Доповіді Міріама

Іван Франко

На суботню доповідь п. Зенона Пшесмицького зібралося трохи більше слухачів, ніж на ту, що була в середу, однак не стільки, як на це заслуговувала і дуже цікава тема, і прекрасний спосіб її висвітлення, що довів Міріам у першій своїй бесіді. Пшесмицький прекрасно охарактеризував міщанське бельгійське середовище, яке в той час, коли завдяки групі молодих письменників активізувався літературний рух, воліло розважатися цирковими видовищами, ніж прислухатися до пульсу нового, ширшого життя.

Те саме, mutatis mutandis можна сказати і про нашу «світлу» публіку. Вона воліє забавлятися пустими пантомімами в «притулку національного мистецтва», ніж піти туди, де б вона могла почути справді щось нове і корисне. Новий напрямок, який намітився на полі французької поезії та її рідної сестри в Бельгії, у нас абсолютно невідомий або ж буває представлений дуже недокладно, а часто й фальшиво. У зв’язку з тим, що і в нас у Польщі цей новий рух починає впливати на вразливі душі молодих артистів і письменників, варто все ж було б почути що-небудь про нього з уст людини, яка, як бачимо, досліджувала його прояви в першоджерелі і сама, будучи поетом, має свою оригінальну і безумовно цікаву точку зору. Можна не погоджуватись як з суттю «декадентської» поезії, так і з деталями, в яких ця суть набирає видимі форми, але познайомитися з нею в усякому разі варто.

У суботній доповіді продемонстрував нам Міріам поетів, пов’язаних між собою спільною ниткою «символізму», але відмінних щодо форми. В одних характерною рисою є перевага колористичних елементів, а в інших незвичайна музичність.

Першим поетом, якого нам представив Міріам, був Теодор Ханнон, майстер форми, що, підлягаючи спочатку впливам золяїзму, згодом поєднав у своїй поезії риси, властиві символістам. Антиподом автора «Noëls fin de siècle, rimes de joix» («Рими веселощів») і т. д. є Жорж Роденбах – співець «напудреної музи», який, наслідуючи Коппе, перенісся думками й почуттями в середньовіччя, до стародавніх міст, зображуючи їх у своєму «Царстві тиші», в поемі, яка, на думку доповідача, своїм настроєм справляє незвичайне враження.

Поруч з Роденбахом ми бачили палкого фламандця, прекрасного кольориста Верхарна, спадкоємця йордансовських барв, який перебуває здебільшого у монастирській тиші, серед аскетичних середньовічних ченців, надаючи своїй поезії містичного колориту. Останнім часом він переключився на метафізичну поезію (в трилогії «Les Soirs» («Вечори»), «Les Débâcles» («Погроми»), «Les Flambeaux noirs» («Чорні факели»).

Стисло повторивши всі враження, думки й почуття в поемі «Les apparus dans mes chemins» («Явища на дорогах мого життя»), Верхарн повертається до наївної дитячої віри, і відразу ж, дух неспокійний і бентежний, він переноситься в трилогії, перша частина якої має назву «Campagnes hallucinees», на суспільний грунт, змальовуючи яскраві картини поглинання містом форм фізичного життя.

Верхарн був товаришем Івана Жількена, Жіро і ван Аренберга.

Іван Жількен, автор «Damnation de L’artiste», має в собі рису психолога, а водночас нахил до копирсання у власному «я». Це артист замкнений у собі, містик, напів-окультист. Твір «Les Ténèbres» («Темрява») знаменує відмовлення від думки. З більш дрібних творів доповідач процитував у прекрасному власному перекладі кілька містичних пісень.

Жіро також фламандець, кольорист, закоханий у Ренесансі, часи якого представив між іншим в «Les dernières Fêtes» («Останні свята»).

Аренберг пише сонети. Як ми вже сказали на початку, контрастом до фламандців, що відзначаються кольористичним талантом, є поети валлонського походження, в яких домінуючою стихією є музичність вірша. Найбільш оригінальним з них (на нашу думку, диваком) є Альберт Мокель, який в одному із своїх творів зобразив життя молодості, побачене очима дитини, вживаючи між іншим для вираження вражень, думок і почуттів ноти, які він змушує читати очима. Його слідами пішли Рассенфоре і Жерарді. До французьких парнасистів наближається Северен («Лілія», «Подарунок дитини») і Гарні.

Окрему школу творять так звані гентівці:

1. Валлонець Ле Руа, автор «Mon coeur pleurs d’autrefois» («Моє серце плаче за минулим»).

2. Ван Лерберг, а також М. Метерлінк, про якого доповідач написав окреме дослідження (у «Варшавській бібліотеці найвидатніших літературних творів» разом з перекладами драм).

У дуже гарному перекладі навів Міріам кілька уривків з «Теплиці», які викликали в адресу автора зливу критики, не раз незрозумілої і сповненої гострих контрастів. Найцікавішими є зізнання Метерлінка, що виявляють потяг поета до всього таємничого в людині, до заглиблення в тому mare tenebrarum (морі темноти), що знаходиться в людській Душі.

Про драми Метерлінка доповідач не говорить, а шкода, бо драми ці відомі декому і в нас, але дуже мало зрозумілі. Доповідач, очевидно, був обмежений часом, бо ж лекція тривала і так дві з половиною години. Публіка гарячими оплесками подякувала доповідачеві за дуже цікаву лекцію.

Третя й остання доповідь, присвячена загальній характеристиці сучасних бельгійських поетів, зібрала таку ж нечисленну аудиторію, як і дві перші. Доповідач у цій останній лекції, на наш погляд, зійшов дещо з того високого рівня, на якому, безумовно, були прочитані дві перші доповіді. І не дивно. Сам поет, він виявив тут більший талант у поетичному представленні і тонкій характеристиці окремих постатей і цілих плеяд поетів, ніж в аналізі теоретичних основ і суспільних джерел їхньої поезії. І в доповідях п. Пшесмицький виявив себе більше поетом, ніж критиком.

Якщо в перших двох доповідях постаті бельгійських поетів вимальовувалися перед нами виразно та оригінально, промовляли до душі власними словами, то там, де йшлося про аналіз, про тонке виявлення коріння і ниточок, про з’ясування зовнішніх впливів, про характеристику темпераментів та інтелектуального тла, врешті про виключно інтелектуальні, естетичні визначення, доповідач, очевидно, не був у своїй стихії і в деяких моментах справляв враження прямо протилежне до того, яке він мав намір справити.

Три найважливіші характерні риси у нових бельгійських поетів виявив і підкреслив доповідач: ненависть до суспільства і самозакоханість, боготворіння власного «я», гасло «мистецтво для мистецтва», стремління до містицизму, до проникнення в глибину речей, таємничих і недосліджених явищ. Найдовше затримався доповідач над аналізом гасла «мистецтво для мистецтва», і тут з доказами його ми повинні цілком погодитися.

Прихильникам цього гасла, на думку п. Пшесмицького, не йдеться про якесь обмеження мистецтва, про виключення з нього певних тем, певних форм, певних комплексів почуттів і уявлень, а навпаки. Мистецтво повинно охоплювати все, бути відбиттям власного «я» і цілого світу так, як його бачить і розуміє поет. Йдеться тільки про те, щоб в опрацюванні обраної теми автор був поетом, тобто мав на оці передусім і виключно постулати мистецтва. У такому розумінні всі справжні поети завжди дотримувалися цього гасла, всі шедеври світової поез ії є його наслідком. Чи так розуміють, чи в такому обсязі застосовують це гасло нові бельгійські поети – це інше питання.

Ми також повинні погодитися з доповідачем у тому, що говорив він про символізм, а скоріше про поняття символу. Символом може бути в поезії все. Не йдеться про алегорію, про підтягання дійсності до якихось заздалегідь прийнятих ідей. Йдеться лише про те, щоб поет, зображаючи певне явище, умів при цьому порушити в нашій душі цілі акорди почуттів і уявлень, які б поривали нашу фантазію в якийсь далекий, безмежний простір, відкривали перед нами широкі горизонти думки і мрії, щоб, як колись сказав Гейне, кожний вірш був неначе тісним віконцем у безкінечність. Алей тут ми знову скажемо, що такими символістами були і є всі великі поети, якщо не всіх часів, то принаймні XIX ст. з додатком таких велетнів, як Шекспір, Данте, Кальдерон. Чи нові бельгійські поети розуміють символізм так само в цьому широкому значенні, то ще питання; дуже шкода, що шановний доповідач саме цій стороні питання не приділив більше уваги.

Те, що йдеться там про дещо більше, ніж про таке широке розуміння символізму, доводить той факт, що ці поети йдуть далі, що їхній символізм переходить у містицизм, у прямування до чогось таємничого, надчуттєвого і неземного. Тут вже наша фантазія не може встигнути за висновками доповідача, тут кожне його речення будить у нас дух опозиції. Чи справді прагнення до таємниці і таємничості є таким вже вродженим, як твердять бельгійці? Ми не можемо в це повірити, бо самі в собі цього потягу не відчуваємо. Зате знаємо, що потяг до таємниць і до речей таємничих відчувають часом малі діти і люди нервово збуджені, істерики і розумово не дуже розвинені. Отже, це стан хворобливий або первісний, песимістичний.

Аби панування такого стану в поезії мало означати якийсь поступ, якусь нову зірницю, – у це повірити нам трудно. Ще більше сумнівів викликає ота знаменна ознака нових бельгійських поетів, про яку лектор згадав на початку своєї третьої доповіді, – їхня ненависть до суспільства та безмежний егоїзм. Ця ненависть зарозуміла й бездіяльна, отруйна і вкрай безініціативна, а надто часто настільки загальна, що скидається на фразу без почуття, або ж настільки пристрасна, що нагадує божевілля – це не є здорове, природне почуття, це не почуття майбутності, бо йому бракує основної підстави майбуття – розуму й справедливості.

Адже суспільство, котрим так погорджують ці поети, працює в поті чола і на них, дає їм хліб і до хліба, посуває вперед науку й знання, тобто поширює наш кругозір, нашу думку і нашу силу саме в галузі невідомого, в той час як поети з царини невідомого, в яке вони так товпляться, підносять тільки більш чи менш безглузді вигуки й справжнє або вдаване клацання зубами. А робітниче, буржуазне суспільство, темне й освічене, в запеклій жорстокій боротьбі за своє існування, за задоволення своїх потреб крокує в майбутнє, якого ці поети не бачать чи бачити не хочуть.

Замикаючись у тісній шкаралупі власного «я», хоча й роздутого до безмежності, вони тим самим замикають самі перед своєю поезією майбутнє, а зарозумілі їхні поклики – це скоріше голоси вмираючих, ніж провісники нового життя. Те, що говорять вони про сучасність як перехідний момент, як про час якогось народження, якогось інтервалу поміж ніччю і днем – це брехня й нісенітниця. Кожен історичний моменте перехідним моментом, бо історія не стоїть на місці; кожен моменте хвилиною народження і смерті воднораз, засіву і жнив разом. Очікування якогось таємничого, великого, безконечного, чудового майбутнього – це брехня і нісенітниця, бо майбутнє буде таким, яким можуть його створити минуле й сучасне.

З посіяної гречки не виросте мак, з воронячих яєць не вилупляться соколи. Перефразовуючи відомий парадокс Ібсена, хотілося б сказати отим обдарованим, не рідко геніальним бельгійським поетам: даремне, панове, ви називаєте себе символістами, декадентами, художниками й музикантами в поезії, артистами для артизму. Назвіть себе істериками, то ми вас відразу зрозуміємо.

Примітки

Вперше надруковано польською мовою в газ. «Kurjer Lwowski», 1894, № 52, 21 лютого, с. 2 – 3 під заголовком «Odczyty Miriama», за підписом X. Y. Z.

Ця стаття присвячена лекціям Зенона Пшесмицького (Міріама) про бельгійських символістів 1880 – 90-х років, які він читав у Львові (1894 р.).

Подається за першодруком в українському перекладі.

Пшесмицький Зенон (псевдонім – Міріам, 1861 – 1944) – польський поет і критик, перекладач бельгійських та французьких символістів, один із ідеологів польських декадентів.

Xаннон Теодор (1851 – 1916) – бельгійський поет, драматург і художник.

Роденбах Жорж (1855 – 1898) – бельгійський письменник-символіст, писав французькою мовою.

Коппе Франсуа Едуард Жоакен (1842 – 1908) – французький буржуазний письменник.

Вєрхарн Еміль (1855 – 1916) – бельгійський поет, драматург і критик, писав французькою мовою.

…спадкоємця йордансовських барв… – послідовник фламандського художника-реаліста Йорданса Якоба (1593 – 1678).

Жількєн Іван (1858 – 1924) – бельгійський поет, писав французькою мовою.

Жіро Альбер (справжнє прізвище – Марі Еміль Альбер Кайєнберг; 1860 – 1929) – бельгійський поет і літературний діяч, член Королівської академії французької мови та літератури.

Ван Аренберг Еміль (1854 – 1934) – бельгійський поет та історик, писав французькою мовою. Член Королівської академії французької мови і літератури.

Мокель Альберт (1866 – 1945) – бельгійський поет-символіст і критик, писав французькою мовою.

Северен Фернан (1867 – 1931) – бельгійський поет-модерніст, писав французькою мовою.

Гарні Жорж (1868 – 1939) – бельгійський публіцист і поет.

Ле Руа Грегуар (1862 – 1941) – бельгійський поет, професор філософії. Виразник песимістичних настроїв буржуазії.

Ван Лерберг Шарль (1861 – 1907) – бельгійський поет, писав французькою мовою. Займав проміжне становище між романтично-парнаським та символістським напрямами у бельгійській поезії.

Метерлінк Моріс (1862 – 1949) – бельгійський письменник, один із основоположників символізму та декадентства в європейській драматургії, писав французькою мовою. З 1911 р. лауреат Нобелівської премії за драму-казку «Синій птах» (1908).

…про якого доповідач написав окреме дослідження… – Йдеться про працю Міріама «Maurycy Maeterlink. Stanowisko jego w literaturze belgijskiej i powszechnej», вперше опубліковану в часописі «Świat» (1891, № 3 – 12, 14, 18, 21 – 24), згодом передруковувалась як вступна стаття у виданні «Maurycy Maeterlink. Wyrób pism dramatycznych» (1894, Biblioteka najceniejszych utworów literatury europejskiej).

Кальдерон де ла Барка (1600 – 1681) – іспанський драматург.

Ібсен Генрік (1828 – 1906) – норвезький драматург.

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1981 р., т. 29, с. 116 – 121.