4. Недоліки поем Каспровича

Іван Франко

Значить, Каспрович декадент? Зовсім ні. Навпаки, від його творів віє духом свіжим, сильним і енергійним, далеким від усякого декадентства. Це легко зрозуміти. В живому організмі тільки ті органи приречені на виродження і відмирання, які з тієї чи іншої причини перестали виконувати свої функції. У риб, що живуть у темних глибинах океанів або в підземних печерах, пропадає зір, у повзунів – зябри, у пінгвінів і страусів – крила. Те саме діється і в сучасному суспільстві, коли ми стаємо свідками відмирання колишніх лицарських верств, заняттям яких була війна, верств феодально-аристократичних.

Функція, яку колись виконували ці верстви, сьогодні змінилася так, що перейшла на цілий суспільний організм, і вона не тільки не вимагає, а й не терпить жодної монополії, а значить і верстви, призначеної спеціально для неї. Тому для духовних представників аристократизму середні віки, доба розквіту і панування цієї верстви є ідеалом, подальший же розвиток і занепад лицарства – це виродження людства, зростання анархії.

Зовсім інакше стоїть справа з селянською верствою. Функція, яку виконував цей прошарок, ніколи не може зникнути, не розчиниться в цілому суспільному організмі, а навпаки, вона виявляє тенденцію до щораз більшої спеціалізації і розвитку. З часом вона не буде занепадати, а тільки розвиватися, вдосконалюватися. Отже, селянська верства занепасти і загинути не може; вона повинна зміцнюватися і розвиватися. Загинути може тільки якась форма сільської господарчої продукції і покоління, що було зв’язане з цією формою; загинути може те, що ми сьогодні звикли називати «хлопом», тобто істотою в розумовому і економічному відношенні слабо розвинутою і такою, що при цьому боїться всякого розвитку.

Однак немає найменших причин побоюватися, щоб ця трагічна загибель могла бути остаточним занепадом більшості народу, до того ж її продукуючої більшості. Надто багато життєвої сили, свіжих соків, витривалості й енергії є у тих гинучих, аби не можна було припустити, що це не остаточна катастрофа, а лише болі перехідної доби, і те, що залишиться від цієї доби, ще в період цих болів поступово переплавиться, пристосується до нових умов, до нових форм великої вселюдської функції, боротьби людини з природою.

Деякі зародки цього нового повороту, цього поступового переродження селянина в сучасного хлібороба ми бачимо і в творах пана Каспровича, хоч вони у нього накреслені ще слабо, – мабуть, автор на ці справи звертав менше уваги. Важливим є вже те, що ці селяни не відвертаються від науки, а навпаки, щораз більше її цінують, що вони з деяким скептицизмом починають ставитися до давніх вірувань і забобонів і т. п.

Але передовсім важливим і просто животворним є той їхній запас тепла, почуття і справді людяного ставлення до людей і людської нужди, що так гарно показані на кожній сторінці поем пана Каспровича. Допомогти нещасному, пригріти сироту, заступитись за покривдженого – це для селянина річ така ж природна, як дихання. Невичерпна любов до праці, тісний зв’язок між совістю і вчинками, незважаючи на всю меланхолію і сумний досвід перехідної доби, – великий запас віри в людей. Все це характерні риси для верств живих, що бачать життя перед собою. А такі верстви можуть тільки набирати нових форм, з більшим або меншим зусиллям підніматися на вищі щаблі розвитку, але ніяк не гинути.

Ми вже згадували, що ця позитивна сторінка селянського життя в поемах Каспровича показана замало. Ми знаходимо тут ледве окреслені силуети селян, які не гинуть, а мовчки спостерігають життєвий вир, як, напр., Мацей Орховський, що оповідає авторові про долю Євки Орлічки. Але дати повні й викінчені образи нового селянина, який організовує сільськогосподарські гуртки й економічні спілки, бореться з місцевою владою за свої громадянські і національні права і вміло користується цими правами, пан Каспрович ще не може. І це не випадково, бо воно витікає з характеру і розвитку його дотеперішньої творчості.

Талант пана Каспровича ще не зовсім визрів. Йому бракує спокою, гармонійності й чуття простоти, яка є найвищим достоїнством поезії. Йому бракує тієї стислості і певності в доборі технічних засобів, які дає цілковита зрілість. Він ще не вміє характеризувати людей і події коротко і пластично, не вміє оповідати спокійно, як і спокійно дивитися на зображувані події. Його герої, як і він сам, часто надміру говорять про речі байдужі і незначні, зате свідомо чи несвідомо оминають речі більш важливі, ніби автор відчуває острах перед кульмінаційними точками подій. Є це мимовільним визнанням власного безсилля, свідченням того, що талант автора ще повністю не розвинувся.

Правда, в передмові до «Салюсі Орчиківни» Каспрович намагається пояснити цю балакучість своїх героїв, ці постійні відступи від теми, тупцювання навколо тих самих речей і взагалі хиби композиції своїх поем «своєрідним» характером селянського серця, «відкритої і щирої вдачі куявського селянина, який, коли вже розговорився, мусить виговоритися до кінця». Та це пояснення не зовсім вдале, бо подібні вади форми ми зустрічаємо також і в тих фрагментах і творах, де пан Каспрович говорить сам від себе, натомість у драмі «Світ кінчається», де на сцені діють теж куявські селяни, вони говорять мовою значно простішою і більш звичайною, стислішою, ніж у римованих поемах.

Ні, композиційних хиб своїх поем Каспрович не повинен виправдовувати характером своїх героїв, він зробив би краще, якби сам собі сказав: mea culpa, а іншим разом більш старанно продумував би архітектоніку своїх творів. Нехай собі куявські селяни при чарці і при веселій оказії плетуть що в голову збреде, починаючи від створення світу, але це ще не значить, щоб автор частував нас такою балаканиною протягом бодай 20 дев’ятирядкових строф своєї поеми.

Особливо я маю на увазі найдовшу з цих поем – «Салюсю Орчиківну». В другому розділі цієї поеми починається оповідь Ігнація Вальков’яка; цей початок займає 47 дев’ятирядкових строф, тобто 423 рядки, – і про що ж в них ідеться?

Строфа 1 – Ігнацій вітається з автором і частує його горілкою; строфа 2 – заохочення до випивки; строфа 3 – згадка про попа, що з амвона промовляв проти пияцтва; строфа 4 – про пияцтво, яке руйнує селян; строфа 5 – ні сіло ні впало, перехід до так званих «сепарацій», коли німці переписували селянські господарства; строфа 6 – сільські жінки проганяють німців геть; строфа 7 – нові порядки не принесли селянинові жодної користі; строфа 8 – раніше було інакше; строфа 9 – згадка про давні громадські пасовиська; строфа 10 – зорі – то душі людські; якщо жито шелестить, то по нім ходять душі; строфа 11 – батько Салюсі Орчиківни любив оповідати байки; строфа 12 – рябеньке телятко Ігнація втопилося в болоті; строфа 13 – розповідь про те, як Ігнацій малим хлопцем ходив по чайчині яєчка, про розмову птахів; строфа 12 – розповідь, чи птахи мають душу; строфа 15 і 16 – нині кожен женеться за наживою, дбає лише про себе; строфа 17 – новий поступ не збагачує селянина, нарікання на цукроварні; строфа 18 – шляхта нидіє і приводить селян до занепаду.

Власне тут і починається тема цього розділу – оповідання про розорення польського шляхтича в селі Домб’є, що призвело до розорення та нещастя сільського власника Орчика. Пан Каспрович, правда, «сам себе потішає, що неупереджений читач навіть між найвіддаленішими епізодами і «ядром поеми» знайде найтісніший зв’язок, а епізоди сприйме з тим більшим задоволенням, що в них вірно змальовано характерні риси душі познанського селянина».

Признаюсь, однак, що хоч я і читав цю поему без жодного упередження, все-таки не міг побачити тісного зв’язку між отими 19 першими строфами другого розділу і «ядром поеми», так само як і не мав від читання ніякого задоволення, а навпаки, виніс враження якоїсь пустопорожньої балаканини.

Загалом характеристика персонажів не належить до сильних сторін пана Каспровича. Він не вміє заглибитися в суть даної постаті, вловити характерні риси і пластично їх відтворити. Натомість він подає низку другорядних рис, детальних і випадкових, що досить часто не узгоджуються між собою або суперечать тому, що сам читач може зрозуміти з подальшого контексту, так що жодна його характеристика не дає живого, цільного образу. Зразком характеристики, такої, якою вона не повинна бути, є опис Ігнація Вальков’яка, що заповнює весь перший розділ «Салюсі Орчиківни» (15 строф).

Так само ми не бачимо в поемах Каспровича жодного виразного пейзажу. Час від часу він любить зробити екскурс на лоно природи, порівнювати з нею (часто надумано або дуже розтягнуто), але змальовувати пейзаж навіть не намагається. Тому-то оці порівняння, що вказують на неабиякий колористичний талант автора, не в’яжуться з темою, а досить часто виглядають так, ніби їх притягнено лише для рими.

Однак все це, як бачить читач, закиди, більше формальні, що не применшують високої суспільної і літературної вартості поем (а також і драматичних творів) пана Каспровича. Я знаю, яким невдячним є ремесло критика, що, за німецьким висловом, бере на себе невдячне завдання виховувати чужих дітей. Якщо цим разом я взяв на себе – може, і непрошено – це завдання, то тільки тому, що хотів, аби поезія цього напрямку, який започаткував своїми селянськими поемами Каспрович, взяла в польській літературі перевагу. Я гадаю, що це привело б до нового повороту у цій поезії, примусило б її розірвати густу сітку умовностей і збитих шаблонів, які тепер оповили її, псуючи водночас смак читачів.

Пан Каспрович має багато задатків для дальших успіхів і передусім має те, чого ми так мало – так страшенно мало! – знаходимо в інших сучасних польських поетів: це відвага говорити правду, не прикрашаючи її, і разом з тим якась органічна огида до всякого роду шаблонів. Щоб їх позбутися, він навіть відшукує нові поетичні форми, що, звичайно, бувають доволі шорсткі і негармонійні, як напр., спенсерівські станси, дев’яти рядкова строфа з довшим останнім ряДком, – строфи, що примушують думку і риму тупцювати на місці («Два рідні брати»), або, зрештою, ті безладні, хаотичні чи дифірамбічні вірші, якими написані його останні твори (досі не видані окремо) під назвою «З місцевої флори».

Цю гонитву за незвичайною і негармонійною формою я вважаю також хибою, молодечою ексцентричністю автора, але неприязнь до проторених доріг і до шаблонів є прикметою дуже цінною.

Поглиблення проблематики, сягання в саму суть обраних тем, переплавлення їх у власному серці, більш суворі вимоги до себе щодо композиції творів – ось вимоги, від здійснення яких, на мою думку, залежатиме дальший розвиток поетичного таланту пана Каспровича, а також його вплив на сучасну та майбутню польську поезію.

Примітки

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1980 р., т. 28, с. 156 – 161.