3. Твори Яна Каспровича
Іван Франко
Після розгляду монографіста шляхетсько-аристократичної душі пригляньмося до монографіста душі селянської. Я маю на увазі Яна Каспровича, вірніше два останні його твори – народну драму «Світ кінчається» і збірку поем під заголовком «З селянського загону». Про його поему «Христос» ми спробуємо поговорити іншим разом і при іншій нагоді. Кілька років тому розпочав я було на сторінках цієї газети більш детальний розгляд першої збірки цього автора – «Поезії», однак розгляд цей з різних причин так і залишився незакінченим. Тому нехай теперішня спроба аналізу буде продовженням попередньої розмови, перерваної, так би мовити, на півслові.
Пан Каспрович перебуває на другому етапі своєї поетичної діяльності. Перший етап характеризується сильним впливом Байрона і Шеллі; тепер автор звільнився з-під чужих впливів і зайняв самостійну і цілком оригінальну позицію – може, аж надто оригінальну. «В розманіжену», «прикрашену гірляндами», напарфумовану і випещену польську поезію він вперше приніс більш тверді, хрипкі тони, що деколи переходять в формальний скрегіт, вніс сильний і яскравий колорит, впровадив мову шорстку, густо пересипану діалектизмами і позбавлену салонної гладкості та підсолодженості навіть таких дистиляцій, які М. Конопніцька кільканадцять років видавала за народну поезію.
Мова селянських поем Каспровича порівняно з такою «конопниччиною» виглядає як витвір якогось іншого світу, як мова якогось напівдикого племені, що не дійшло ще ні до людської логіки, ні до синтаксису, яке говорить за допомогою міміки, уривками слів, якоюсь мішаниною вигуків і фрагментів думок; як дитина за метеликами, так і ця мова щохвилини відбігає від основної теми в різні боки за першим-ліпшим стороннім враженням, плутається в мішанині цих вічних відступів і стрибків і при всій примітивності свого мислення може сяк-так рухатися вперед тільки за допомогою костура, у вигляді численних приказок і чужих заяложених думок.
Яку цінність становить усе це для польської літератури, судити не буду. Як реакція проти вицяцькованої поезії епігонів романтизму оці шорсткі, але сильні тони видаються мені бажаним явищем, що пророкує польській поезії гарне майбутнє, якщо, звичайно, вони не залишаться явищем відокремленим, і якщо… Але про це друге «якщо» ми скажемо в кінці оцих наших зауважень. Поки що спробуємо відповісти на питання: який світ і чию душу змальовує нам пан Каспрович у своїх творах.
Він сам неодноразово (див., напр., збірку «З селянського загону», [с] 114) признається, що йдеться йому не стільки про створення бездоганних з точки зору естетики творів, скільки про зображення душі селянина, про те, щоб представити читачам ряд документальних творів для пізнання й вивчення цієї душі. Те, що ця думка не зародилася в нього під впливом якоїсь доктрини, видно кожному, хто прочитав його твори на селянські теми. Що це не результат пустої гонитви за модою чи оригінальністю, а цілком природне явище, прямий наслідок пробудження свідомості й дозрівання поетичних сил, це зрозуміє кожний, коли ми нагадаємо, що пан Каспрович – селянський син Познанщини і що в своїх творах він часто майже з фотографічною докладністю змальовує людей, яких він добре знав з дитячих літ – своїх сільських сусідів і приятелів.
Отже, тут немає відірваного, абстрактного селянина, якого змалював Б. Прус у своєму зрештою прекрасному творі «Форпост»; у Каспровича ми маємо справжній опис селян певної місцевості, селян з крові і кості, що живуть ще й досі або недавно померли, – отже, маємо тут у повному значенні те, що Золя називає documents humains, звичайно, пропущене крізь призму індивідуальності і поетичної фантазії самого автора.
Які властивості цієї призми, про це докладніше скажемо пізніше, коли дамо читачеві трохи матеріалу, щоб перевірити правдивість наших слів. Поки що наперед ми можемо сказати: призма ця – скоріше слабо опукле дзеркало, що відображає речі і людей незвичайно точно в усіх деталях, хоч і порушує якоюсь мірою природні пропорції між цими деталями. В усякому разі людські документи, що їх подає Каспрович, це надзвичайно цінні документи, і на їх основі можна виробити собі певний погляд на світ, представлений в його поезії, погляд, який може бути цінним доповненням до наукових досліджень над простим народом, оскільки він дає нам уявлення про найглибші, внутрішні сторони його життя, яких наука ще не навчилася досліджувати з такою докладністю.
Сумне й пригноблююче враження сповнює нас після прочитання творів пана Каспровича на селянські теми. Бо ж і тут morituri nos salutant. Бо ж і це світ, приречений на вимирання; він вимирає постійно й без упину. Метушаться бідаки по білому світу, переважно похилені, нужденні, голодні й холодні, в штурханах майже від колиски і до могили; працюють, тягнуть, борються за щось, звичайно за якісь дрібниці, перемагають або падають знеможені, роблять ілюзію успіху або падають від найменшого подуву вітру, а над усім цим, над цілим оцим «селянським світом» тяжить якась сіра хмара, якась фатальна безвихідь. Ні найбагатший, ні найбідніший не певний за завтрашній день, не певний за самого себе, за своє серце, свій розум, свої руки.
Сьогодні це людина заможна, шанована і гордовита, завтра вона стає жебраком, надломленим і зневаженим – без жодної вини. Сьогодні це найщиріша людина, сповнена любові, братерства і співчуття, – завтра вона стає потворою, душогубом, братовбивцею – і все це майже без власної вини. І що найфатальніше: усі зусилля, воля, суспільні відносини, етичні чинники, – все це немовби змовилось заради того, щоб цю людину зіпхнути в провалля, розчавити, знищити, і немає такої сили, таких стимулів, такого збігу обставин, які б його піднесли. Злидні – ось його найбільший ворог, та й гроші, коли попадуть до рук, нівечать його ще більше, бо нищать і його душу, і тіло. Найбільш спритним у житті виявляється той, хто зумів втриматися на батьківському становищі або піднятися з занепаду до колишнього становища. Про якесь просування вперед, про здобуття подальших ширших можливостей немає в цьому селянському світі ані мови, ані помислів.
І природно – це світ вимираючий. Це «майбутнє народу», це «незіпсоване ядро», як називають селянина ідеалісти, є так само, як і шляхта, залишком інших, уже пережитих стосунків; воно немов та крига, що плаває серед весняної повені: кожна хвиля, кожний її поштовх у берег, кожний момент і кожний промінь весняного сонця відриває від неї частину, ламає її і підточує. Суспільні і політичні відносини, наукові дослідження, технічні винаходи і їхнє застосування для блага людини праці, зрештою, товариські й етичні погляди – все це і сьогодні є у змові проти цього селянського світу, все йому вороже, підточує його існування і тому є предметом його глибокої ненависті.
Ця ненависть до машин, до залізниць, до купців і товарного господарства, до фабрик і фабричного життя, до різних обмежень, продажу з аукціонів, судових процесів, – одним словом, до всієї пануючої тепер суспільно-політичної системи, – це одна з найвиразніших характерних ознак душі селянина, якою її змальовує пан Каспрович і якою вона є насправді.
Другою характерною рисою цієї душі є любов до землі:
Tej matce naszej świętej, co ziarnami swemi
I człeka uzywi i tą mysz w stodole
Правда, це не любов до якоїсь святині, а лише до свого існування. Селянин не уявляє життя без землі, він приростає до неї всією своєю істотою, а між тим він бачить, що ця земля в існуючих суспільних умовах щораз більше тікає з-під його ніг. Звідси дикий і невпинний страх перед втратою землі, невгамована жадоба до володіння хоча б її шматочком, як у потопаючого, що хапається за соломинку. І як колись свята Тереза від того «вмирала, що не могла померти», так нині селянин гине, кидається у прірву тільки від панічного страху перед загрожуючою йому загибеллю.
Так вчинила вигнана з дому свого чоловіка Євка Орлічка в однойменній поемі Каспровича. Тільки через те, що не могла працювати і поратися на не своїй землі, до якої, однак, звикла, і тому, що перестала бути господинею, а стала сільським пролетарієм, – незважаючи на те, що могла жити до смерті на утриманні пасерба, – вона кидається з своєю дитиною в криницю і гине. Чи не безглуздя це з точки зору цивілізованої людини? Чи не нагадує це самогубства того індійця, якого привезли з рідних прерій до Нью-Йорка, де він може жити не працюючи, і який кидається в море тільки тому, що всюди бачить перед собою чужих людей і високі будинки замість пустих прерій?
Або оці «два рідні брати». Я не знаю в польській літературі події більш трагічної і разом з тим більш сповненої варварської дикості звичаїв, ніж та, що її змалював нам Каспрович. Умираючий батько залишає двох синів і наказує їм, щоб жили під одним дахом неподільно – наказ, запізнілий на якихось 500 років, виданий за часів, коли в Познанському воєводстві залишилася від давнього общинного і родового комунізму тільки невиразна традиція.
Спочатку брати живуть у злагоді, та коли молодший брат оженився, сама собою народжується незгода. Молода жінка чекає дитини; в її свідомості природно постає болюче питання особистої власності. Раз постало таке питання – спільне життя вже стає неможливим. Однак темні, заскорузлі, тісно врослі у старі традиції селянські уми не можуть відразу цього усвідомити – і катастрофа стає неминучою.
Треба було дійти до того, щоб один брат почав обдурювати і обкрадати другого брата і щоб нарешті всього за кілька жалюгідних зерен, кинутих горобцям, між братами зчинилася на току сварка, яка кінчилася тим, що молодший брат убиває старшого, вдаривши його ціпом по голові.
Але це ще не кінець. Убивство, викликане страхом перед втратою частини землі, прикривається брехнею: нібито брат упав з горища на тік і вбився. Та злочин глибоко западає в душу вбивці, ятрить її і підточує. Він стає пиячити, зненавиджує жінку й дитину, заради яких стався злочин, ненавидить землю, у володінні якою ще недавно бачив вершину щастя, і, довівши господарство майже до руїни, знищений матеріально й духовно, напівбожевільний віддає себе до рук правосуддя.
Справді, все це схоже більше на якусь дику фантасмагорію, де викривлена логіка фактів, де причини не відповідають наслідкам. І все ж це не фантасмагорія, а дійсність. Це типова трагедія світу, що розвалюється, покоління, що вимирає разом з порядками і поняттями, які не відповідають тим, що панують сьогодні, і на які мусить спиратися майбутнє.
Примітки
Каспрович Ян (1860 – 1926) – польський поет і драматург. Драма «Світ кінчається» (1891) і поетична збірка «З селянського загону» (1891) написані Каспровичем у період його творчого піднесення.
…більш детальний розгляд першої збірки цього автора – «Поезії»… – Стаття І. Франка «Поезія Яна Каспровича» була опублікована у газ. «Kurjer Lwowski», 1889, № 22, 23, 24.
Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1980 р., т. 28, с. 151 – 156.