Осип-Юрій Федькович
Іван Франко
(Кілька слів по поводу 25-літнього ювілею
його літературної діяльності)
Осип-Юрій Федькович – се, безперечно, одна з найоригінальніших літературних фізіономій в нашій літературі. Так і здається, що природа гуцульської землі і гуцульської породи зложила в ньому що мала найніжнішого і найсердечнішого: чаруючу простоту і мелодійність слова, теплоту чуття і той погідний, сердечний та неколючий гумор, котрий так і липне до серця кожного слухача, а особливо того, хто привик до меланхолійної вдачі і їдкого сарказму наших підгірських та долинянських селян.
Типовий гуцул, Федькович і в літературній своїй діяльності відзначається всіма добрими і слабими прикметами гуцульської вдачі. До слабих сторін його таланту мусимо зачислити поперед всього його невеликий обшир. Федькович більше, ніж усякий інший з наших писателів, поет одного закутка – розкішного та принадного, але все-таки тісного. В тім своїм закутку він вповні у себе дома, але де лише сягне поза його границі, де діткнеться сюжетів ширших, загальнолюдських, історичних та загальнонародних, впадає в манеру, в наслідування, тратить те почуття естетичної і поетичної правди, без котрого нема й поезії.
Друга слаба сторона його поезії – се властивий трохи чи не всім гуцулам нахил до містики. Нахил той найвиразніше проявився в першім опрацюванні його драми «Довбуш», в котру він вплів багато міфологічних осіб і дійшов навіть до того, що й образи, висячі на стіні, почали було говорити. Драма «Довбуш» в другій переробці (в «Руській хаті») найнаглядніше являє нам іменно слабі сторони таланту Федоровича, помимо многих, безперечно, гарних і з талантом написаних уступів.
Вкінці, третя його слаба сторона – се іменно те, що робить його в іншім місці таким симпатичним, – його м’якість та переважно лірична, суб’єктивна вдача. Вдача та не дозволила йому сконцентрувати свої сили до якого більшого діла, котре б спосібне потрясти, розбудити і повести за собою нашу суспільність, тривко вплинути на склад, силу і ясність суспільних ідеалів, народних симпатій і антипатій, як се зробив на Україні Шевченко; вона ж не дозволила йому й практично, в зносинах з живими людьми, використати для добра загалу те високе становище, яке зараз перші його твори відразу здобули йому були серед галицької молодежі.
Та підносячи тут слабі сторони нашого буковинського Кобзаря, ми не хочемо кидати темної тіні в світлий празник його 25-літньої літературної діяльності. Нам здається, що вказання слабих сторін для всякого писателя не менше, коли й не більше важне, як вказання добрих, а по-друге, – що слабі сторони у Федьковича далеко не переважають його добрих сторін, а, противно, не раз і самі стаються добрими сторонами, дають осібний якийсь блиск його творам. Як музика, владаючий по-майстерськи хоч і невеликим засобом звуків, та все-таки звуків чистих і глибоких, Федькович займає в нашій літературі важне місце. Особливо болі, тугу, надії і розчарування рекрутського та вояцького життя оспівував він так, як ніхто другий. Мені здається, що віршові і прозові твори, котрі відносяться сього круга сюжетів (а в віршових і прозових Федькович тут однаково великий поет), зібрані докупи, дали б нашій літературі правдиву перлу і вказали б нам творчість Федьковича в її найкращім моменті. Сюди увійшла б найбільша частина його повістей, увійшли б найкращі його поезії.
Федькович – се талант переважно ліричний; всі його повісті, всі найкращі його поезії навіяні теплим, індивідуальним чуттям самого автора, всі похожі на частки його автобіографії – так і здається, що автор співає і розказує всюди про те, що сам бачив, сам найглибшими нервами душі прочув. І в тім іменно й лежить чаруюча сила його поезії, в тім лежить порука її живучості, доки живе наша мова, Федькович вложив в свою поезію найкращу частину своєї душі, а така поезія не вмирає, не пропадає, як се перед кількома роками здавалось одному критикові, котрий, не можучи сам вложити в свою поезію ані крихітки своєї душі, не вмів і в поезії Федьковича найти нічого, крім неправильних ритмів та синтакси, не відповідаючої шкільним правилам. Ні, поезія буковинського Кобзаря – жива, правдива поезія; вона буде порушувати серця людські й тоді, коли про стихи його критика світ давно забуде.
Про життя Федьковича небагато що можемо сказати; головні дати знають наші читателі з власної автобіографії поета, поміщеної в передмові Дідицького до першого видання його поезії, а також і з переднього слова п[ана] Драгоманова до київського видання повістей Федьковича.
Примітки
Вперше надруковано в журн. «Зоря», 1886, № 13-14, с. 236 – 237.
Подається за першодруком.
Руська хата – літературний альманах народовців, що був виданий у 1877 р. у Львові – Чернівцях Данилом Млакою (літературний псевдонім українського письменника і композитора Сидора Воробкевича; 1836 – 1903).
одному критикові… – Під криптонімом Н. М. О., під яким виступав тоді Микола Михайлович Огоновський, 1881 р. в чернівецькому «Родимом листке», № 17, з’явилась стаття, автор якої, згадуючи між іншим і про Федьковича, твердив, що після перших вдалих виступів поет замовк уже назавжди. Цілком ймовірно, що в даному випадку І. Франко мав на увазі саме цю статтю.
Дідицький Богдан Андрійович (1827 – 1909) – письменник і видавець у Галичині, один із діячів москвофільського табору, автор передмови «Слово от іздателя» до збірки «Поезії Іосифа Федьковича», ч. 1, Львів, 1862.
…переднього слова п[ана] Драгоманова… – Йдеться про книжку: «Повісті Осипа Федьковича», К., 1876, з передмовою М. П. Драгоманова «Галицько-руське письменство».
Подається за виданням: Франко І. Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1980 р., т. 27, с. 37 – 39.