Народні оповідання на тему «Москаля-чарівника»

Іван Франко

А. Віщун.

Був собі єден бідний чоловік і мав семеро дітий. Так йому сі якось не вело, так сходив на біду, що далі не лишило му сі нічого, лиш єдна корова. Що роботи, взьив він тоту корову зарізав, зньив скиру, а мньисо зварив. Не минуло кілька днів, діти мньисо поїли – вже му сі нічого не лишило. А скира тимчасом висіла на плоті, а на неї налипло богато мух. Узьив він згорнув тоту скиру разом з мухами, а як скира висхла і мухи висхли, то як було порушати той збиток, то всередині в нім шелестіло (знаєте, мухи, а їх там було богато). Що той чоловік робит?

Каже до дітий: «Сідіт, діти, дома, ще тут щось маєте троха, то їджте, а я піду, може, дещо розкручу для вас або, може, хоць тоту скиру продам». Бере він скиру та й іде. Ішов, ішов, уже го й ніч захопила, видит він – сьвітит сі. Приходит, а то хата край села. Входит він до хати, а в хаті сама єдна жінка, на столі сьвічка горит, стіл застелений обрусом, а вна розкладає на столі печену курку, пироги, сметану, горівку в фльишці.

– Слава Ісусу, – каже той чоловік.

– Слава навіки.

– Ци не приймили би-сте мене, господинько, на ніч? Я бідний подорожний.

– Ой, не можу, – каже тота жінка, а сама так сі залудила чогось. – Видите, чоловіка нема дома, я сама. Ідіт ось тут до сусіди, він вас прийме.

– Га, що маю робити, – каже чоловік, – піду. Вийшов до сіний, рипнув дверми, а сам собі міркує:

«Щось то тут буде, коли ти сама дома, а таку вечерю ладиш! Цікавий я подивитисі». Та й тихонько виліз на під, намацьив тото віконце в повалі, що ним дим із хати виходит; троха го підхилив, льиг собі на поді та й зазирає до хати. А господині по його виході троха прийшла до себе, потім вибігла, засунула двері та й далі собі пораєсі. Аж тут по якімсь чьисі калат, калат до дверей.

– Хто там? – питає господині.

– Я, господиньцю, я!

Побігла вона, отворила двері, входит двірський окомон. Зараз до неї, зачьили сі витати, цюлювати, потім посідали коло стола, пют, їдьит, честуют сі. Далі каже окомон:

– Ну, тепер можемо бавити сі цілу ніч, бо я твого чоловіка вислав до млина, а мельникови наказав, щоби го допустив до млина аж на самім остатку. Перед ранішним обідом, певно, не верне.

Розібравсі він, кладе сі до постелі, аж тут чути: гей, собі Тпрру! Ой господи, а то що? Жінка визирнула в вікно. «Ой нещістьи, та то мій чоловік приїхав!»

– Що ж міні тепер робити? – питає окомон.

– Сховай сі під піч! – каже жінка, а сама живенько всьо тото зі стола завила в обрус та й під подушку, сьвічку здмухнула та й льигла. Нема, нема, аж тут: калат, калат до дверей.

– Жінко! Жінко! Отвори!

А жінка на постели так стогне, так йойкає!

– Ой не можу! Ой господи! Ой кольки! Ледво-не-ледво зволікла сі з постелі, отворила йому, а сама чим борше знов на постіль та так йойкає, що не суди боже! Війшов чоловік.

– А тобі що такого?

– Ой, слаба-м! Ой, не можу! Десь цим-м сі здвигала, ци мі підвіяло, сама не знаю, що ми сі стало.

– Та засьвіти!

– Ой, та не можу! Десь тут був каганець, але огню нема.

Викресав чоловік огню, засьвітив каганець, сів коло стола.

– Ну, жінко, я голоден. Ци не маєш що перекусити?

– Ой, та де я тобі возьму? Та же лежу весь день хора, сама-м голодна.

А той на поді всьо тото видит. Гадає собі: «Чекай, тут сі моя паска всьвйитит». Злізає він, скрипнув сіньишними дверми, ніби з двору входит, далі війшов до хати.

– Слава Йсусу!

– Слава навіки.

– Ци не приймили би ви мене, господару, на ніч? Я бідний подорожний.

– Та прошу, сідайте! От у мене щось жінка нездорова, та аж сумно самому. Сідайте, погуторимо, то веселійше буде.

Сів той, свою скиру положив на лавици, обзирає сі по хаті.

– Що ж, гостив би вас чим, – каже господар, – але видите, жінка ми хора. Я сам ось тепер зо млина приїхав, їв-бим терне, а тут нема що раз у рот вложити.

– Ов, то недобре, – каже той подорожний. – Але чекайте, у мене тут є такий віщун, запитаю я його, може, він міні повість, де би ми тут повечеріли.

Та й узьив свою скиру, потелепав нев, а потім притулив до вуха, ніби надслухує.

– Є, господару! Є горівка в фльишці, є курка печена, є пироги!

– Є, я й сам знаю, що десь є, але де?

– Недалеко! Ось підіт, лишень, подивіт сі під тоту подушку, що на ні господині лежит.

А господині стогне, аж кричит.

– Та що ти, чоловіче, слухаєш якогось тумана! Та де тут що може бути! Ой, болит! Ой, умираю!

Але господар легонько коло неї мац, мац, намацав фльишку з горівкою, тьигне.

– Правда ваша, чоловіче! Фльишка є! – каже він.

– Мацайте ліпше! Та і решта мусит бути. Мій віщун не бреше.

– Та йдіт до дідька з вашим віщуном! – кричит господині. – Та де тут що може бути! Ой, болит! Ой, коле! Головонько моя!

Але чоловік уже тепер не дуже дбав на її крик. Ану, жінко, набік, тьигне тото всьо з обрусом.

Витьигнув, розложив на столі, посідали оба, їдьит, пют, бесідуют.

– А часто так, пане господару, ваша жінка хорує? – питає подорожний.

– Ой, часто. Коли лише поїду на панщину, все її без мене щось підвіє.

– І не радили-сте сі у яких ворожок, від чого їй тото?

– Та де-м сі не радив? Та що, ніщо не помогає.

– Чекайте, може би, мій віщун дещо порадив.

А жінка лежит на постели, видит, уни їдьит та пют, аж у штуки сі мече зо злости, а сама так йойкає, так стогне, аж сум бере. А як почула за віщуна, то ще гірше. А подорожний потелепав скиров, послухав та й каже:

– Знайте, господару, в вашій хаті є саси.

– Саси? Ну, певно, що є. Але що ж з того?

– Що з того? Та то від них усе лихо. Ваші жінці від них гостец сі спротивив.

– Не може бути!

– Слово вам даю. Вже мій віщун як що каже, то певно не бреше.

– Га, може бути. Але що ж би на то радити?

– Я вам пораджу. Давайте топити в печи і гріти окріп.

Затопили в печи, загріли окріп, а подорожний набрав у варишку окропу, бризнув за мисник тихо: набрав другу варишку, бризнув під припічок – тихо. Набрав трету, як бризнув під піч, як капнуло окономови на руку, а той: с-с-с-с! з болю.

– О, чуєте, господару, як саси сичьит! – каже подорожний.

– Давай їм іще!

Набрав той ще раз окропу в варишку, хлюпнув під піч, а окомона знов спекло, і знов він: с-с-с-с!

– Сичьит дідьчі сини, – каже чоловік. – Чекайте, я вам покажу!

Та й за тим словом як хопит весь баньик з окропом та й жбух під піч. Ой, уже тепер окомон не сичьив, але рикнув з болю так, як медвідь, та з-під печи, перевернув того господарьи, та в двері, та до сіний, та надвір – дмухнув так, що сі закурило.

– А, такі то саси у мене під пєцом були! Від того то сі тобі, жінко, гостець спротивив, – каже чоловік та до жінки. Як не зачне парити! Ледво той подорожний відборонив.

(Записано від Стефана Яворського у Ступниці Дрогобицького пов[іту] в 1870 р. Дальшу часть сього оповідання, де говориться про інші пригоди подорожнього, пропускаю.)

Б. Правдачі.

Був їден такий собі бідний чоловік, називав сі Іван. Мав він їдну корову, бере та й ріже і робит поминки. Взяв те мнясо, людий запросив, наварив і з’їли. А шкіру ростелив, і мух насідало вам, може, два центнарі на ті шкірі. Він шкіру зав’язав і на плечі, бере собі сьвідерок, сокирчину за пояс і йде в сьвіт. Прийшов так мо’ до третього села та й проситься у хлопа на ніч. Хлопа нима дома, поїхав ді Львова с пашнею, а жінка каже: «Ни можна ночувати, бо чоловіка нима вдома, ни маю де положити вас спати». І він пішов от так, як би умени, на стрих спати, на хатню гору.

Топіро надійшов до неї там її коханий, вони сибі там стали їсти й пити, забавлятися й веселитися, а той слухає на горі, що то робиться. І став вертіти дзюри без стіль і дивитися, що то робиться. Так він дивиться, а вони собі гостяться і веселяться, а він то всьо бачи. І над’їжджає чоловік з дороги, каже на дворі: «Птру!» – і приходит до хати. А жінка хутко до ліжка – слаба! А він каже до жінки: «Давай вечеряти!» А вона стала дуже стогнати, жи вона барзо хвора. Він до пєца – нима ніц, тілько якась вода кіпіла. Каже до неї: «Давай що їсти!» А вона стогни і кажи, жи вона барзо і слаба, жи ніц ни варила.

А Іван, той, жи на горі, тойи побачив і закашляв. А він, той хлоп, каже: «Зьлізай, хто там такий?» А вона каже: «То прийшов подорозьній, жиб йиго переночувати, і я казала, жиб він пішов на гору спати». А він кажи до неї: «То ти не мала де їго положити в хаті? Зьлізай сюди, подорозьній, що ти за їден?» А він зьлізаї і тягне за собою свою шкіру, і прийшов до хати, і кажи: «Слава богу!» чи «Добрий вечур!» – «Сідайти» – так той хлоп до того Івана кажи: «Гості до нас!» Привитав їго в хаті і кажи: «Дав-бим вам щось такого підвечіркувати, та нима що». І питаї їго, що він маї в ті шкірі?

– Правдачі!

– Заворожіт мині що! – кажи. – Якась біда в хаті, жінка слаба. То я вам дам, що ви хочите, лиш порадьте що на то.

А Іван штурхнув рукою до того пудла, мухи загули… Кажи до него:

– Дивіться у пйиц, там біда сидит за дровами далеко. Хлоп до пйица, витягає макітраку, а там гусак, такий крепкий, но ноги задер. Ще раз штурхнув Іван у свої правдачі і каже:

– Дивіться у кобицю (поконець лави), там ще більша біда йи.

А там стояла фляшка горілки, нагрітої з медом солодким. Витягнув на стіл, і стали собі напиватися. Як собі підпили і добре закусили:

– Но, – каже, – куме, ще що загадай! Що ти хочеш, то я тибі дам. Дам тибі сто риньських, і що ти будеш жадати, іно скажи мині, що у мене за біда у хаті?

Каже Іван:

– Ще їдну біду маєш, під подушками сидит.

Він до подушок, витягає дві паляниці огромних таких, жи на самих яйцях і маслі печені. А вона стала дуже стогнати, і плакати, і не хоче дати, каже: «Там нема нічого!» А він не слухав її, пхнув і забрав то с-під подушок. І стали ся дужи сміяти, жи мают чим закусувати і що пити.

А той коханець, що сховала йиго в шафу, і він був розібрався, а як той затпрукав, і вона сховала їго в шафу.

І каже той хлоп до Івана: «Що ви за то хочете?» Дайи їму сто риньських і фіру пашні, з десіть корців, пару коні, а він ніц не хоче, но ще хоче ту шафу. А вона не хоче дати, но плаче, бо там уже той сидит у шафі. Вона ни хоче дати їму ключа до шафи, а вони до неї, ключ видерли і берут на фіру, виносят ту шафу, на те збіже кладут, і Іван бере батіг і їде до свого дому.

Приїжджайи додому і бере виймає того пана з шафи і обмастив йиго саджою, ніби голого, сорочку здняв з него й сподні, зробив з него дідька. І везе йиго на ярмарок. Привіз йиго, а жиди кажут:

– Що ти везеш, Івани? А він каже:

– Везу сьвятого Йова. Що дасте, то я вам покажу.

– Що ти хочеш, Івани? Кажи:

– Сто риньських.

Жиди скинулися і зложили сто риньських і дали Іванови.

Іван каже:

– Обступіть таке велике коло, бо я йиго вам випущу, жиби-сьте подивилися, бо він втіче.

Жиди обступили велике коло, а він каже:

– Тримайте, бо я йиго випущу, зара буде втікав, дивітся добре!

Відчиняє шафу і виходит той сьвятий Йов, такий великій, як має бути. Як Іван їму даст щось два батоги по голім тілі, як він шурне помежи жиди, як жиди скричат: «Гвалт, сьвятий Йов утікайи! Тримай!» А він як шурне по каміні, аж вода пішла. Жиди закричали, що мало що виділи, а він кричит: «Дивися добре і тримай!» Но, і він утік. Іван каже:

– А я вам казав! Було тримати.

Іван бере гроші до кишені і завертайи коні і їде додому: уторгував сто риньських за святого Йова.

(Кінець сього оповідання див.: «Етнограф[ічний] збірник», т. VII).

В Клекотові Брідського пов[іту] від господаря Демка Рицара в серпні 1894 р. записав о. Роздольський.

В. Жіноча правда і жіночий суд.

Раз якось, – пише о. М. Зубрицький, – читав я в читальні книжечку про Івана Котляревського, зладжену д-ром Пачовським. Коли я прочитав про «Москаля-чарівника», завважив на се Луць Сивак (його зовуть у селі Савишиним), що то таке саме було, як з тим газдою, що його жона послала до млина молоти. За другим разом він оповів сю приказку в читальні, і я записав її. Коли прийшов на те місце, де жона судила любаса, почали люди сміятися, і він мняв, аж другий поміг йому оповісти так, як записано далі. Оповідач мняв і не міг знайти вислову; з сього міркую, що люди оповідають собі про сей суд трохи інакше, масніше, а тільки мені як духовному не хотіли оповісти цілком докладно.

Єдного газду слала жона до млина, а вна мала любаса і мовила: «Ідеш ти до млина, то мели за видока, бис вночи не молов, бо як будеш вночи молоти, то буде чорна мука». Але він прийшов до млина, а там бив другий кум з другого кінця з-пониж нього, і тот молов на тот час. Коли кум вимолов і мовит: «Куме, йди сип, вам сипка припадує». – «Я не буду молоти, бо мені жона не веліла молоти, бо би чорна мука била». Але кум повідат: «Яким чином може бити чорна мука, коби зерно біле»? І тим часом кум усипав його зерно, на зупір за свойім. Лино зачалося молоти, кличе кума: «Ходи подивися, чи біла мука?» Прийшли, подивилися, мука біла. Повідав газда: «Неправду мені жона повідала, мука є біла».

Але кум побаг, що то таке з ним робится, а кумови не повідав нич на того, такой в свойім серци мислив. Вимололи і повідат: «Ходи, куме, я піду до тебе на ніч, бо мені задалеко». Приходят, хижа замкнена, і зачав тріскати до дверий, а кум пішов під вікно – в хижи ся сьвітило і тим часом жона не ішла розмикати, а ховала свойі річи. Як поховала, тогди вийшла і розімкла. Ввійшов кум з кумом до хижі, відзиватся жона до чоловіка: «Бйлисьмо кума погостили, та нема чим»!

Але кум відзиватся до кума: «Ци памяташ ти, коли ми разом свині пасли?» – «Ніт» – «Єво, та чому не тямиш, як-йсмо ся там на толоці смирькли, а місяць такий зійшов, як тот буляник під заголовком. А вовк прийшов і брав паця таке, як тото на заді в печи. А я як-им хопив такий камінь, як та фляшка на стіні під решетом з горівков, пустив до вовка, а він ся зігнув, як тот за столом під коритятьом». В той час як кум то всьо виповів, а газда пішов найшов і поклав на стів.

Випустили того з-під корита і засіли собі коло стола всіх четверо і стали вечеряти. Як повечеряли, випили горівку, і тогди веліла жона газді судити. Але і газда здав на кума, а кум зновели здав на його жону, і так пішло три рази і знов накінци на ні сперлося. «Но, – повідат, – ти, куме, кой-ис змолов, било тамой ночовати або домів іти, чужі жони не перезирати, а й свойі пантровати. За тото дайте му п’ятнайціть буків. А ти, любасе, кой-ис прийшов, било собі випити, попойісти, не лежати коло нейі, як пес, але своє зробити, та й домів іти. Дайте му десять буків. А коли ти, газдо, такий глупий, коли ти ся ладило молоти, то било молоти; ти знав, що коли зерно біле, то мука чорна іти не буде. Тобі, газдо, пять буків. А мині нич, бо я судила».

Записав 8 січня 1899 в Мшанці Староміського повіту від молодого газди Луця Сивака Савишиного Михайло Зубрицький.

Варто зауважити, що з поданих тут варіантів два перші – ближчі до основи «Москаля-чарівника» і до «Первописної опери» о. Ст. Петрушевича, – ближчі також до польських варіантів сього оповідання, котрих кілька записано в остатніх роках. І так два варіанти знаходимо в виданій 1894 р. збірці Ст. Цішевського «Krakowiacy» (т. 1, 232 – 236), а один у збірці Хелховського «Powieści і opowiadania ludowe z okolic Przasnysza» (т. 1, 88 – 94). Особливо варіант д. Роздольського подекуди робиться вповні зрозумілим тільки по порівнянні з тими польськими варіантами.

І так у всіх трьох польських варіантах, так само як у наших А і Б, ворожбит – се бідний чоловік, що несе на продаж висушену шкуру (вояк не являється ніде!). В вар[іанті] А Цішевського він називає себе ворожбитом (wróż), а далі називає ворожбитом свою шкуру, так як у нашім варіанті] А. Чоловік, у котрого дім попадає сей захожий, в варіанті] А Цішевського є корчмар, в варіанті] Б – мельник, у Хелховського – корчмар; любас у вар[іанті] А Ціш[евського] – органіст, у вар[іанті] Б – ксьондз. В обох варіантах прохожий бере його з собою так, як в вар[іанті] д. Роздольського, але потім випускає його за добрий окуп. В вар[іанті] Б Ціш[евського] – шкура називається дуже зближено до варианта] д. Розд[ольського] «gadaie»; прохожий за свою ворожбу не хоче нічого, тільки скриню, в котру жінка заховала ксьондза.

У Хелховського захожий чоловік – дурень, перебраний за старця, невірна жінка – корчмарка, її любас також ксьондз, що, ховаючися в коморі, влазить зразу в бочку зі смолою, а потім в бочку з пір’ям. Інтересно, що й тут старець, ночуючи на горищі, вертить діру в стелі і так підглядає, що діється в хаті; очевидно, традиція курних хат, що мали в стелі віконце (як у нашім вар[іанті] А), тут уже затемнилася так, що прийшлося оповідачам видумувати свердлик і верчення діри в стелі. В оповідані Хелховського корчмар виполощує ксьондза з бочки вистрілом, в чім знов сей варіант ближче сходиться з нашим варі[антом] А, де також муж виполощує любаса з криївки і сей утікає.

Варто зазначити, що те саме оповідання є також досить розширене у чехів, див.: «Lísty filologické», 1889, ст. 380 (вказівка д-ра Полівки в «Archiv für slavische Philologie», 1895, стор. 580).

Примітки

Пачовський Михайло Іванович (1861 – 1933) – український письменник, педагог і дослідник літератури. Йдеться про видання: М. Пачовський. Соті роковини народного письменства Русі-України. Пам’яті Івана Котляревського. Львів, 1898 (книжка «Просвіти», № 221, 222).

Цішевський Станіслав-Броніслав (1865 – 1930) – етнограф, професор Львівського університету, автор праць з етнографії, мови і фольклору.

Хелховський Станіслав (1866 – 1907) – польський ботанік і етнограф.

«Listy filologické» – чеський науковий журнал з питань класичної й чеської філології, заснований Товариством чеських філологів 1874 р.

Полівка Іржі (1858 – 1933) – чеський фольклорист, лінгвіст та історик літератури. Представник школи порівняльно-історичного вивчення фольклору. Автор капітальних праць, присвячених слов’янській народній казці.

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1979 р., т. 31, с. 357 – 366.