Д. Л. Мордовець. Оповідання

Іван Франко

С.-Петербург. Типографія В. С. Балашева.
1885, Стор. 95, в 8-ку.

Тяжкі чуття, напівсумні а напіввідрадні будяться в душі кождого українця-русина, коли перечитає книжечку під написом: «Д. Л. Мордовець. Оповідання», видану рік тому назад у Петербурзі. Се невеличка книжечка, обіймаюча несповна 100 сторін друку 8-ки, містить в собі майже все, що зробив для українсько-руської літератури чоловік не посліднього таланту і один з перворядних майстрів українсько-руської мови. П’ять очерків, заміщених в сій книжечці, одна робота критично-літературна, видана осібною брошурою («За крашанку – писанка. П. Ол. Кулішеві». Петербург, 1882), одна недокінчена поема, один переклад з Гоголя і ще два очерки, публіковані в Галичині, – ось і все, що написав по-українськи п. Мордовець.

А між тим на обложці отсих самих «Оповідань» виписані заголовки 17 його більших (декотрі і по кілька томів) праць історичних і белетристичних, написаних по-московськи. Яка величезна різниця!

Так і видно відразу, що п. Мордовець, властиво, працює на ниві літератури московської, а на вбогу ниву українсько-руського письменства являєсь тільки рідко, що так скажу, святочною порою, не для літературного заробітку, але пертий непоборимою потребою вилити на рідній мові ті думи, чуття і спомини, котрі не завсігди можна вилити на мові чужій. Той святочний характер носять на собі всі очерки п. М[ордовця]. Здається, не дуже похиблюсь, кажучи, що п. М[ордовець], віддаючи літературі московській свою думку, свою величезну працю і свої сили, для рідної українсько-руської літератури заховав одно – своє серце, м’яке, вразливе і мелодійно настроєне, але позбавлене всяких сильних і енергійних акордів. Не досить докладно знаю московські його праці, щоб міг я о них судити; знаю тільки, що стрічали вони в московській критиці зовсім не беззглядні похвали, а в публіці далеко не однозгідний ентузіазм.

Але коли мислитель, учений і романіст Мордовцев під не одним зглядом заслужив, може, на закиди, то українсько- руський поет Данило Мордовець є і останеться назавсігди вельми симпатичною, хоч не вельми й визначною літературною появою. Може бути, що подвійна літературна фізіогномія була прямим випливом його уродження: походив він, як звісно, з української сім’ї, що осілась на московській землі, в Саратовській губернії. Знайомість з славним істориком Костомаровим, засланим в 1848 р. до Саратова, попхнула його на поле українсько-руського письменства. Вже 1855 р. написав він невеличке оповідання «Старці», котре цілих 30 літ перележало в рукописі і аж 1885 р. було надруковане в львівській часописі «Зоря», ч. 20. (Чи се оповідання було почином його літературної роботи на українській мові і для чого так довго не було друковане – сього не знаємо.) Спільно з Костомаровим видав він 1859 р. в Саратові «Малорусский литературный сборник», в котрім надрукував початок своєї поеми «Козаки і море» і переклад одного з Гоголевих «Оповідань пасічника Рудого Панька» ураз з Гоголевою ж передмовою до тих оповідань. З того ж самого 1859 р. походять ще два його оповідання: «Салдатка», «Дзвонар» (видруковані 1861 р. в місячнику «Основа», а після багато разів передруковувані в Росії і в Галичині).

Від того часу починається довгий антракт в українсько-руськім «писательстві» п. М[ордовця] – Україна єсть сюжетом найбільшої части його московських писань (що назвемо тільки історичну монографію про Гайдамаччину, романи «», «», «Архімандрит-гетьман») і величезного числа статей, але все-таки від 1859 р. майже чверть століття з-під пера п. М[ордовця] не виходило нічого, писаного по-українсько-руськи. Аж в 1882 р. звісне виступлення п. Куліша у Львові з «Крашанкою» викликало його прекрасну і з глибоким ліризмом написану відповідь: «За Крашанку – Писанка» і, крім того, три інші очерки, поміщені опісля в київськім альманаху «Рада» і в петербурзькім виданні «Оповідань». Носять вони написи: «Сон – не сон», «Скажи, місяченьку» і «Із уст младенців».

В своїх українських творах, як я се вже сказав, п. М[ордовець] переважно поет, і то поет ліричний. Не чарує він нас ані силою, ані пластикою картин, ані будовою і викінченням цілості, – противно, під кождим з тих зглядів творам його багато дечого можна би ще побажати. Але під зглядом мелодійності язика і сердечної щирості тону, тремтячого в кождім уступі тих очерків, в українсько-руській літературі мало хто йому дорівняє. Найбільше зближуєсь він в тім згляді до Марка Вовчка, котрого «», видані 1857 р., були, мабуть, безпосереднім взірцем для його повістевих очерків з 1859 р. Зміст тих очерків, звичайно, дуже вбогий і служить авторові немов тільки провідною ниткою, коло котрої може снувати барвисті арабески поетичних рефлексій і мглисті очерти чудово мрілих і своєрідних, але швидко розпливаючихся картин. Постаті, виступаючі в його оповіданнях з 1859 р., зарисовані тільки в профілях, двома-трьома штрихами; не бачимо їх ділання, чуємо тільки теплий подих їх чуття, бачимо їх сумовиті лиця, мов бліді хмарки, перепливаючі по чудовій панорамі українського села.

Перше і епічно ще найбільше викінчене оповідання п. М[ордовця] – се «Салдатка». Зміст її можна би назвати банальним, коли б зміст тут рішав о літературній стійності. Молодий парубчак Семенко полюбив молоду дівчину Катрю і жениться з нею, хоч знає, що не мине його рекрутський набір. По півроці щасливого життя рекрутація справді приходить, Семенка беруть до війська, і Катря іде за ним в світ далекий. Страшенну долю «салдатки», котру Катря переносить три роки, показав нам автор тільки загальними нарисами. По трьох літах Семенко умер, а Катря з малою дитиною на руках вертає до рідного села, де тесть приймає її до свого дому.

Увесь талант поетичний п. М[ордовця] відбився як не можна ліпше в тій маленькій повісточці. Страшенні жизненні драми, сцени терпінь і розпуки збуває він кількома словами, а зате з уподобою зупиняєсь при сценах тихого суму, тужливої резигнації і жалоби. Навіть перший вилив молодечого почуття любовного в представленні п. М[ордовця] облитий якимось сумовитим матовим блиском помимо цілої своєї правди і сердечної простоти. Може, найцікавішим є XI розділець сеї повістки, в котрім вертаючу додому і ночуючу під плотом Катрю зустрічає один з тих міських «гайдамаків, що по судах пишуть і людей до смерти записують». Налякавши її насамперед тюрмою, він виманює у переляканої жінки посліднього рубля і ще відбирає в неї сердечну подяку за те, що охоронив її від біди. «Отже, – думає Катря, – і в городі знайшлась душа щира та богобоязна. Якби більш таких…» «А їх і так доволі», – додає від себе автор з правдиво українським сарказмом

Друге, також 1859 р. написане оповідання «Дзвонар» ще бідніше за змістом і далеко слабше під зглядом артистичного викінчення. Старий сільський дзвонар розповідає деякі моменти з свого молодечого життя: як він був на науці у відставного солдата Позіхайлика, котрий і сам тільки й умів, що азбуку «по верхам» читати та з Псалтирі цілий перший псалом. Головна робота його учеників, крім відбирання щедрих різок та «субіток», було поливання грядок Позіхайликових або ловлення під його проводом риби в озері. Ся ловля риби й єсть осередком цілого очерка; ціла сцена невеличкого хрустального озера, порозсаджуваних по березі хлопців з вудками і крикливого Позіхайлика з величезним, аж насеред озера сягаючим вудлищем, описана так вірно, змальована такими живими фарбами, що, раз прочитана, назавсігди вбивається в нашу пам’ять. Дальше молодого хлопця віддають до духовної бурси, відки по відібранні незлічимої сили різок його і виключено за читання якихось поезій світського змісту. Не винісши з бурси нічого більше, крім назви Тацитурнов, герой оповідання вертає до матері і в ріднім селі стає дзвонарем. Цікава його стріча з давнім учителем Позіхайликом:

– А ну ж, ну, розказуй, як вас там вчили, хто вам указки робив?

– Там, дядечку, без указок вчать.

– Оттакої! Без указок! Так плювати ж на вашу бурсу, от що!

А сестра Галя й каже: «Там, дядечку, й читать не велять. Василя за те й вигнали, що він книжки читав!»

«Е! Шкода, – каже (Позіхайлик). – Оце, я бачу, і у вас у бурсі таке ж диво, як у нас у полку: і ахвицери нічого не читають… Такі ж і попи з вас будуть!» (Стор. 38. Правопись оригіналу – рядова).

Як бачимо, в обох сих оповіданнях із-за наївного сентименталізму вроді Марка Вовчка визирає невеличке сатиричне жало, але визирає дуже несміло.

Третє оповідання, написане ще в 1855 р., але не звісно, для чого аж до 1885 р. переховуване в рукописі, – «Старці», уводить нас в зовсім відрубний, оригінальний світ життя жебрацького. Тільки ж тут і автор не малює того життя у всій його повноті, не дає нам реалістичної студії про всі його лихі і добрі боки, а тільки злегка освічує деякі моменти, котрі найліпше відповідають його індивідуальній уподобі і вдачі його таланту.

Оповідання се, написане двома роками раніше появлення оповідання Марка Вовчка, виявляє нам також важкі наслідки гнету кріпацтва на селянську сім’ю. Батько героя умирає замолоду від побоїв за подушне і від сидження в холодній. Пожар руйнує хату удови, послідню худобу пан забирає за подушне. Мати гине з голоду; лишаються дрібні діти і старий дідусь. Дівчинку, сестру героя, і менших братів розібрали добрі люди, а герой стає старому дідусеві повадаторем, – ідуть у старці. Від такої вчасної пори починається старече життя героя. Дідусь його швидко осліп, от він і проводив його до самої смерти. А там і самого віспа осліпила, – старці прийняли його в своє товариство, дали костур у руки. Глибоко зрушує нас оповідання сього старця, котрий по 50 літах тяжкого старечого «ремества» згадує своє прошле і обливає тяжкі його картини блиском всепрощаючої любові. Він радо вишукує немногі світлі моменти того життя: «Єсть добро на світі, єсть», – повторює він раз по раз і з свого старечого становища показує нам його і в латаній свитині, і в панському жупані. Не помилимось, коли назвемо «Старців» найоригінальнішим і найглибше задуманим з усіх оповідань п. М[ордовця].

Між тими, хоч в основі своїй битописуючими, оповіданнями а слідуючими очерками минуло, як сказано, майже чверть століття; то й не диво, що в концепції одних і других добачаємо величезну різницю. В попередніх автор хоч дуже делікатними рисами малював побут народу, був душею і серцем близько того народу, бо жив посеред нього. Тепер, в р. 1882 він, столичний літерат, хіба тільки думою, споминами залітати може на Україну, і через те не побут народу, але свої власні думи, чуття і мрії виводить перед нами.

Тут вже п. М[ордовець] – чистий лірик; його 3 очерки з 1882 р. – се не повістки, а радше свободні арабески різнобарвних і часто слабко з собою пов’язаних рефлексій і картин. Спільне тло їх – се Україна, але вже не та, яку видно з тісного сільського віконця, але Україна яко одиниця народна, з її історією, літературою і будуччиною, з пекучими загадками її народного існування і самостійності. Оповісти зміст тих очерків дуже трудно. Найдивоглядніші скоки фантазії служать тут не раз до замасковання, а заразом і до вираження головної думки автора. Я б назвав ті очерки свого роду «невольницькими думами», вже хоч би задля їх темного, містичного, алегоричного, справді невольницького вислову.

Перший з тих очерків «Сон – не сон» в рамі сонного марева авторового під впливом концерту Павла Сарасате представляє (як мені здаєсь) минувшину, теперішність і будуччину духового розвою українсько-руського народу. Найхарактернішим витвором минувшини того народу була, безперечно, козаччина, але вона під впливом нещасливих обставин упала, виродилась; от і показує нам її автор в особі найнужденнішого з гетьманів Юраска Хмельницького з гетьманською булавою і з торбою старечою, того самого, котрий після народної повірки і досі вмерти не може, бо земля його не приймає. Для теперішнього народу, вбогого і темного, минувшина є хіба неясним спомином, напівзабутою піснею, а теперішність виявляє такий стан, який можна схарактеризувати словами пісні:

Нема в світі правди, правди не зійськати.

Отож, сей теперішній перехідний стан українського народу показує нам автор в особі кобзаря Остапа Вересая сліпого старця, посліднього рапсода завмерлої минувшини і співця тої славної пісні «Про правду». А яка ж будуччина України? Доволі буде сказати, що п. М[ордовець] бачить її в двох світлих пророках – Шевченку і Костомарові.

Другий очерк «Скажи, місяченьку» в уриваних, напівфантастичних картинах показує нам історію українофільства, особливо ті її моменти, в котрих довелось перворядну роль грати Костомарову. Правда, нема тут споминки про Кирило-Методіївське братство в Києві; п. М[ордовець] згадує тільки про Костомарова лекції в університеті, видання «Малорусского сборника» в Саратові, про прихильність, з якою в ту пору відносилася й московська молодіж до українофільського руху. Який контраст з теперішнім, коли-то й Костомаров почав відсуджувати українсько-руську мову від права на широкий самостійний розвій, і суспільність московська до українофільства неприхильною стала, і уряд вкінці й мову українсько-руську заборонив! «Коли ж і ми, як оті мідяни і парфяни, своїм язиком возглаголем?.. скажи, місяченьку!» (стор. 79) – таким не то покликом, не то стоном жалібним кінчиться сей очерк.

Найкращий з них, чудово-гарний та проймаючий – третій, «Із уст младенців». Автор з Галкою-Костомаровим їдуть у зоологічний сад на звірів глядіти. Увагу автора привертає на себе старий, величезний орел, що, «може, не одну, не дві сотні літ літав над Україною, немало бачив, немало козацького й татарського трупу переклював по степах та байраках, а он – тепер – на старості літ, сидить у неволі та згадує молодії годи, та степи безкраї, та високу скелю над Дніпром, саме коло порогів, де його мати-орлиця вигодувала та на світ широкий випустила…» (стор. 84).

І фантазія автора починає снувати чудові картини, як орлиця на жир орлятам приносить козачу голову, як козак серед степу на могилі умирає, як б’ються козаки з ордою татарською. На все те дивиться отсей самий орел, літаючи сотні літ понад Україною, аж і козаків не стало, «і зостались в степах самі тільки косарі та гречкосії». Тут пішли інші картини. Якісь бородаті пани та паничі розривають козацькі могили, а там під Каневом іще одну, послідню могилу насипають. Картина сучасної України доповнюєсь образом залізниці, гуркотячої по степу козачім. «Де вже тут козакам бути! – Не козача пора!» – кінчить автор сю чудову фантасмагорію і виявляє нам картинку, як хлопчики-вівчарики зловили старого орла на барані і продали в неволю: «І сидить тепер орел сивий у зоологичеському саді, сидить – не ворухнеться од ранку до ночі та все згадує про той Дніпр та скелю…»

Живим контрастом до того орла – задуманого та мовчазного українця – являються ведмеді-москалі, що в своїх клітках ревуть, хапаються за гостинці, «глитають, як голодні собаки, та аж залізо рвуть лапами, щоб ще їм дати, щоб усе одному загарбати». І сам він кидає гостинця тим лютим і ревучим звірям, а нічого не дає мовчазливим та сором’язливим, аж поки «Галиня» (донька жінки Костомарова) не привстидала його тим словом, що як се же ви даєте тим «нахалам», а смирним нічого.

«Та воно ж, – відказує автор, – так саме на всім світі діється: хто кричить, тому й дають, а хто мовчить та жде – тому зась».

Отсі слова автор ставить на вид усій українсько-руській громаді, тій тихій, задуманій, хоч роботящій і повній любові до свого рідного та самопожертви, але мовчазливій, несміливій та слабій задля недостачі міцної організації та ясного суцільного почуття, єдності цілей і напряму українсько-руській громаді. «Хто більше реве, тому й дають, а хто мовчить, тому й зась», то є тільки та громада, тільки та суспільність може мати надію на ліпшу будуччину, на самостійність і свободу, котра зуміє і зможе все те вибороти собі, здобути дружним громадським і невсипущим змаганням. Не досить теоретично доказувати права України-Руси, самостійність українсько-руського народу, мови, літератури – треба приложите рук і сил до практичного осущення українських ідеалів, до виборення України-Руси того, чого мимо всяких теоретичних доказів не дає їй груба, брутальна сила.

«Чуєте, панове? Не позакладало? – А коли чуєте, то знайте та на вуси собі мотайте…» (стор. 95).

Примітки

Вперше надруковано польською мовою у додатку до газ. «Kraj»: Dział literacki «Kraju», 1886, № 24, 15 (27) червня, s. IV-V, у рубриці «Z literatury ukraińskiej», під назвою «D. Ł. Mordoweć. Opowidania. S. Peterburh, 1885», за підп.: Iw. Franko. В автоперекладі передруковано у вид.: Ватра / Літературний альманах. – Стрий, 1887. – С. 147 – 153, за підп.: Оцінка Івана Франка. У цьому-таки виданні було вміщено «Автобіографію Данила Мордовця (Письмо до Василя Лукича, впорядчика отсього “Літературного збірника” яко відповідь на просьбу вистачати автобіографію)» (С. 119 – 122). Статтю І. Франка супроводжувала примітка Василя Лукича з покликом на цю автобіографію.

У «Нарисі історії українсько-руської літератури до 1890 р.» Франко писав про те, що редактор «Ватри» В. Лукич умістив в альманасі його «оцінку писань Мордовця, перекладену з польського» (тобто з газетного першодруку статті).

Автограф під назвою «Данило Сліпченко Мордовець (по поводу його “Оповідань”, виданих 1885 р. в Петербурзі)» (недатований): ІЛШ, ф. 3, № 789.

Подається за публікацією у «Ватрі».

…одна недокінчена поема… – Поема Д. Мордовця «Козаки і море» («Казаки и море: Стихотворные отрывки из истории морских походов Запорожского казачества в начале XVII века»), написана 1855 р. українською мовою.

А між тим на обложні отсих самих «Оповідань» виписані заголовки 17 його більших праць. – Йдеться про твори Д. Мордовця «Лжедмитрий: Исторический роман», «Соловецкое сиденье: Историческая повесть, «Сагайдачный: Историческая повесть», «Мамаево побоище» та ін.

… походив він, як звісно, з української сім’ї, що осілась на московській землі, в Саратовській губернії. – Д. Мордовець народився у слободі Данилівці, розташованій при впадінні річки Медведиці в Дон. Батько його походив зі старовинного козацького роду, всю слободу заселяли переселенці з України.

Знайомість з славним істориком Костомаровим, засланим в 1848 р. до Саратова, попхнула його на поле українсько-руського письменства. – За участь у Кирило-Мефодіївському братстві М. Костомарова було заслано до Саратова, там він обіймав посаду секретаря статистичного комітету, а Д. Мордовець працював його помічником.

…монографію про Гайдамаччину… – Йдеться про історичну працю Д. Мордовця «Гайдамаччина» (1870).

відповідь: «За Крашанку – Писанка»… – Йдеться про «Крашанку русинам і полякам на Великдень 1882 року» П. Куліша і гострополемічну відповідь Д. Мордовця, видану окремою брошурою, «За крашанку – писанка, П. Ол. Кулішеві» (Петербург. 1882).

«Рада» – український літературно-науковий альманах у двох частинах (1883, 1884), виданий у Києві М. Старицьким.

Сарасате (Сарасате-і-Наваскуес) Павло (Пабло)-Мартін-Мелітон (1844 – 1908) – іспанський композитор і скрипаль. Виступав у багатьох країнах світу, зокрема в Росії.

… найнужденнішого з гетьманів Юраска Хмельницького… – Хмельницький Юрій Богданович (1641 – 1685) – гетьман України (1659 – 1663), молодший син Б. Хмельницького.

Вересай Остап Микитович (1803 – 1890) – український кобзар, У 1875 р. було організовано кілька прилюдних концертів Вересая у Петербурзі.

Мідяни – мідійці, в стародавні часи (7 – 6 ст. до н.е.) народ, який населяв Північно-Західний Іран.

Парфяни – у стародавні часи (3 ст. до н. е. – 3 ст. н. е.) племена, що належали до іранської мовної групи; спершу населяли Північно-Східний Іран (Парфія).

Галка-Костомаров – Ієремія Галка – один із псевдонімів М. Костомарова.

Олена Луцишин

Подається за виданням: Франко І.Я. Додаткові томи до зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 2008 р., т. 53, с. 183 – 190.