[Киевская старина]

Іван Франко

«Киевская старина», славнозвісний місячник, посвячений українській історії, літературі і старовині, в послідніх своїх книжках (з минувшого і біжучого року) подає кілька дуже цінних і цікавих праць, заслугуючих на увагу широкої публіки через те, що в спосіб, у нас новий а строго науковий, дотикають дуже важних питань духового життя і творчості нашого народу. Ітак, падолистова книжка з минулого року починається дуже цінною працею п[ана] Кузьмичевського про найдавніші руські драматичні сцени. Автор, кинувши коротенький погляд на самі почини руського театру, котрий в Західній Європі перейшов зараз на Білорусь і до Червоної Русі, а відси з часом розширявся чимраз далі на схід, на Україну, і в кінці, посредством українців, на Великорусь, зводить бесіду на дві южно- (червоно-)руські інтермедії з початку XVII віку, написані Яковом Гаватовичем, львів’янином, ставлені на сцені вже 1619 р. в Кам’янці і тоді ж напечатані, а недавно після копії, зробленої І. Крашевським, перепечатані в «Киевской старине».

П[ан] Кузьмичевський коротко передає зміст обох інтермедій, а затим слідить, з яких джерел їх автор зачерпнув мотиви. В першій інтермедії виступають на сцену два мужики: Стецько з горшками і Клим з міхом. Стецько хоче найняти Клима на службу; Клим згоджується, але предкладає Стецькові, щоб купив у нього лиса, котрого зловив живцем і має в мішку. Стецько хоче оглянути лиса, але Клим заговорює, що се звір ще дикий, втік би, – і Стецько купує. Взявши гроші, Клим дає Стецькові міх і виходить, забравши заразом Стецькову одіж і горшки. Стецько розв’язує міх і находить в нім замість лиса кота. По хвилі вертає Клим, перебраний, і приносить горшки, котрі накриває своєю одежею і присипає травою. Стецько гнівно накидається на нього за проданого в міху кота, але Клим божиться, що се не він зробив, а он той, і показує на прикриті горшки, і радить Стецькові добре побити ошуканця. Стецько сповнює його раду і побиває свої власні горшки.

Джерело тої інтермедії вбачає п[ан] Кузьмичевський в німецьких оповіданнях, причеплених до особи дотепного забавника Till’a Ulenspiegel’a, оповідання ті з початком XVI в. зведені були в одну цілість Томасом Мурнером і видані 1519 р. З кінцем XVI в. мусили появитись уже й польські переклади і переробки тих оповідань, відки (чи, може, й прямо з Німеччини) Гаватович узяв основу до своєї інтермедії.

Друга інтермедія виводить на сцену трьох мужиків: Максима, Грицька і Дениса. Вони вертають з ярмарку і не мають хліба; нараз находять пиріг в траві, Денис замічає, що пиріг замалий для трьох, і радить лягти спати: кому найкращий сон присниться, тому й пиріг дістанеться. Лягають, а поки ті сплять, Денис з’їдає пиріг і будить затим товаришів. Ось і розказує Максим, що йому снилось, що був в небі, і широко описує, як його там гостили. Грицькові знов снилося, що був у пеклі, а Денис оповідає, що його ангел поніс насамперед до неба і показав, як там Максим гостює, а відтак до пекла, де Гриць мучиться. Оба вони нібито говорили йому, що позаяк навіки вже там остануться, то нехай він, Денис, вертає на землю і сам з’їсть пиріг, бо вже їх більше не побачить. І він так зробив. Мужики, побачивши, що пирога справді нема, прогонюють Дениса з своєї компанії. Варіант того мотиву живе яко казка в устах українського народу і напечатаний в збірнику Афанасьева.

Джерело і інтермедії, і усного народного, оповідання пан Кузьмичевський просліджує дуже далеко в давнину і виводить його аж з Індії через Персію, Арабію і старожидівську літературу, відки теє оповідання перейшло до Європи і попало в старий збірник анекдотів, звісний під заголовком «Gesta romanorum» і вчасно переводжений на різні європейські язики, в тім числі також на польський і руський (білоруський). Своїм досвідом старався автор розкрити один із впливів західноєвропейського відродження на нашу Русь, котре началось було в XVI віці після довгого і тяжкого упадку XIII – XV в. Рівночасно дотикає автор в своїй роботі і многих інших прецікавих питань з культурної історії русько-українського народу, особливо ж питання про джерело і походження тих казок і оповідань, що живуть в устах народних і не раз в своїм виконанні і переведенні проявляють дуже яркі і виразні признаки нашої народної творчості.

Дослід джерел другої інтермедії Гаватовича сам собою викрив не тільки заграничне, але надто щей книжне походження оповідання народного, напечатаного у Афанасьева. Тому ж предметові посвячена й друга не менше цікава праця п[ана] Кузьмичевського, котрої перша частина напечатана в К[иевской] стар[ине] за мі[сяць] лютий 1886 р. п[ід] з[аголовком] «». Автор зводить в тій роботі 21 укр[аїнський] анекдот і знаходить їх оригінали в турецьких оповіданнях про шутника Насреддіна, просліджуючи деякі з них і дальше на схід і в давнину і виказуючи, що українські (а також інші західноєвропейські паралельні) оповідання суть тільки блідими, не раз навіть незрозумілими копіями орієнтальних.

Крім тих двох праць перворядної ваги для науки про нашу народну словесність, в послідніх 4-х кн[игах] «К[иевской] старины» стрічаємо дві праці п[ана] Сумцова, дотикаючі нашої етнографії, а іменно: «» і «». В першій з тих праць автор доходить до того виводу, що майже всі обряди українського весілля (навів їх 19) мають паралельні церемонії в римськім і грецькім; питання о переході впливів від слов’ян до греків і римлян чи навідворот, а в кінці о спільності певних церемоній більшому числу народів (тут особливо важно прослідити обряди болгарські і сербо-хорватські) більш порушене, ніж вияснене.

Друга стаття п[ана] Сумцова про колядки і щедрівки – не оригінальний дослід, а тільки резюме важніших наукових праць над тим предметом, починаючи від Ор. Міллера (в його «Опыте исторического обозрения русской словесности») і Афанасьева («Поэт[ические] воззрения славян на природу»), котрі поясняли трохи не всі українські колядки і щедрівки в дусі т[ак] зв[аної] міфологічної школи. За натяками Куліша в «Запис[ках] о Южн[ой] Руси» о історичних загадках, находячихся в тих піснях, пішла 1872 р. робота Костомарова «Об историческом значении южнорусской нар[одной] поэзии», а 1874 перший том критичного видання «Исторических песен украинского народа» Антоновича і Драгоманова, де деякі колядки і щедрівки признано історичними пам’ятниками з князівської доби нашої історії. П[ан] Сумцов подає цікавий, хоч і не зовсім докладний очерк того наукового спору о значенні історичнім наших колядок, який вив’язався по виданні першого тому «Исторических песен».

З іншого (хоч також не зовсім нового) боку підступив до наших колядок проф[есор] О. М. Веселовський в своїм досліді про румунські, слов’янські і гречеські колядки. Веселовський вбачає великий вплив греко-римських обрядів Calendae на слов’янські різдвянські обряди і пісні. Він ділить їх на чотири групи після основних мотивів, а іменно:

1) мотиви поганські (греко-римські),

2) християнські (біблійні і апокрифічні),

3) битові (після Веселовського, тільки румунські; реальних битових черт в українських колядках, по його думці, нема!),

4) баладові і новелістичні, в котрих Веселовський також радніше признає або вандруючі епічні мотиви, або поетичні loci communes, ніж які-небудь історичні споминки українського народу.

Резюме п[ана] Сумцова закінчує зміст найновішої, спеціальної праці про[фесора] Потебні о колядках і щедрівках. Праця та, о котрій нам доведеться говорити обширніше, печатається поки що в «Филологическом вестнике», де її випечатано вже XXI главу, котрою праця дотягнена ледве до половини. Се, безперечно, найспеціальніша робота о колядках, яка досі появилась; головна вага досі напечатаних глав не в широких виводах, а в мікроскопійнім розборі і поясненні незлічимих деталів не тільки різдвянських наших пісень, але й многих інших, починаючи від деяких весільних а кінчаючи історичними думами (н[а]пр[иклад], в гл[аві] XIX розбір думи про Олексія Поповича і бурю на Чорнім морі).

Щоб закінчити огляд праць, посвячених народним предметам в послідніх 4 кн[игах] «К[иевской] стар[ины]», згадаємо про гарну рецензію М. Дашкевича на книжку д[окто]ра Абеля, доцента Оксфордського університету, про різницю велико- і малоруської мови (вийшла й по-німецьки п[ід] заголовком] «Gross und Kleinrussisch»), збірничок Іванова «Знахарства, шептання і заговори», В. Горленка рецензію на де Воллана збірник угро-руських нар[одних] пісень, кілька пісень і оповідань народних. Про історичні праці, заміщувані в «Киевской старине», тут не говоримо; деякі з них знають наші читателі в тих скорочених переводах, які були печатані в попередніх рочниках «Зорі»; о інших при нагоді поговоримо.

Примітки

Вперше надруковано без підпису в журн. «Зоря», 1886, № 4, с. 65 – 66, в рубриці «Дрібні вісті з літератури і науки», яку вів у журналі І. Франко.

Подається за першодруком.

Кузьмичевський – один з літературних псевдонімів М. Драгоманова. В журналі Киевская старина (1885, кн. 11, с. 371 – 407) надруковано його статтю «».

Червона Русь – історична назва Галичини, що зустрічається в писемних джерелах XVI – XIX ст.

Гаватович (Гават) Якуб (1598 – 1679) – польський письменник, учитель, ксьондз. Тут ідеться про дві українські інтермедії, вміщені після другої і третьої дії драми Я. Гаватовича «Tragedia, albo Wizerunk śmierci przeswiętego Jana Chrzciciela, przesłanca bożego» (Львів, 1619), виставленої 1619 р. на ярмарку в Кам’янці-Струмиловій (тепер Кам’янка-Бузька).

Крашевський Юзеф Ігнаци (1812 – 1887) – польський письменник, автор повістей з селянського життя, історичних романів та досліджень з давньої польської і європейських літератур.

Till Ulenspiegel (Тіль Уленшпігель) – популярний герой європейських народних оповідань середньовіччя, для якого характерна жадоба життя, прагнення до свободи і незалежності.

Мурнер Томас (1475 – 1537) – німецький сатирик, автор відомої сатири «Сіножать дурнів», 1519, де використані анекдоти й оповідання про Тіля Уленшпігеля. Саме її й має тут на увазі І. Франко.

Афанасьев Олександр Миколайович (1826 – 1871) – російський фольклорист, етнограф, філолог і історик, укладач збірника «Народные русские сказки» (вип. 1 – 8, 1855 – 1864). I. Франко має на увазі його тритомну працю «Поэтические воззрения славян на природу» (1866 – 1869).

Gesta Romanorum (Римські діяння) – збірник легендарних оповідань, складений у XIII ст. невідомим автором, який використав західні і східні літературні джерела. Східним слов’янам цей збірник став відомим у XVI – XVII ст.

Ходжа Насреддін – образ народного мудреця й дотепника у фольклорі багатьох народів Сходу. Генетично анекдоти про Насреддіна сягають XI ст., в XIV – XV ст. вони циклізуються навколо його імені.

Сумцов Микола Федорович (1854 – 1922) – український і російський фольклорист, етнограф і літературознавець, член-кореспондент Петербурзької академії наук (з 1905 р.), дійсний член УАН (з 1919 р.). Згадану І. Франком статтю М. Сумцова «К вопросу о влиянии греческого и римского свадебного ритуала на малорусскую свадьбу» надруковано в журн. «Киевская старина», 1886, кн. 1, с. 17 – 40; статтю «Научное изучение колядок и щедривок» – там же, кн. 2, с. 237 – 266.

Міллер Орест Федорович (1833 – 1889) – російський етнограф та філолог, представник міфологічної школи. Згадана праця О. Ф. Міллера «Опыт исторического обозрения русской словесности» (1863) вперше вводила до курсу історії російської літератури систематичне вивчення народної творчості.

Костомаров Микола Іванович (1817 – 1885) – український і російський історик, письменник, етнограф і публіцист, професор Київського та Петербурзького університетів.

Веселовський Олександр Миколайович (1838 – 1906) – російський філолог, академік Петербурзької академії наук (з 1880 р.). Представник порівняльно-історичного методу в літературознавстві. Тут мова йде про працю «Румынские, славянские и греческие коляды», що увійшла як один з розділів до його монографії «Разыскания в области русского духовного стиха» (Сборник Отделения русского языка и словесности императорской Академии наук, т. 83, Спб., 1883).

Потебня Олександр Опанасович (1835 – 1891) – український і російський філолог. Йдеться про його працю «Обзор поэтических мотивов колядок и щедривок», яка вийшла окремою книжкою під заголовком «Объяснения малорусских и сродных народных песен. II. Колядки и щедривки» (Варшава, 1887, 809 с).

Филологический вестник – «Русский филологический вестник», науковий журнал, в якому публікувалися дослідження з мовознавства, народної поезії, давньоруської і слов’янських літератур; видавався в 1879 – 1915 рр. у Варшаві, в 1915 – 1917 рр. – у Москві.

Дашкевич Микола Павлович (1852 – 1908) – російський та український літературознавець і фольклорист, професор Київського університету, академік Петербурзької академії наук (з 1907 р.). Мова йде про надруковану в Киевской старине (1885, кн. 11, с. 524 – 532) рецензію М. Дашкевича на книжку Карла Абеля «Gross und Kleinrussisch. Aus Vorlesungen über vergleichende Lexicographie gehalten an der Universität Oxford von Dr. Carl Abel. Im Auftrage des Verfassers aus dem Englischen übersetzt von Rudolf Dielitz», Leipzig und Berlin, 1885.

Іванов Петро Васильович (1837 – 1927) – російський етнограф. Тут ідеться про його матеріали «Знахарство, шептанье и заговоры (в Старобельском и Купянском уездах Харьковской губернии)», надруковані в «Киевской старине», 1885, кн. 12, с. 730 – 744.

Горленко Василь Петрович (1853 – 1907) – український письменник і літературний критик, співробітник журналу Киевская старина. Тут йдеться про його рецензію на працю Г. де Воллана «Угрорусские народные песни» (Записки императорского Географического общества по отделению этнографии, т. 13, вып. 1, Спб., 1885), надруковану в журналі «Киевская старина», 1886, кн. 1, с. 168 – 172.

Де Воллан Григорій – російський дипломат, мандрівник та етнограф. Видав збірник «Угрорусские народные песни» та працю «Угорская Русь. Исторический очерк» (М., 1878).

Подається за виданням: Франко І. Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1980 р., т. 27, с. 9 – 13.