всій різнородності тем і колориту мають багато спільного, такового, власне, що й далі становить характерні прикмети всеї поезії XIX віку. Інтересно, що в трьох драмах Шіллера йде боротьба між католицизмом і протестантизмом, а поет, сам протестант, бере своїх героїв із католицького табору і обливає їх могучим блиском своєї поезії, показуючи тим, що для його поетичного чуття не існують конфесійні рами.

В «Орлеанській дівчині» і в «Фаусті» інтересне також перемішання світу реального з міфічним і надзмисловим, а ще цікавіше те, що до того самого з різних боків дійшли: Шіллер – поет, філософ і історик і Гете – поет-натураліст. Видно, що змагання в тім напрямі було тоді загальною потребою людського духу, втомленого сухим раціоналізмом і скептицизмом XVIII віку. Справедливо можна оба ті твори вважати основою німецької романтичної школи. Врешті «Вільгельм Телль», в котрім Шіллер в противенстві до революції французької, потопаючої в морі крові, хотів показати образ ідеальної революції народу проти утиску, образ чесної і святої боротьби за все те, що дороге чоловікові, лишив для поезії XIX віку і для всіх пізніших поколінь безсмертні ідеали свободи національної і чесної боротьби за ту свободу.

Та наразі «Вільгельм Телль» випередив факти. Пануючим фактом серед німецької суспільності початку XIX в. був страх перед французькою революцією, неприхильність до раціоналістичних і радикальних ідей XVIII віку і шукання ідеалів в давній минувщині, в середніх віках дореформаційних. Оті напрями в сполученні з повною емансипацією людської одиниці від усяких пут, значить, і від усяких правил естетики, витворили романтичну школу в Німеччині. Головні її представники: Йоганн Людвік Тік (1773 – 1853), брати Шлегелі (Фрідріх і Август Вільгельм), Ваккенродер, Новаліс-Гарденберг і др[угі] лучили занедбання форми з замилуванням до містицизму, таємничості і фантастичності.

В літературі не сотворила романтична школа нічого такого, що могло б видержати порівняння з величними творами Гете і Шіллера. Зате вона значно посунула наперед теорію штуки, а затим і поезії, кладучи вагу на пізнання старовини, а особливо середньовікової літератури і штуки, а також мови, переказів і вірувань людових. Величезні заслуги на тім полі поклали брати Грімми (Яков і Вільгельм), видавши в р. 1812 знамениту збірку німецьких казок («Kinder und Hausmärchen»), в р. 1816 – 1818 «Німецькі перекази» («Deutsche Sagen»); в р. 1819 видав Яков перший том своєї монументальної історичної граматики німецької мови, в р. 1823 «Німецьке стародавнє право» («Deutsche Reichtsaltertümer», а в р. 1835 – «Німецька міфологія». Ці праці високо підняли в Німеччині студії національної старовини, а далі й історії і етнографії, що мусило мати вплив і на розвій літератури.

Одночасно брати Шлегелі, а за ними й другі молодші сили сягають і поза границі німецької народності. Август Вільгельм Шлегель і Тік перекладають Шекспіра, Грімм перекладає деякі драми Кальдерона і романтичні епопеї італійські: Боярда , Аріоста і Тасса. Фрідрік Шлегель, один із перших німців, учиться санскриту і разом з Боппом стається основателем орієнталістики в Німеччині. Ті змагання до розширення обсягу німецьких поетичних інтересів стрічають повну симпатію Гете, котрий в своїм часописі «Kunst und Altertum» (1816 – 1828) перший підняв і вияснював поняття «літератури всесвітньої» (Weltliteratur), змагаючи рівночасно до його практичного осущення через переклади і нав’язування живих зносин 3 писателями різних країв і народів. Особливо східна поезія займала його дуже, і він і сам трібував іти її слідами в своїй знаменитій збірці «West-Östlicher Divan».

Крайнім вискоком романтичної школи в Німеччині можна вважати геніального, та наскрізь хоробливого Ернеста Теодора Вільгельма Амадея Гофмана (1776 – 1822). Фантастичність в його творах («Чортівський еліксир» – 1815, «Нічні оповідання» – 1817, «Серапіонові брати» – 1819 – 1821, «Малий Дахес» – 1819, «Кіт Мурр» – 1820 – 1822, «Майстер Фльо» – 1822) доходить до повного роздвоєння особистості, до безумства, та рівночасно поодинокі сцени і фігури обрисовані з великим майстерством, майже реалістично, а глибина психологічної обсервації граничить з ясновидінням.

Наполовину до романтиків належить також Генріх Кляйст, без сумніву, найгеніальніший після Шіллера драматург німецький (1777 – 1811). його драми («Familie Schroffenstein», «Kätchen von Heilbronn», «Penthesilen», «Hermanns Schlacht», «Prinz von Hamburg») по концепції стоять на грунті романтизму (містика, темні пориви чуття, хороби волі і уяви), та рисунок характерів і многих ситуацій наскрізь реалістичний. Реалістичною є також його комедія «Розбитий збанок», твір, котрому по оригінальності замислу і будови, як також по комічній силі та глибині поодиноких фігур, нема пари в цілій німецькій комічній літературі. Кляйст написав також ряд майстерних оповідань, з котрих найважніше є «Michael Kohlhass».

Одним із паростів романтики була також група драматургів німецьких, що, нав’язуючи до Шіллерової знаменитої щодо форми та схибленої щодо змісту драми «Die Braut von Messina», виводили на сцену фаталізм (Schicksalsdrama). З цих драматургів назвемо Вернера, Мюльнера Хувальда і – найбільшого з них Грільпарцера (1791 – 1872), котрого трагедія «Прабабка» (1816) лучить у собі всі ефекти і всі абсурди тої школи. Та Грільпарцер швидко покинув драму фаталістичну і вже 1819 р. в драмі «Сафо» перейшов на поле психологічної обсервації. З його інших драм піднесено історичну хроніку «König Ottokars Glück und Ende» і зовсім не комічну комедію «Weh dem, der lügt».

Панування Наполеона в Німеччині і війни проти нього 1809 – 1816 рр. викликали в Німеччині цілу групу поетів-вояків, що кликали народ до повстання, до розірвання чужих пут (Befreiungsdichter). Із них найбільше звісний Теодор Кернер (1791 – 1813), автор доволі слабої трагедії «Зріній» (1812) і многих ліричних пісень, що зогрівали німців до бою з французами. Старший і талановитіший від нього був Моріц Арндт (1769 – 1860), автор знаменитої пісні «Was ist des Deutschen Vaterland» і многих других патріотичних пісень. В тім самім дусі писав і Рюккерт, про котрого ще далі буде мова; в р. 1812 вийшли його «Geheimische Sonette», в котрих він їдко висміював покірливість німців супроти ворога і заохочував їх силою стрясти з себе чуже ярмо.

Примітки

Під знаком Кастора і Поллукса… – В римській міфології брати-близнята.

Ваккенродер Вільгельм Генріх (1773 – 1798) – німецький письменник; твори його «Сердечні звірення монаха, який любить мистецтво» (1797) і «Фантазія про мистецтво» (1799) мали великий вплив на формування естетики німецького романтизму.

Новаліс-Гарденберг (справжнє прізвище та ім’я Харденберг Фрідріх фон, 1772 – 1801) – німецький письменник, представник раннього романтизму.

Кальдерон де ла Барка (1600 – 1681) – іспанський драматург і комедіограф.

Боярдо Маттео Марія, граф Скандіано (1441 – 1494) – італійський поет, автор збірок любовної лірики.

Гофман Ернест Теодор Вільгельм Амадей (1776 – 1822) – німецький письменник-романтик, композитор, музичний критик.

Вернер Цахаріас (1768 – 1823) – німецький драматург, основоположник жанру романтичної «драми долі».

Мюльнер Адольф (1774 – 1829) – німецький драматург.

Хувальд Крістоф (1778 – 1845) – німецький драматург.

Грільпарцер Франц (1791 – 1872) – австрійський письменник. Відомий як драматург, у п’єсах якого переплітаються елементи класицизму, романтизму і реалізму.

Кернер Карл Теодор (1791 – 1813) – німецький поет-романтик, співець визвольної війни 1813 р.

Арндт Ернст Моріц (1769 – 1860) – німецький письменник, автор патріотичних віршів «Пісні для німців» (1813).

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1979 р., т. 31, с. 501 – 507.