1. Походження сучасного роману

Іван Франко

Той вид письменства, який називаємо романом, виник дуже давно, ще в стародавній Греції, в часи занепаду її літератури. Древній грецький роман був звичайним оповіданням про дивовижні, страшні або веселі пригоди двох закоханих істот, яких розлучила неприязнь та інтриги злих людей і які, врешті, добиваються щасливого поєднання. Дійові особи виведені тут звичайно шаблонно: негативні характери, характери благородні, наївні або смішні постаті в усіх цих романах цілком подібні. Головну увагу зосереджено на описах цікавих, звичайно неправдоподібних пригод, морських подорожей, чужих країв і звичаїв.

Драма Шекспіра під назвою «Перікл князь Тіру», що є переробкою одного з таких старогрецьких романів, дає досить добре уявлення про їх зміст, хоч геній Шекспіра оживив цей зміст цілим рядом дивних і прекрасно індивідуалізованих постатей, чого, мабуть, в оригіналі немає.

Розквіт грецького роману в II і III ст. нової ери збігається з добою росту й перемоги християнської релігії. Християнство, яке в часи своєї запеклої боротьби з поганством запозичувало й підкорювало для себе майже всі роди тодішньої грецької і римської літератури, – од відкритих листів та історично-символічних романів до філософських діалогів, маршових воєнних пісень, релігійних гімнів і політичних памфлетів, – не могло обминути такого могутнього популярного засобу пропаганди, як роман.

За грецькими взірцями постає ряд таких християнських романів, як псевдоклиментини, гностичні життєписи 12 апостолів і особливо цікаві з цього погляду діяння Фоми й Іоанна-євангеліста; з часом поруч з ними з’являється багато житій святих і мучеників, звичайно цілком фантастичних, в яких, проте, під пеленою надуманих пригод заховані подеколи цінні історичні матеріали.

Основа цих християнських романів та сама, що й у поганських романах. З двох закоханих, що звичайно походять від батьків-язичників, одне навертається до християнської віри, терпить переслідування, мусить втікати, переховуватися й терпіти безліч різних пригод; друге, не відкинувши ще поганської віри, заради кохання лишає батьківський дім, йде за коханим чи коханою поневірятися, щоб по довгих стражданнях звичайно в чудесний спосіб теж навернутися до християнства, стрінутися з любимою особою і разом загинути за віру.

Як бачимо, тут роман зазнав величезних змін, однак не щодо змісту і форми, а тільки щодо моральної атмосфери, якою він живиться. В той час як поганський роман лише заспокоював цікавість, лоскотав нерви і розбуркував фантазію, немов доза гашишу, а поза тим в єднанні двох закоханих вбачав вищу мету життя, поза якою вже не було нічого, вартого уваги, – християнський роман, залишивши давню фантастичну декорацію і дещо посиливши її чудодійний елемент, ступив до вищої сфери, безмежно розширив діапазон почуттів.

Внутрішня боротьба між поганським і християнським світоглядами, повна відданість одній ідеї, одній вірі, одному переконанню, відречення від утіх цього світу і всього, що в нім є найдорожчого, посвята своєї любові, свого «я» заради любові бога – ось провідні ідеї новітнього роману. Ці ідеї були такі високі та величні, що нові покоління вже не могли їх зрозуміти і наївно та некритично вбачали історичну правду там, де була тільки поетична фікція, яка передавала погляди та ідеали певної епохи і мала на увазі пропаганду тих ідеалів.

Героїв цих фантастично-моралізаторських романів відносили до святих (св. Євстахій, Єфросинія, Варлаам, Іоасаф, Теофіль та ін.); за зразками стародавніх легенд творилися нові і розросталися у величезну літературу, яка заповнила щонайменше три чверті велетенської збірки бенедиктинських «Acta Sanctorum» і яка в середніх віках у масових скороченнях, синаксарах, або як і «Legenda Aurea» мала величезний вплив на формування європейської думки.

Нині не підлягає сумніву, що пізніше однією з видозмін цього грецько-християнського роману був французький лицарський роман. Така трансформація відбувалася під впливом змінених суспільних відносин, а також внаслідок припливу нових мотивів з легенд кельтських і германських народів. Старофранцузькі «Chansons de gestes», пісні про Карла Великого і його паладинів – перший наслідок цієї мішанини. Ще виразніше виступають християнські елементи поруч з кельтсько-германськими в поемах, а далі й у романах про круглий стіл короля Артура і про святого Грааля; куртуазія і культ дам стикаються тут з культом діви Марії.

З часом світський елемент починає переважати, постає лицарський роман, що наслідує первісні грецькі романи, хоч, звичайно, набагато від них слабший, повний чудодійних пригод, описів чужих країв, людей і природи. Та все ж таки варто тут відзначити один важливий поступ. Моральна атмосфера цих романів не вища за старогрецьку, однак їх герої – це звичайно люди великої сили та енергії, часом і незламної волі. Це вже не грецькі закохані юнаки, вродливі, як Аполлон, тільки більш м’якої вдачі, сумовиті, інколи й плаксиві, що завойовували хіба серця гарних королівських дочок на чужих узбережжях. Тут бачимо лицарів, загартованих у невигодах і боях, сміливих, що завойовують королівства силою своєї руки і свого меча. Тип героя хрестових походів сформувався в романі раніше, ніж у дійсності.

Панування цього роману, якщо не говорити про знамениту сатиру Аріоста і Берніні, тривало в Західній Європі майже до кінця XVI ст., коли геніальний Сервантес поклав йому край своїм «Дон-Кіхотом». Була це не тільки пародія лицарського роману, не тільки перший і найвизначніший гумористичний роман, у ньому було щось значно більше. Це був перший рішучий крок до реалістичного зображення справжнього життя і народу, а разом з тим і перший роман, в якому автор спробував більше заглибитися в характер свого героя, поруч із смішними сторонами показати і його симпатичні, навіть благородні риси і висловити устами цього героя або інших дійових осіб ряд критичних та позитивних думок про стан тодішнього суспільства, його потреби і прагнення. Одним словом, у «Дон-Кіхоті» ми бачимо перший роман новішого крою; це суспільно-психологічний твір, хоч на його тлі автор виводить ще веселі, іноді карикатурні арабески в старому лицарському дусі.

Так само, як християнський роман, «Дон-Кіхот» випередив свою добу. Широка громадськість сміялася з його пригод, не звернувши уваги на високі та гуманістичні ідеї. Під впливом «Дон-Кіхота» розвинувся, хоч і виник раніше, плоско гумористичний злодійський роман (Schelmenroman), який знову запанував у Європі і протримався в ній майже два століття. Одночасно в Англії лицарський роман перетворився на роман дидактично-сентиментальний. Відповідно до зміни життєвих умов, після занепаду лицарства і в романах з’являються вже інші герої – нащадки лицарських родів, які успадкували від них маєтки та дворянські традиції. Постаті ці влюбливі, ніжні, вразливі, що відзначаються всілякими чеснотами й люблять цілими годинами на десятках сторінок розводитися про ті чесноти, про обов’язки, благородні почуття, любов і ввічливість. Класичним зразком твору такого роду є знаменитий роман Фенелона «Пригоди Телемака».

Цей подвійний тип роману – гумористичного, повного пригод, і роману нудного, повчального, створює під кінець XVIII ст. нові типи роману: «Нову Елоїзу» Руссо, твір незвичайно важливий в історії літератури, в якому поруч з давнім теоретизуванням і моралізаторством бачимо глибокий аналіз складних психологічних явищ, і «Вільгельма Мейстера» Гете – роман педагогічний, що показує розвиток характеру героя і закінчується пропагандою масонства.

Завданням роману, як його розуміли в кінці XVIII і на початку XIX ст., можна вважати: змалювання характерів і психології їх розвитку, а також пропаганду деяких політичних, суспільних або релігійних ідей швидше в дидактичній, ніж в поетичній формі. Правда, автори цих романів намагалися створювати «типові» характери, тобто схоплювати тільки найбільш характерні риси, відкидаючи «випадкові» деталі; при тому негативно ставилися до літературного портрета, вважаючи його за річ шкідливу для мистецького твору, і майже зовсім не змальовували тло. Руссо чи не одним з перших ввів до роману опис природи. Суспільного тла та його зв’язку з героєм не торкався ані він, ані Гете, внаслідок чого як розвиток героїв, так і їх характеристика в цих романах немов повисали в повітрі; вони здаються нам тепер блідими, невиразними, як побляклі старосвітські картини або старі дагеротипи.

Розуміння тієї істини, що людина – це продукт свого оточення, продовження своїх предків, природи та суспільства, серед яких вона живе, що з усіма цими чинниками вона пов’язана безліччю нерозривних уз, – розуміння цієї правди та її втілення в романі є заслугою французьких реалістів: Бейля-Стендаля, Бальзака та його наступників – Флобера, братів Гонкурів і насамперед – Еміля Золя. Зусиллям цих могутніх талантів і великих критиків Сент-Бева і Тена рамки роману розширилися в небувалий досі спосіб; водночас вони поглибили цей роман, удосконалили метод творчості й разом вивели на шлях, передбачуваний Сервантесом, а саме – на шлях суспільно-психологічних дослідів.

Сучасний роман, створений цими великими письменниками, обіймає все, що називається людським життям. Він не нехтує минулим, але передусім цікавиться сучасністю тому, що її можна досліджувати так, як цього вимагає новий метод. А метод цей вимагає передусім правди, тобто змалювання дійсності такою, якою вона є, чи краще такою, якою її бачить поет крізь призму своїх здібностей, навичок і темпераменту. Зовсім природно, що з погляду на такий стан речей сам собою відпадає закид, що його виставляли проти цієї школи, – рабське копіювання дійсності.

І в сучасному малярстві панує намагання повернутися до портрета, до відтворення справжніх краєвидів у природньому освітленні, та, однак, цей поворот не означає занепаду, а навпаки, свідчить про дальший розвиток мистецтва. Мистецьке портретування дійсності не є головним завданням сучасного роману. Шляхом спостереження, дослідів та експериментів, врешті за допомогою поетичної інтуїції він намагається проникнути в глиб явищ, дослідити їх генезис, їх повільний, поступовий розвиток і модифікації під впливом зовнішніх чинників.

Ілюзію типовості, довільність у виборі деяких характерних рис, замовчування або затирання інших рис як випадкових відкинуто раз назавжди. Було визнано, що ані в природі, ані в житті нема нічого випадкового, що все має свої причини, усе варте уваги, дослідження й оцінки. Романіст став не тільки психологом і соціологом, він мусить бути тепер і природознавцем, і промисловцем, і лікарем, і юристом, і ремісником, і хліборобом, щоб зрозуміти, заглибитися і відтворити надто диференційоване суспільство, всюди найти явища істотні і відмежувати їх від менш важливих.

Діапазон його відчуттів мусить бути величезним так само, як і масштаби його зору; його очі мусять бути в деяких випадках мікроскопами, здатними помітити й відобразити найменші, для звичайних людей непомітні порухи, імпульси або гру кольорів, та водночас мусять збагнути велику кількість вражень і явищ, мусять помітити деякі сталі угруповання і закономірності там, де звичайно невправне око бачить тільки хаос.

Його почуття мусять мати також здатність миттю опановувати найрізноманітніші середовища й ситуації, приживатися до них і відтворювати в деталях те, що відоме авторові як сирий матеріал чи то з власних спостережень, чи добуте з книжок. Навіть його стиль уже не може бути одноманітним, гладеньким, академічним і рівним, яким був стиль давніх романів, де всі герої – лицарі й дами, королі, пастухи й дикі варвари (приміром, скіфи в драмі «Іфігенія» Гете) говорили однаковою мовою.

І тут сучасний автор має на увазі передусім дійсність, справжніх людей, з їх постійною грою почуттів і настроїв, з їхніми думками, сповненими хитань і непослідовностей, з їхніми раптовими вибухами почуттів, з їхньою манерою говорити, сповненою безлічі індивідуальних відтінків, що залежать від ступеня виховання, відмінностей характеру, темпераменту, миттєвого настрою, суспільного становища та психічного стану. Відповідно до цього мусили відпасти усі давні обмеження, тобто давні естетичні норми, що виключали з поезії певні слова, певні ситуації, постаті і життєві моменти. Сьогодні все, що тільки спостерігаємо в природі, в суспільстві, може бути предметом поезії і передусім роману, який, розвиваючись, поглинає всі інші її види.

Примітки

Псевдоклиментини – пам’ятка апокрифічної літератури первісного християнства. Раніше автором цього твору вважали одного s отців церкви св. Климента, першого римського єпископа, який помер мученицькою смертю близько 103 р. у Херсонесі, куди був засланий імператором Траяном.

Синаксари – книжки для читання на позабогослужбових зібраннях православних християн. Складались звичайно із оповідань про подвиги святих та страждання мучеників, а іноді з цілих життєписів.

«Legenda Aureas» («Золота легенда») – популярний у середньовічній Європі класичний звід казань про святих, створений італійським теологом-домініканцем Яковом Ворагінським (бл. 1229 – 1298).

…в поемах, а далі й у романах про круглий стіл короля Артура і про святого Грааля… – Народні легенди про короля бриттів Артура та його рицарів, які бенкетували за круглим столом, а також сюжетно близький до них цикл легенд про святий Грааль – символ божественної благодаті, на пошуки якого вирушали рицарі. Творцем артурівського рицарського роману вважається французький письменник Кретьєн де Труа (XII ст.).

Аріосто Лудовіко (1474 – 1533) – італійський поет. Його поема «Несамовитий Роланд» (1616 – 1532), побудована на матеріалі куртуазних рицарських романів, чужа їхнім ідеалам. У ній втілено гуманістичні ідеї епохи Відродження.

Берніні Франческо (бл. 1497 – 1535) – італійський поет-сатирик. У своїй поемі «Роланд незакоханий», знижуючи рицарську героїку, пародіює фантастичні образи рицарських романів.

Фенелон Франсуа де Саліньяк де Ла Мот (1651 – 1715) – французький письменник і релігійний діяч. У своєму філософсько-утопічному романі «Пригоди Телемака» (1699) відстоював принципи освіченої монархії.

Сент-Бев Шарль Огюстен (1804 – 1869) – французький критик і поет, утверджував психологічно-біографічний метод літературного аналізу.

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1980 р., т. 28, с. 176 – 181.