4. Погляди Успенського та Золя на селянство

Іван Франко

Замислюючись глибше над цим загадковим явищем, автор, врешті, доходить до відкриття цієї великої істини, що основою життя російського народу, справжньою животворною силою, завдяки якій він витримував найтяжчі випробування, є сила землі, неможливість непослуху її покликам, які панують над розумом і сумлінням народу, що сповнюють все його єство. Відірвіть селянина від землі, від турбот, що пов’язані з нею, від інтересів, якими вона його проймає, доможіться того, щоб він забув про свій селянський світ – і нема народу, нема народного світогляду, нема того тепла, що його він випромінює. Залишиться тільки порожній апарат звичайного людського організму. Порожнеча опановує душу, «цілковита воля», тобто незаповнена порожнеча, безмежно порожня рівнина, оце жахливе «йди, куди захочеш».

У селянина нема жодного кроку, жодного руху, жодної думки, що не залежали б від землі. Він увесь у полоні тієї зеленої травички. Він такою мірою невіддільний від ярма тієї могутньої сили, що коли йому кажуть: чого волієш, тюрми чи лозини – він завжди вибере лозину, воліючи перетерпіти фізичний біль, аби лише якнайшвидше бути вільним, бо його господар – земля – не жде: треба косити, потрібне сіно для худоби, а худоба для землі.

І саме в цій безконечній залежності, в цьому безконечному тягарі, від якого селянин, наче сам від себе, не може рушитися, залежить незвичайна легкість його існування. Земля любить селянина. Вона цілком взяла його в свої руки, і він не відповідає ні за що, за жоден свій крок. Коли тільки він робить те, що йому наказує його володар – земля, йому не доводиться відповідати ні за що.

Ось він убив людину, що вкрала у нього коня, – і він не винен, бо без коня годі братися до роботи коло землі. У нього померли діти – і він знову не винен: земля не вродила, не було чим їх прогодувати. Він зігнав зі світу свою жінку – і не винен у цьому, бо була дурна, лінива, безгосподарна, а через це стояла робота. А хазяйка-земля вимагає роботи, вона не жде.

Одним словом, якщо він тільки слухає, що йому наказує земля – він ні в чому не винен. А головне – яке це щастя не ламати собі голову над життям, не шукати інтересів і вражень, коли вони самі щодня перед тобою, як тільки розплющиш очі. Ні за що не відповідаючи, ні над чим не замислюючись, живе собі людина самим тільки послухом, і цей послух, перетворений у щохвилинну працю, заповнює його життя, яке на перший погляд не має ніяких видимих наслідків (що зароблять, те й з’їдять), однак вже саме його життя є цим наслідком.

Іншою цікавою сторінкою селянського життя є його одностайність. Інтелігент в установі виконує справи, що, по суті, його зовсім не обходять; про одне він говорить з відвідувачами, про інше з дружиною, ще про щось інше в клубі, в салоні чи в театрі. Йому потрібен кабінет для себе, салон для гостей, кімната для дітей. Селянинові потрібна тільки одна кімната, бо в нього усі живуть одним – землею, у всіх одна праця – робота в полі, говорять і виконують теж одне – те, що їм наказує матінка-земля. Земля потрібна народові не тільки як хліб, – хліб можна заробити і в місті, але як основа його світобачення, основа тієї одинокої безгрішної праці, а також як джерело таких людських взаємин, які засновані на добровільному послухові однієї людини другій, тобто взаємин, які мають найменше місця для людської самоволі, бо тут усі як один неминуче підкорені непорушній і непереможній владі землі.

Ці слова, на мою думку, найкраще трактують погляд Успенського на силу землі. Погляд цей, як бачимо, повністю суперечить поглядам Золя. Французький письменник бачить в силі землі ярмо, що пригнічує людину і в найбільш прогресивній країні XIX ст. тримає її в стані дикості. Натомість російський автор бачить в тій силі землі над своїм народом найкращу запоруку його майбутнього, а селянську працю вважає за одиноко безгрішну, різноманітну, розумну і благородну. Нема іншої праці, що так повно і безпосередньо, і при тому щохвилі протягом цілого дня була б залежною від природи, як праця селянина. А в способі життя, підлеглому законам природи, безсумнівною та винятково принадною є оця правда (це не значить справедливість), якою тут освітлена кожна найменша життєва подробиця. Тут усе роблять і думають так, що навіть годі собі уявити, щоб за таких умов можна було робити інакше. Брехні, вигадки, хитрості тут нема; землі, вітру, сонця, дощу не можна обдурити, – тому і в цілому житті нема фальші.

Хоча й у природі все правдиве, однак не все в ній справедливе і тим менше ласкаве. Боротьба за існування йде поруч із дикою безоглядністю. Ця боротьба теж одна з вимог природи – тому вона ведеться на селі, а її наслідком бувають найрізноманітніші жахливі вчинки, тиранства і кривди. На жаль, тут порушується цільність і логічність роздумів Успенського. Ідеал життя під владою сили землі великою мірою суперечить ідеалові справді людського життя.

Щоб заповнити цю прірву, Успенський щось спроквола говорить про споконвічну народну інтелігенцію, яка завжди була серед народу в особі чи то монахів і попів, чи якихось виняткових московських народних аскетів, мандрівників і юродивих, що вважали своїм єдиним завданням проповідувати основи вищої, християнської, справді людської моралі. На жаль, цей аргумент не витримує критики, бо така народна інтелігенція почасти – фікція, а почасти – зовсім не інтелігенція, і загалом вона неспроможна повести народ куди-небудь, бо й сама, звичайно, не знала, куди прямує. Відчуває це і сам Успенський, тому додає ще слабший аргумент, начебто ця сама народна інтелігенція 900 років тому завела на Русі християнство, яке було тоді вершиною людського знання й етичного розвитку людства.

Порівнюючи твори Успенського з твором Золя, можна прийти до таких коротких висновків. Твір Золя – це прекрасний мистецький роман, твір російського письменника майже не має мистецької вартості. Натомість щодо основних поглядів на селянське життя, то в цьому пункті обидва твори однаково не можуть нас задовольнити.

Золя дивиться на селян поглядом буржуа, міщанина. Він з гідною подиву гнучкістю підгледів найдрібніші деталі їх життя і побуту, мови і вчинків, та не заглибився в душу селянина. Життя, яке він змалював, видається нам просто неможливим для людей живих і мислячих: ми відчуваємо, що геніальний спостерігач щось тут поминув, чогось не добачив і що власне це є найважливішим чинником, який тримає людей на світі і тримає їх вкупі.

Таких проявів чисто людського, товариського і сусідського співжиття, як любов, приязнь, безкорислива радість, ніколи не бачили у селян Золя. Вони не мають в собі й крихти поезії, не мають своїх пісень, переказів, а якщо й співають що-небудь, то тільки, на думку Золя, сентиментальні романси XVIII ст., котрі співали колись пани. І саме цим геніальний французький автор показав, що він не пройнявся душею селянина і що його погляд на селян має бути помилковим і неслушним. Уже те, що французький народ на диво багатий прекрасною народною поезією, що він має безліч надзвичайно поетичних народних звичаїв і обрядів, доводить, що в цих селян є душа, що в світлі хвилини вона виходить за межі сили землі до сфери вищих і більш ідеальних устремлінь.

Погляд Успенського – це погляд російських народників, людей, – які відкидають європейську цивілізацію; єдине спасіння вони вбачають у селянинові, у темній селянській масі; часто вони ідеалізують цю масу навіть з її недоліками, вбачаючи в кожному її вчинкові, у кожному її слові якесь глибше, містичне значення. Відраза до європейської цивілізації нерідко і досить виразно виступає у творах Успенського, хоч деколи вона замаскована тим, що автор говорить про цю цивілізацію як про буржуазну, антинародну.

Врешті-решт все-таки у «Владі землі» проглядає деяка непослідовність у поглядах: з одного боку, життя селянина під владою сили землі є найкращим, найрозумнішим, одностайним; але з другого – і сам автор мусить визнати, що в ній є значні недоліки, які потребують, щоб їх усунули. Однак ми, зі свого боку, мусимо зауважити, що й ті особливі риси селянського життя, в яких Успенський вбачає його ідеальну сторону – одностайність, простоту і природність, ми мусимо в великій мірі визнати за хиби, що вказують на брак фізичних і культурних потреб, обтяженість мислення і недорозвиненість почуттів. Всі ті речі суперечать ідеалу цивілізованого людства. Більше того, нам здається, що Успенський, приглядаючись до селянського життя з точки зору своїх народницьких доктрин, як і Золя, поминув у ньому якісь надто важливі риси і внаслідок цього дійшов до фальшивих висновків.

Примітки

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1980 р., т. 28, с. 191 – 195.