[Рец.] А. Brückner. Cywilizacja i język

Іван Франко

Wydanie poprawione i powieszone. Варшава, 1901. Стор. 154.
Aleksander Brückner. Z dziejów języka polskiego. Studja i szkice. Львів, 1903. Стор. 136.

Колись французи препарували і видавали класичні та інші твори ad usum Dophini, повикидавши з них те, що могло б занадто разити чи то делікатні слухи, чи надмірно розвинене самолюб’я королівських та магнатських недолітків.

Новочасні польські письменники за почином Г. Сенкевича держаться досить аналогічної форми: препарують польську історію та науку «dla pokrzepienia serc», підмальовуючи минувшину й теперішність якомога найбільше рожево, замазуючи або промовчуючи хиби та недобори власної нації, а зате тим щедріше добачуючи і тим яркіше розмальовуючи їх у інших.

Загальновідомо, як Сенкевич у своїй «Трилогії» «dla pokrzepienia serc» своїх земляків розмалював козаків та й загалом українців варварами, мало що не дикунами, п’яницями та нелюдами, а поляків – не лиш ідеальними людьми, повними благородства та посвячення, але навіть правдивими «надчоловіками» з погляду на фізичну силу, хоробрість та живучість. У «Потопі» місце козаків майже в такій самій непочесній ролі зайняли шведи, в «Krzyżakach» – німці. І сумуючи Сенкевичеві погляди на суміжні нації, вийде, що в центральній Європі властиво тільки й було цивілізованого, освіченого, хороброго, великодушного народу, що поляки; Польща була цвітом держав, школою чеснот і доброго тону.

Щоб скріпити сі тези, висловлені великим повістярем, підбігають дрібні учені вроді Глогера, малюючи Хмельницького з ослячими вухами та козячими рогами, або в роді Естрайхера, втягаючи всі українські видання без пардону до польської бібліографії, аби дотягти її до сакраментального числа 100 000 «ojczystych druków».

Тим самим шляхом ідуть і великі критики вроді Спасовича, який ставить Міцкевича вище Гете й Шекспіра, та Тарновського, який для Сенкевича знаходить у всесвітній літературі лиш одно паралельне явище – Гомера. Для тої самої мети служать також деякі праці заслуженого історика Корзона, який не лише в українській Гайдамаччині, але також у Хмельниччині не добачує нічого, крім розбійництва та вибриків rozszalałej dziczy. Де в чому аналогічну лінію пробує тягти на полі язикознавства проф. Брікнер у двох книжечках, яких титули виписано вище.

В першій із них проф. Брікнер поклав собі метою зібрати язикові свідоцтва про різні культурні впливи, яким підлягав польський нарід від непам’ятних часів до половини XVIII в. Нема що мовити, проф. Брікнер – один із найліпших спеціалістів на полі історії польської мови і панує над величезним матеріалом, зібраним із старих польських актів та друків, у яких він начитаний більше, ніж хто-будь інший із сучасних поляків. От тим-то його праця подає багато цікавого й важного для історика польської культури та письменства.

Та, на жаль, до тих цінних прикмет долучується одна історіософічна і одна методична хиба. Історіософічна – се, власне, той подив перед величністю польської мови й літератури, перед незрівнянною вартістю польської цивілізації, що доводить проф. Брікнера іноді до таких з наукового боку щонайменше ризиковних тверджень, як те, що інші слов[’янські] мови підлягають звичайно впливам одного якогось чужого язика, а лише

«jedyny język polski kroczy torami odmiennymi między wszystkimi słowiańskimi, nie ogranicza się wpływom jednego obcego języka» (Z dziejów jęż. pol., 11).

Єдина польська мова крокує шляхами відмінними поміж усіма слов’янськими, не обмежуючись впливом однієї чужої мови (польськ.). – Упоряд.]

Так, як би, прим[іром], на старім писанім і теперішнім людовім українськім язиці не було видно впливів і грецького, і латинського, і польського, і татарського, і болгарського та сербського, і німецького, і то не конче перенесених через посередництво польського. Се упередження проф. Брікнера про виключність польського язика доводить його до зовсім хибних культурно-історичних перспектив.

Говорячи про польщення руського актового та письменного язика в XVI – XVII в., проф. Брікнер пише дослівно:

«Wystarczy dziś jeszcze wziąć byle słownik małoruski, białoruski, litewski: co czwarty lub piąty wyraz wzięty tam z polskiego; a w dawnym języku piśmiennym, znanym z akt urzędowych, z literatury polemicznej, z “wirszów” zjawisko to występowało jeszcze jaskrawiej. Ileż to razy tylko pisownia i końcówki są ruskie, a sam tekst właściwie polski; i najlepszy znawca ruszczyzny pomyli się, jeśli nie będzie coraz uwzględniał toku polskiej myśli i wysłowienia, bo co tu po rusku wyrażono, pomyślano wprzód po polsku» (Cywiliz. i język, 137 – 138).

[Достатньо сьогодні ще взяти хоча б словник малоруський, білоруський, литовський: кожен четвертий чи п’ятий вислів взятий там з польської; а в давній писемній мові, відомій із урядових актів, полемічної літератури, з «віршів», це явище виявляється ще яскравіше. Скільки ж разів лише правопис і закінчення є руськими, а сам текст властиво польський; і найкращий знавець руської мови помилиться, якщо не буде щоразу враховувати ходу польської думки і висловлення, бо що тут по-руськи виражено, те подумано спершу по-польськи» (польськ.). – Упоряд.]

Не думаю перечити, що в старім руськім письменстві знайдуться деякі такі твори, як каже проф. Брікнер, особливо коли се були переклади з польського (як «Апокризис», «Антирризис», «Gesta Romanorum» і т. і.), – але говорити се про ціле тодішнє руське письменство, про твори Вишенського, Рогатинця, Транквіліона, Копистенського, Галятовського, Самовидця і і[нших] зовсім не можна, не говорячи вже про козацькі думи, зложені в тім часі.

В XVIII віці сей польський вплив слабне не лише в задніпрянській Україні, але навіть на Волині й у Галичині; не добачаємо його, прим[іром], у оригінальних віршових складаннях, що ввійшли в склад почаївського Богогласника, хоча маємо в ньому досить значне число пісень польських, латинських та перекладених із обох тих язиків.

А в XIX віці, від часів Котляревського, польський вплив, і літературний, і язиковий, хоч і не щезає, та все-таки не виростає понад міру нормального постороннього впливу, такого, що не приглушує власний, оригінальний розвій письменства, поставленого на іншім грунті і надиханого іншими основними принципами.

Щодо впливу язикового і культурного Русі, а спеціально України, на Польщу, то проф. Брікнер категорично заперечує його: із усіх впливів, що полишали свої сліди на польськім язиці «ruskie najmniej liczne i najpóźniejsze» (Z dz. jęz., 11), бо, як каже автор в іншім місці, «nigdy nie zapożycza się słów od szczepu stojącego niżej co do kultury i siły» (Jęz. i cywil., 19) – знов одно з тих тверджень, які вказують не зовсім вірну історичну перспективу.

Чи справді Русь стояла культурно так нижче від Польщі, не кажу – в XII – XIII в., але в XIV – XV, коли руські малярі малювали польські каплиці в Кракові та Гнезні, а польський історик Длугош на старі літа вчився руської мови, щоб могти читати руські літописі? І чи справді румуни та татари, від яких проф. Брікнер виказує численні позички в культурі й язиці поляків, стояли вище від тих самих поляків культурою й силою?

Та не треба думати, що лиш на українське письменство, на українську мову глядить проф. Брікнер так дуже згори.

«Literatura rosyjska na razie się wyczerpała, żyje dziś wspomnieniami, ma liczne nazwiska, niema wybitnych dzieł ani pierwszorzędnych autorów. Ów Gorkij przechwalony… człowiek bez kultury, upadający, kiedy do wyższych lotów się zrywa… Boborykin wypisał się, zresztą on miary Kraszewskiego nie przekraczał nigdy; Czechów, Korolenko, Potapienko pisują nowele tylko i szkice, a najzdolniejszy z nich, Korolenko, najrzadziej się w literaturze pojawia; romans historyczny Mereżkowskiego (o Juljanie Apostacie) z Choińskim, nie z “Quo vadis” mierzyć się może» (Z dz. jęz. polsk., 45 – 46).

[Російська література наразі вичерпалася, живе спогадами, має численні прізвища, та не має видатних творів чи першорядних авторів. Цей Горький розхвалений… людина без культури, занепадає, коли до високих летів поривається… Боборикін виписався, зрештою, він рівня Крашевського не перевищував ніколи; Чехов, Короленко, Потапенко пописують тільки новели і нариси, а найвправніший з них, Короленко, найрідше з’являється в літературі; історичний роман Мережковського (про Юліана Відступника) з Хоїнським, а не з «Quo vadis», мірятися може (польськ.). – Упоряд.]

Ще нижче стоїть чеська література.

«Czytając czeskie poezje i powieści, nawet te, które nam najbardziej zachwalają, mimowoli nie możemy się pozbyć jakiegoś smutnego wrażenia. Wydaje nam się bowiem ciągle, że to coś dla fejletonu jakiegoś tam drugorzędnego prowincjonalnego pisemka niemieckiego. Takie to nikłe, zdawkowe, banalne, nic tam oryginalnego, samorodnego, silnego, mało tam co czeskiego prócz języka nieraz. Czyta się to jak romanse Marlittowej czy Birch-Pfeifferowej, a nawet nie zawsze można tego porównywać z dziełami tych pań. Z poezją nie wiele lepiej» (Z dz. jęz. pol., 44).

[Читаючи чеські поезії і романи, навіть ті, які нам найбільше похвалюють, не можемо позбутися якогось смутного враження. Бо нам завжди здається, що то щось для фейлетону якогось там другорядного провінційного німецького виданнячка. Такі вони невиразні, заяложені, банальні, нічого там оригінального, самобутнього, сильного, мало там чого чеського, крім хіба що мови. Читається воно, як романи Марлітт чи Бірх-Пфейфер, а навіть не завжди можна це порівнювати з творами тих пань. З поезією не надто краще (польськ.). – Упоряд.]

Про інші слов[’янські] літератури, розуміється, нема й мови; вони «zbyt jeszcze drobne, nikłe, świeże». Тільки одна польська нація має

«nową, potężną literaturę». «Poetów równych Mickiewiczowi i Słowackiemu nie wydała Słowiańszczyzna żadna»

[Нову, потужну літературу. Поетів, рівних Міцкевичу і Словацькому, не дала жодна Слов’янщина (польськ.). – Упоряд.].

Найновіша має

«owę osławioną nieraz Młodą Polska – nie mówiąc o Sienkiewiczu i Prusie, o Orzeszkowej i Konopnickiej, gwiazdach pierwszorzędnej, uznanej powszechnie (i u rosjan) wielkości»

[Оту ославлену не раз «Молоду Польщу», не кажучи вже про Сенкевича і Пруса, про Ожешко і Конопніцьку, зірок першорядної, визнаної скрізь (і в росіян), величини (польськ). – Упоряд.].

Сю молоду Польщу визначає

«nadzwyczajne napięcie talentów. Poeci, jak Kasprowicz i Tetmajer, epicy, jak Reymont i Żeromski, w najbogatszych literaturach świata podziw i uznanie by zyskali, a nowy nasz Słowacki, Wyspiański, to najciekawszy, najpiękniejszy, najoryginalniejszy typ owego młodego życia artystycznego» (Z dz. jęz. pol., 46)

[Надзвичайна напруга талантів. Такі поети, як Каспрович і Тетмайєр, такі епіки, як Реймонт і Жеромський, здобули б подив і визнання в найбагатших літературах світу, а новий наш Словацький – Виспянський – це найцікавіший, найкращий і найоригінальніший тип цього молодого мистецького життя (польськ.). – Упоряд.]

Надіюся, що ті цитати вияснять і без дальших доказів, як дивиться проф. Брікнер на свій предмет і як Сенкевичева формулка – писати «dla pokrzepienia serc» – попсувала у нього критичну міру.

Друга хиба, що разить у працях проф. Брікнера і немила, власне, при його смілих узагальненнях та категоричних осудах, – се певна ноншалянсія в трактуванні деталів. Учений автор майже ніде не цитує своїх джерел, і навіть там, де виємково покликається на них, звичайно не цитує їх докладно. Говорить усе мов про речі, всякому звісні, а нікому не дає змоги сконтролювати свої твердження. Треба бути майже так само спеціально обізнаним з усіми деталями предмету, як сам проф. Брікнер, щоб могти провірити його твердження та осуди.

Іноді він, зрештою, подає їх якось половинно, в формі запитань, а тоді ми вже й зовсім не знаємо, чи автор сам сумнівається, чи лише кпить з нашої невідомості. Але ся ноншалянсія і поганий звичай не цитувати джерел іноді мститься на авторі; наскакуємо на речі, які в такій формі, як висловлені у автора, видаються абсурдами, і не можна дійти, відки вони взялися, так-таки й не знаємо, чи се lapsus calami, чи якесь нове відкриття, чи дійсна помилка. І так, прим[іром], читаємо про скіфів, яких племінного характеру не вияснила археологія, –

«lecz że należały one do szczepów nie jakichś fińskich, turskich, tatarskich, ale do izraelskich, a więc nam pokrewnych, jedynie na podstawie języka dowiedziono z całą ścisłością» (Cywil. i jęz., 10).

[Але що належали вони до племен не якихось фінських, тюркських, татарських, а до ізраїльських, а отже, з нами споріднених, – тільки на підставі мови доведено з усією певністю (польськ.). – Упоряд.]

Що се за «szczepy izraelskie» – lapsus calami чи нова теорія? Або візьмімо друге подібне місце:

«Już w dobie późniejszej, np. kiedy Darjusz perski ów pochód bajeczny przeciw scytom podejmował, w szóstym wieku przed Chrystusem, siedzieli Polanie nad Wisłą i Polanie nad Dnieprem, jak i dzisiaj siedzą; był to w kilku odłamach szczep jeden, jednego języka, jednej kultury» (Cywil. i jęz., 23).

[Вже в пізнішу добу, наприклад, коли Дарій перський той надзвичайний похід проти скитів підіймав, у шостому столітті перед Хр[истом], сиділи поляни над Віслою і поляни над Дніпром, як і нині сидять; було це в кількох відламах одне плем’я, однієї мови і однієї культури (польськ.). – Упоряд.]

Цікаво би знати, відки проф. Брікнер знає се так докладно, аж до язикової єдності тих полян? І цікаво би знати, чому проф. Бр[ікнер] не знає, прим[іром], погляду французького археолога проф. Гамі (Hamy), який на підставі археологічних дослідів останків скелетів та культури виказує, що поляни над Дніпром (пізніші українці) і поляни над Віслою (пізніші поляки) належали не лише до двох окремих племен, але навіть до двох окремих рас?

Можна б завважити дещо й про дрібніші деталі. Прим[іром], слово «konopie» виводить проф. Брікнер «może od Daków-Traków» (Cywil. i jęz., 23) – на якій підставі? Ми знаємо з клинових написів, що ся ростина і її назва відома була вже старим асирійцям у формі kanubu і римлянам у формі canabis, а чи відома була «дакам-тракам», – цікаві б почути.

Слово «чуга» виводить професор Брікнер раз із мадярського (Cywil. i język, 122), то знов із татарського (там же, стор. 132). Занадто категорично і неясно говорить автор і про «віщого Бояна»: «ależ Bojan nie słowiańskie, zato mongolskie nazwisko, obiegające w stronach, które i bojarzyna wydały» (Z dz. jęz. pol., 25). Чи се так зовсім певно? А може, той аварський (не монгольський) князь Баян, про якого згадують джерела з VI віку, не мав нічого спільного з українським, київським Бояном X – XI віку, що співав про часи Володимира, що з нього цитати заховав безіменний співак Ігоревого походу на половців? Історик мусить тут висловити поважні застереження проти надто скороспішного ототожнення філолога.

Ще одна увага загальнішого характеру. Проф. Бр[iкнер] так часто і з таким апломбом говорить про високу культуру Польщі мало що не від VI віку до Хр[иста], а читаючи його розвідку «Cywilizacja i język», ми бачимо, як протягом віків звільна напливають культурні елементи до того краю. Отже, первопочини християнства, насадженого Кирилом і Методієм із Морави, з Чехії, може, і з Руси, хоч сього проф. Бр[ікнер] не признає; потім через католицьке духовенство та монастирі, насаджувані з Заходу, з Німеччини, що послугувалися латинською мовою.

Далі йде могутній німецький вплив через міста й їх організацію, потім від чехів через релігійні писання і школи, від гуманізму та єзуїтів через латинські школи, від італіянців через двори й аристократію, від мадяр, румунів, татар, та турків, та русинів.

Іде хвиля за хвилею, вносячи більше або менше чужого культурного добра і полишаючи свої більш або менше тривкі сліди в язиці. Здавалось би, що критично дивлячися на річ, тут випадало би говорити не про оригінальну, своєрідну культуру польського національного генія, а хіба про його добрий жолудок, що вмів переварити та яко-тако стравити ті різнородні матеріали. Розуміється, і се добра прикмета, але знов нічого так надзвичайного, щоб аж кликати: клякайте, народи!

Ані ся здібність травлення чужого культурного добра, ані широкі «zdobycze polskiego języka» в Литві, на Помор’ї, на Україні, в Румунії та Московщині, здобичі, зрештою, не тривкі і тепер в значній мірі страчені, не дають іще, по нашій думці, польській нації титулу до чільного становища в ряді культурних народів. Задля сього треба би ще виказати, що власного, оригінального і справді тривкого витворив сей нарід і вложив у скарбівню вселюдської культури. Та ся часть праці досі не зроблена.

Ми висловили тих кілька критичних застережень проти основних поглядів і деяких деталів у працях проф. Брікнера, та мусимо признати, що обі вони написані дуже гарно, живо, популярно в найкращім значенні того слова. Автор володіє величезною масою фактів і вміє групувати їх, вибирати з них щонайхарактерніше, не висипаючи кірцями байдужних дрібниць.

Він пише попросту, тоном конверсаційним, підкрашеним легким гумором, та де доходить до запалу, вміє все держатися річевого викладу, без пустої фразеології. Обі книжки варто мати під руками й нашим язикословам та історикам, та й поза тим, що ми піднесли вище, – там не одно має й для нас загальніший інтерес.

Особливо важне й цікаве те, що говорить проф. Брікнер про багатство давньої польської мови в старім письменстві, де кожний письменник дбав лише про те, щоб висловлятися якнайдокладніше та найколоритніше, вводячи в свої писання масу провінціалізмів, спеціальних та позичених слів і не дбаючи, чи все буде зрозуміле для загалу читачів.

Пізнішу течію, яка, йдучи за взірцями французької салонової мови, силкувалася чистити мову від тих архаїзмів та варваризмів, автор називає нещастям і небезпекою для національного розвою. Новіша література пішла знов у противнім напрямі, щедро черпає з людових діалектів і старих книжкових джерел, і в тім бачить проф. Брікнер одну з її найкращих прикмет.

Не минає нагоди проф. Брікнер, щоб дати й нам научку, як маємо називатися, і протестує проти новоутвореної назви «Україна», «український», особливо невідповідної в Галичині. Правда, назву «руський» він радить відступити москалям, а нас в ім’я історичних традицій рад би й довіку бачити «малорусами».

Можемо на се відповісти шановному історикові польської мови, що в творенні назв, так само як і загалом у творенні нових язикових форм, історична традиція грає певно важну, але зовсім не виключну і навіть не першорядну ролю. Нація існує не для язика, а творить і ненастанно перетворює собі язик відповідно до своїх потреб; історикові, заким оцінить, а тим паче осудить якийсь новотвір, випадало би ввійти по змозі в причини, які викликали його і довели до побіди над старшими формами; без такого зрозуміння він ризикує зробитися не істориком, а доктринером, що задля якогось улюбленого і переціненого принципа готов живу дійсність натягати або вкорочувати на прокрустовім ліжку.

Де мова про польські теми, там проф. Брікнер дуже добре пильнується, щоб не впасти в таке доктринерство; супроти інших народностей – се нічого, можна. А не слід би.

Примітки

Вперше надруковано у вид.: ЗНТШ. – 1903. – Т. 56. – Кн. 6. – С. 24 – 30 (Бібл.), за підп.: Іван Франко.

Подається за першодруком.

…у своїй «Трилогії»… – Йдеться про історичну трилогію Г. Сенкевича – романи «Вогнем і мечем» (т. 1 – 4, 1884), «Потоп» (1886), «Пан Володийовський» (т. 1 – 3, 1887 – 1888).

У «Потопі» місце козаків зайняли шведи… – У романі зображено боротьбу польського народу проти шведської навали 1655 – 1656 рр.

«Krzyżacy» – історичний роман Г. Сенкевича «Хрестоносці» (1900), у якому відтворено боротьбу польського народу на межі XIV – XV ст. проти агресії Тевтонського ордену.

Глогер Сигізмунд (Зигмунт; 1845 – 1910) – польський етнограф, археолог, історик, письменник, автор «Старопольської енциклопедії» (т. 1 – 4, 1901 – 1903), на яку Франко написав рецензію (див.: 37, 125 – 130).

Естрайхер (Естрейхер) Кароль (1827 – 1908) – польський бібліограф, історик літератури, мовознавець і театрознавець, укладач 22-томної «Bibliografji polskiej», яка реєструє польське письменство і зарубіжну полоністику від XV до XIX ст. її продовжували видавати син і онук ученого вже по його смерті (Краків, 1872 – 1951).

Тарновський Станіслав (1837 – 1917) – польський критик та історик літератури, професор Краківського університету, співзасновник «Przeglądu Polskiego», автор «Історії польської літератури».

Корзон Тадеуш (1839 – 1918) – польський історик, представник варшавської історичної школи. Автор праць «Внутрішня історія Польщі за Станіслава Августа» (т. 1 – 4, 1882 – 1886), «Історія воєн та війська в Польщі» (т. 1 – 3, 1912) та інших праць.

…твори… Самовидця… – Йдеться про «Літопис Самовидця», український козацький літопис XVII ст.., який охоплює події в Україні з 1648-го до 1702 р.

Богогласник – збірка духовних віршів і пісень XVII – XVIII ст. з нотами; складені різними авторами. Видана 1790 р. в Почаєві. Деякі церковні пісні її колядки з цієї збірки поширювались серед народу, особливо на західноукраїнських землях.

Длугош Ян (1415 – 1480) – польський історик, політичний діяч і дипломат. Автор «Історії Польщі» (т. 1 – 12), написаної латинською мовою.

Горький Максим (справжнє ім’я – Олексій Максимович Пешков; 1868 – 1936) – російський письменник та публіцист.

Боборикін (Boborykin) Петро Дмитрович (1836 – 1921) – російський письменник, написав більше 100 романів, повістей, п’єс, праць з історії російської та західноєвропейської літератур.

Крашевський (Kraszewski) Юзеф-Ігнацій (1812 – 1887) – польський письменник.

Чехов (Czechów) Антон Павлович (1860 – 1904) – російський новеліст і драматург.

Короленко Володимир Галактіонович (1853 – 1921) – російський письменник, публіцист, громадський діяч.

Потапенко (Potapienko). – Під цим прізвищем відомі Потапенко В’ячеслав Афанасієвич (Опанасович) (1863 – 1942) – український письменник і актор, писав українською і російською мовами та Потапенко Гнат Миколайович (1856 – 1929) – російський письменник українського походження (йдеться, очевидно, про Г. Потапенка).

…історичний роман Мережковського (про Юліана Відступника)… – Йдеться про першу частину трилогії «Христос и Антихрист», роман Д. Мережковського «Отверженный» (1896). Мережковський Дмитро Сергійович (1865 – 1941) – російський письменник, філософ, критик, з української родини.

Хоїнський (Choiński) – Єске-Хоїнський (Jeske-Choiński) Теодор (1854 – 1920), польський письменник, публіцист, літературний критик. Автор історичних повістей (романів) «Останні римляни», «Тіара і корона», літературознавчих розвідок «Варшавський позитивізм», «Декадентизм» та ін.

«Quo vadis» («Камо грядеші», 1896) – роман Г. Сенкевича, в якому зображено звичаї римської аристократії та початки християнства.

Марлітт (Marlitt) – псевдонім німецької письменниці Євгенії Йон (1825 – 1887).

Бірх-Пфейфер (Birch-Pfeiffer) Шарлотта (1800 – 1868) – німецька письменниця сентиментального спрямування, актриса.

«Молода Польща» («Młodą Polskę») – загальна назва художньо-естетичного руху в Польщі кінця XIX – початку XX ст., що виявився в літературі, музиці й пластичному мистецтві. Був неоднорідним за ідейним та художнім спрямуванням. «Молода Польща» в літературі постала як виразник естетики модернізму, пов’язаної з європейською «філософією життя» та бурхливим відродженням національної свідомості, характеризувалася складним переплетінням символістських, неоромантичних, імпресіоністських, експресіоністських (з 1910 р.) тенденцій. Представниками «Молодої Польщі» в літературі були 3. Пшесмицький (псевдонім – Міріам), С. Пшибишевський, С Виспянський, Я. Каспрович, С. Жеромський, В. Реймонт, В. Оркан та інші письменники.

Болеслав Прус (Prus) (справжнє ім’я – Олександр Гловацький; 1847 – 1912) – польський письменник і публіцист.

Ожешко (Orzeszko) Еліза (1842 – 1910) – польська письменниця, учасниця визвольного повстання 1863 – 1864 рр. Із симпатією ставилася до української літератури, підтримувала дружні творчі контакти з І. Франком.

Конопніцька Марія (1842 – 1910) – польська письменниця.

Каспрович (Kasprowicz) Ян (1860 – 1926) – польський письменник, автор поетичних збірок, драматичних творів, перекладач класиків світової літератури на польську мову. У 80-х роках XIX ст. співпрацював разом з І. Франком у редакції газети «Kurjer Lwowski».

Тетмаєр-Пшерва (Tetmajer) Казимир (1865 – 1940) – польський письменник, у ряді творів якого переважали декадентські настрої.

Реймонт (Reymont) Владислав-Станіслав (1867 – 1925) – польський письменник, лауреат Нобелівської премії 1924 р. Автор оповідань, романів. Усесвітнє визнання йому приніс роман «Селяни» (ч. 1 – 4, 1902 – 1909).

Жеромський (Żeromski) Стефан (1864 – 1925) – польський письменник, автор романів, повістей, оповідань, драм, художньо-публіцистичних нарисів. Листувався з І. Франком.

Виспянський (Wyspiański) Станіслав (1869 – 1907) – польський драматург, поет, художник, театральний діяч, професор Краківського університету (з 1904 р.). Належав до лівого крила «Молодої Польщі».

Поляни (Polanie) – 1) східнослов’янське плем’я (союз племен) VI – IX ст. в середньому Придніпров’ї (на правому березі Дніпра між річками Рось та Ірпінь). Центром полянської землі був Київ; 2) слов’янське плем’я, яке осіло у VIII – Х ст. над Вартою; об’єднавши землі між Одрою, Бугом, Карпатами і Балтійським морем, дало початок польській державі.

Гамі Ернест-Теодор (1842 – 1908) – французький антрополог і етнограф, лікар за фахом.

…часи Володимира… – Йдеться про Володимира Святославича (? – 1015), великого князя київського (бл. 980 – 1015). За його князювання християнство стало офіційною релігією Київської Русі (988).

Олена Луцишин

Подається за виданням: Франко І.Я. Додаткові томи до зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 2010 р., т. 54, с. 406 – 415.