5. Французьке декадентство

Іван Франко

Якось ми вже згадували про декадентів. Хто вони такі?

Батьківщиною декадентства, цієї літератури fin de siecle, є Франція, власне кажучи, її «величезний резервуар затхлого повітря» – Париж; гніздом же, в якім вилупилось декадентство, була Третя республіка, епоха урядів Тьєра, Мак-Магона і Греві, всевладного впливу Гамбетти, тріумфів Буланже. Представник цього напряму – молоде покоління літераторів, що зросло після великої катастрофи 1871 року, і це розкриває нам його обличчя й характер.

1848 рік був перший, хоча й короткочасний тріумф французького робітничого світу. Незважаючи на занепад «національних майстерень» і Другої республіки, цей рік дав всьому французькому народові, а особливо його інтелігенції могутній поштовх для зацікавлення суспільними питаннями. Зацікавлення це підготували попередні рухи фур’єристів і сенсімоністів, підтримували його письменники великого таланту і запалу, такі як Жорж Санд, Ледрю Роллен, Віктор Гюго, Бальзак і ціла плеяда менш сильних, але нерідко дуже впливових талантів.

Вивчення життя суспільства, пропаганда певних ідей і суспільно-політичних підвалин – ось головні принципові риси цих письменників, їхні послідовники, виховані в часи Другої імперії, але живлені традиціями 1848 року, – молоді реалісти, як наприклад, брати Гонкури, Золя, Доде, виходили з тих же засад; план Золя написати великий «суспільно-природничий» твір про одну родину, що розвивається у різних напрямках і проникає у всі суспільні прошарки в даний історичний момент, – план воістину геніальний у своїй простоті, – виник приблизно в 1865 – 1868 роках. І з погляду задуму, і з погляду виконання він був гідним завершенням всього цього напряму, розпочатого ще «Вічним Жидом» та «Історією народу» Ежена Сю.

Катастрофа 1870 – 1871 рр. справила на весь французький народ величезне і в багатьох аспектах зовсім негативне враження. Страхіття Комуни і ще жахливіші страхіття її придушення Тьєром вразили навіть таких людей сильного розуму, як Генріх Тен, викликали у них реакцію, подібну до тієї, яку катастрофа 1846 року в Західній Галичині викликала у значної частини польської шляхти.

«Так ось який він, цей народ, ця основа всього суспільства!» – волала налякана буржуазія. Ось він, цей «великий покривджений», про благо і майбутнє якого велять нам роздумувати! Адже ж це збіговисько диких звірів, вартих розстрілу і кайєннської каторги, а не якихось ідеальних фаланстерів. І взагалі все це захоплення так званими суспільними питаннями – безглузда і небезпечна гра. Краще нехай кожен живе і працює сам для себе, а великі суспільні і політичні проблеми залишмо часові, оддаймо в руки спеціалістів, політиків-професіоналів, людям, які повністю себе цьому присвятять. Адже людське життя має свою вартість і незалежно від суспільства, а для кожного окремого індивідуума особисте життя з його горем і радістю є навіть незрівняно важливішим, ніж життя і розвиток всього суспільства, яких він безпосередньо і не відчуває.

Таким приблизно був хід думок і почуттів французької буржуазії після 1871 року, і в такому ж дусі було виховане наймолодше покоління французьких письменників і поетів. На людей, що займалися політикою і суспільними проблемами, дивилися із співчуттям як на диваків, що марнують свої сили.

Увесь народ разом з інтелігенцією дався водити себе за ніс таким базікам, як Гамбетта, або шарлатанам, як Буланже. Поверхові та безглузді гасла, проголошувані тими трибунами, підхоплювались з невимовним, просто комічним ентузіазмом як відкриття бозна-якої політичної мудрості. «Братання буржуазії з робітниками», «Помста Німеччині і повернення Ельзасу і Лотарінгії», франко-російський союз і обожнення отаких скобелєвих, каткових, нарешті, й самого царя – ось нікчемні наслідки цієї відмови всього народу від суспільних і політичних питань.

Цей напрямок «відмови від ідей», перенесений на поле мистецтва, і породив сучасне декадентство.

«Не можна назвати це школою, – влучно пише про нього молодий німецький критик Герман Бар [«Kunstwart», 1891, № 21]. – Вони не керуються жодним загальним правилом. Не можна твердити навіть, що вони становлять якусь окрему групу; вони не прямують замкненими рядами, не погоджуються між собою; у кожного свій метод, про який інший нічого не хоче знати. Це лише окрема генерація, спільна риса якої – занепад. Виявляється вона у кожному по-своєму, але старші завжди сприймають її з прикрістю і здивуванням».

Переходячи до визначення, чим же, власне кажучи, є цей занепад, Г. Бар часто висловлює не дуже слушні думки, які вимагають поправок.

«Спільним для них усіх є одне: сильна відраза до банального та грубого натуралізму, потяг до глибин витончених ідеалів».

На нашу думку, це власне і є відраза до змалювання того суспільства, яке їх оточує, до вивчення і показу його убозтва й праці, його радощів, потреб та ідеалів, потяг до заглиблення у безодні власного пустого «я». Стверджує це далі і сам Бар, пишучи:

«Вони не шукають мистецтва поза собою, не хочуть копіювати і зовнішню природу, вони прагнуть лише «формувати наш внутрішній світ».

Але і це ще не все.

«Це романтика нервів – і в цьому їхнє новаторство. Вони шукають не почуттів, а настроїв (Stimmung). Вони зневажають не тільки зовнішній світ, а й усе те, що у внутрішньому світі людини не є настроєвим. Мислення, почуття, волю вони вважають речами незначними, прагнуть зобразити й передати читачеві лише те психічне напруження, що в даний момент володіє їхніми нервами. В цьому полягає їхнє новаторство.

Це дивує старше покоління, яке живе не самими нервами і навіть зрозуміти не може того, щоб нервовість раптом могла подолати в людині всі інші сили і всі інші радощі. Вони не можуть цього зрозуміти тим більш, що нервові враження, зображувані молоддю, зовсім відмінні від тих, які є у старших. Ці «нові» нерви надзвичайно ніжні, чутливі і розвинуті і тому піддаються найменшим впливам. Тони стають видимими, кольори співають, звуки випромінюють запах.

Старші вважають, що це зовсім не досягнення, а хвороба, яку лікарі називають auditio colorata. Кольоровий слух, – твердять лікарі, – це явище, яке полягає ось в чому: на збудник, що сприймається якимось певним відчуттям, реагують одночасно два різні відчуття; іншими словами, звук певного голосу або інструмента перетворюється в специфічний і завжди той самий колір. Через це деякі суб’єкти ототожнюють кожен проникаючий до їх слухових органів звук з певним кольором – зеленим, червоним, жовтим.

Так само – зовсім відповідно до твердження лікарів – висловлюється один з декадентів Рене Гіль, вважаючи, що кожна голосна має свій колір, що звуку А відповідає чорний колір, I – червоний, У – зелений, О – блакитний; що арфа звучить білим звуком, скрипка – блакитним, флейта – жовтим, а орган – чорним; що звук О виражає пристрасть, А – велич і поважність, Е – біль, І – ніжність і бадьорість, У – загадковість і таємничість, Р – дикість і бурю. Такою є поетика декадентства, поетика наскрізь патологічна, близька до певного виду божевілля.

Це перша характерна риса декадентства. Як колись романтизм (французький і німецький) закликав до вивчення внутрішнього життя людини, так і сучасні декаденти займаються вивченням глибин свого «я» з тим, щоб відкривати там нові світи. Однак не йдеться їм про відкриття і дослідження духу чи почуття (тобто того, чим переважно займались романтики), а лише про відтворення певного нервового настрою».

І – треба додати – як колись французький романтизм був літературною реакцією проти вільнолюбних, суспільних і політичних течій XVIII століття, літературним виявом ідей Священного союзу, підпорою деспотизму і політичного безглуздя, так і сучасне декадентство є вираженням цієї байдужості до актуальних суспільно-політичних питань, яка опанувала французьку буржуазію, особливо паризькі «вищі кола» після 1871 року. Виключне заглиблення у своє «я», постійне копирсання у власній душі, прислуховування до найпотаємніших порухів своїх нервів – без сумніву стан хворобливий, що свідчить про обмеження кругозору, про занепад того, що передусім робить людину людиною – відчуття спільності з іншими людьми. Перебільшений індивідуалізм завжди і всюди є хворобою і зрештою веде до божевілля.

«Другою особливістю декадентів, – пише далі Бар, – є їхній потяг до штучності. На їхню думку, справжня гідність людини полягає у віддаленні від природи, в уникненні природності за всяку ціну.

«Я вважаю, – говорить один з героїв Мопассана, – що природа – ворог, що з нею завжди треба боротися, бо вона завжди штовхає нас до рівня тварин. Якщо існує де-небудь на землі щось чисте, прекрасне, вишукане та ідеальне, то його створив не бог, а людина, людський мозок».

Подібну думку висловлює також герой одного з творів Гюїсманса:

«Передусім ідеться про те, щоб зуміти, зосередити свій дух в одній точці, ввести себе самого в стан галюцинації, дійсність замінити сном. Час природи минув: обридлива монотонність її краєвидів, її неба вичерпала вже уважну терплячість вишуканих умів».

Внаслідок цього герой, якому остогид банальний, шаблонний і безформний світ, позбавлений всяких надій, хворий фізично і духовно, тікає в світ, наскрізь штучний, до рафінованої Фіваїди, до пустелі, обладнаної з великим комфортом, до спокійного і непорушного ковчега, де й ховається віддалік від невпинного потопу людської дурості. Відокремлений від людей у вежі з слонової кості, спить він вдень, пильнує вночі. Його майстерня витримана в оранжевих і синіх тонах, їдальня подібна до каюти пароплава, а за склом віконець знаходиться акваріум з механічними рибками. Спальня, обладнана коштовними і рідкісними тканинами, схожа на порожню келію пустельника. Тут, полишений на власну добру волю, прислуховується він до порухів своєї душі і до капризів своїх сонних марень».

Те, що для обладнання цієї чудернацької Фіваїди потрібні були праця, сльози і піт тисяч людей, що отой «потоп людської дурості» – то мільйони страждань, розчарувань і зусиль таких самих людських істот, як і сам герой, але істот незрівнянно більш за нього вартих, бо здорових і продуктивно працюючих, – про це ані герой, ані його автор і думати не бажають. Пересичення, божевілля засіли на троні; сліпі, не бачачи нікого навколо себе, вони думають, що вони одні на світі. Дійсно, співчуття має викликати суспільство, яке не тільки дає таких письменників, але також читає і хвалить їх.

До цих двох рис декадентства слід додати ще одну, тісно з ними пов’язану, – містицизм. Магія, чари, оккультизм і спіритизм, всілякі випадки давніх ошуканців людського роду і недопечені відкриття нових приваблюють знуджених пересиченням, рафінованих панів. Пізнати суть найглибших таємниць буття, висловити те, що є невимовним, ось їхнє завдання. І вони доходять до абсурдів, виражаючи в красивій формі найбанальніші дурниці.

Таким є французьке декадентство. Як напрям це явище тимчасове, воно мусить загинути, бути відданим забуттю і чим швидше, тим краще. Реакція проти нього, проти надмірного культу індивідуалізму та егоїзму пробуджується вже серед молоді, що зростає під впливом «Жерміналя» Золя і без страху перед Комуною.

Примітки

Тьєр Адольф (1797 – 1877) – французький державний діяч, історик. У 20-х роках XIX ст. виступав на політичній арені як представник ліберально-буржуазної опозиції. Під час придушення Паризької комуни 1871 р. Тьєр був катом демократичних сил Франції. У 1871 р. Тьєр очолив уряд Третьої республіки.

Мак-Магон Марі Едм Патріс Моріс (1808 – 1893) – французький військово-політичний діяч, монархіст, президент Франції в 1873 – 1879 рр. після відставки Тьєра. Особливу жорстокість виявив під час придушення Паризької комуни 1871 р.

Греві Жюль (1807 – 1891) – французький державний діяч, правий республіканець, президент Франції з 1879 по 1887 р.

Гамбетта Леон-Мішель (1838 – 1882) – французький політичний і державний діяч, лідер буржуазних республіканців у період першого десятиліття Третьої республіки (1871 – 1881), потім прем’єр-міністр (1881 – 1882).

Буланже Жорж-Ернест (1837 – 1891) – французький генерал, політичний авантюрист. В умовах політичної та економічної кризи Третьої республіки (1880-ті роки) очолив «буланжистський» рух, який, прикриваючись соціальною і національно-реваншистською демагогією, мав на меті спробу встановлення військово-бонапартистської диктатури.

Ледрю-Роллен Александр Огюст (1807 – 1874) – французький державний діяч, дрібнобуржуазний демократ. У 1830 – 40-х роках брав активну участь у республіканському русі як журналіст, засновник і редактор опозиційної газети «La Reforme» (1843).

Сю Ежен (справжнє ім’я Марі Жозеф, 1804 – 1857) – французький письменник, за своїми поглядами дрібнобуржуазний соціаліст-утопіст. У його романах «Паризькі таємниці» (1842 – 1843) і «Агасфер, або Вічний Жид» (1844 – 1845) змальовано картини народних страждань і безправ’я, відбились антиклерикальні настрої письменника. Роман «Тайни народу» (1849 – 1857) присвячено зображенню революційних подій 1848 р.

Тен Іполит (1828 – 1893) – французький буржуазний філософ-позитивіст, естетик, літературознавець.

Кайєннська каторга – Назва пішла від острова у Південній Америці, який входив до складу Французької Гвіани. Сюди у 1852 – 1854 рр. уряд Наполеона III висилав політичних в’язнів. Через свій шкідливий клімат Кайєнна отримала серед засланців назву «сухої гільйотини».

…франко-російський союз… – Франко-російський союз було укладено в 1891 – 1893 рр.

Скобєлєв Михайло Дмитрович (1843 – 1882) – російський військовий діяч, генерал, учасник російсько-турецької війни 1877 – 1878 рр. У 1882 р., перебуваючи у Франції, виступав на захист балканських народів проти політики Німеччини і Австро-Угорщини.

Катков Михайло Никифорович (1818 – 1887) – російський реакційний журналіст і публіцист. У 1870 – 80-ті роки виразник шовіністичної великодержавницької політики царського уряду.

Бар Герман (1863 – 1934) – австрійський письменник і критик. У своїх теоретичних працях початку 1890-х років захищав принципи імпресіонізму, а в 1910 – 1912 рр. виступав на захист експресіонізму.

Гіль Рене (справжнє прізвище Гільбер, 1862 – 1925) – французький поет, представник позитивізму в естетиці. Полемізував із символістами, хоч сам припускався формалізму, уподібнюючи окремі звуки мови до звучання інструментів симфонічного оркестру.

Гюїсманс Жорж Шарль Марі (1848 – 1907) – французький письменник, послідовник традицій натуралізму Е. Золя. Пізніше в романі «Навпаки» (1884) натуралізм переростає у декадентство. Ідеалом декадентів стає герой цього роману аристократ Дез Ессент, що тікає від прози життя у світ вишуканої і протиприродної чуттєвості.

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1980 р., т. 28, с. 161 – 166.