2. Роман Е. Золя «Земля»

Іван Франко

Такий широкий діапазон дії роману мусив спричинити значні зміни і в самій суті його героїв. Раніше, коли мова йшла про розвагу читача незвичайними пригодами або про прищеплювання йому основ моралі, політики чи масонства, героями були люди незвичайні – королі і королевичі, лицарі, геніальні юнаки, що стояли на десять голів вище за все суспільство, про яке, зрештою, оповідачі зовсім не турбувались.

Тепер, коли тяжіння змістилося саме на оцю решту суспільства, а то й ще далі – на зображення всього оточення людини (milieu) в найширшому розумінні, героями роману стали люди пересічні, звичайні, яких ми щоденно зустрічаємо в житті з їхніми буденними пригодами. Головне завдання автора – вже не переказування пригод, а змалювання оточення, аналіз тонких зв’язків і пружин, що існують між першим, часом несвідомим, імпульсом і вчинком.

Розвиваючись у цьому напрямі, новітній роман зробив незвичайно важливий і характерний крок вперед. Те, що досі належало до сфери роману й поезії взагалі, – людський індивідуум з його думками, почуттями та вчинками, – починає відходити на другий план, бо виявляється, що він на кожному кроці залежний від тисячі сторонніх впливів, від успадкованих інстинктів своєї раси, від виховання, суспільного становища, лектури, заняття, від впливу людей і природи.

Аналіз цих впливів, цих темних сил, які щомиті підштовхують людину по життєвому шляху, стає найпершим завданням сучасного роману; споглядання тисячі найменших подробиць, якими, наче вода по камінню, протікає людське життя, з яких, наче брила з атомів, складаються людські вчинки, і малі, і великі, – ось що характерне для цього роману. Його героєм вже не є окрема людина, могутня та самовільна, що всупереч нечуваним перешкодам власними силами творить свою долю. Докладний аналіз показав, що така людина – фікція, що у відриві від цих зв’язків, від могутніх, керуючих і визначальних впливів природи й суспільства вона не існує і ніколи не існувала. Глибоке розуміння цієї істини і справді геніальне втілення її в цілому ряді романів – невмируща заслуга Еміля Золя.

Саме цей факт послужив Брандесу основою чи не найтяжчого закиду письменникові – нібито він позбавляє індивідуальних рис людей, героїв своїх романів, а наділює ними мертву природу. На нашу думку, це не хиба, а тільки доказ геніальності письменника; оживлення природи, персоніфікація й індивідуалізація мертвих речей – ось єдиний поетичний спосіб показати нам владу цих речей і їхні впливи на людину, це єдиний спосіб уловити ті тонкі нитки, які несвідомо для людини пов’язують її думки, почуття і звички з мертвим, на перший погляд, оточенням.

У циклі романів цього письменника під назвою «Ругон-Маккари», в якому виведена історія одної родини за часів другої імперії, ми бачимо, як це й випливало з самого задуму автора, також змалювання життя селян. Уже сам по собі цей задум, що виник більш як 30 років тому, ще в 1859 р., незвичайно характерний.

Автор вирішив показати, з одного боку, галерею психологічних типів, пов’язаних між собою спільністю походження і, крім того, спадковою родовою хворобою, яка в деяких осіб модифікується, змінюється, зникає або проявляється відповідно до законів спадковості, що досі ще не досліджені, проте доступні для нашого споглядання, – завдання, як бачимо, психологічне і сягає великих масштабів; з другого боку, він задумав створити галерею соціальних типів, тобто показати життя найрізноманітніших суспільних верств, серед яких обертаються члени цієї родини.

Провінціальна та дрібна буржуазія Парижа, спекулянти, великі капіталісти, міське духовенство, міністри Наполеона III і цілий його урядовий апарат, паризькі робітники, кокотки, театр, паризькі салони, митці, робітники копалень, селяни і вищий світ – ось ті суспільні верстви, виведені в дотеперішніх романах. Розглянемо детальніше один з них, «La terre», щоб показати, якими очима Золя дивиться на французького селянина і що він бачить в його житті.

Героєм роману Золя про французьких селян є земля – не абстрактна, символічна, а справжня земля, та, яку обробляють селяни. Автор змальовує стару французьку провінцію Бос, поблизу Мартра, неподалік від Орлеана, серця французького землеробства, звідки вийшла селянська дівчина Жанна д’Арк, щоб очолити французькі війська і перемогти чужоземців. Місцем дії свого роману Золя обирає околицю, безлісну, рівну, виснажену сонцем, яку тільки де-не-де прикрашають невеличкі села й ферми більших власників, тобто околицю виключно рільничу, де сила землі над людиною, що її обробляє і бореться з нею за своє існування, є дійсно майже всевладною.

І справді, земля – це річ і кінцева мета, до якої прагне все, що тільки діє в цьому творі. Селянська праця нерозривно пов’язана з тією чи іншою порою року: сівбою, косовицею, жнивами, збором винограду, молотьбою, угноюванням поля – і змальована поряд з прекрасними образами у якнайтіснішому зв’язку з дією роману. Це перші безпосередні зримі зв’язки людини з землею. Але зв’язки на цьому не кінчаються. Земля повністю тримає своїх працівників у руках, вона має тисячі засобів, щоб зробити їх залежними від себе, щоб впливати на їхні радості і смуток, на їх повсякденні настрої, почуття і звички.

Добрий чи поганий врожай, посуха, град, дощ, сніговиця – всі ці явища мають величезний вплив на долю селянства, є для героїв роману предметом постійних клопотів і надій, причиною радощів або смутку. Худоба – немовби частина плідної сили землі – є для селянина особистим приятелем, товаришем його розваг, предметом найбільш дбайливої опіки, свідком його життєвих пригод, довіреним сусідських гутірок, які взимку задля ощадності палива відбуваються в стайні.

І це ще не все; крім того, що земля годує селянина і є для нього стимулом для розбуркання цілого ряду найзвичайніших почуттів, вона має ще й інше значення – політичне та соціальне. Земля для селянина – основа його громадянства, ланка для зв’язку з державним організмом, – різними представниками влади, депутатами і кандидатами в депутати. Більша або менша кількість землі, що нею володіє селянин, вирішує ступінь його суспільного значення. Людина без землі нічого не варта, якби навіть вона позбулася тієї землі шляхом дарування.

Земля ділить селян на більших і менших власників, вона – основа класової боротьби й доволі частих зіткнень селянських інтересів. Позбутися частини землі, що досі була в його володінні, це для землероба так само болюче, як втратити частину власного тіла. Жадоба збільшення земельної власності доходить у нього до найсильнішої пристрасті, оскільки від величини тієї землі залежить не тільки його доля і майбутнє його родини, а й гордість, радість, пошана в людей, становище в громаді, у сусідів і в цілому суспільстві. Селянин, що має багато землі, користується загальною пошаною в громаді незалежно від його особистих якостей. Земля – це майже єдине мірило для оцінки етичної та суспільної вартості селянина.

Ця сила впливу землі на селянина немовби друга атмосфера; вона не випускає його від колиски аж до самої могили, формуючи його характер і світогляд. Оскільки ця сила сліпа, стихійна або, згідно з песимістичним поглядом самого Золя, до людей неприхильна, сувора, майже злостива, то і її ознаки мусять відбиватися на характері селянина.

Селянин має тільки одну могутню й непереборну пристрасть – любов до землі. Він любить її більш гаряче і міцніше, ніж батька й матір, ніж жінку і дітей, заради неї він ладен віддати усе на світі. Втрачена нагода купити добрий шмат землі, яка траплялася перед 100 роками, стає вічним докором сумління, викликає гіркоту для цілих поколінь, яким цей шмат, що опинився в руках ненависного буржуа, вічно коле очі, постійно розбуджує у них все нові прояви заздрості і ненависті. Заради землі селянин ладен піти на найогидливіший злочин, не відчуваючи після цього найменших докорів сумління.

Але земля скупа й тверда; найменшу поступку, найдрібнішу користь від неї треба видирати майже силоміць, окупляти кривавою, тяжкою та безупинною працею. І незважаючи на величезну працю численних поколінь, земля дає селянину тільки те, щоб він міг животіти; і животіти у постійних нестатках, відриваючи кожний смачніший шматок, недоїдаючи, недосипаючи. Тому й селянин, ідучи за її прикладом і наказом, скупий, користолюбний. Він не гребує засобами, щоб її здобути. Ошукати іншого, купуючи або продаючи, пошити в дурні недосвідчену людину, використати проїжджого панка, – все те він не тільки не вважає за річ нечесну, а, навпаки, майже за обов’язок розумної людини; хто вчинив би інакше, той дурень, що заслуговує насміху й погорди.

Земля ненаситна у своїй жадобі, вона поглинає працю і піт численних поколінь, висисає з них силу, думку, ціле життя, а по смерті навіть їхні тіла. Вона домагається все нових жертв – насіння, гною. І селянин іде за нею; він не знає міри ні в праці, ні в силі, а також в їжі та питті там, де це може статися за кошт іншого; він не знає міри і в статевих зносинах, хоч кожну новонароджену дитину вважає ледь не за смертного ворога, зустрічає її неприязно як зайвого спадкоємця. Загальновідома тенденція французьких селян обмежувати кількість дітей випливає саме з цієї причини; тому останнім часом таким станом речей зацікавились французькі патріоти, які побачили в ньому поважну небезпеку майбутнього нації.

Всевладній силі землі підлягає навіть релігія селянина. Читаючи цей роман Золя, можна було б сказати, що у французького селянина взагалі нема людної релігії. Його етика не християнська, а скоріше якась анімальна – тваринна етика, продиктована йому силою землі та страхом перед жандармами. Про релігійні уявлення селян Золя може сказати хіба те, що чорт у них – стара байка, а пекло існує тут, на землі. Сам Золя устами декого з своїх героїв називає селян язичниками, хоч і показує, що це не завжди так і що в гірських околицях народ релігійніший. Костьол, щоправда, відіграє в житті селян деяку роль, але й тут вирішальне значення має сила землі. В церкві перед всією громадою найкраще впадає у вічі те, хто багатий, а хто бідний, тобто хто має більше землі, а хто менше. Цей антагонізм не перестає існувати навіть на цвинтарі, в лоні землі.

Ті, що за життя ворогували чи то за переорану межу, чи з якоїсь іншої причини, і по смерті не бажають лежати в землі поруч; сум за те посмертне сусідство отруює останні дні життя старих, непримиренних ворогів; ворожнеча, яку породила земля, ніколи не згине і ніколи не переросте в приязнь.

Такою є та величезна більшість французького народу, що живе і вмирає під тягарем сили землі. Як бачимо, картина не надто приваблива світлими кольорами, а подеколи навіть забарвлена авторським песимізмом. Ще сумніше буде майбутнє, яке автор заповідає цьому народові. Воно нерозривно зв’язано з матір’ю-землею. Тепер земля вже виснажена; вона вже не родить так, як колись, не вертає вкладеної праці, а тим часом за морем, за океаном, виникла нова культура; цілинна американська земля сприяє ростові нової велетенської продукції, стає до боротьби із старою землею континенту, заповнює її своїм збіжжям, нищить її та її плем’я у завзятій конкурентній боротьбі.

«Можете лягати спати, – звертається автор до своїх селян устами схвильованого сільського вчителя, – вам прийшов кінець. Ви, що нічого не знаєте, нічого не вмієте, нічому не хочете вчитися і споконвіку вперто тримаєтесь старої звички, гадаєте, що зможете боротись з тією заморською силою своїм чотирицентовим знаряддям. Ви – раса, приречена на вимирання. Ваша безглузда любов до землі вас зі світу звела – так, ніщо інше як тільки ваша мавпяча любов до тієї скиби, якій ви віддавалися в неволю; вона прибила ваш розум, заради неї ви ладні на душогубство. Протягом віків ви віддавали себе у рабство тій землі, а вона вас обдурила. Погляньте, в Америці селянин – пан землі, ніщо не прив’язує його до неї, ніяка родина, ніякі забобони. Якщо його поле виснажене – він іде далі. Він вільний, він багатіє, а ви, невільники, гинете в нужді».

А та частина інтелігенції, яку репрезентує на селі сільський вчитель, відвертається від народу, лишаючи його на тяжку непевну долю, в яку його пхає стихійна, сліпа сила землі. Як бачимо, погляд цей зовсім не райдужний, перспектива або жахлива, або непроглядна; і що найсумніше – в цілому суспільстві Золя не знайшов когось, хто б серйозно пройнявся небезпекою цієї перспективи чи бодай з класового егоїзму намагався вплинути на неї; і тим паче Золя не показав нам ані сліду стремління інтелігенції до зближення і братання з народом або полегшення йому страшного тягаря ярма, яке на нього покладає сила землі. На обрії не видно жодної ясної цяточки. Вся та картина – велетенська, надзвичайно пластична, сповнена подробиць – робить враження тяжкої сірої хмари, обтяженої громами і градом.

Примітки

Брандес Георг (1842 – 1927) – датський літературознавець, історик європейської літератури XIX ст., представник позитивізму в естетиці.

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1980 р., т. 28, с. 182 – 187.