[Рец.] В. М. Истрин. К вопросу о гадательных псалтырях

Іван Франко

По поводу книги М. Сперанского «Гадания по псалтыри», СПб., 1899. – Летопись Историко-филологического общества при Имп[ераторском] Новороссийском университете, IX, стор. 153 – 202.

Не знаю, чи се припадок, чи, може, якийсь глибший знак часу, що російські вчені молодшої генерації в остатніх роках присвячують так багато заходів і праці такому відділові старого письменства, який не без підстави можна би назвати смітником людського духу, отже, всяким ворожбитським, чародійським та заклинательським писанням, формулам, амулетам і т. і. Згадаємо лише праці Соколова про апокрифічні молитви та змієвики, Перетца про лунники та громники, Сперанського про ворожбу з Псалтирі, Алмазова, оглянені нами вище і т. і. – адже самих тих праць набралось би на кілька добрих томів.

А скільки треба було прочитати старих пліснявих книг, перенишпорити рукописів та друків, щоб зібрати нагромаджений тут матеріал! А результати? Можливо, що я читаю ті праці оком профана, що вони мають якесь глибше значення, не висловлене авторами, але добре відоме цілому цехові спеціалістів. Та для мене досі їх значення – секрет. Навіть у найліпшім разі, там, де мушу вповні респектувати і обчитаність, і бистроумність, і наукову обережність автора, прочитавши таку працю, ненароком питаю себе: і задля чого сей шановний чоловік потратив стільки часу й наукового засобу?

Навіть коли він осягнув вповні свою мету, переконав мене своїми доказами, вияснив вповні початок, джерела, первотип, час повстання, розгалуження і всю літературну історію данного твору (в більшині випадків сього, звісно, не буває), – навіть і тоді сама собою насувається думка: ну і що з того? Куди, і кому, і нащо здадуться ті результати?

Історик літератури обмине їх, бо ж ті твори в переважній більшості не належать до літератури, та й результати, здобуті через їх дослід, зовсім не такі нові ані інтересні, щоб чим-небуть захитували, змінювали або вияснювали те, що добуто студіями над іншими, більше літературними творами. Для історика культури в широкім значенні ті мікрологічні пошукування в сферах культурного сміття дадуть дуже небагато і хіба потвердять давно звісні, оклепані культурно-історичні висновки.

Ще якби наші автори ставили свої досліди на широкій підставі новочасної порівняної літератури та культурної історії, спеціально ж історії переживання певних релігійних вірувань і обрядів і освічували свої здобутки широким оглядом культурно-історичної критики, то хоч тим їх праці набирали би живішого, ширшого інтересу. Але вони вносять у свою роботу поперед усього непохитну серйозність та акрібію фахових філологів і порпаються в тих відпадках так поважно, немовби пересипали щирі перли.

Комбінують, штукують, виводять редакції, вишукують первовзори, установлюють генеалогії там, де не раз матеріал замість на пластичну глину (не говорю про мармур) виглядає радше на сипкий пісок або на торбу січки.

А найфатальніше те, коли конструкцію, здвигнену одним з великою працею, другий здмухне і розвалить одним подувом. Зовсім пригадується знана сварка німецьких філологів у початку XIX в. за кабірів – примітивні божества, представлювані в виді незугарних глиняних горшків, і безсмертний чотиривірш, яким висміяв Гете сю суперечку в другій часті свойого «Фавста»:

Die Ungethüme seh ich an

Als irden schlechte Töpfe:

Nun kommen die Gelehrten dran

Und stossen harte Köpfe.

[Цих потвор я маю

За незугарні череп’яні глеки:

І ось приходять вчені

І товчуть тверді голови (нім.). – Упоряд.]

От так стукнулись лобами два молоді вчені строго філологічної, московської, тихонравівської школи, стукнулись о зовсім дрантивий глек, о т[ак] зв[ану] «гадальну псалтир». Роки три тому назад д. Сперанський видав цілу грубеньку книжку про сю ніби Псалтир [Див. справоздання з неї в т. XL «Записок». – [Іван Франко].], що, зрештою, існувала й існує лише в його уяві, а отсе в статті, якої заголовок виписано вище, д. Істрін безмилосердно розбиває глека д. Сперанського і не без єхидства підпускає йому шпильки за те, що не взяв на увагу ще таких-то и таких-то матеріалів, а нарешті патетично промовляє йому до сумління за такий-то й такий-то його хибний погляд.

Щоб був зовсім ясний увесь комізм ситуації обох наших учених, треба вияснити коротко, з-за чого глек розбився.

В старім словнику пізньої греччини Дюканжа маємо звістку про те, що в Візантії існувала книжечка чи стаття ворожбитського змісту, п[ід] н[азвою] Ρικτολόγιον, із якої Дюканж приводить виписку, додаючи, що цілість обіймає 38 §, а кожний § має в собі один вірш із Євангелія і відгадку, себто ворожбитське пояснення його значення.

Як ворожилося з сього «Ріктологія» – не знаємо, але в старих слов’янських рукописах деяких церковних книг, головно Псалтирі, вже від XI в. маємо по краях поприсувані ворожильні формули, інколи згідні з грецькими в Дюканжевім «Ріктології», а інколи відмінні від них.

Далі маємо занотовані в старих руських літописах безсумнівні факти, що в старину у нас ворожено з Псалтирі; описи, як відбувалася та ворожба, також не дуже докладні; а нарешті, маємо немалу купу спеціальних ворожильних книжечок, прозваних «Рафлями», «Загадками царя Давида», «Раздаками» і т. і., де маються цитати з Письма Св[ятого], головно з Псалтирі, а обік них ворожбитські формули – відгадки. Ось і весь фактичний скелет справи.

Грецьких рукописів з ворожильними формулами на полях досі не знайдено, але існування ворожильних книжечок з цитатами з Євангелій – річ безсумнівна. Натомість у слов’ян, у сербів, болгар і русинів несумнівно вже від XII в. ворожено з Псалтирі, і на старих рукописах сеї книги, особливо з XIV і XV в., стрічаються іноді ворожильні формули, а надто існують окремі ворожильні книжечки з виривками псалтирних, євангельських та інших текстів із їх відгадками. Що на підставі тих фактів можна сказати про початок, первісну редакцію та літературну історію «Ворожильної Псалтирі»?

Додаймо ще, що тексти ворожильних книжечок слов’янських не сходяться вповні ані з грецьким «Ріктологієм», ані з тими формулами, що заховалися на старих рукописах, хоча де в чому всі вони й подібні до себе.

Проф. Сперанський доказує, що всі вони первісно вийшли з одної грецької редакції – «Ворожильної Псалтирі», з якої один копіїст чи перекладач брав се, другий те, та на диво якось так, що один брав звичайно те, чого не взяв другий. Існування такої Псалтирі доказує Сперанський рядом аналогій: вороження з Святої книги старше, ніж книжечки з виписками з тої книги та формулами; значить, мусили бути й на грецьких рукописах ворожильні формули швидше, ніж зложено щось подібне до Дюканжевого «Ріктологія».

Далі, хоча грецький «Ріктологій» ворожить лише з виривків із Євангелій, але з огляду на давність слов’янського вороження з Псалтирі мусили бути ворожильні Псалтирі також у греків, мусила існувати справжня «Гадательная Псалтирь», з якої виплили слов’янські ворожбитські формули й книжечки вроді «Загадок царя Давида». Відповідно до різнородності тих слов’янських ворожбитських книжечок і формул д. Сперанського докопується до різних форм чи то редакцій гіпотетичної грецької ворожбитської Псалтирі.

Розуміється, д. Істріну небагато треба було праці, щоб доказати, що всі ті пошукування висять у повітрі і полягають на методологічній помилці, що існування ворожбитської Псалтирі у греків нічим не доказане, а тим самим і питання про її різні редакції являється пустою забавкою вченого дотепу.

Але й зі свого боку д. Істрін не встерігся від подорожування по полях фантастичних комбінацій. І він, основуючись на різнорідності текстів слов’янських ворожильних книжечок, згоджується, що вони виплили зі спільного джерела, а власне з грецького взірця, подібного до Дюканжевого «Ріктологія», признає, що таких «Ріктологіїв» у греків було багато, що в їх числі мусили бути й «Ріктології» з псалмами, які існували окремо, а потім були переписувані в Псалтирі для більшої вигоди, щоб із одної книжки зробити дві.

Чому ті приписки роблено лише на псалтирях, на се д. Істрін знаходить такі мотиви: був такий «Ріктологій» зложений із самих псалтирних цитатів, і то, може, й не один, а Псалтиря була книжка дуже розповсюджена, так що для ворожби нею найвигідніше було користуватися; при тім же Псалтиря грала важну роль при ворожбі. Як була ся роль, д. Істрін не подає, але зараз же й додає, що та роль була двояка – знов не сказано яка, і знов дальше: «в більшій часті випадків текст Псалтирі не мав ніякого значення, а Псалтирею користувались як аксесуаром при ворожбі» (стор. 175 – 176).

Щоб се все було ясне і консеквентно продумане – не можу сказати. Раз Псалтиря грає важну ролю при ворожбі і зараз же показується, що текст її не має ніякого значення. Коли текст не мав значення, а треба було лише, аби при ворожбі мати під руками грубу книжку, то з якої речі ворожено власне з Псалтирі, а не з іншої якої церковної книги, прим[іром], із Часослова або з Євангелійника, що були в руках грамотіїв не менше часто, як і Псалтиря?

З історичних свідоцтв бачимо, що навпаки, при вороженні текст даної книги мав дуже важне значення. Ітак, у Іпатській літописі під р. 1276 читаємо про Володимира Волинського:

«И по семъ вложи Богъ во сердце мысль благу князю Володимирови, нача собѣ думати, абы кде за Берестьємъ поставити городъ. И взя книги пророческыя, да тако собѣ во сердци мысля рече: «Господи Боже… што ми, Господи, проявишь грѣшному рабу своему, и на томъ стану». И розъгнувъ же книги и выня ся ему пророчьство Исаино: «Духъ Господенъ на мнѣ» і т. д.

Із слів пророцтва в тім уступі: «созиждють пустыня вѣчная, запустившая преже, воздвигнути городы пусты запустѣвшая отъ рода», князь зрозумів, що йому дійсно треба збудувати город.

Як бачимо, сей старий приклад ворожби з книги поперед усього показує, що ворожено у нас не виключно з Псалтирі і не виключно з Євангелія, але також і з пророцьких книг; се, може, було найнатуральніше, і знаходить собі аналогію вже в «Апост[ольських] діяннях», де пророцтво Ісайї, вихоплене навгад, робиться вихідною точкою проповіді Филипа євнухові ефіопському, і другу аналогію в Євангелії, де Ісус у назаретській синагозі, також розгорнувши Св[яте] Письмо, натрафляє на месіянічне пророцтво Ісайї і робить його вихідною точкою своєї проповіді, яка побуджує жидів до завзятого виступу проти нього.

Далі бачимо тут, так само, як і в аналогічних канонічних оповіданнях, що текст книги, на який уперве паде зір інтересованого чоловіка, грає дуже важну роль: його беруть окремо, без зв’язку з попереднім і дальшим, і при помочі більше або менше довільної інтерпретації видушують із нього відповідь на питання, що цікавить того, хто ворожить. З ворожильними книжками та приписками такими, які стрічаються по деяких псалтирях, ся літописна ворожба не має нічого спільного.

З обсервації живої, досі не вигаслої дійсності можу додати, що така ворожба, яку описує наша літопись, при тім не на пророцьких книгах, а власне на Псалтирі, практикується й досі по многих місцях Галичини. Не перевелися і, мабуть, не швидко ще переведуться старі дяки, що ворожать із Псалтирі, і то з звичайної друкованої Псалтирі без ніяких ворожильних приписок.

Ворожба відбувається таким способом, що ворожбит кладе на стіл книгу, бере в праву руку ніж і, зажмуривши очі або давши їх собі затулити руками того, в чиїм інтересі робить ворожбу, штуркає вістрям ножа між картки книги, потім розкриває книгу там, де попало вістря, і відчитує місце, на якому зупинився кінець ножа, а потім із того місця при помочі довільної інтерпретації силкується викомбінувати ворожбу.

Виходить із того, що якась спеціальна «Ворожильна Псалтиря» та й ще з різними редакціями – чиста фікція; ворожильна Псалтиря – се звичайна собі Псалтиря, бодай щодо нашої території можна се сказати напевно.

Ворожба при помочі ворожильних книжечок, «Загадок царя Давида», «Рафлів» та «Раздаків» і, правдоподібно, також грецьких «Ріктологіїв» – зовсім інша річ, інший рід ворожби, який із вороженням по Псалтирі первісно не мав нічого спільного і правдоподібно був значно давніший від нього.

В Кутах, де я мав нагоду бачити такий «Раздак» у тамошнього міщанина Рендигевича, я розвідав, що ворожба по нім відбувалася без участі Псалтирі чи якої іншої книжки. «Раздак» – се писана книжечка, зложена із 100 параграфів тексту; на її обкладинці приліплено тектуровий кружок з нарисованим на ньому колесом, яке при помочі менших концентричних колісець і поперечних концентричних ліній поділено на 100 нумерованих площинок.

Хто хотів ворожити з такої книжечки, тому ворожбит по різних церемоніях давав три зерна пшениці, велів йому відмовляти молитву і при тім за кождим «Отченашем» кидати по одному зерну на кружок. На якій площинці зупинилося зерно, тої номер він виписував, а потім вишукував у книжечці відповідний параграф і відчитував із нього ворожбу. Прим[іром], ч. 17:

«Добре о всѣм мислиш, спасет тя Богъ от враговъ».

Ч. 92: «А добре людемъ робиш, добре тебѣ будет».

Ч. 75: «Все то минет си, будет ти добре» і т. д.

Декуди в тих текстах маються цитати з Письма Св[ятого], але, очевидно, лише для оздоби, без ніякого зв’язку з самою ворожбою, а хіба для надання їй більшого авторитету. У Пипіна й Романова опубліковано подібні книжечки, спеціально білоруська книжечка, дуже простора, і має тексти не лише з Псалтирі, Євангелій, але також із різних легенд та апокрифів, в тім числі навіть із такого рідкого апокрифа, як «Євангеліє Фоми».

Мені здається, що порівняння всіх тих вставних текстів повинно б бути вихідною точкою досліду над генеалогією того роду книжечок; а робити які-будь виводи із схожості самих ворожильних формул або із схожості чи не схожості поодиноких слів у них, як се чинить д. Істрін, прим[іром], уставляючи дві редакції ворожильних текстів на тій основі, що одні вживають слова «дѣло твоє», а другі «орудіє твоє», – се, по-мойому, така сама забава в філологію, як комбіновувати різні редакції міфічної «Гадательної Псалтирі».

Що з тих «Ріктологіїв», «Рафлів», «Раздаків» при розповсюдненому звичаї вороження з Псалтирі переписувано ворожильні формули на маргінеси Псалтир – се я вважав би явищем секундарним, що могло мати якісь свої спеціальні причини. Таких Псалтир з приписками заховалось нам дуже небагато і то тільки у православних слов’ян, і детальний дослід над кождим таким рукописом, над зв’язком приписок з текстом міг би, може, дати деякі вияснення, якби «стоила игра свѣч».

В одному треба признати заслугу отсеї статті д. Істріна: він усунув і, надіятись, на все, одну хибну інтерпретацію, що досі держалася в науці щодо одної з кращих пам’яток нашого старого письменства, а власне щодо «Поученія» Мономахового.

Як давнішні вчені, так ще й д. Сперанський покликалися між іншими давніми свідоцтвами також на те «Поученіє» як на доказ, що Мономах також ворожив із Псалтирі.

«На Волзі, – передає те місце д. Сперанський, – до нього прийшли посли з пропозицією підняти оружжя на Ростиславичів, вигнати їх із волості й захопити її; в противнім разі грозили розривом. Бувши в нерішучості і через те в журбі, Мономах узяв Псалтирю, розвернув її, де трапилось, і прочитав рядки псальма, що вийнялись йому» (стор. 5 – 6).

Д[обродій] Сперанський довго і на всякі способи доходить, яким способом при тім ворожив Мономах, та д. Істрін знаходить дуже просту розгадку в самім тексті. Там се місце читається так:

«Усрѣтоша бо мя слы отъ братья моея на Волзѣ, рѣша: “потъснися к намъ, да выженемъ Ростиславича и волость ихъ отъимемъ; єжели не поидеши с нами, то мы собѣ будемъ, а ты собѣ”. Рѣхъ: “аще вы ся и гнѣваете, не могу вас я ити ни креста переступити”. А отрядивъ я, вземъ Псалтырю, в печали разгнухъ я, и то мы ся выня».

Виходить, що слова Сперанського про Володимирову нерішучість, в якій він нібито вдається до ворожби – не існують у тексті; навпаки, Володимир не вагається ані хвилю, відправляє послів, а потім, сумуючи над таким доказом незгідливості та невірності князів, шукає в Псалтирі не ворожби, а потіхи, і знаходить її в тексті, який йому трафився. Значить, Мономах зовсім не ворожив із Псалтирі, і дотеперішня інтерпретація сього місця в тім дусі була хибна. Се одинокий цінний здобуток просторої статі д. Істріна.

Примітки

Вперше надруковано у вид.: ЗНТШ. – 1903. – Т. 51. – Кн. 1. – С. 19 – 25, за підп. Ів. Франко. Уривок друкувався у вид.: Франко І. Вибрані статті про народну творчість. – К., 1955. – С. 218 – 219.

Подається за першодруком.

Істрін Василь Михайлович (1865 – 1937) – російський історик літератури, представник культурно-історичної школи, видавець пам’яток і дослідник давньої літератури. Автор праць: «Исследования в области древнерусской литературы» (1906), «Очерк истории древнерусской литературы домосковского периода» (1922).

Сперанський Михайло Несторович (1863 – 1938) – російський історик літератури, славіст, етнограф, фольклорист. Професор Ніжинського історико-філологічного інституту (1896 – 1906), згодом Московського університету, представник культурно-історичної ніколи в літературознавстві. Дослідник давніх слов’янських літератур, зокрема української та російської.

…праці Соколова про апокрифічні молитви та змієвики… – Йдеться про дослідження М. Соколова «Материалы и заметки по старинной славянской литературе» (М., 1888), примірник якої знаходився в особистій бібліотеці І. Франка (тепер зберігається в ІЛШ під № 1323).

Лунники – гадальні книжки, які долю людини, її життя і здоров’я узалежнювали від фаз Місяця, його руху, світла тощо.

Громники – гадальні книжки, які базували свої передбачення на небесних явищах (грому, блискавки).

Кабіри – у грецькій міфології божества малоазійського походження; грізні покровителі мореплавання і рятівники при кораблетрощах. Існують також гіпотези про пеласгійське походження їх культу, особливо поширеного у Беотії, Самофракії, на Делосі, Лемносі. Із численних імен кабірів збереглися лише Аксієр, Аксіокерс, Аксіонерса, Камілл.

В старім словнику пізньої греччини Дюканжа… – Мається на увазі енциклопедичний словник Ш. Дюканжа «Glossarium ad scriptores mediae et intimae graecitatis» (1688).

Часослов (Молитвослов) – православна богослужебна книга, що містить молитви і пісні добового кола богослужіння, в тому числі й служб, що називаються «часами» (звідси і назва). Був найпопулярнішою церковною книгою в давній Україні, використовувався як читанка при навчанні грамоти. Перший Часослов з’явився у Кракові (1491).

Євангелійник – церковна книга, що містить чотири канонічних Євангелія – від Івана, від Луки, від Матвія і від Марка, а також тлумачення окремих місць цих текстів.

Кути – селище міського типу в Снятинському районі Івано-Франківської області.

Романов Євдоким Романович (1855 – 1922) – російський етнограф, публіцист. Інспектор навчальних училищ у Вітебській губернії. Збирав білоруський фольклор.

Наталія Тодчук

Подається за виданням: Франко І.Я. Додаткові томи до зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 2010 р., т. 54, с. 387 – 394.