3. Твір Г. Успенського «Влада землі»

Іван Франко

Та чи справді це останнє слово сучасної мудрості? Чи селянство старого континенту справді приречене на вимирання і чи справді сила землі тримає його, мов якого в’язня, в стані здичавіння на фоні цивілізації XIX століття? На ці питання треба шукати відповіді на протилежному кінці Європи, де в сільському господарстві збереглися ще більш первісні форми, а буржуазна цивілізація не стала такою силою, як у Франції.

Пригляньмося насамперед до твору Гліба Успенського «Влада землі». Гліб Успенський належить сьогодні до найбільш популярних в Росії авторів, але він найменш відомий поза її межами. Причиною цього є незвичайний в літературі, оригінальний спосіб його писань. Він не останній, хоч і зовсім не першорядний талант. Однак внаслідок деякого аскетизму свого способу мислення він обминає, так би мовити, в своїх творах нагоду, щоб показати себе митцем. Його твори – це переважно короткі нариси або поодинокі серії нарисів. Їх основою бувають звичайно роздуми самого автора над питаннями сучасного морального стану й суспільного життя в Росії, причому міркування ці автор ілюструє вставленими поміж них коротенькими або й довшими оповіданнями, які він повністю брав у натури й записував до свого блокнота.

Нотатки, подорожні записи, уривки розмов із знайомими – ось переважно той матеріал, що ним автор ілюструє свої міркування, рефлексії та аргументації. Тільки зрідка трапляються в нього художньо виконані речі, щось на зразок новел, але й тут, якщо не від себе, то устами своїх героїв автор виголошує довгі промови з коротким викладом цілого ряду своїх спостережень. Читаючи цього автора, на кожному кроці відчуваєш, що він міг би бути великим митцем, але не хоче цього, бо теми, які він обробляє, заволоділи ним і зробили з нього апостола і наставника, замість того, щоб він прагнув опанувати, згрупувати і мистецьки освітити світлом єдиної художньої концепції.

Сам автор – це тип росіянина, надзвичайно кмітливого спостерігача, але з нахилом до односторонності, і водночас неабиякого аналітика, що намагається проникнути до самих основ кожної речі, до суті явища: тому він не дбає про форму, натомість завше дошукується ідеалу і завше невдоволений тим, що має; тому саме він схильний до меланхолії, невилікований іпохондрик, який, незважаючи на свою хворобливість, не втратив здатності гаряче любити людей і, як дитина, тішиться першим-ліпшим дрібним фактом, в якому бачить зародок кращого майбутнього. Це натура наскрізь сучасна, нервова; її суперечливі елементи є основою оригінального, самобутнього і, на перший погляд, несвідомого гумору, схожого на бліді відблиски сонця дощового похмурого дня.

Незважаючи на те, що нариси Успенського викликають у читача надто тяжке і похмуре враження, а деколи просто пригнічують його не стільки тягарем показаних фактів, як ще більш похмурою перспективою, яку у зв’язку з цими фактами розкриває перед нами сам автор-коментатор, – незважаючи на це, ім’я Гліба Успенського користується в Росії, особливо серед молоді, великою популярністю і визнанням. Найбільше приваблює серця молоді ота щирість і відвертість, з якою він підходить до кожної справи, оте зосередження всіх душевних і розумових сил і те майже хворобливе напруження, з яким він береться до діла.

Працює він розумом і серцем, аналізує, розкриває суспільні рани, але при цьому завше відчуваєш, як його серце б’ється гарячим співчуттям до всіх нещасних, пригнічених і знедолених, що їх в такій незліченній кількості носить на собі російська земля. І що важливо, він аналізує найбуденніші події життя, дуже часто найцікавіші моменти газетярської хроніки, постаті, з якими випадково зустрівся на вулиці, життєві перипетії, в які потрапляє майже щодня кожна людина, – і крізь призму своєї душі бачить у цих подіях, постатях і взаєминах такі недосліджені безодні, стільки вразливих і хворобливих місць, стільки страждання, муки, сліз, нездійснених, але слушних прагнень і розбитих мрій, що читача охоплює жах, і його погляд мимо хіть спрямований в глиб власного «я», на власне життя і своє ставлення до інших людей.

Це автор, що найбільше за всіх, кого я знаю у світовій літературі, повчає й облагороднює читача; ніхто не підносить так високо, як він, прапора чистої людяності, ніхто не має такого, як він, дару – примусити нас відчути себе людьми, розбуркати й оживити у читача почуття людяності. І водночас з суворістю справжнього аскета цей автор уникає всіляких гучних фраз, усілякої, лірики, всього, що хоч здалеку могло б скидатися на гонитву за ефектом. Найпростіші засоби служать йому знаряддям для досягнення мети. У цьому відношенні він чи не є антиподом Золя, майстра ефектних відтінків і різних контрастів, хоч той також відкидає усяку фразу й ліричні вибухи.

Успенського можна вважати антиподом Золя ще й тому, що в той час як французький реаліст буває завжди стисло об’єктивним, змальовує світ таким, яким його бачить сам, але ніде не виявляючи свого власного «я», Успенський завше виступає на сцені сам, зі своїми думками, зі своєю тугою і журбою. Натомість спільною рисою обох цих письменників є незвичайний хист проникнення в глиб життєвих явищ, хист мікроскопічного дослідження речей, аналізу, що не спиняється ні перед чим.

Отож цей автор, майже водночас з появою великого роману Золя про французьких селян, видав ряд нарисів п[ід] з[аголовком] «Влада землі», в яких по-своєму досліджує ту саму тему, що й Золя, тобто життя селянина під впливом сили землі. Щоб дати змогу читачам пізнати манеру писання цього автора та його твір, що заслуговує на всебічну увагу, наведу тут хоча б у загальній формі його зміст.

«…Морозний, зимовий день у повному сяєві, – так починає Успенський своє оповідання. – Крізь незамерзлу цятку вікна, до половини заметеного снігом, бачу, як на широке подвір’я, що прилягає до сільської хати, в якій я живу, вийшов селянин Іван Петров, прозваний Босих. Бачу, як він лінивою, майже хворобливою ходою наблизився до купи полін, безладно накиданих в кутку подвір’я, що найнявся порубати; як він замість того, щоб взятися до роботи, почав щосили обома руками шкрябатися в голові, тримаючи під пахвою шапку; як опісля, насунувши шапку на голову, штовхнув купу полін ногою, взутою в подертий чобіт, а потім знову, замість того щоб братися до роботи, став розминати плечі, намагаючись дістати кулаком до середини спини…

Бачу все те і знаю, що Іван зараз у надзвичайно неприємному стані, знаю, що від учора хворий, бо добряче випив, і якщо сьогодні прийшов нібито рубати дрова, то вже саме те, що так пізно взявся до роботи, коли вже люди збираються обідати, свідчить, що він тільки й думає, як би випросити карбованця сріблом і знов піти випити.

І справді, постукавши кулаком по крижах та межи плечима, він вийняв з кишені сірого підперезаного каптана тютюн і, розтираючи його на долоні, похнюплений, поволікся до кухні. Тут, як це мені уже відомо, він довгий час палитиме люльку, а щоб почати яку-небудь розмову, стане говорити про те, як вчора в корчмі у нього вкрали гроші і, збудивши таким чином загальне співчуття, довго оповідатиме про занепад свого господарства, про те, як він жив на «станції», як він там піддужчав, і дасть чимало порад, як лікувати сяку чи таку недугу, як ловити борсуків, як щепити яблуні, а нарешті, не маючи сили довше змагатися з хворобливим похміллям, що його гнітить, скаже: «Ні, мабуть, я сьогодні нікчемний чоловік» і прийде до мене канючити карбованця сріблом, примовляючи, що його всередині пече, шкребе, їсть і смокче і що, прочунявши, він завтра прийде вдосвіта і зробить все одним махом. Я наперед знаю і те, що Іван Петров, прочунявшись, стає зовсім іншою людиною і що в таких, на жаль, рідкісних хвилях нема в селі іншого чоловіка, що так завзято працював би, як Іван».

Після такої характеристики, з якої Золя створив би широку, прекрасну картину і яка в Успенського має вигляд немовби короткого змісту якогось мистецького, але не виписаного твору, автор оповідає, що Іван – це тип сільського російського пролетаря, а далі замислюється над цілковитою недоречністю такого явища.

Цей пролетар, хоч може мати землі, скільки захоче, хочу нього розумна й працьовита жінка, хоч він і сам теж сильний і здоровий, все-таки запиває, б’є жінку, бреше, обдурює інших і марнує час. Усякі розмови з Іваном про те, чому він так чинить, не доводять ні до чого.

Причиною його падіння, як він каже, є вільність, сваволя; коли ж автор дивується, як це може трапитись, Іван оповідає йому свої пригоди на залізниці.

«Коли я жив на станції, я брав по 35 карбованців щомісяця, мав десятеро людей під своїм началом і щодня не менше карбованця прибутку з вагона; а злічіть-но, скільки то вагонів ми відішлемо протягом зими. Отут, як видно, я й розпустився».

А розбестився Іван до того, що став пити, кинув жінку, обдирав своїх людей і припускався різних інших вчинків, поки його не вигнали звідти.

«І вірте мені, – каже він далі, – коли я геть розпився і про це донесли начальнику, та як приїхав він і я-а-ак дасть мені по шиї, а начальник експлуатації як дасть мені в потилицю (дитяча радість з’явилась на його обличчі), а в складі добряче нам’яли мені боки, от тоді я, братку милий, перехрестився і наче з домовини вискочив, воскрес та й по морозі, в чім був, без шапки – гайда додому!

Полями, заметами, задвірками, наче птах, 25 верст перелетів без віддиху і навіть нестямився, як опинився на своєму подвір’ї. От стою на ньому голий, як дубок, а навколо мене цілковита руїна, та я був радий, їй-богу, ніби знову на світ народився. Слава тобі, господи! Слава тобі, царице небесна! Я знову людина, я знову знайшов себе. Я впав жінці до ніг: «Прости, дружино моя найдорожча. Будем працювати, будем господарювати. Я покину свої дурощі, стану знов людиною».

І справді, тоді я взявся до роботи. І все мені миле – і поле, і плуг, і борона, і сани, й телятко, і згорблена клуня, і пліт, і колода. Усе ніби рідня, ніби дорогі приятелі, родичі. Погляну навколо – аж страшно, така пустка всюди, а мені вона тільки сили додає. Бачу – працювати треба багато, що роби-роби, а всього не переробиш, та мені тільки щоразу більше охоти й сил прибуває. Ось така наша мужицька вдача. Там і роботи не було, й усякі приємності, й гроші, а чоловік наче збожеволів, душу свою в багні запаскудив, як свиня черево… А через що? В усьому винна воля!»

Примітки

…наведу тут хоча б у загальній формі його зміст. – Тут і далі І. Франко наводить просторі уривки з двох перших нарисів циклу Г. Успенського «Влада землі» (1882) – «Іван Босих» та «Оповідання Івана Босих».

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1980 р., т. 28, с. 187 – 191.