Юзеф Богдан Залеський

Іван Франко

1

Słowiczku mój,

A lec, a piej,

Na pożegnanie piej

Wylanym łzom,

Spełnionym snom,

Skończonej piosnce twej.

Сни о Україні – не дійсній, не ідеалізованій навіть, а чисто висненій, фікційній, – і сльози за Польщею, не дійсною, а також фікційною, сконструйованою на основі якоїсь дивоглядної філософії, – отсе був зміст поезії свіжо помершого польського бояна. І сни ті і сльози скінчилися і не повторяться більше; пісні о них, хоч пристроєні цілим чаром, на який могла здобутися польська мова, багато дечого й від нашої запозичаючи, тепер уже, в хвилі смерті співака не находять слухачів, стрічають слухові знаряди не так зорганізовані, щоб могли їх розуміти, щоб могли їх мелодійне бряцання перетворювати в живі тони, будити ними в серцях живі чуття.

Кажуть, що за часів римського кесаря Августа, коли в серцях людей давно вже вигасла віра в стару грецьку міфологію, морякам, пливучим коло якогось пригірка пелопоннеського, з гір Аркадії почувся могучий голос: «Перекажіть там у Римі, що великий Пан помер!» А в Римі про великого Пана, крім поетів і спеціалістів міфології, ніхто й не знав. Отсей голос донісся й до нас із малесенької Аркадії Вільпре коло Парижа: «Перекажіть там на Україні, що вмер їх великий Пан!» Невже ж аж тепер? А ми, читаючи колись, дітьми ще, його думки українські, тоді вже думали, що автор їх давно-давно помер в якійсь незвісній закутині, не знаний нікому, таємничий і міфологічний, як таємничою і міфологічною, відірваною від живого контексту життя і історії, облитою надприродним, казочним блиском, єсть та Україна, котру він закляв в свої строфи.

Сон, міфологія, мари! Чайки козацькі плинуть по лиману, що лунає окриками: «urra-ho, urra-ho, urra-ho». Куди пливуть, відки, за чим? Бог знає. Козак – чомусь названий Косинським – жене по степу, до Ставищ, до полків і до жінки (?!) – чисто гарячкове манячіння. Чорним шляхом, степовою дорогою іде вся Україна за марами Ляха Сердечного і великий жаль подає в небо всіма дзвонами – в початку XVI віку, коли степова полоса стояла пустинею! Якийсь романтичний, закоханий студент – чомусь названий Золотаренком – підмовляє гарну ляшку кудись в безвісті; не менше романтичний трубадур, названий Мазепою, вибирається на Січ з Варшави, та не може розстатися з гарною полькою; любощі і бунчуки, степ і розкішні красавиці, Людмила над дніпровою водою ридає за коханком; все в тій поезії, навіть відголоси, навіть переклади з живих пісень українських, таке змінене, перевернене на фантастичну подобу, вибуяле поза нормальні границі поетичної правдоподібності, що читаєш і сам собі не віриш, що могли бути покоління, котрі ту фату-моргану приймали за правду. Прошу для приміру прочитати його «думку» «Ukaranie» [Pisma Bohdana Zaleskiego, wydanie zbiorowe, Lwów, 1877, т. 1, стор. 167], щоб побачити, яку дивоглядщину зробив сей український боян із нашої простої, а в простоті своїй так реальної пісні «Не ходи, Грицю, на вечорниці».

Nie chodź, mój Archory,

Na cudze wieczory,

Młoda go Makryna

Prosi-upomina.

«Український боян» зробив з сеї пісні романтичну баладу, в котрій о посідання «Archorego», перехрещеного так з нашого Гриця, борються дівчата Макрина і Анеля! Свою видуману Україну пристроює він в видумані пісні о Ляху Сердечнім, котрої ніколи й не було, а на котру він покликається (І, 224), «Powij, witre, bujny, myły…», котру перероблює в слідуючу строфу:

Świat omamień mych pomału

Niknie z lekką mar drużyną;

Coraz rzadsze dni zapału

I łzy czucia rzadziej płyną (I, 181).

І се має бути «duma z pieśni ludu ukraińskiego». Навіть міфологія українська в його міфологічній Україні або ним самим видумана (якийсь патрон кобзарів-віщунів – Наум, котрого він навіть робить дідом Шевченка! – т. IV, стор. 99 і др.), або з уст народних перетворена і перероблена в дивоглядний спосіб (напримір, русалки, що в повірці народній залоскотують людей і відносяться до них вороже, мали, після його слів, його самого виховати, поячи його «mlekiem dum i mleczkiem kwiecia» (т. II, 235 і дальше). «Se non e vero, e ben trovato» те, що сказав п. Лям в своїм посмертнім відзиві о Залеськім, що буцімто та Україна, котру він оспівував, о котрій думав і снив, о котру просив бога по смерті в небі, – in corpore находилась у нього в кабінеті, на образочку, намальованім для нього якимсь родаком-артистом. Сам поет чув часами призрачність своїх творів, чув, що впивається фантастичними надіями і плаче від фантастичного горя, поза котрим в віддалі, неткнутий ним і незнакомий йому, лежить світ реальний з іншими інтересами, надіями і змаганнями; сам він в таких хвилях питав себе:

Sen – ze moje łzy żywota?

Sen – ze moja duma złota?

Sen – ze Polszczą? Ukraina?

Sen – że jedna, o jedyna

Moja – moja – Bezimienna?

І на те питання сам відповідав: так єсть,

Człowiek – tajemnica senna (т. II, 299).

Не диво затим, що теперішні покоління, склонні не до брудного реалізму, котрим старі няньки літературні страшать маленьких дітей, а до тверезого і ясного погляду на світ, перестали розуміти сю сонну поезію, перестали інтересуватися нею.

Потрібна тут одна маленька оговорка. Всяка поезія – се свого роду сонний привид, галюцинація, на хвилю заслонююча перед нами окружаючу нас дійсність. Та тільки ж різні бувають галюцинації поетичні. Одні, як покріпляючий напій, зміцнюють наші сили до труду, прояснюють наші очі духовні, розвивають чуття, роблять нас ліпшими і пожиточнішими членами суспільності – і ті поезії вічно свіжі, тих і по тисячах літ люди не перестають розуміти.

Другі – се розтвір гашишу або опіум: уколисують до сну, розвертають перед сонними очима чудові фантасмагорії, але лишають заворот голови, млість, отупіння нервів і ослаблення мускулів; до сього розряду я одніс би найбільшу часть оригінальних поезій Б. Залеського. Для оправдання сеї моєї думки доволі було б навести його найбільшу поему «Duch od stepu» (II, 234 – 300), котра від початку до кінця єсть не чим іншим, як беззв’язною фантасмагорією, писаною немовби справді під впливом гашишу. Спомини з власного життя і спомини з історії всесвітньої за послідніх півтори тисячі літ, Україна і польський месіанізм – все те змішалось в тій поемі в такий хаос, в котрім не раз годі доглупатись змислу поодиноких віршів і речень. Але, як сказано, «Duch od stepu» – се тільки крайній виприск тої фантастичної творчості; хоч в меншій не раз мірі, але до того самого розряду належать всі майже його твори.

Не диво затим, що одинока поема, яку удалось йому виконати гармонійно і пластично, «Przenajświętsza rodzina», єсть, що так скажу, найчистішим хрусталем фантазії. Основа її – невеличке євангельське оповідання о подорожі семилітнього Христа до Єрусалима, пристроєна тут такою багатою тканиною фантастичних сценарій, фантастичної психології і фантастичної теології, що справді поему сю вважати треба одним з найінтересніших творів романтичної поезії польської.

Та тільки ж не треба забувати, що коли ся поема на читателя, особливо при першім читанні, робить сильне враження, то враження се тим іменно сильне, що нам здається, немов ми перенесені в якийсь зовсім неземний світ, між зовсім незнакомих людей, в околицю зовсім не подібну до того, що бачимо звичайно на світі, і навіть до тих фантасмагорій, які бачимо звичайно у сього самого поета; одним словом, поет на хвилю очаровує наше око лагідним півсвітлом, наш слух солодкою, хоч доволі монотонною і м’якою музикою, і на легких хвилях його вірша ми колишемось в полусні, не тямлячи себе самих, не виносячи з тої солодкої дрімоти нічого для свого реального життя.

А прецінь було в тих думках і фантасмагоріях щось таке, що свого часу рвало людей за собою, що спонукало Міцкевича назвати Залеського першим поетом Слов’янщини, що з’єднало йому славу барда і віщуна. Погляньмо, що се було. Розберім, чи і оскільки воно надає Залеському право до безсмертності в світі духу.

2

Bóg – Świat – Słowiaństwo – Polszczą – Ukraina – W pice strun mej gęśli picciorakie dźwięki.

J. B. Zaleski (t. IV, 194)

А з-поміж тих п’яти струн дві крайні найголосніші, а особливо писклива квінта (!) майже всі прочі глушить. Правда,

Polszczą jeriyna pomiędzy

Narody, Och Męczennica wielka, której płaczę;

Polszszy klaskałem ja z mogił, wieszcz młody;

Dzisiaj (1864) przerażon jej krwią i rozpaczą

Tęsknię odkupie w Pieśniach dawne winy –

Ale w głos zawzdy Matki Ukrainy.

Значиться, не в Україні тут діло. Колись «wieszcz młody» розпочав свою вищу кар’єру оплесками повстання 1831 року, в котрім навіть брав діяльну участь; а скінчив свою кар’єру плачем по невдалім повстанні 1863 – [18]64 р. Колись Україна в його піснях, ота буйна, широка, козацька, з лицарськими а щиро прихильними до польського панства Сагайдачними, з Ляхами Сердечними і т. п. або з романтичними Косинськими, Мазепами та Золотаренками, була тільки рефлексом шляхетських буйних мрій о невідривній приналежності тої України до Польщі, була поетичним виразом того самого змагання, котре подвигнуло польську молодіж в Варшаві д[ня] 29 падолиста 1830 р. до повстання і виразилось численними ухвалами демократичних клубів варшавських, а в кінці й воєнним походом генерала Домбровського, котрий «не міг розуміти існування Польщі без Волині, Поділля і України» [Гляди: Maurycy Mochnacki, Powstanie narodu polskiego w r. 1830 – [18]31, t. 3, str. 17 i passim].

В 30 літ пізніше образ співаної України дуже-дуже вже полиняв; на тлі її степів показуються вже такі темні плями, як «Trzeci szturm do Stawiszcz» (1656) ославленого поганого Степана Чарнецького, котрий, по словам одного польського історика (Antoniego J.), дужче зруйнував Україну, ніж Батий і всі Гіреї, разом взяті, – показується над далеким Дніпром нова «przesławna mogiła Tarasowa» – віщунка нової доби в житті України.

А все-таки основна тенденція пісень Залеського остається однакова: Україна для Польщі! Правда, страшна 30-літня історія не зовсім безслідно промайнула над головою поета; козаки і ляхи, дружно воюючи під одним прапором, щезли; Сагайдачний на «grzeczne skinienie» королевича перестав «psim węchem» кидатись на турчина; нове, самостійне українське слово кликнуло могуче «Veto» против такого обношення мальованої України як якоїсь декорації, пригідної для розбуджування польських фантазій; ілюзії почали розвіватись…

Та не таке було еміграційне життя і окруження поета, щоб позволило розвіятись їм цілковито! Перелякана новим опирем наддніпрянським, фантазія ховається в нову, ще густішу хмару – католицького аскетизму і містики, котра, правда, заслонює перед нею реальний світ, але для улегшення болючій душі дає повноважні прокляття і безмежні простори млистої надії, прибрані в млисті слова.

W nieskonczonosciach wysoko-wysoko

Duch – duchów – Słońce – Słońc – Opatrzne – Oko

Czasy – Rozstrzenie – skinieniem prowadzi.

Przenika niebo i ziemię i morze.

Dwór swój, – i radzi o wielkim swym Dworze,

I radzi o mnie, najmniejszym z czeladzi (І, 39)

В тій «rozstrzeni» (слово, самим Залеським уковане замість «przestrzeni» – простору, котрий, мабуть, видававсь для нього чимось надто ще реальним, грубим, ограниченим) розливаються всі його основні поняття в хиткі абстракції.

Mam ja ojczyzną u ojca, u Boga,

W nieskończoności czasu i rozstrzeni;

Piastunko marnych i znikomych cieni,

Czemuś mi, ziemska Polsko, taka droga?

Polsko! tys roszczka z porajskiej rozsady,

Cisniona ręką Bożą na przestworza (IV, 115)

Але хоч і як марна та зникома тінь та Польща, то все-таки поет дуже не любить, коли Україна не держиться тої тіні, а шукає своєї власної дороги.

Biada wam, wielkiej naszej sprawy przeniewierce!

Głos wieszczów, to głos piersi potężnych, co leci,

Błyskawicuje ludom wzdłuż, grzmi wskroś stulecie…

W taki głos cisnę klątwą wam, niech pęknie serce (II, 227).

Ну, богу дякувати, від клятви такої (а кидано їх на нас з різних боків багато!) серце наше не пукло; надіймось, що не швидко сповниться й друга побожна надія «українського бояна», адресована «do braci Rusinów».

My was błogosławimy w sercach (ut supra), wy nam klniecie,

Otóż błogosławieństwo nasze was w proch zgniecie! (II, 221).

З того самого містичного, але заразом польсько-шовіністичного погляду судив Залеський і всю нову русько-українську літературу, вирікаючись своїх власних дум, перекладених В. Терлецьким на руську мову, для того тільки, що напечатані гражданкою, а затим по-московськи:

W rzeczach moskiewskich wiecznym chcę zostać nieukiem,

Toż wyrzekam się moich dum grażdanskim drukiem (IV, 224).

З того самого погляду осудив він і поетичну діяльність Шевченка, а особливо його більші поеми, в приписці до пісні «Mogiła Tarasowa»:

Шевченко в примусових реколекціях оренбурзьких опам’ятувавсь часом, жалував за гріхи, але без щирої скрухи. Справді, йому, як і Байронові, не стало часу до поправи. Для того-то й поеми його перед- і пооренбурзькі остануться, мабуть, не завсігди потерчатами, дітьми без хреста на широкім українськім степу (IV, 103).

Справді, скажемо ми й від себе, з тих слів чуємо радше голос монаха-аскета, ніж «бояна», той самий голос аскета релігійного, котрий співав:

Zaskorupiały od klęczen kolana;

Modlę się, ale w przeczuciu złowrogiem,

Co łask i natchnień wypłaczę od Pana,

Wnet je zmarnuje za kościelnym progiem;

Jak na libijskich tam piaskach podróżni,

Srodzem utrudzon, szamocąc się w próżni (IV, 156).

Оті-то дві струни: бог, а радше католицька містика, і Україна, а радше її невідривна приналежність до Польщі – були тою живою силою, укритою в кришталевім слові Богдана Залеського і побуджуючою довгий час польську суспільність до звісних рухів. Та сама містика, котра заставила його кидатись в Римі до стіп папи, вітхненними строфами вітати навертання болгар – не болгар-поганців на християнство, але болгар-християн на католицизм, і кликати їм „adora, quod incendisti, incende, quod adorasti” (т. є. православіє – IV, 119), заставила також другів його Семененка, Кайсевича, Терлецького, Янського і др. заснувати закон змартвихвстанців і нести католицьку пропаганду на схід, не до Турції, ані Азії, але до православної Болгарії та Албанії, а то й до уніатської Галичини.

Хрусталь передражнює сонце; та тільки сонце своїм живим промінням будить живий, свобідний рух, а хрусталь своїм позиченим блиском може збудити щонайбільше рухи гіпнотичні, полягаючі на цілковитім приспанні волі і свідомості людської. Чи не такі самі гіпнотичні рухи могла будити й хрусталева поезія Залеського? Католицька містика, котра вироджується під впливом розбитих мрій о відбудуванні Польщі в р. 1831, і політична містика, котра хоче в Україні бачити підвалину історичної Польщі і таким способом являється продовженням шляхетських традицій ще від часу Люблінської унії, – отсе ті сили, котрими Залеський порушував польську суспільність.

Чи се були живі сили українського грунту? Ні. Україна сама собою, народ український в його світогляді не були нічим самостійним, живим, власновільним; вони мусили зійти на просту, гарно перетикану декорацію Виключаючи пильно з української традиції все, що нагадувало таку власновільну, самостійну, протестуючу Україну, Залеський мусив дійти до витворення України фікційної, мальованої. Чим краще мальована була та фікція, тим гірше для польської суспільності, бо тим сильніше скріплювалась в її умі і серці одна велика ілюзія.

І коли польський критик називає поезію Залеського естетичною анексією України, котра затвердила поетичну і літературну невідриваність її від Польщі (Czas, № 97), то ми з спокійним сумлінням можемо тоту, Залеським анексовану Україну відступити полякам, добре знаючи, що вона – з картону. Годиться тут піднести ще слова того самого критика: побороти поезію Залеського може тільки поезія малоруська, ніколи російська, – бо в тих словах ми бачимо іменно того нового, тверезішого духа, котрий не в пишно-мережаних ілюзіях, а в докладнім пізнанні грунту, в підношенні інтересів місцевих бачить задаток зросту і розвою народу. Тільки така література, котра перейметься тою думкою, щоб служити місцевому народові, боронити його інтересів, розвивати його мову, підносити його освіту, – тільки така література – отже, на Русі-Україні тільки русько-українська народна – переможе всі ті фата-моргана, котрі перед очі зфанатизованих поколінь чарувала поезія таких боянів, як Залеський.

«Українська школа» в якій-небудь чужій літературі тепер уже неможлива; «українська школа» в польській літературі по своїм провідним думкам була і осталась більше чужою українському народові, ніж, н[а]пр[иклад], школа литовська. Літературний, посередній вплив її на інтелігенцію в деяких зглядах був значніший, але й то більш негативно, ніж позитивно: примір поетів польських тої школи більше вказував на те, як не треба писати для українського народу, ніж як треба.

Примітки

Вперше надруковано в журн. «Зоря», 1886, № 7, с. 117 – 118, № 8, с. 132 – 133.

Подається за першодруком.

Українській школі в польській літературі І. Франко присвятив чимало статей, висвітлюючи це явище як один із помітних напрямів у польській літературі XIX ст., який сприяв зв’язкам з українською літературою. І. Франко чітко розрізняв у ньому прогресивні та консервативні тенденції. Стаття друкувалась як другий розділ «Очерків із історії слов’янських літератур», які журнал розпочав статтею Ф. Ржегоржа «Сватоплук Чех».

Ржегорж Франтішек (1857 – 1899) – чеський етнограф, письменник. У 1877 – 1890 рр. жив у Галичині.

Залеський Юзеф Богдан (1802 – 1886) – польський поет, представник української школи в польській літературі; учасник польського визвольного повстання 1830 – 1831 рр.

Август (Augustus) Гай Октавій (63 р. до н. е. – 14 р. н. е.) – римський імператор (27 р. до н. е. – 14 р. н. е.), небіж Юлія Цезаря. Після вбивства Цезаря зосередив верховну владу в своїх руках.

Косинський Криштоф (? – 1593) – гетьман українського реєстрового козацтва на початку 90-х років XVI ст. У 1592 – 1593 рр. очолив селянсько-козацьке повстання проти гніту польської і української шляхти. Влітку 1593 р. повстанські загони були розбиті під Черкасами; К. Косинський загинув у бою.

Ukaranie (Покарання) – поема Б. Залеського.

Pisma Bohdana Zaleskiego, wydanie zbiorowe, Lwów, 1877, т. 1, стор. 167. – Тут і далі I. Франко при цитуванні вказує том і сторінку за цим виданням.

Лям Ян (1838 – 1886) – польський повістяр, сатирик, брав участь у польському визвольному повстанні 1863 р.

Сагайдачний (Конашевич-Сагайдачний) Петро Кононович (? – 1622) – гетьман українського реєстрового козацтва. Під його керівництвом були здійснені походи проти султанської Туреччини і Кримського ханства.

Домбровський Ярослав (1836 – 1871) – польський революціонер-демократ, один із військових діячів Паризької Комуни 1871 р., був головнокомандуючим її збройними силами. Загинув на барикадах.

Чарнецький Стефан (1599 – 1665) – коронний гетьман Польщі, відомий, зокрема, своєю жорстокістю щодо українських народних мас.

…одного польського історика… – Йдеться про Антонія Юзефа Ролле (1830 – 1894), польського письменника й історика, автора творів про минуле України, виданих 1872 – 1893 рр.

Батий (Бату, ? – 1255) – монгольський хан, онук Чінгіс-хана. Засновник Золотої Орди (1242). Його завоювання поклали початок довголітнього монголо-татарського іга на руських землях.

Гіреї (Гереї) – династія татарських ханів у Криму в XVI – XVIII ст. Заснована Хаджі-Гіреєм, який 1449 р. проголосив незалежність Кримського ханства. В XVI – на початку XVIII ст. війська Гіреїв постійно чинили грабіжницькі напади на українські, російські, польські, молдавські землі.

…30-літня історія… – Йдеться про період в історії Польщі між двома повстаннями – 1830 – 1831 та 1863 – 1864 рр., який відзначався напруженою національно-визвольною боротьбою.

Терлецький Володимир Андрійович (1807 – 1888) – уніатський церковний діяч, засновник проватіканського «Східного товариства для справ Сходу й східної церкви». Учасник польського визвольного повстання 1830 – 1831 рр.; перекладав твори Богдана Залеського (Думи та думки, Перемишль, 1861, 92 с.)

Семененко Петро (1814 – 1886) – учасник польського визвольного повстання 1830 – 1831 рр. Емігрувавши до Франції, разом з групою польських емігрантів організував чернечий орден Змартвихвстанці.

Змартвихвстанці (Воскресенці) – польський католицький чернечий орден, заснований 1842 р. націоналістично настроєною частиною учасників польського визвольного повстання 1830 – 1831 рр., які емігрували до Франції.

Кайсевич Геронім (1822 – 1873) – учасник польського визвольного повстання 1830 – 1831 рр., пізніше один з організаторів католицького чернечого ордену Змартвихвстанці.

Янський Богдан (1800 – 1840) – польський емігрантський діяч у Франції, один із засновників католицького чернечого ордену Змартвихвстанці.

Люблінська унія – акт про об’єднання Великого князівства Литовського з шляхетською Польщею у федеративну польсько-литовську державу – Річ Посполиту. З його підписанням 28 червня 1569 р. під панування польсько-шляхетських загарбників підпала Правобережна і Лівобережна Україна.

Czas – польська громадсько-політична газета; виходила у Кракові протягом 1848 – 1934 рр., потім у Варшаві в 1935 – 1939 рр.

Подається за виданням: Франко І. Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1980 р., т. 27, с. 23 – 32.